Главная Случайная страница


Полезное:

Как сделать разговор полезным и приятным Как сделать объемную звезду своими руками Как сделать то, что делать не хочется? Как сделать погремушку Как сделать так чтобы женщины сами знакомились с вами Как сделать идею коммерческой Как сделать хорошую растяжку ног? Как сделать наш разум здоровым? Как сделать, чтобы люди обманывали меньше Вопрос 4. Как сделать так, чтобы вас уважали и ценили? Как сделать лучше себе и другим людям Как сделать свидание интересным?


Категории:

АрхитектураАстрономияБиологияГеографияГеологияИнформатикаИскусствоИсторияКулинарияКультураМаркетингМатематикаМедицинаМенеджментОхрана трудаПравоПроизводствоПсихологияРелигияСоциологияСпортТехникаФизикаФилософияХимияЭкологияЭкономикаЭлектроника






Annotation 4 page. Ранок виявився на диво привітним





Ранок виявився на диво привітним. Борис довго лежав з розплющеними очима і дивився на ці сонячні дива. Він не любив і не дозволяв собі цього робити, але сьогодні… Важко було собі відмовити. Погляд сам приліпився до стіни, на якій відбилися сонячні промені. Їхній робочий день починався тепер щоразу пізніше. Це задля неї. За місяць, а можливо, й раніше, знову почне тягати сумки по базарах, тоді буде не до сну. У Наталці тепер важко було впізнати ту безформну, байдужу до всього дівчину в несвіжому одязі. Напевно, тому щонайменше двічі на день вона з’являлася у його думках — увечері, коли потрібно було відійти від усього важкого, щоб прийшов сон, і зранку, от як зараз, коли належало зібратися з духом, щоб зануритися в те саме важке. На годиннику доходила дев’ята. Зараз Наталя встане і почне готувати сніданок. І він не відмовить собі в тому, щоб кілька разів крадькома подивитися на неї. А потім вигадає для неї якусь нову справу і залишиться у квартирі сам. Пузатий товкся тут часто, судячи з її розповідей, щотижня, а може, й частіше. Виховував. Ну, звичайно, це їй так здається. Насправді, якщо всі його припущення та розрахунки вірні, ця гидота використовувала квартиру родички як схованку. Схованку для чогось дуже важливого. Ідея спала на думку вчора пізно ввечері. Він щось мав брати або щось робити тут регулярно. Тому і не давав спокою своїй легковажній родичці. Іноді навіть підкидав якісь грошенята, вдаючи опікуна, інакше, не виключено, вона давно послала б його під три чорти. Навряд чи він робив це щоразу, подібно до Бориса, відправляючи її куди подалі. Це мало відбуватися за її присутності, але так, що вона нічого не підозрювала. Яким чином? Це щось просте до геніальності. І робитися мало швидко. Припустимо, попросив її зробити чай, а сам заліз рукою за шафу, витяг і поклав до кишені. Щось на зразок цього. І все-таки подібний спосіб мав свої вади. Вона могла увійти, могла роздратуватися від його проповідей і не схотіти робити чай… Врешті-решт, постійні прохання про одне й те саме могли викликати її підозру. А от якщо… Туалет. Туалет підходив якнайкраще. Коли схотів — вийшов, і все. Там узяв і поклав на місце. Саме там слід шукати. Ідея так захопила його, що Борис хотів був іти туди просто вночі, благо це також не повинно викликати підозри господині помешкання. Але він стримався. Тепер він це зробить. Скільки часу потрібно, щоб прискіпливо обстежити маленьку кімнатку півтора на два, де немає ніяких меблів? Можливо, все скінчиться саме сьогодні. І що тоді? Він просто тихо зникне звідси? Від цієї думки знову виникло неприємне відчуття. Ні, він цього не зробить. Хай там що, він обов’язково попрощається з нею по-людськи, подякує за співробітництво та допомогу, за смачну їжу і гарне ставлення, за все те, чого йому страшенно бракувало останнім часом. Тільки так. І зробить для неї на прощання щось приємне і потрібне. Впевненість, що це буде приємно і йому, якось підбадьорила Бориса і додала натхнення. Сніданок давно був готовий, чайник чекав тільки дотиків маленьких та спритних пальців. — Доброго ранку! — Наталя привітно посміхнулася. — Що сьогодні вигадає для мене мій роботодавець? — Та нічого такого…. — Він знизав плечима. — Гадаю, сьогодні буде халява. Невеличке доручення, а потім… Можливо, сьогодні влаштуємо святковий обід. Але для цього тобі доведеться виявити ініціативу. — А що, з’явився якийсь привід? — з інтересом запитала вона. — Ви закінчуєте роботу? — Ну, закінчую не закінчую, а на певні результати вже розраховую. Окріп полився у заварний чайник. Наталя накрила його покришкою і зверху, як завжди, — грубим чистим рушником. Пальчики притискали рушник, закутуючи чайник, а сама вона притулилася стегнами до столу. Та за мить Наталя здригнулася від несподіванки. Погляд, той самий, який вона вміла відчути спиною, торкався її. Обережно, не зухвало, наче питав дозволу.
Хвиля запаморочення буквально накрила його в коридорі, коли Борис відкривав двері туалету. Його навіть хитнуло так, що довелося зупинитися. У голові гуло. Він таки ввійшов, зачинивши за собою двері, притулився лобом до стіни і заплющив очі. Відразу стало млосно. Затремтіли ноги. Зараз… Цього разу це тривало довго. Довелося навіть присісти на підлогу. Кволість поволі відступала, але голова крутилася. Чорт! Сьогодні тільки бракувало поганого самопочуття, якраз коли він сподівався на успішне завершення справи. Більше того, відчував, що розв’язка настане саме сьогодні. Борис розплющив очі. Гладкі стіни. Унітаз із бачком, кілька труб. Вентиляційна решітка. Лампочка під стелею. Все! Роботи тут менш ніж на годину. Достатньо буде вислати її по газети, продукти, ну, і ще якісь дрібниці. Трохи оговтавшись, Борис підвівся і пішов до ванної — голитися. Усе сталося зненацька. Цей звук він почув навіть крізь зачинені двері ванної. Торкання металу до замка… Вхідні двері відчинилися, і хтось пройшов коридором. Скоріше навіть пройшли. Стислося у страшному передчутті серце. Отже, це відбудеться просто зараз… Пістолет миттєво опинився в його руці, і він опустився на край ванни. У кімнаті почувся зойк, навіть крик. Її крик. Потім якийсь рух, борсання і удар. Це був звук удару. А далі Борис почув глухі голоси упереміш із її голосом, якимось зміненим. А сам він застиг на краю ванни. Куртка валялась на підлозі. Непевним рухом він підняв її і витяг із кишені глушник. Він чув голоси з кімнати, чув, що вони казали. Здавалося, саме від почутого остаточно змінилося його самопочуття, минулося тремтіння пальців. Тепер вони спокійно і неквапно нагвинчували глушник на ствол. Він потяг засув на дверях. Тихо й непомітно. Чи риплять двері ванної? Раніше він не звертав на такі речі уваги. Швидким рухом Борис відчинив їх рівно настільки, щоб пройшло його тіло. Якщо вони й рипіли, то зараз не встигли цього зробити. — Ну, кажи, сучко, де? Згадуй! Даю дві хвилини. Не згадаєш, доведеться освіжити тобі пам’ять. Зрозуміла? Я тобі вуха й носа повідрізую! І взагалі все, шо стирчить! Де? Вона часто дихала, і з кожним подихом із грудей виривався якийсь дивний звук — не крик, просто звук. Це був своєрідний шок від переляку. Вони це зрозуміли. Тому пролунав гучний ляскіт. Напевно, від удару долонею по щоці. Так вони намагалися вивести її з цього стану. Борис обережно, маленькими кроками ступав уздовж стіни до дверей її кімнати, які були прочинені. Ляснуло ще раз. — Ну? — Їй розжовували кожне слово. — Де дискети або компакт? Або ще щось? Де твій довбаний дядько Ромазан їх тримав? Уже півтори хвилини минуло, суко безвуха. Та вже й безноса… — Я не знаю!!! — нарешті видихнула вона. Наталчин голос змінився до неможливого. — Я не знаю нічого, він мені нічого не давав… Цієї миті Борис опинився біля дверей і зазирнув до кімнати. Вона сиділа, втиснута у стілець. Один із них ззаду тримав дівчину за волосся, нахиливши її голову назад і заломивши одну руку за спину. Другий стояв над нею, тримаючи лезо ножа біля шиї. — Ну!!! Вона закричала. Той, із ножем, схилився ще ближче до неї. Лезо вже втискалося у шкіру. Обидва були захоплені процедурою допиту і не могли бачити, що робиться позаду. А ось вона… На смерть перелякана, боковим зором Наталя таки побачила картину, яка примусила її на мить забути про ніж біля свого горла. Безмежний подив у її очах примусив і бандита з ножем глянути в той самий бік. Подив передався і йому, тільки в нього це почуття миттєво змінилося жахом. Він був у курсі подій і все зрозумів, коли побачив незнайомця з кобурою через плече і маленьку чорну дірочку глушника. Лезо ножа на якусь мить відліпилося від шиї дівчини. Свинцева