Україна не буде спільницею Москви

Галасливі відзначування, з наказу Москви, 300-річчя Переяславсь­кої угоди, підкреслювання нібито самостійної ролі Києва в т. зв. СССР вказували, що большевики знову пристосували засоби обману й кру­тійств, щоб заспокоїти непокірну Україну, якої вогонь спротиву пере­нісся був у ті роки до далеких сибірських концентраційних таборів і викликав у них повстання. У своїй статті «Україна не буде спільни­цею Москви», Степан Бандера виявив підступні намагання большеви-ків через сповидну кондомінію зробити Україну спільницею москов­ських злочинів.

Стаття була друкована в тижневику «Шлях Перемоги», Мюнхен, рік IV, чч. 16-17 (165-166), за 21. 4. 1957 р.

*

Це вже треба Москві признати, що при всій послідовності й безоглядності в здійснюванні своїх імперіялістичних цілей, вона запопадливо вишукує все нові дороги до обраної мети, якщо старі являються непридатними. Це помічається особливо чітко в усіх на­маганнях назавжди закріпити приналежність України до росій­ської імперії.

Політика царської Росії базувалася на переконанні, що опану­вання України вже остаточно припечатане. Тому вона твердо три­малася формули «не було, нема і не може бути!», що стосувалося не тільки до державно-політичної самостійности, але й національ­но-культурної окремішности України. Національно-політичне про­будження України й початок української національної революції в 1917-19 рр. застукали й поразили московську імперіяльну полі­тику. Недобитки царського імперіялізму пробували розбити її мі­літарним ударом, скеровуючи на війну проти України головні свої сили та альянтську допомогу. Тимчасові переємці влади з Керенським у проводі пробували скористати з часу з допомогою кру­тійств. Тим часом большевики,як молода, динамічна сила, рішена всякими засобами зберегти і закріпити цілу імперію, зрозуміли, що не зможуть здобути України самим насильством, ані самим підступом.

Успішність і перемога большевизму в першім опануванні України полягала на особливій комбінації підступів і насильства.

Брехливо вживаючи гасел національного і соціяльного визволен­ня, достосованих якоюсь мірою до прагнень українського народу, яких вони й не думали здійснювати, большевики послабили одно­стайність і рішучість національного спротиву в Україні. Це вели­кою мірою допомогло їхньому воєнному наступові здобути пере­могу над силами Української Держави, будованої серед воєнної і революційної хуртовини.

Закріплення свого панування над Україною большевики зра­зу хотіли сперти на самий терор і безоглядне винищування націо­нально-самостійницьких елементів. Це й залишилось підставовою методою московської національної політики супроти понево­лених народів. Але цими засобами большевики не змогли прибор­кати України в перші роки своєї ще слабої влади. Через те вони мусіли йти на значні поступки українським прагненням до волі. Це привело до пом'ягшення большевицького режиму в добі т. зв. НЕП-у й українізації. Українська національна стихія далеко пе­ресунула і перекрила ті межі, які Москва хотіла встановити для тимчасового відпруження. Ця стихія виповняла українським на­ціональним змістом та змаганням за незалежність від Москви всі ділянки і форми життя. Вона захопила навіть частину комуністів та привела їх до гасла «геть від Москви»[34].

Кількарічне відпруження використали теж большевики для внутрішнього упорядкування та скріплення своїх сил і для під-готови нової, жахливої хвилі знищення всього неприязного й не­вигідного большевицькій Москві. Найгірші удари сталінського знищення і терору зазнала Україна. Почавши від наступу на укра­їнське революційне підпілля та на всі політичні самостійницькі сили, почерез розгром українського національно-культурного жит­тя, сталінський терор набрав характеру небувалого в історії люд­ства рафінованого народовбивства шляхом організованого голоду та систематичного фізичного знищування всіх непокірних еле­ментів.

Катівські дії Каґановича з Хрущовим, Постишева, єжовщина, голод, колективізація, п'ятирічки, ЧК-ҐПУ-НКВД, тюрми, конц­табори, заслання, Соловки, Колима, винницькі трупосховища, пе­реповнені тілами помордованих Бриґідки, і багато, багато інших катівень – залишаються назавжди як бездонні челюсті большевицьких звірств та страждань України.

