Главная Случайная страница


Полезное:

Как сделать разговор полезным и приятным Как сделать объемную звезду своими руками Как сделать то, что делать не хочется? Как сделать погремушку Как сделать неотразимый комплимент Как сделать так чтобы женщины сами знакомились с вами Как сделать идею коммерческой Как сделать хорошую растяжку ног? Как сделать наш разум здоровым? Как сделать, чтобы люди обманывали меньше Вопрос 4. Как сделать так, чтобы вас уважали и ценили? Как сделать лучше себе и другим людям Как сделать свидание интересным?

Категории:

АрхитектураАстрономияБиологияГеографияГеологияИнформатикаИскусствоИсторияКулинарияКультураМаркетингМатематикаМедицинаМенеджментОхрана трудаПравоПроизводствоПсихологияРелигияСоциологияСпортТехникаФизикаФилософияХимияЭкологияЭкономикаЭлектроника






ЧАСТИНА ТРЕТЯ 8 page. - Але чому? - спитав Гленарван





- Але чому? - спитав Гленарван.

- Бо тут поховано ватажка, бо нас захищає його могила, бо на цю гору накладено табу!

- Табу!

- Атож, мої друзі! Тим-то я ховаюся тут, наче в одному з тих середньовічних притулків, де знедолені знаходили собі порятунок.

- Доля змилувалась над нами! - вигукнула Гелена, здіймаючи руки вгору.

Справді, Маунганаму оголошено табу, й забобонні дикуни не наважувалися зійти на неї, зламавши заборону.

Це не був іще остаточний порятунок для втікачів, але рятівний перепочинок, що з нього вони могли скористатися. Гленарван, пойнятий невимовним хвилюванням, не зронив ані слова, а майор з глибоким задоволенням похитував головою.

- А тепер, друзі, - казав Паганель далі, - якщо ці негідники сподіваються випробовувати на нас своє довготерпіння, то вони впіймають облизня. Не мине й двох днів, як ми станемо для них недосяжні.

- Ми втечемо! - вигукнув Гленарван. - Але як?

- Я цього ще не знаю, - відповів Паганель, - але втечемо неодмінно.

Тоді всі стали просити географа розповісти про свої пригоди. І, дивна річ, цей балакун виявив надзвичайну стриманість; доводилось, так би мовити, витягати з нього кожне слово. Паганель, котрий завжди залюбки розказував, давав тепер на запитання друзів ухильні й скупі відповіді.

“Підмінили мого Паганеля”, - думав Мак-Наббс.

Справді, шановний учений поводився вельми дивно. Він повсякчас щільно загортався в широченний плащ із форміуму й уникав пильних чи цікавих поглядів. Всі зауважили, що він дуже бентежився, ледве мова заходила про нього, і тоді з делікатності вдавали, наче нічого не помічають. А втім, коли Паганелева особа не була в центрі розмови, до нього поверталась його звичайна жвавість.

Що ж до його пригод, то лише таке він визнав за можливе розказати своїм товаришам, котрі посідали навкруг нього попід палями огорожі.

Після вбивства Кара-Тете Паганель, як і Роберт, скористався із заколоту серед тубільців і кинувся за межі укріплень па. Але менш щасливий, ніж юний Грант, він потрапив до якогось маорійського табору. Ватажок цього племені, високий на зріст, з розумним обличчям, явно був багато освіченіший за своїх воїнів. Він говорив правильною англійською мовою й привітав новоприбулого, потершися з ним носами.



Спершу Паганель не міг збагнути, мають його за бранця чи ні, але пересвідчившись, що ватажок племені хоч і чемно, проте невідступно повсюди його супроводить, він зрозумів своє становище.

Цей ватажок, на ймення Гігі, себто “сонячний промінь”, був зовсім не лихий на вдачу. Окуляри й далекоглядна труба географа, видимо, сприяли тому, що він склав собі дуже високу думку про Паганеля; він вирішив прив’язати його до своєї особи не лише доброзичливістю, але й міцними мотузками з форміуму. Надто вночі.

Так тривало довгих три дні. Як же обходились з Паганелем, добре чи зле? “І так, і ні”, - казав географ, не вдаючись до подробиць. Словом, він опинився в полоні, і, за винятком загрози негайної страти, йому можна було позаздрити не більше, ніж його товаришам.