хвиля вдарила йому в груди, кинула тіло до стіни. Змахнувши руками, він гупнувся спиною на шафу. Рот його роззявився, хапаючи повітря, і тоді з глушника плюнуло ще раз. У те саме місце. Підігнувши коліна, він сповз на килимок. Другий відчув небезпеку, коли його спільник кудись обернувся. Тримаючи жертву за волосся, він ще не бачив того, хто з’явився у дверях, але вже почув цей страшний звук. Коли ствол у руках незнайомця повернувся в його бік, він зблід і заціпенів. — До стіни обличчям, — сказав незнайомець, — і руки за голову. Той виконав миттєво. — На коліна. Незнайомець опустився, мало не втративши рівновагу і схопившись руками за стіну. Голос почав у нього прорізуватися відразу. Це було щось знайоме. Віднедавна Борис добре знав, як звучать благання про помилування. — Стули пельку, — сказав він. Наказ було виконано миттєво. — Скільки вас? — Тільки двоє… — Якщо хтось зайде, застрелю одразу. — Двоє нас, більше нікого немає! Не стріляй! Я робитиму все, що скажеш… — Цить, — повторив Борис. — Що ви шукаєте? — Дискети, — скоромовкою, затинаючись, заговорив той, хто стояв на колінах. — Дискети або компакт-диск для комп’ютера. Або сам комп’ютер… — Що там? — запитав Борис. — На тих дискетах? — Не знаю!!! Віриш — не знаю, сука буду… Замовлення таке. Знайти і принести. — Хто замовив? — Монгол. — Що за Монгол? Хто такий? — Ну, ти даєш, корешок, Монгола не знаєш? — Він навіть почав обертатися, але вчасно схаменувся. — Ну… Монгол — це авторитет, бос, одним словом. Злодій у законі! — А на кого працює? — Ні на кого! Сам на себе. Я ж кажу, це авторитет! — А що його пов’язувало з Ромазаном? — Не знаю, ну клянуся, не знаю! Ми хто такі? Нам замовили — і все, виконуй. — А чого вас направили саме сюди? — Ну, не знаю! Корешок, віриш, ми такого не можемо знати! Сказали — ми йдемо й не питаємо! Наталя зіщулилася на стільці, втиснувшись у його спинку і притуливши долоню до шиї, якої щойно торкався ніж бандита. — Коли ви повинні повернутися? — Як знайдемо… — Ще раз питаю, за вами ніхто не повинен прийти? — Нє, правду кажу! Ну… — Тихо! — зупинив його Борис. Але той перебив його. — Слухай, корешок, ти не вбивай мене. Я все второпав, ти крутий мужик. Я… слухай, я давно вже збираюся… ну, просто задовбав уже Монгол, це ж не людина. Я давно шукаю, як його підставити, але шо я можу? Я буду робить на тебе. От сука буду! Я все взнаю, я толковий мужик… Він усе знає, Монгол, про дискети… Там якісь круті діла, дуже круті! Ну… матір’ю клянуся! Пусти, давай домовимося. Я все взнаю, а потом стрінемося… — Стрінемося, — повторив Борис. — Там усі стрінемося… Після цих слів він почав автоматично повертатися, одночасно набираючи в груди повітря, ніби передчуваючи, що за мить зробити це буде надзвичайно важко. Наталя затулила вуха і обличчя руками так, наче цей біль мав простромити саме її, а не того, хто стояв на колінах. Глушник двічі плюнув йому в груди. Вона так і сиділа, не наважуючись розтулити вуха і кудись подивитись. Борис спробував узяти її за руку, але дівчина смикнулася і ще глибше втиснулась у стілець. Тепер вона знала, здогадувалася, хто він такий. Першої миті він якось розгубився. Потім кинувся до вхідних дверей і спробував їх зачинити. Замок виявився виведеним з ладу — нічого не виходило. Причинивши двері і загородивши їх стільцем, щоб було чути, коли вони відчинятимуться, Борис повернувся до кімнати. Наталя досі сиділа в тому самому положенні. Вона бачила два тіла, які зайняли практично всю підлогу невеличкої кімнати, кров, що цівкою текла з-під одного з них. Дівчина дивилася на нього зацьковано і якось безнадійно. Про що думала вона цієї миті? — Ви вб’єте мене? — вона запитала це тим самим наче не своїм голосом, майже скрикнула. — Ти з глузду з’їхала? Навіщо мені тебе вбивати? — А навіщо ви вбили мого дядька? Це ж ви його вбили? Ви? Наталя говорила уривчасто, на грані крику, часто дихаючи, дивлячись йому просто в очі. — Я тобі потім розповім, — сказав Борис, спокійно дивлячись на неї. — Повір, у мене були для цього всі підстави. — Які підстави? Які такі підстави?! Борис відчував, що зараз у неї, завжди спокійної, може початися істерика. Було від чого! — Ми не маємо часу говорити на цю тему. Зараз тут можуть з’явитися такі ж, як оці. — Він показав пістолетом на трупи. — Нам потрібно звідси чимшвидше забиратися. Але спочатку я повинен знайти те, за чим прийшов. Ти дійсно не знаєш, де дискети, про які вони питали? — Не знаю я ніяких дискет! Не може тут бути ніяких дискет! — Ну добре… Вона нарешті усвідомила, що в кімнаті поруч із нею лежать два мертвих тіла, підхопилася зі стільця і вибігла за ним у коридор, де й стала, притулившись до стіни. Борис зайшов у туалет і зробив перше, що спало на думку: став на унітаз, ухопив і смикнув вентиляційну решітку, яка подалася навдивовижу легко. Там зяяла порожнеча. Запхавши руку, він мацнув по стінках вентиляційної шафи і відчув, як щось гостре дряпнуло по долоні. Це виявився цвях, забитий між цеглинами зсередини. Обмацавши його голівку, він знайшов нитку, на якій щось звисало донизу. Це виявився невеличкий поліетиленовий пакет із пачкою дискет. Позаду почувся рух. Дівчина прослизнула до дверей, де й зіщулилася під його поглядом, не знаючи, чого чекати. В одній руці квартирант тримав пакетик з дискетами, в другій — пістолет з глушником. На ній уже була куртка й туфлі. — І куди ти? — запитав Борис, ховаючи пістолет за пояс штанів. — Куди ти втечеш? Вони тебе знайдуть і зроблять те, що обіцяли. Вона стояла, притиснувши долоні до рота, і дивилася на нього. Надягнувши і застібнувши куртку, Борис миттєво склав свою сумку і поставив у коридорі біля неї. Ще раз обдивився кімнату, вийшов і сказав: — Як хочеш. Принаймні біля мене ти матимеш змогу на якийсь час сховатися, і вони тебе не знайдуть. А потім… Ну, словом, потім я матиму змогу подбати про тебе. Вирішуй зараз, бо треба звідси зникати. Наталчині очі просто випромінювали переляк та відчай. — Що зі мною буде? — тремтячим голосом крізь сльози запитала вона. — З тобою все буде гаразд. — А як я сюди повернуся потім? — Сюди вже не повернешся, — сказав Борис. — 3 якоїсь причини за цю пачку вони півміста здатні перерізати, не те що одне зелене дівча, в якого від переляку зовсім відмовили мізки! Все! Забудь, що ти тут жила. Візьми документи і гайда! — Вони там… У верхній шухляді серванта… Довелося повернутися до кімнати. Два тіла лежали на підлозі у неприродних позах. Дві гільзи кинулися в очі відразу, оскільки виразно блищали на збитій темній доріжці. Борис забрав усі чотири, знайшовши дві інші під столом та кріслом. Потім витяг із верхньої шухляди коробку з документами, але не вийшов відразу після цього, а нерішуче потягся рукою до вази зі штучними квітами. Він не міг з упевненістю сказати, навіщо зробив це. Напевно, тому, що за цими двома повинен був прийти хтось такий… словом, людина, якимось чином пов’язана з тим, чим займався за життя нездорового вигляду лисий пузатий пенсіонер із будинку з ліфтом допотопної конструкції. Тому і дозволив собі кілер затриматися біля трупів своїх жертв ще на одну хвилину. Навряд чи він спромігся б на таку витівку, знаючи, хто з’явиться тут насправді і тим більше так швидко. Потім, забравши з коробки документи, Борис ухопив сумку і, на мить прислухавшись, відставив стілець, відчинив двері й простяг руку дівчині. — А ви точно мене не вб’єте? — Наталя все ще говорила голосно й уривчасто, але тепер це вже був її голос. Луна розкотилася по сходовому майданчику, так, що, здавалося, це мали почути в усіх квартирах одразу. — Припини, — попросив Борис, дивлячись їй у вічі. — Припини істерику і замовкни. Вона не подала йому руки, а прослизнула поруч і швидко, зашпортуючись, пішла сходами вниз. Йому залишилося лише причинити за собою двері. XI. Мент (продовження)