Але всі большевицькі жорстокості, ліквідації і знищення впро­довж четвертого десятиріччя не змогли зламати змагань українського народу до волі і правди. У другій світовій війні воно знову спалахнуло з стихійною силою, якої большевицька Москва ніяк не сподівалася. Пройняте глибоко прихованою, але тривкою нена­вистю до Москви і її комунізму, українське вояцтво в совєтській армії зриває фронти. В обличчі навали армій теж ворожої гітле­рівської Німеччини український народ маніфестує свою незламну волю до самостійности проголошенням відновлення Української Держави та будуванням самостійного життя. Навіть у найтрагічнішій ситуації під ударами двох ворожих кольосів СССР та Німеч­чини, український народ не припиняє визвольного змагання й ве­де героїчну боротьбу на два фронти. Коли ж совєтська армія пе­реможно посуває фронти все далі на захід, на її тилах та в при­фронтових смугах оперує Українська Повстанча Армія. Бороть­ба українського підпілля ОУН-УПА не припинилася теж після за­кінчення війни. Ще кілька років продовжувалася вона у формі партизанських дій та ступневе перейшла на підпільно-революцій­ну тактику.

Москва ще раз переконалася, що всі її намагання остаточно поглинути Україну большевицьким імперіялізмом не принесли їй бажаного висліду. Навіть неперевершений кат Сталін зрозумів, що України йому не приборкати самим руйнуванням і терором. У скрутній воєнній ситуації він відчув конечність зробити якісь поступки вбік українських державницьких стремлінь. Це була основна причина тих різних тактичних кроків, завершенням яких було висунення УССР на міжнародню арену, зокрема впроваджен­ня її до ОН. Большевики, як звичайно, подбали про те, щоб з тих змін для України не було жодної користи, тільки, щоб їх могла використовувати Москва для своїх цілей. Та все ж таке поступу­вання під тиском конечности залишається фактом і Кремль волів би цього не робити.

Хоча у повоєнному періоді Москва знову посилила систему те­рору і знищування українських національних сил до крайніх глеж, вона не наважилася вже так відкрито ліквідувати все українське життя, як у попередньому періоді. Більшу оглядність в цьому від­ношенні вимусила на Москві глибоко закорінена і далеко поши­рена революційна боротьба націоналістичного підпілля. Больше­вики мусіли спрямовувати проти нього свій головний наступ. А щоб відвернути українські сили від революційної боротьби, вони мусіли залишити дещо більші можливості вияву і розвитку в ін­шому напрямі, зокрема в ділянці національно-культурній. В на­ціональній політиці ще за Сталіна большевикам довелося посту­пово залишити надто непридатну колію прямої політичної руси­фікації поневолених народів через формування т. зв. Совєтського народу. Вони змушені подекуди визнавати самобутність україн­ської нації теж у політичному відношенні. У противагу цій конеч­ності большевики стали виразніше підкреслювати панівне стано­вище москалів в СССР, щоб заспокоїти свої імперіялістичні почут­тя. Таким чином побіч ширми «єдиного совєтського народу» появ­ляється щораз частіше формула «двох братніх народів» «старшо­го брата» – Росії, і «молодшого» – України. Але це московське старшинство, показуване з большевицькою нахабністю, довелося знову трохи приховати.

Всі большевицькі хитрування з удаваним респектуванням ук­раїнських національних почуттів не збили українського народу з його власного шляху. Так само тотальний наступ на революцій­но-визвольний рух не зумів його знищити. Розкидання непокір­ного елементу по різних країнах розносить вогнища визвольної революції по всій імперії. Навіть у концтаборах розгортається од­чайдушна боротьба. І ці большевицькі селища тортур, знищення і страху запалали видним на цілий СССР вогнем безприкладного героїзму і незламности революційного духа. Москва щораз до­шкульніше переконується, що українських національних праг­нень не можна викоренити. За цим приходить свідомість, що як здобуття України відкрило шлях до зростання російської імперії так для цієї імперії постає смертельна загроза від непримиренної боротьби України й інших поневолених народів.

Тепер у політиці большевиків зародився новий плян оформ­лення ролі України в комуністичному бльоці. Це мала б бути своє­рідна кондомінація України з Росією, зокрема в європейській ча­стині підбольшевицького простору. Як в очолюванні цілого ком­плексу, опанованого комунізмом, та зокрема його азійської части­ни, маніфестується домінацію Москви і Пекіну, так в европейсьській частині Росії поруч Москви щораз більше висувається Київ.