На щастя, одної ночі він примудрився перегризти мотузки й утекти. Він спостерігав здалеку похорон маорійського ватажка, знав, що його поховано на вершині Маунганаму і що на гору накладено табу. Саме там він і поклав собі сховатися, не бажаючи покинути країну, де залишалися в полоні його товариші. Небезпечна втеча його закінчилася щасливо. Попередньої ночі він добрався до могили Кара-Тете й очікував тут, збираючись на силах, поки якась чудесна оказія не визволить його друзів.

Ось що розповів Паганель. Та чи, бува, не приховав він умисне якихось обставин свого перебутку в тубільців? Замішання географа не раз наводило на таку думку. Проте його сердечно вітали з щасливим визволенням, і, віддавши таким чином належне минулому, всі повернулися до сьогочасного.

Втікачам ще й досі загрожувала страшна небезпека. Тубільці, не насмілюючись зійти на Маунганаму, сподівалися, що голод і спрага змусять врешті їхніх полонених здатися. Це було справою часу, а терпіння дикунам не позичати.

Гленарван добре усвідомлював труднощі їхнього стану, але він вирішив чекати сприятливих обставин, а якщо потрібно, то й створити їх.

Насамперед Гленарван запропонував старанно обстежити Маунганаму, цю імпровізовану фортецю, не для того, звісно, аби її захищати - облоги боятись не доводилось, - але щоб з неї вибратися.

Гленарван разом з майором, Джоном, Робертом і Паганелем точно виміряли й оглянули гору. Вони дослідили, в якому напряму йдуть стежки, круті вони чи положисті, обдивилися схили. Гірський кряж з милю завдовжки, що поєднував Маунганаму та пасмо Вагіті, спускався, поволі понижуючись, в долину. Його вузький і примхливо покручений гребінь був єдиною приступною дорогою, якщо доведетьея тікати. Коли втікачі пройдуть там непомітно під захистком нічної темряви, то, може, їм пощастить, вислизнувши від тиаорійців, добратися до глибоких долин в горах Вагіті.

Проте на цьому шляху на мандрівників чигало багато небезпек. В долішній частині дорога проходила на відстані пострілу з рушниці. Тубільці могли відкрити з найнижчих укосів перехресний вогонь, і крізь його щільну мережу ніхто не пройшов би безкарно.



Коли Гленарван і його друзі, насмілившись, дійшли до найнебeзпечнішого місця гребеня, дикуни зустріли їх дощем свинцю, який, на щастя, нікого не зачепив. Підхоплені вітром, біля них упали кілька клейтухів. Вони були зроблені з якогось друкованого паперу. Паганель з чистої цікавості підняв одного клейтуха й насилу добрав, що там надруковано.

- Чудово! - вигукнув він. - Знаєте, друзі, чим ці тварюки набивають свої рушниці?

- Ні, Паганелго, - відповів Гленарван.

- Якщо вони звичайно використовують книги в такий спосіб, то мені вельми шкода їхніх місіонерів. Нелегко їм буде заснувати маорійські бібліотеки!

- А яким текстом з біблії дикуни стріляли в нас? - спитав Гленарван.

- Текстом, де говориться, що треба покладати надію на бога, - відповів Джон, котрий щойно прочитав вібганий папірець.

- Прочитайте нам уголос, Джоне, - попросив Гленарван.

І Джон прочитав на клаптику паперу те, чого не знищив порох:

- Псалом дев’яностий: “Бо той, хто уповає на мене, врятується”.

- Друзі, - мовив Гленарван, - передамо нашим мужнім дорогим подругам ці слова надії, хай вони сповнять наснагою їхні серця!

Гленарван та його товариші зійшли крутими стежками на шпиль гори й попрямували до могили, щоб старанно її оглянути.

Видираючись на гору, вони відчували вряди-годи - ґрунт тремтить у них під ногами. Це було не коливання, а немов безнастанне двигтіння стінок парового казана од тиску киплячої води. Очевидно, в надрах гори скупчилась сила випарів, утворена дією підземного вогню.

Це явище не могло, проте, надто вразити людей, які щойно пропливали між гейзерами Ваїкато. Вони знали, що центральна частина Іка-на-Мауї суцільно вулканічна. Земля тут повсюдно - справжнє решето, крізь його шпари вириваються назовні гарячі джерела й сірчані випари.