Вони лежали на застеленій старим килимком підлозі, займаючи майже всю її площу. Здорові хлопці. Один у легкій короткій шкіряній куртці, другий у сорочці, поверх якої була вдягнута шкіряна жилетка. Один — зігнувшись, обличчям униз, другий — навпаки, розпроставшись, дивився у стелю скляними очима. Перший лежав повністю на килимі, другий — грудьми на голому паркеті. З-під нього натекла невеличка калюжка крові. Поруч, частково прикритий полою його куртки, валявся ніж із блискучим викидним лезом. Акурат між ними посеред кімнати на килимі стояв стілець. Ось і все. Хоча ні, ще одне. На стіні кімнати, вкритій подекуди вже обшарпаними рожевими шпалерами, кров’ю було недбало виведено: «Тут був хакер». На підлозі під цією ж стіною валялася штучна квітка, очевидно, висмикнута з вази, в якій залишилося кілька таких самих. Квітка також була рожева, в тон зі шпалерами, з маленьким пуп’янком, вимащеним кров’ю. Виглядало так, наче цим пуп’янком і зроблено загадковий зловісний напис. Вони мовчки стояли і розглядали застиглий кадр фінальної сцени вистави, яка розігралася у цьому помешканні кілька годин, а може, й хвилин тому. У квартирі, за розшук якої Вітька Черкес отримав від невідомого приз п’ятдесят гривень. Здоровані в камуфляжах та бронежилетах тихо сопли у свої чорні маски, скоріш за все, не замислюючись над суттю того, що тут відбулося. Троє у цивільному також мовчали, спостерігаючи цю картину, але обличчя їхні не були позбавлені емоцій. Вони спізнилися. Усе закрутилося знову. Хлопці у бронежилетах, обстеживши під’їзд, горище та підвал будинку, забралися, а натомість у маленькій квартирі з’явилися нові люди. Вони тихо та діловито робили свою роботу, не заважаючи одне одному, а між ними безперестанку курсував майор Олексій Кобища, зовсім вибитий із колії таким поворотом подій, проте зосереджений та зовні спокійний. Квартира належала двадцятиоднорічній Наталії Миколаївні Косовській, не працюючій, одинокій. Тій самій дівчині, яку вистежив на похороні загиблого три тижні тому Ромазана юний мийник машин та за сумісництвом шпигун Вітько Черкес і яка доводилася загиблому племінницею. З нею, як і з усіма іншими родичами вбитого, свого часу спілкувався капітан Можейко. Зараз сама господиня у помешканні була відсутня і перебувала невідомо де. Свідками знову зайнявся капітан, здібності якого у подібній роботі Кобища оцінював найвище. Усі мешканці під’їзду миттєво були підняті на ноги, і в них уже збирали свідчення. Сьогодні Наталії Косовської не бачив ніхто. Вчора кілька людей зустрічалися з нею випадково на вулиці та в під’їзді близько шістнадцятої, коли вона поверталася невідомо звідки з маленькою сумочкою та поліетиленовим пакетом, у якому несла щось схоже на книжки. Вдягнута була у світлу легку куртку та туфлі. Звуків, схожих на постріли, з квартири не чув ніхто. Ось і все. Мешканці будинку не мали з нею особливих стосунків, але всі без винятку регулярно бували на міському ринку, тому й знали, чим вона заробляє на життя. Усі сусіди по під’їзду свідчили, що регулярно бачили її зранку та в обідній час, коли вона вирушала на ринок і поверталася звідти з однією й тією ж великою сумкою на коліщатках. Сусіди по сходовому майданчику розповідали, що жила вона відносно тихо, у квартирі не було ніяких збіговиськ, і ніхто з них не міг пригадати особу чоловічої статі, яка б постійно навідувалася до неї принаймні останнім часом. За винятком недавно загиблого громадянина Ромазана, який, як вони знали, доводився їй родичем. Скупо і нецікаво. Хоча одне спостереження викликало в капітана певний інтерес. Кілька мешканців під’їзду зауважили, що впродовж останнього тижня або щось близько того Наталя не ходила з традиційною сумкою на коліщатках. Довелося провести цільове опитування інших сусідів по під’їзду. Жоден із них не пригадував, щоб бачив її протягом останніх семи-десяти днів із сумкою по дорозі на базар або на самому базарі. Цікаві результати дав і обшук її помешкання. У взутті не міг зорієнтуватися ніхто. А от світлої куртки, в якій періодично бачили її сусіди, не було ніде. Кудись поділися і документи дівчини. Можливо, вона зараз займається якимись своїми справами і от-от повернеться, не підозрюючи про картину, яку їй доведеться побачити у власному помешканні? Кобища хотів, щоб це було саме так, але відчував, що надій на такий варіант небагато. Але найціннішу знахідку було зроблено в туалеті квартири. Встановивши її факт, Кобища ще раз повторив ті самі два слова, які зірвалися з його язика, коли вперше переступив поріг горезвісної кімнати. На підлозі туалету валялася вентиляційна решітка, витягнута з отвору в стіні під самою стелею. Ставши на унітаз, майор закотив рукав і обережно обмацав стінки вентиляційної шафи. На віддалі, яка дорівнювала довжині передпліччя, у ближню стінку був забитий цвях. З нього звисала донизу обірвана капронова нитка. Те, що, напевно, ще кілька годин тому висіло на ній, за що, цілком імовірно, застрелили Ромазана, перевернули його опечатану після вбивства квартиру, вчинили побоїще у цій, зникло безслідно. Що саме це було, їм тепер залишалося здогадуватися до нескінченності. Як тут не вилаятися… От тепер низка подій могла скінчитися. На цій обірваній нитці. Каламбур якийсь… Нитку обірвали, а за те, що лишилося, можна було витягти хіба що іржавий цвях зі стіни. Трупи поклали на ноші й повезли на експертизу. Ніяких документів при них не знайшли. Один, той, що в куртці, мав застромлений за ремінь штанів пістолет ТТ з повним боєкомплектом та запасну обойму в кишені куртки. У другого в кишені лежав газовий револьвер з коротким стволом, заряджений нервово-паралітичними патронами, і ніж, такий самий, як і той, що лежав на підлозі. Обидва мали в кишенях по кількасот доларів і стільки ж гривень. Обидва отримали по два постріли в груди. Кулі, що обірвали їхні життя, і зараз знаходилися там. Дактилоскопісти зняли відбитки, звідки тільки було можливо, й поїхали розбиратися. Весь народ поступово розійшовся, і в помешканні залишилися Кобища, Можейко і Сердюк, якщо не рахувати молоденького сержанта з чергової бригади, який терся у дверях, не знаючи, куди себе подіти. — Ну що, сищики? — Кобища нарешті дозволив собі сісти. — Які будуть міркування? Якби Можейко зараз сказав своє традиційне: «Ну, міркування — це ваша…», сталося б, напевно, щось страшне. Разом з тим уникати ініціативи в подібних випадках було, здавалося, якоюсь його вадою або звичкою. Тому, наче зібравшись із думками, склавши пальці в замок і хруснувши ними, він зосереджено промовив: — Гадаю, міркування можна буде висловлювати лише після однієї з експертиз, результату якої усі тут присутні чекають з найбільшим нетерпінням. Без неї зараз можна тільки ворожити на кавовій гущі. Зав’ялов обіцяв упоратися за двадцять хвилин. Приходько — за півгодини. Півгодини на дорогу та всілякі приготування. Нехай мізки відпочинуть, а там наляжемо… Так, патроне? — Наляжемо… — скривившись, невесело повторив Кобища і витяг із пачки сигарету. — Зараз працюємо у квартирі. Ти далі труси свідків. Сьогодні ніхто не спатиме. І завтра. Схоже, у нас тут пішло-поїхало… Опери перезирнулися. Цю фразу начальник відділу промовляв лише у тих випадках, коли виникало побоювання, що ситуація виходить з-під контролю. Телефон у кишені майора задзвонив через сорок п’ять хвилин. Це був Приходько. У кімнаті стояла тиша. За три хвилини Кобища поклав мобільний до кишені й сказав: — Тридцять восьмий калібр, та сама «Беретта». Каже, що ніби знову з глушником тієї ж системи. А враховуючи попередній висновок судмедекспертизи, стріляли за годину до нашої появи… Твою ж мать… Картина складалася весела. Виходило, діяв той самий нахабний дилетант, який пришив Ромазана. Він постійно був на півкроку попереду них, при цьому працював розкуто, нехтуючи або просто не знаючи елементарних правил. Що й казати, якщо справа вже дійшла до дешевих ефектів на зразок послань, написаних кров’ю жертв на стінах, залишених невідомо для кого! Схиблений романтик. Або, навпаки, віртуоз, який майстерно заплутує слідство. — Ну що ж, — заговорив нарешті майор, — от ви й дочекалися. Це хотіли почути? Обидва кивнули у відповідь, а Можейко додав: — Я знав, що це той самий. Просто відчував, що це він. Якщо хочете, в мене на нього якийсь нюх з’явився… Кобища тільки несхвально зиркнув на свого помічника, а той продовжив: — Гадаю, скоріш за все, тут відбулася їхня розбірка. Вони таки знайшли те, що шукали, і про це свідчить витягнута решітка та обірвана нитка. Після того як цінність опинилася в їхніх руках, він їх просто прибрав. — Схоже на те, — підтримав його і Сердюк, — знайшли, пішли до кімнати, і він їх… — А яку роль відіграє ніж, знайдений на підлозі, — втрутився начальник, — і що робила при цьому молода комерсантка Наталія Миколаївна Косовська, якщо взагалі була тут присутня? Ті двоє замовкли. — Гадаю, все відбулося трохи не так, — продовжував Кобища. — Імовірніше, він застрелив своїх спільників не після отримання знахідки, а до того. Можливо, в нього були підстави сподіватися, що швидко