Перехід від формули старшого і молодшого брата до тактики кондомінації проводиться в большевицькій національній політиці ступневе. Стартом було наголошене відзначування тристаріччя Переяславського договору. Останніми місяцями виразно маніфе­стується ця тактика в гоноруванні Києва усіма партійно-держав­ними делеґаціями з сателітних країн. Ці делегації в своїх поїздках до Москви повертають до Києва і тут відбуваються подібні ди­пломатичні церемонії як у Москві, і ними большевики хочуть заманіфестувати, що Київ грає ролю немов другої столиці. Ця сама нотка про дружність російського й українського народів, не тіль­ки як основи й головного масиву СССР, але теж у ролі господарів, помітна в різних виступах і промовах совєтських керівників. Наймаркантніше звучить вона в промові Ворошилова на пращаннях чеської делегації минулого місяця.

Введенням цієї нової тактики в національній політиці Кремль хоче покористуватися при усуванні загрозливих процесів розкла­ду імперії, що виявилися в сателітській системі і в СССР. Москва приділяє Україні особливу ролю у примирюванні ворохобних са­телітів з совєтським зверхництвом. В тому важить не тільки ве­личина й потенціял України, але так само її загально відома во­лелюбність й антиімперіялістичне наставлення. З цього погляду маніфестування рівнорядности України з Росією, показування її розквіту та вдоволення українського народу своїм становищем – мало б впливати заспокоююче, на народи т. зв. народніх демо­кратій. Такі настрої примирення з своєю долею повинні б серед них особливо скріпити затіснення взаємин з Україною, нібито у противагу до Москви. З такими цілями діє большевицька режисерія і пропаґанда, висуваючи Україну у взаєминах з сателітами.

Нова тактика має для Москви ще більше значення з уваги на саму Україну. Кондомінація України враз із Росією, як в СССР, так і у відношенні до сателітів, мала б бути новим ідеалом і метою політичних аспірацій українського народу. Це мало б невтралі-зувати і витискати український націоналізм, прагнення розриву з Росією і державної самостійности. Зродження в українців пере­конання, що в союзі з Росією Україна стає співгосподарем СССР і набуває імперіяльного значення і сили, повинно б, за больше-вицькими сподіваннями, поєднати український народ з московсь­ким імперіялізмом, зробити найзавзятішого противника оборонцем того імперіялізму. Таким наркотиком хочуть теперішні сатрапи з Кремля задурманити український народ, щоб він не відчував своєї неволі, забув свою душу та став послушним знаряддям їхніх імперіялістичних плянів.

В такому аспекті набуває нового значення переселювання укра­їнців до різних країн, які Москва трактує як свої колонії, зокрема до Казахстану. Зразу головною метою цих насильницьких пере­селень було послаблення революційного і біологічного потенція-лу України, знищення національної монолітности заселюваних країн та включення непокірних елементів у затяжні конфлікти поселенців з автохтонним населенням. Тепер Москва хоче надати українським переселенцям характер колонізаторів й носіїв большевицького імперіялізму нарівні з москалями. Відповідні почуття мають бути викликані створюваним враженням про кондомінацію України з Росією.

Але всі ці лукаві задуми Кремля залишаються безуспішними. Український народ надто добре пізнав московську брехливість та комуністичну єхидність, щоб дати звести себе будь-якою тактич­ною грою. Зрештою, у фактичному становищі України, поневоле­ної, гнобленої і знищуваної Москвою, нічого не міняється. Брех­лива пропаганда й облудна тактика може заполонити хіба партій­них і бюрократичних запроданців, які давно пірвали з власним народом, а не сам народ, який на кожному кроці болюче відчуває своє поневолення большевицькою Москвою.

Українська нація не дасться взяти на приману кондомінації не тільки тому, що її ставлять фальшиво, без дійсного змісту. Прагнення волі і правди, почуття справедливости й високий ідеа­лізм були і назавжди залишились основними принципами укра­їнського.народу й української людини, головними кермуючими силами українського буття й української духовости. Наш народ завжди прагне волі для себе і бажає її для інших народів. Він бо­ровся і бореться за правду і справедливість. Ми хочемо жити у згоді і взаємному шануванні з усіми народами доброї волі. Такі самі права визнаємо за іншими народами, за які боремося для се­бе. Не хочемо бути ані об'єктом, ані спричинником поневолення, визиску і кривди. Ми боремося активно за волю і правду не тіль­ки тому, що їх потребуємо для себе, але передусім тому, що Бог дав людям ці скарби і такі закони, а основою нашої волі є йти за волею Божою. Такі ідейно-моральні засади не допустять ніколи до того, щоб Україна була спільницею Москви в її протинародньому загарбницькому імперіялізмі.