знайде місце схованки. Безперечно, Ромазан, який часто бував у своєї родички, заховав це тут. Тепер, думаю, у цьому немає жодного сумніву. Той, хто здійснив напад на його квартиру, не знайшов там того, що потрібно, або знайшов не те. Коли це з’ясувалося, на квартиру налетіли вдруге, вже опечатану. Безперечно, цього разу він був не сам. Один таке за ніч не зробить. Та й хтось повинен стояти на шухері, інакше ризик надто великий. Отже, вдруге працювала команда. Не знайшли знову нічого. Тоді й почали шерстити Ромазанових родичів. Гадаю, хтось один там думає за всіх. Можливо, це той наш бородатий. А може, й ні. Те, що стріляє один і той самий пістолет, не означає, що тисне на спуск одна й та сама людина. Але менше з тим. Той, хто в них думає і приймає рішення, гадаю, відразу встановив, що з Ромазанової квартири після вбивства було взято не те, що потрібно, бо вже за два дні на цвинтарі він розгорнув пошуки родичів із встановленням місць їхнього проживання. Можливо, за якимось критерієм він одразу встановив, що схованка знаходиться саме тут, у Наталії Косовської, адже хлопець, який знайшов цю адресу, отримав приз, а потім почав він також саме звідси. Щоправда, є одне «але». Вони чомусь довго чекали, а тоді спочатку налетіли на опечатану квартиру і лише потім заявилися сюди, взявши в помешканні Наталії Косовської те, що так довго шукали, додам, знову-таки за нашими припущеннями. Гадаю, саме таке загальне уявлення складається на даний момент… — Можливо, були в них якісь вагомі підстави вважати, що Ромазан тримав це все-таки у власній квартирі? — вголос подумав Можейко. — Можливо, — погодився майор. — А от далі ми знову спостерігаємо доволі дивні речі. Не конче зрозуміла для мене сцена розправи. Ці двоє вочевидь не чекали такого повороту. Вбивця мав тримати пістолет у руці. Витягти пістолет звідки б не було і зробити чотири постріли — на це потрібен час. А вони також не діти. Принаймні другий повинен був спробувати також вихопити зброю. А диви — обидва виявилися беззахисними, наче ягнятка. Ну, ніж у руці того, що в куртці, я не рахую. Гадаю, це не був самозахист. Загиблий дістав ніж для чогось іншого. Можливо, ним знову збиралися потрошити подушки або дивани. Безглуздо, погодьтеся, хапатися за ніж, коли за поясом пістолет. Ніж, звичайно, повинен належати загиблому в куртці, оскільки такий самий у другого в кишені. Ви згодні? Обидва кивнули, а Кобища вів далі: — Пістолет мав бути у нього в руці, причому це не викликало підозри тих двох. Це ще один доказ того, що вбивство сталося ще до відкриття схованки у вентиляційній шафі. Якби знахідка вже була в них, навряд чи ті двоє спокійно б дивилися на зброю в руках третього. Так от, чому ж він витяг пістолет? Гадаю, збирався полякати Наталію Миколаївну, як перед тим її дядечка. А коли вона все виклала, почав палити по своїх спільниках, аби потім з ними не ділитися. — Де тоді дівчина? — відрубав Можейко. Кобища тільки скривився. — Варіантів купа. Забрав як заручницю, забрав, бо знову не був упевнений, що взяв те, що потрібно, і так далі. А можливо, її все-таки не було тут при цьому. А може, коли він почав стріляти, дівчина зірвалася й побігла, а зараз десь переховується, налякана до смерті. Га? Уявіть собі — він знає, що ті також озброєні. Якщо він уже почав їх дірявити, то мусив скінчити це, інакше хтось із них вихопив би зброю і також вистрелив. А вона прожогом, фіть — і все. Ну, не встиг просто! — Не впевнений… — зауважив Можейко, — що так могло статися. Уявіть собі — з квартири вислизнула людина, яка бачила вбивство і вбивцю! Вона втікає геть і, не виключено, істерично кричить або ж, навпаки, швидко залітає до таксофона і повідомляє куди слід. Може таке бути? Може. Він, уявляючи це, займається збиранням гільз, потім виготовленням пензлика з квітки і написанням послань на стінах. А можливо, ще й схованка розкривалася після тих пострілів, а не до них. Він би не копирсався там так спокійно. Вона нікуди не втекла, а мусить бути десь із ним. Все сказане Можейком виглядало доволі правдиво. Майор лише мовчки почухав потилицю. Мобільний знову запищав. — Чим далі в ліс, тим більше дров, — сказав Кобища помічникам, які дивились на нього, поїдаючи очима. — Це Павлюк. Відбитки пальців на ножі дійсно того, у куртці. А от далі… Одним словом, на лезі сліди крові, причому група її не співпадає з групою жодного з них. — Отже, він все-таки штрикнув його ножем! — вигукнув Сердюк. — А ви кажете… — Не знаю, не знаю… — Кобища не звернув уваги на цей емоційний вигук. — Його чи кого іншого. Можливо, ножем погрожували саме Наталії Косовській, намагаючись витягти з неї таємницю. І щойно вона її виказала, отой наш невідомий, третій, почав стріляти. Потім, якщо приймати логіку Можейка, він дійсно забрав її з собою. Раптом Сердюк гигикнув, зробивши дурну гримасу. — Мала пришила «дєда» з пістолета з глушником, а потім тих двох, своїх спільників і зараз збирається з капіталом летіти на Багами… — Коли ми розкриємо справу і питимемо горілку, я сам буду так хохмити, — сказав Кобища, — а поки що рано. Отже, третій, той, хто це скоїв, знову не лишив ні зброї, ані гільз, більше того, спромігся на ідіотський напис. Варіантів два. Напис зроблено для когось із певною метою, тобто він має сенс. І другий — написано для того, щоб заплутати слідство, завдати нам зайвої роботи. Які є думки? — Хакер — комп’ютерний злодій, — розмірковував уголос Сердюк. — Той, хто сидить удома за комп’ютером і через інтернет зламує банківські рахунки по всьому світу. — До антикваріату не має жодного відношення, — знизав плечима Можейко. — Ну гаразд, — сам собі зауважив Кобища, — може, це його прізвисько, кликуха така… Лишимо поки що так. Мобільний знову дав про себе знати. Повторно дзвонив Павлюк. — Слухай, — захоплено кричав дактилоскопіст, — тут доволі цікава картина складається. Чуєш мене? — Чую, чую… — пробуркотів Кобища. — Тут із самого початку картина така цікава, що далі вже нікуди… — Так от, — правив своєї той, — у квартирі не знайдено жодного відбитка тих двох, застрелених, лише відбитки одного з них на ножі, того, що в куртці. А всі відбитки, зняті у квартирі, таке враження, що належать… словом, малій кількості людей. Троє-четверо осіб. Це, звичайно, попередній висновок, ти ж розумієш, скільки часу потрібно… Але здається, що так. Одні відбитки, напевно, належать господині помешкання — маленькі, очевидячки жіночі. Вони кругом, окрім однієї кімнати — другої, там, де не було трупів. Там немає — уяви собі — жодного її відбитка. Там є інші, напевно, чоловічі. Вони ж зустрічаються в окремих місцях по квартирі. Зараз ми займаємося ідентифікацією, щоб встановити, хто є хто. Наприклад, на кранах у ванній та кухні, в туалеті, на ручці вхідних дверей, на півлітровій банці знайшли однакові відбитки. У кімнаті, де трупи, лише кілька відбитків на серванті. А взагалі їх мало. Схоже, їх господар мало бував у квартирі або дбав про те, щоб їх не залишати. Окрім цих двох, є ще відбитки. Намагаємося зараз встановити, скільком людям вони належать. Отака от попередня картина. Але тут ще працювати й працювати. — А на решітці? — запитав Кобища. — Що на ній? — На вентиляційній решітці взагалі немає відбитків. Ой, брешу! На ній відбитки пальців покійного Ромазана. Очевидно, її просто сколупнули чимось таким… Поки що такі справи. — Чортзна-що, — підсумував Кобища. — Він що, нишпорив у тій другій кімнаті в той час, як двоє інших її допитували? Чого тоді там немає відбитків Наталії Косовської? Вона що, ніколи там не бувала? Ні, він бував у квартирі раніше! Його ж відбитки скрізь! Стоп… — Шеф, він жив там! — перебив Можейко. — Він жив там! Він проживав у тій кімнаті, де купа його відбитків, а вона туди не заходила, ось і все! А він, у свою чергу, не заходив до її кімнати! Шеф, картина складається. Він вичислив її після похорону і жив у неї як квартирант, переслідуючи, очевидно, свою мету. Коли вдерлися ті двоє, він міг сховатися, а потім постріляв їх, забрав вміст схованки, дівчину й пішов. Ось! — Ну-ну… — Кобища замислився. — Як у американському детективі. А тепер будуть утікати, а ми їх ловитимемо. Потім у них виникне палке та пристрасне кохання, а потім… — Що потім? — не витримав Сердюк. — Потім, за законами жанру, ми повинні наколошматити купу машин і вертольотів, ганяючись за ними, а вони — всіх нас постріляти… — Сплюньте, патроне, — сказав Можейко, — ваш гумор ще більш недоречний, аніж Сердюків… — Не хвилюйся, — поблажливо сказав Кобища. — Ми не в Америці. Хоча раціональне зерно в твоїх припущеннях, безперечно, є. Напрошується висновок про можливе існування якоїсь третьої сили. Так, так… Уявіть собі: поки він розважався тут із пані Косовською, вони розгромили опечатану квартиру, нічого там не знайшли і якимось чином вийшли на цю. Але тут ще більша невдача — виконавці позбулися життя. Хтось зовсім інший… А можливо, все-таки зв’язок між ними і нашим кілером існує… Безперечно, безперечно, з мертвої точки ми зрушили. Будемо розробляти ці дві версії. Тепер експерти нам, сподіваюся, ще підкинуть дещо суттєве. Адже тут усе робилося «на алярм», навіть дверей не зачинили, слідів має бути чимало. От тільки чому його тут ніхто не бачив? Можливо, він лише раз прийшов і раз пішов — уже з нею. Міг і не потрапити нікому на очі… Так… Ану ходімо туди! І вони знову ввійшли до кімнати, в якій, за їхнім припущенням, міг мешкати невідомий квартирант. Кімнату давно вже оглянули, пофотографували, склали відповідний протокол. Тільки це робилося ще до виявлення нових фактів. Тому ці троє з неабияким інтересом взялися до її повторного огляду. На столі біля вікна відразу кидалася в очі груба пачка білого паперу. Вона лежала наче навмисне так, щоб відразу впадати в око. Упаковка роздерта. З неї брали папір, але зовсім небагато. Навколо — порядок і жодних чоловічих речей. Абсолютно. На журнальному столику купа книжок та газет. Усі газети місцеві. Обласні видання. Усі книжки взято протягом останнього тижня в обласній та міській бібліотеках. Вони ще встановлять, хто і коли їх брав. У дивані сховано постіль. Чиста постіль дбайливо складена. Хоча складали вже їхні експерти. Можейко сягнув рукою на полицю шафи і дістав пластмасову коробочку з ліками. — Що це? — запитав майор. — Та ось, ліки знайшли. — Відбитки зняли? — Зняли, я був тут. Якийсь триган. — Забери з собою, — звелів Кобища, дістав мобільний і набрав номер. — Алло! Зав’ялова мені, Кобища на зв’язку… Слухай, а що це за ліки? Тут знайшли якісь таблетки — триган називаються. Ти не знаєш? — Що? — Можейко запитливо дивився на шефа. — Знеболювальне, — махнув рукою Кобища, — щось на зразок анальгіну, тільки експортує Індія, і каже, що трохи сильніший. Наркотичної дії не має. Продається без рецептів. Фігня. — Ну, якби я робив по трупу на тиждень, в мене також голова боліла б, — зауважив Сердюк. Кобища промовчав. Можейко з Сердюком уже бачили, що в шефовій голові складається план подальших дій, тому й мовчали, не бажаючи перешкоджати цьому процесові. Перешкодив Величко, який з’явився несподівано і не приніс ніяких добрих новин. Лейтенантові вдалося знайти всіх хлопців мийної команди і з кожним переговорити. Номера білого вольво ніхто не записав і не запам’ятав. Напевно, небувалі для них гроші повідбивали в підлітків глузд, хитрість та настороженість. Хоча цілком можливо, що й номер розшукуваної машини виявився б липовим. З допомогою обласного ДАІ встановили кількість зареєстрованих в області таких авто, і зараз оперативники займалися встановленням їх власників. Об’єктами пошуків виявилися всі відомі членам слідчої групи родичі громадянина Ромазана. Усі хлопці приблизно однаково описували «приватного детектива» — худий, середнього зросту, з темним волоссям, поголений, з густими бровами, у плащі, брюках та туфлях. Жодних особливих прикмет. Майор, заплющивши очі, намагався пригадати картину, що на якусь мить промайнула перед ним на кладовищі, коли вони очікували початку процесії: купа дітей — хлопців — біля високої огорожі. З ними був вихователь. Кобища ще тоді подумав, що, напевно, помер хтось із учителів якоїсь школи або загинула дитина. Того й зібралися діти з квітами біля центральних воріт кладовища. А це були хлопці з автостоянки. І з ними він. Кілер. Той, кого вони зараз шукають. На відстані кількох кроків… От чорт… Яке невезіння у цій справі з самого її початку! Геть у всьому! Підведи він тоді очі і зараз міг би знати кілера в обличчя. Не поталанило. — Ну, гаразд, — нарешті промовив Кобища. — Хоча, що ж тут доброго? Я, відверто кажучи, дуже розраховував на вольво. Хтозна, чи вдасться щось у цьому напрямку. Машина може бути не наша, може бути оформлена за дорученням, в угоні й так далі… Навряд чи він так сміливо демонстрував би її. Гаразд. Вікторе, — він глянув на Можейка, — ти продовжуєш тут, у будинку. Береш на допомогу дільничного і все спочатку. Шерстиш усіх підряд сусідів, цілеспрямовано працюєш на нашого кілера. Борю, — погляд його переключився на Сердюка, — ти берешся за подруг Наталії Косовської. Шукай їх, де хочеш, і труси, як хочеш. Усе про неї. Гляди, й знайдемо щось цінне. Сергію, тобі відповідальний шмат роботи. На чомусь вони звідси поїхали. Собака ніякого сліду не взяв. Лише за ріг будинку, та й то кінолог не може поручитися… Вони мусили на чомусь поїхати. Працюй з таксистами, кондукторами, з ким хочеш. Це робота широка й не на один день. Випрошу тобі когось на допомогу. Усі троє — тісний контакт зі мною з найменших дрібниць. Я працюю з експертами. Завтра посиплються висновки експертиз… Ми візьмемо цього гімняного кілера. Побачите! Усе до цього йде. Він сам собі яму копає. Тільки максимум охайності та без хлоп’ячих вибриків, я вас прошу. Славу однаково на всіх ділитимемо. Ось так. Запитання? — І майор підвівся, насилу розгинаючи коліна. XII. Хакер

Магазин розташувався на першому поверсі дев’ятиповерхового будинку за шикарними скляними вітринами, оздобленими декоративною решіткою. У кожному з трьох відділів — свій продавець. Усі вони — молоді хлопці у випрасуваних костюмах з краватками. Ще один сидів за столиком, що стояв окремо. Блискучі двері магазину відчинилися, і туди ввійшов середнього зросту худорлявий молодий чоловік у плащі, гладко поголений. Була десята година ранку. Переважна більшість людей, які потрапляли сюди, не розкидалася часом. Вони йшли у якийсь конкретний відділ, швидко купували потрібне й виходили. Цей нерішуче завмер посередині, не знаючи, куди підійти. Молодик, який сидів за окремим столиком, відразу підвівся і підійшов до потенційного клієнта. — Доброго дня. Слухаю вас. Можу чимось допомогти? — це було сказано ввічливо і водночас підкреслено сухо. — Так, — відповів клієнт. — Хотів би купити якийсь комп’ютер. Молодик здивовано звів брови. Очевидно, його слух різонуло слово «якийсь». — Який комп’ютер ви б хотіли? — А які у вас є? Молодик поблажливо посміхнувся. — Ну, вибір у нас доволі широкий. — Він підвів відвідувача до одного з відділів. — Є «Пентіум», ось сотий, двохсотий, ось взагалі потужна машина, вінчестер на двісті гігабайт, найсучасніший сідіром… — А який ви порадите? Той знову посміхнувся. — А ви скажіть, для чого він вам потрібен і яка сума у вашому розпорядженні. Що ви хочете — для офісу чи, може, щоб ваші діти гралися… — Ви знаєте, я абсолютно не компетентний у всьому, що стосується комп’ютерів. Тому вам доведеться мені допомогти з цим. Я хочу навчитися на ньому працювати. — Кгм… — молодик зам’явся. — Ну а сума? У нас є різні машини — і за триста-чотириста умовних одиниць, але це слабенькі, й за тисячу. Ось цей тягне на тисячу двісті… Ви взагалі маєте уявлення, що таке комп’ютер? — Я ж казав, що не маю… — Він вийняв двадцятидоларову банкноту і простяг молодикові. — Це за несанкціоновану допомогу при купівлі комп’ютера. Вони опинилися вдвох у маленькій кімнатці, заставленій коробками. Тут на столі стояв розкиданий «його» комп’ютер. Молодик скинув піджак, розпустив вузол краватки і сів за стіл. — Ти що, справді без поняття? — запитав по-простому. Без напускного лоску він виглядав як цілком нормальний хлопець. — Без найменшого, — відповів Борис. — А на дідька воно тобі? — Хакером вирішив стати. Хлопець посміхнувся. — Хакером і я не потягну, а в мене фізмат за плечима. Ну гаразд. Слухай сюди. Тебе як звати? — Борис. — Я — Олег. Почнемо? Олег пояснював надзвичайно дохідливо. Борис тепер сидів на його місці і несміливо рухав мишку по килимку, відкриваючи то одне вікно, то інше. — Нічого, звикнеш, — сказав Олег. — Кілька днів пограєшся, пристосуєшся, навчишся кнопкою клацати, почитаєш, дещо зрозумієш, руку наб’єш. «Віндовс» — це ж для зовсім тупих розроблено. А що буде незрозуміло — то ось… Він дістав зі столу грубу книжку. — Посібник для користування оцим самим «Віндовсом». Усе розжовано так, що навіть несмачно стає. Ну… Десять доларів, словом. Книжка дорога. Борис дістав десятку і простягнув йому. — Ну а якщо зовсім вже зашиєшся, то приходь… — Слухай, — запитав Борис, — а як користуватися дискетами? Як прочитати інформацію, яка записана на них? Олег пояснив. — І що, всю її можна прочитати? Чи на дискеті може бути щось так заховано, що не знайдеш? — Звичайно, всю. Ось дивись. — Він вставив якусь дискету. — Ось на екрані висвітилася вся інформація, яка є на цій дискеті. Це, так би мовити, схематично її «дерево», каталог. Ось усі назви його «гілок». Більше тут нема нічого. Інша справа, чи вдасться тобі до кінця простежити кожну з них… Якщо мати відповідні навички, то вдасться. Є, звичайно, всілякі фокуси, але… Не зможеш прочитати свою дискету, принось. Вони запакували комп’ютер, і Олег допоміг винести ящики на вулицю, де завжди чергувало кілька таксі. — Ну, бувай, — сказав він, подаючи руку. — Бажаю успіхів… х-хакер…
Він був змучений і виснажений. Голова йшла обертом від надлишку незнайомої інформації. Події останніх днів перетворилися на справжню круговерть. День пролетів у шаленому темпі, але приніс результати. Борис знайшов тимчасове житло. Після побоїща в Наталчиному помешканні вони провели ніч у його квартирі. Він не знав, що робить вона, але сам не склепив повік ані на хвилину. Логіка підказувала, що тут його знайти не повинні, адже ніхто не знав, хто він такий, а працював він, на власне переконання, чисто. Звичайно, якби Борис знав, що весь кримінальний відділ міського управління внутрішніх справ виловлює останніх із тринадцяти мийників машин у надії, що хтось із них записав або запам’ятав номер старого білого вольво, покинутого на невизначений час на подвір’ї приватного будинку його приятеля і колишнього компаньйона, він не був би таким самовпевненим. Та за будь-яких обставин Борис розумів, що залишатися у власній квартирі небезпечно. За одну ніч нічого не станеться, — все-таки вирішив він. Того дня вони не вечеряли і взагалі більше не розмовляли. Зранку, весь вимучений, з головним болем, він зібрався йти. Вдягнувся, постукав до сусідньої кімнати. — Так! Він увійшов і сів на стілець. Напевно, Наталка так і просиділа ніч на його дивані вдягнута, вкривши ноги простирадлом. Кинула на нього швидкий погляд, відвернулася і запитала: — А мені не можна виходити? — Ну чому… — Він знітився і опустив очі. — Мені не хотілося б, щоб ти все розуміла неправильно. Але зараз говорити ніколи. Я повинен іти шукати інше житло. Поки що тут безпечно, але як буде далі — хтозна… Гадаю, за день я впораюся. — А що буде далі? — вигукнула вона. — Що буде зі мною?! — Гадаю, нічого поганого. — Нічого поганого? Після того, як у моїй квартирі знайдуть двох убитих? Ви так гадаєте? — Криком тепер нічого не вдієш, — відповів Борис. — У будь-якому разі ми повинні тепер загубитися у цьому величезному місті. На якийсь час. А коли я закінчу те, що почав, то подбаю про тебе. — Як подбаєте? — Вона проковтнула сльози. — Так, як про мого дядька? — Твій дядько був паскудою, вартою гіршого, — відповів Борис. — Тобі з мого боку нічого не загрожує. Навпаки, я, наскільки пам’ятаю, двічі тебе врятував. — Щоб здобути те, що шукали… — Наталя й далі дивилася в стіну. — Ну, зараз мені вже нема чого з тебе взяти. Міг би покинути там, біля тих двох. — Чого ж не покинули? — А що, треба було? Вона промовчала. — Просто в мене залишиться відчуття, що я тебе якимось чином скривдив. Мені б цього не хотілося. — Він зробив паузу, очевидно, з’ясовуючи дещо для себе самого. — Я звик до тебе за той місяць. Хай там як, а ти про мене піклувалася, і я також не хочу кидати тебе напризволяще. — Борис дістав з кишені куртки пачку дискет. — Поки оце їм потрібне, гадаю, тобі не буде спокою ніде. Так що закінчити з ними я мушу будь-що. Тут наші інтереси співпадають. А далі… Дівчина мовчки дивилася у стіну. — Ще одне. — Він підвівся, щоб іти, але знову повернувся до неї і замовк, чекаючи, поки вона підведе на нього очі. — Якщо, поки я ходитиму, ти вирішиш піти, припустимо, до міліції і на мене тут уже чекатимуть… — Він мимоволі ковтнув. — Словом, живим мене однаково не візьмуть. Якщо тебе влаштує такий варіант, то… Він розвів руками. Наталя дивилася на нього широко розплющеними очима. Переборюючи шум у голові, похитуючись, Борис вийшов. Квартиру йому вдалося знайти швидко за оголошенням на тролейбусній зупинці. Здавав її чоловік приблизно його віку на ім’я Андрій. В одній кімнаті стояла старенька меблева стінка, диван та кілька стільців, у другій — лише обшарпаний стіл. Столик із двома табуретами виявився і на кухні. На вікнах висіли запилюжені штори. Це була тиха окраїна міста. Коли він підходив до свого будинку, серце калатало так, що він чув його звук на власні вуха. Борис зійшов на четвертий поверх, відімкнув двері ключем і ввійшов. Там стояла тиша. Тримаючи пістолет у зігнутій руці, він обійшов кімнати. Його напівгостя-напівполонянка приречено сиділа на тому ж дивані. Пістолет ліг у кобуру під пахвою. — Ходімо, — сказав Борис. — Таксі внизу чекає. Склавши у дві великі валізи лише найнеобхідніші речі і замкнувши двері, вони залишили помешкання.
Першу ніч у новій квартирі він проспав наче вбитий, постеливши собі просто на підлозі в порожній кімнаті, тому зараз і почувався відносно бадьоро. Заскочивши на кухню, відломив шмат батона й випив кухоль молока. Потім повернувся до кімнати, застелив стіл простирадлом, розпакував ящики і склав комп’ютер. Апарат запустився так само просто, як і в магазині. Борис сів на стілець, принесений із «її» кімнати, й побіг курсором по табличках та написах. Сьогодні він вирішив не чіпати дискет, а набути хоча б елементарних навичок користування цією, як казав Олег, машиною. Інакше можна було просто заплутатися. Згадавши те, що пояснював Олег, він заходив у різні програми і виходив з них, читав, знайомився, зазирав до підручника і знову брався за мишку. А знайшовши кілька ігрових програм, навіть спробував грати, усвідомлюючи поступово, що горщики дійсно ліплять не святі. Та за годину в очах замерехтіло, і справу довелося відкласти. Він пішов до ванної і довго вмивався, потім чистив зуби та голився. Це дало частковий ефект. Коли повернувся до кімнати, біля комп’ютера стояла тарілка з бутербродами. Поруч — чашка її улюбленого чаю. Наталя сиділа на дивані, як зазвичай, підібгавши ноги, і не дивилася на нього. Якщо бути точним, вона не дивилася взагалі нікуди. — Дякую за чай, — сказав Борис. — Будь ласка… — тихо та відчужено мовила вона. — Могла й не готувати, якщо так… — зауважив Борис. — Ну чому? Ви ж мені життя врятували. Видерли з рук покидьків. Вже навіть вдруге. От тільки, якби не ви… Навряд чи мене взагалі довелося б від чогось рятувати. І ховати у якихось барлогах… Дівчина говорила ледь чутно, але розпачливо, переповнена спогадами та емоціями. — Ну, тут ти не права, — сказав Борис. — Подобається тобі чи ні, а на ці пригоди ти була приречена незалежно від моєї появи. Адже це твій родич влаштував таку небезпечну схованку у тебе в квартирі. — І в чому ж небезпека цієї схованки? — Настане час — дізнаєшся. А задля дурниць двоє головорізів не вдираються до квартир порядних громадян і не приставляють їм ножа до горла. — Ви гірший головоріз, — несподівано ще тихіше промовила вона. — У вас пістолет. Ви застрелили тих двох, а перед цим ще й мого дядька. А може, й ще багато кого. Тепер я це розумію. Скажете, не так? Під таким поглядом не було навіть найменшої можливості сказати «ні». Борис мовчки відвів очі. — Це ви… — повторила вона. — Я відразу зрозуміла це. Зрозуміла ще тоді, коли побачила пістолет у ваших руках… Дивно, але саме цієї миті, хоч була насмерть перелякана, я зрозуміла, що ви з’явилися в мене не просто так, не випадково. Я відразу наче прозріла… Не знаю, що все це означає. Ви такий самий, як і вони. Ви вб’єте мене, щойно закінчите те, що замислили. Не знаю, що могло відбуватися навколо мого дурнуватого, але нещасного дядька, але ви мене вб’єте після всього… — Сильно сказано, — зауважив Борис. — Для чого ж тоді ти мене підгодовуєш цими делікатесами? — Віддаю борги, — сказала вона. — Адже це могло статися набагато раніше… — A-а… ну, звичайно. Вважай, що я розчулений. Це гідна подяка. — А що, може, ви хотіли б ще чогось? — Тепер її мова стала швидкою, а очі зустрілися з його поглядом. — Ну, сміливіше! Ви бажаєте ще чогось за порятунок дурненької дівчинки з базару? Чому ні? Тим паче що вона давно вже не дівчинка… І в неї все в нормі! — Взагалі майже модель, — спробував посміхнутися Борис. — А що, ні? — здавалося, образа за власну зовнішність перебила в ній усі почуття, що вирували досі. — Зріст сто шістдесят два, талія шістдесят чотири, окружність грудей сімдесят дев’ять… Не так уже й далеко від моделі. — Не знаю… — розгубився Борис. — Я в цьому некомпетентний. — Як некомпетентний? Ви хочете сказати, що вас не цікавлять жінки? — Зараз мене не цікавить нічого, крім пачки дискет з твоєї квартири. Хоча з твоїми аргументами можна погодитися. Ти дійсно дуже симпатична і приваблива. А я дійсно не зроблю тобі нічого поганого. Тому й не хотілося б відчувати на собі отакі твої погляди, адже це неприємно. І несправедливо, повір. Коли я впораюся з цим, то відведу ще кілька днів на те, щоб влаштувати якось твоє життя, обіцяю тобі. А зараз ти мусиш тихенько пересидіти тут, поки вляжеться весь оцей бум. Розумієш? Він повернувся і взявся за ручку дверей, збираючись виходити, але вийти не встиг. Мертву тишу, яка настала по його останніх словах, несподівано прорізав Наталчин рішучий голос, який менше за все здригнувся на останніх словах: — То за що ви вбили мого дядька? Борис повернувся і сів на диван поруч із нею, потім скрутив простирадло, яке валялося поруч, і поклав собі під голову. — Вибач, я приляжу, — сказав він. Вона посунулася ще глибше під стіну і не зводила з нього очей. — Чому ви мовчите? Не можете сказати? Її голос помітно тремтів. Лежати було приємніше, не так паморочилася голова і менше відчувалася кволість. Розповісти їй усе, як було насправді, він вирішив несподівано для себе. Виник якийсь миттєвий потяг, якому важко було опиратися. Вона щира і лагідна, тому зрозуміє, обов’язково зрозуміє. Він уявляв собі, як зміниться її обличчя, як зникнуть із нього недовіра, підозріливість, відчуженість, а натомість з’являться розуміння та співчуття… Саме те, чого він так гостро потребує. Варто лише почати. От тільки з чого почати, щоб розповідь вийшла зрозумілою і самому не заблукати у власних життєвих траєкторіях? — Так уже сталося… — почав Борис. І раптом він зрозумів одну річ. Це нагадувало зрив людини, перед якою лежить шприц з наркотиком. Після цього дійсно настане полегшення. Але це означатиме, що він зламався і не буде вже здатний ні на що. Він перетвориться на ганчірку, яку вона, оця, що сидить навпроти, буде дбайливо перекладати або викине як непотріб. Це буде його моральний кінець. — Так уже сталося, — повторив він, підводячись. — Навряд чи варто пережовувати все знову. Наталя дивилася на нього з німим протестом, тому він додав: — Це була звичайна помста. Жорстока, але справедлива. Банальний принцип «око за око»… — Що, мій нещасний дядько колись стріляв у вас із пістолета з глушником? — просто запитала вона. — Ні, — відповів Борис. — На те, що робив він, я б не спромігся за браком здібностей. Тому змушений був опуститися до примітивного. І він тихо зачинив за собою двері. XIII. День народження

Екран комп’ютера світився синюватим тлом. Курсор застиг, забутий ним десь за межами екрана. Це була третя з восьми дискет, витягнутих із вентиляційної шахти. Вони не були пронумеровані. Зробив це сам Борис. Так, про всяк випадок. Розбиратися в дискетах виявилося напрочуд легко. Оця, припустимо, містила лише один файл. Відкривши його вперше, Борис не зміг приховати подиву. Файл складався з результатів усіх матчів чемпіонату СРСР з футболу 1982 року. Гола статистика. Біля кожного матчу вказувалася дата, місце його проведення, прізвища головного арбітра та гравців, які забивали голи. Просидівши день у читальному залі бібліотеки, працюючи з підшивками спортивних видань, Борис зміг перевірити достовірність цієї інформації. Все збігалося до дрібниць. Щось подібне було і на семи інших. Одна являла собою старанно набраний уривок з «Войны и мира» Толстого. Очевидно, той, хто складав усе це, любив класику. Нею він заповнив інформаційний простір п’ятої дискети. Але це була вже поезія. Єсенін «Черный человек». Над обома уривками Борис просидів дві доби. Звіряв комп’ютерні тексти з оригіналами буквально по рядках, намагаючись знайти невідповідність із оригіналами й таким чином витягти бодай якусь зачіпку. Марно. Тексти були набрані бездоганно. Лише у Толстому механічно було пропущено літеру в одному слові. Ще на двох дискетах були наукова стаття якогось В. Стефлюка про сучасне викладання слюсарної справи у трудовому вихованні учнів середніх шкіл та уривок з промови останнього генерального секретаря Горбачова на якомусь партійному форумі. Текст промови «чудотворця», якого ще пам’ятали, вдалося знайти. Він також відповідав до дрібниць своїй копії на дискеті. А от стаття на педагогічну тему… Борис навіть не уявляв, де її шукати. На завершення були версія одного з чисельних матчів Каспарова і Карпова, а також уривок із Біблії. Нічого путнього не виходило. Не утворювався логічний ланцюжок. Не було жодних ідей стосовно того, що цінного можуть містити в собі старанно скопійовані уривки з різних текстів. Спробувавши маніпулювати з їх назвами, він отримав повну нісенітницю. Маніпулювати з прізвищами авторів взагалі було важко, тим паче, те, що містила остання дискета, взагалі не мало автора. Борис гостро усвідомлював нестачу компетентності, щоб вирішити проблему самотужки. А секрет існував. Інакше б ці дискети не являли собою смертельної небезпеки для того, хто ними володіє. Можливо, у файлах був схований якийсь шифр або щось на зразок цього? Та щоб зрозуміти це, на заваді стояли не його скромні «хакерські» здібності а, можливо, просто незнання чогось, якихось обставин. Це був глухий кут. Найпершою та найбільш надокучливою думкою було все-таки підключити справжнього досвідченого спеціаліста, такого, наприклад, як Олег. А це означало, що треба вводити його в курс справ. Ідея здавалася надзвичайно ризикованою, але час примушував на щось наважитися. На щось більш радикальне. Тільки так можна переконатися, що дискети «промацані» повністю, наскільки це можливо. Як зважитись… Від цих вагань та роздумів знову паморочилася голова, а в очах мерехтіло ще більше. В такі моменти особливо гостро відчувалося, що виконати програму-максимум, яка народилася так несподівано, йому не вдасться і що варто задовольнитися тим, що він тепер вважав програмою-мінімум. Але вона давно була виконана, і це означало… Думку перервали. Двері його кімнати були прочинені, і він побачив у широкій щілині її обличчя. Сьогодні воно не було знервованим. Просто сумним. Тільки після цього почувся стукіт. — Ви сидите за цим від самого ранку, — сказала Наталя. — Так може і «дах» поїхати… — Якщо досі не поїхав, то мені, гадаю, це не загрожує. Борис повернувся і запитливо глянув на неї. Дівчина вочевидь хотіла щось сказати. Вона стояла у давно забутій позі з руками перед собою і, видно, хвилювалася. — Ну, кажи, — заохотив Борис. — Я уважно слухаю. Що там? Наталя роздумувала, чи варто, аж нарешті наважилася. — Нічого, — сказала вона. — Просто в мене сьогодні день народження. Борис не любив цього свята. Упродовж останніх років щоразу, коли надходила власна дата, він байдуже зауважував для себе, що не має особливого бажання відкоркувати пляшку для своїх нечисленних приятелів, скориставшись таким приводом. Тепер же згадка про те, що таке свято існує, взагалі була б для нього неприємною. — Вибач, я не знав. Поздоровляю тебе… — Він зітхнув і додав: — Завтра я виберусь до міста і щось тобі подарую. Обов’язково. Текст на екрані змінився традиційною заставкою, і Борис автоматично клацнув кнопкою мишки, щоб повернути зображення. Коли екран не був порожній, йому краще думалося. Позаду рипнули двері. Пішла. Слава Богу… Нічого, крім жахливої втоми, він не відчув. Очі були ніби чужі, вставлені в його голову. Навряд чи усвідомлення того, що Наталка незадоволена, могло справити на нього якесь враження. Байдуже глянувши на її двері, він пройшов до ванної і довго вмивався. Потім розтер рушником обличчя і тільки тоді відчув страшенну кволість і тремтіння в руках та ногах. Він їв близько одинадцятої ранку, а зараз була вже десята вечора. І раптом у голові сяйнуло. Ідея виглядала геніально. Йому навіть подих перехопило. Що як… Олег порівнював комп’ютер із книжкою, бібліотекою, документацією, але на більш сучасному рівні, не на папері. Ця аналогія і підказала ідею. Що як цього разу він поцілив у саме яблучко? Від писаного на папері завжди залишаються сліди. Натискання ручки, олівця. Навіть якщо потім стерти, однаково ці сліди залишаться. Просто не кожен зможе їх прочитати. Сліпий дід не зможе, це точно. Уважна людина з гострим зором має більше шансів. А яка-небудь графологічна експертиза обов’язково докопається, що було написано раніше на аркуші, де згодом з’явився новий текст. Що як і тут той самий принцип? Що як на магнітних дисках також залишаються сліди від давно стертої інформації, а уривки з книжок нанесені на них лише для окозамилювання? Йому стало спекотно. Це була гарна ідея, але підтвердити чи спростувати свої підозри Борис не мав жодного шансу. Чи зміг би Олег? Але для цього знову ж таки потрібно його хоча б у щось втаємничити. Як бути? Борис увімкнув світло на кухні й відчинив дверцята шафи. І… широко розплющив очі. Напевно, якби він раптом винайшов якесь комп’ютерне диво, то здивувався б не більше, ніж зараз. На нижній поличці стояла тарілка з бутербродами. Кожен із них являв собою мало не витвір мистецтва, як на глянцевій ілюстрації з кулінарної енциклопедії. Треба купу часу і неабияке бажання, щоб таке зробити. Поруч була тарілка з салатом, також прикрашеним зеленню та овочами. На верхній поличці стояв маленький торт, очевидно, домашній. Верх його був залитий шоколадною глазур’ю, яка місцями застигла, стікаючи по боках, а на ній, мабуть, навмисне асиметрично було викладено квітку невідомо з чого. Борис швидко зачинив дверцята і сів на табурет. Оте знайоме неприємне відчуття знову з’явилося в нього, тільки тепер воно виявилося значно сильнішим, ніж тоді, коли за відсутності господині квартири він перетрушував її пожитки. Відчуття це на диво швидко витіснило інші проблеми. Щойно він образив її. Образив цю лагідну і приємну дівчину, яка так добре до нього ставилася. Можливо, навіть зробив боляче. Зрозумівши, що саме собою це відчуття не минеться, Борис підійшов до її дверей і постукав. Відповіді не було. Обережно прочинивши двері, він увійшов і присів на стільчик. Наталя сиділа на дивані, як завжди, підібгавши ноги, на яких нижче колін невідомо звідки взялася маленька подряпина. Капці з хутром стояли біля дивана носками один до одного, наче зустрічалися. — Вибач, — сказав Борис. — Я тут зовсім запрацювався. Твоя правда, так можна і з глузду з’їхати. Я бачив там твої витвори. Мені соромно. Вона мовчки зиркнула на нього. — Мені справді прикро, що я образив тебе. Адже ти старалася. Усе таке гарне й апетитне… — То йдіть скуштуйте, — сказала вона. — Мені вже не хочеться. Здавалося, Наталя просто дихає образою — справжньою, не вдаваною. Безперечно, для неї день народження був святом, можливо, навіть найбільшим, і вона сьогодні з цієї нагоди спробувала забути про всі неприємності, про всі лиха. Кілька хвилин тому він усе це звів нанівець. Борис підійшов до дивана і присів так, щоб бачити її погляд. Наталка взяла простирадло і швидким рухом прикрила коліна. — Ну вибач, будь ласка, — повторив він. — Я тепер щиро жалкую, їй-богу, буде несправедливо, якщо ці кулінарні дива зіпсуються. Я навіть не пам’ятаю, коли їв домашній торт. Чорт забирай, справді не пам’ятаю… Вона запитливо глянула на нього, намагаючись визначити, чи щирі його вибачення, і, здається, визнала їх щирими. — А ногу де подряпала? — запитав Борис. — На кухні, де ж іще, — тихо промовила вона. — Злякалася, що корж згорить, і бігла… — Коли ж ти все це пекла? Я навіть не бачив… — А ви що, ще щось бачите, крім комп’ютера свого? Що казати, коли навіть… У туалет не виходили… Він посміхнувся. — Давай, збирай на стіл, а я по пляшку. Який день народження без шампанського? Чи ти щось інше любиш? — Не треба, — на її личку з’явилося занепокоєння. — Вже дуже пізно. Не йдіть нікуди. Ми так просто… Вона миттєво сперлася на його руку, і простирадло злетіло на підлогу. Борис накинув плащ, жартівливо-насуплено глянув на неї і вийшов за двері.
Магазин називався «Нічний діамант» і працював цілодобово. Наказавши водієві таксі чекати, Борис спустився у напівпідвальне приміщення. Яскраве світло, мерехтливі вітрини, вишукані товари. У невеличкому залі магазину товклися дві молоді пари, вибираючи, очевидно, якийсь подарунок. За прилавком стояла нафарбована фігурна пані в елегантній облягаючій сукні. Друга така сама красувалася просто посеред магазину. Обидві були чимось схожі на ляльок. У кутку тихо перемовлялися двоє охоронців у зелених костюмах та чорних беретах. — Доброї ночі! Чим можемо бути вам корисними? Що бажаєте? — Подарунок і пляшку шампанського. — Будь ласка, прошу вас… — Продавщиця ледь помітно торкнулася рукава його плаща, запрошуючи до відділу. — Шампанське ось, на цій вітрині, прошу вибирати. Ось поруч інші алкогольні напої, можливо, ви ще щось виберете… А подарунок… Що б ви хотіли? Що саме? — Шампанське ось це будь ласка… — Борис навмання тицьнув пальцем на батарею пляшок. Друга лялька відразу зняла з вітрини пляшку і поставила перед ним. — Прошу. — А подарунок — прошу вас що-небудь придатне для дня народження. Борис відчував, що не зможе витріщатися по цих вітринах і вишукувати парфуми чи, скажімо, якусь річ. Це виглядало б ніби лицемірством по відношенню до самого себе. І до неї. Саме зараз особливо відчувалося, що лицемірити перед цією дівчиною він би не зміг. Тим паче йому хотілося чимшвидше забратися к бісовій матері з цієї оази нетутешньої вишуканості. Крім того, він мав інший клопіт: як промацати дискети. Невже для цього теж потрібна своєрідна графологічна лабораторія? Але ж той, хто стер потрібну інформацію, натомість записавши абищо, розраховував сам видобути стерте, отже, теоретично це не так уже й складно. Потрібно лише зуміти. — А що саме ви бажаєте? — Пані, що стояла поруч із ним, і далі допитувала: — Це подарунок жінці чи чоловікові? — Жінці. — Ну, тоді в нас є широкий вибір косметики, парфумів… Можливо, галантерея або… — Будь-що, — перебив Борис. — Прошу вас, я дуже поспішаю. Мене задовольнить будь-яка річ, що могла б сподобатися жінці. На ваш розсуд. Пані з магазину була здивована такими вимогами клієнта. — Ну, все-таки… — завагалася вона. — Підкажіть мені, це для вашої дружини чи подруги, так? — Ні. — Борисові починав уриватися терпець. — Для знайомої. Просто знайомої. — Ну давайте я запропоную вам кілька парфумів, понюхайте, які вам сподобаються. Коли він уявив, як зараз нюхатиме склянки з парфумами, йому мало не стало зле. Перед очима попливли різнокольорові кола, які «не струшувалися» головою, а до горла підкотила нудота. — Ні, дякую, — буркнув Борис. — Давайте так, на ваш смак. Щось таке, нормальне. — Ну а… А на яку суму ви хотіли б придбати подарунок? — Байдуже. Почувши це слово, вона глянула дивному клієнтові просто в очі з неприхованим подивом і, напевне, зрозуміла, що йому справді байдуже. Обидва охоронці замовкли і відверто насмішкувато подивилися на непоказного клієнта з руками у кишенях зім’ятого плаща. Напевно, їхні обличчя набули б дещо іншого виразу, якби вони знали, що рука цієї людини, яку, судячи з усього, щось дратує, торкається в кишені холодного металу пістолета з глушником. — Ну… — фігурна дама зовсім розгубилася, — може, ви знаєте хоч розмір одягу, який носить ваша знайома? — Зріст сто шістдесят два, талія шістдесят чотири, окружність грудей сімдесят дев’ять, — не змигнувши оком, як автомат, видав клієнт. Дама звела брови, і погляд її висловив захоплення та симпатію до цього дивного покупця. — Непогано як на просто знайомого, — замислено промовила вона і зникла у підсобці. А пізній відвідувач ледь помітно зіперся на обшитий пластиком прилавок, на якому вже стояла пляшка шампанського. Маркою його він навіть не завдав собі клопоту поцікавитися. Продавщиця з’явилася хвилини за три і поклала якийсь згорток у фірмовому пакеті поруч із пляшкою. — Сподіваюся, вашій знайомій сподобається. Це одна з… — Скільки? — стомлено промовив відвідувач. — Н… не зрозуміла, ви що, навіть не подивитеся? Нетерпіння, що межувало з насилу потамовуваним роздратуванням, псувало риси його цілком приємного, з погляду пані, обличчя, можливо, надто блідого та худорлявого. Незнайомець мовчки витяг із кишені кілька доларових купюр і простяг елегантній пані. — Заходьте ще, — сказала вона, даючи здачу. — Навряд чи… — промовив незнайомець, забираючи пляшку, пакунок

Date: 2015-10-18; view: 371; Нарушение авторских прав; Помощь в написании работы --> СЮДА...



mydocx.ru - 2015-2024 year. (0.007 sec.) Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав - Пожаловаться на публикацию