Паганель, котрий уже раніше оглянув гору, звернув увагу своїх товаришів на її вулканічну природу. Маунганаму - одна з тих численних конусуватих вершин центральної частини острова, що неминуче в майбутньому перетворяться на вулкани. Найменший механічний струс міг призвести до створення кратера в цих схилах з білястого кременуватого туфу.

- Що ж, - зауважив Гленарван, - ми тут не в більшій небезпеці, ніж біля парового казана “Дункана”. Земна кора не поступиться в тривкості перед листовим залізом.

- Згоден, - сказав майор, - та який би не був міцний казан, після довгого вжитку й він неодмінно лусне.

- Але я не прагну, Мак-Наббсе, - заперечив Паганель, - залишатися на цьому шпилі довіку. Нехай лише знайдеться хоч яка дорога, і я зараз же його покину.

- Ох, і чому б цій Маунганаму самій не понести нас звідціль! - мовив Джон Манглс. - Скільки в її надрах заховано механічної сили! Можливо, під нашими ногами марно гинуть мільйони кінських сил. Нашому “Дунканові” досить було б і тисячної їх частки, щоб повезти нас на край світу!

Згадка про “Дункан” навіяла Гленарванові смутні думки; хоч в якій скруті вони опинилися, проте він не забував про нього, побиваючись за своєю командою.

Важкі думи ще гнітили його, коли він зійшов на вершечок Маунганаму до товаришів.

Забачивши чоловіка, Гелена одразу підійшла до нього.

- Ну що, дорогий Едварде, - спитала вона, - ви все оглянули? Можемо ми сподіватися на порятунок чи ні?

- Будемо сподіватися, люба Гелено, - відповів Гленарван. - Тубільці ніколи не наважаться порушити заборону, й ми матимемо досить часу, щоб обміркувати план втечі.

- До того ж, пані, сама доля вказує нам не втрачати надії, - мовив Джон Манглс, простягаючи Гелені клаптик паперу, де містився рядок із тексту біблії.

- А тепер увійдімо в загорожу! - весело закричав Паганель. - Це наша фортеця, наш палац, наша їдальня, наш робочий кабінет! Там ніхто нам не перешкоджатиме. Любі дами, зробіть мені честь, завітайте до цієї чарівної оселі.

Всі рушили вслід за люб’язним Паганелем. Побачивши це нове блюзнірство над священною могилою, дикуни зняли безладну стрілянину й таке страшенне виття, що мало не заглушили постріли. Але кулі не сягали далеко й падали на півдорозі, а зойки губились у широкому просторі.

Гелена, Мері Грант і їхні супутники, переконавшись, що забобони маорійців дужчі за їхню лють, цілком заспокоєні увійшли до поховального склепу.

Місце довічного спочинку новозеландського ватажка являло собою палісад з помальованого червоним кілля. Вирізьблені символічні фігури, справжнє татуювання на дереві, розповідали про шляхетність і високі подвиги померлого. Між стовпами гойдались разки різних амулетів, черепашок і обточених камінців. Усередині землю вкривав щільний килим із зеленого листя. Невисокий горбок в глибині загорожі вказував на нещодавно вириту могилу.

Тут лежала зброя ватажка - набиті рушниці, спис, розкішна сокира з зеленого нефриту, а також запаси пороху й куль, достатні для довічного полювання.

- Ось цілий арсенал, - сказав Паганель, - котрому ми дамо кращий ужиток, ніж небіжчик. Яка чудова думка спала цим дикунам - брати з собою зброю на той світ!

- Еге! Та це ж рушниці англійського виробу! - здивувався майор.

- Поза всяким сумнівом, - озвався Гленарван. - Це досить безглуздий звичай дарувати дикунам вогнепальну зброю! Вони обертають її проти загарбників і чинять слушно. В усякому разі, ці рушниці нам придадуться.

- А ще більш - харчі й вода, призначені для Кара-Те-те, - докинув Паганель.

Справді, родичі й друзі померлого подбали за нього. Чималий припас показував, що дикуни вельми шанували чесноти ватажка. Харчів тут стало б десятьом чоловікам на півмісяця, а небіжчикові - на довічність. Їжа була виключно рослинна й складалася із споживної папороті, солодких пататів і картоплі, давно вже завезеної сюди європейцями. Навкруг стояли великі чаші з чистою водою, що нею новозеландці звичайно запивають їжу, і дванадцять майстерно сплетених кошиків з плитками якоїсь зеленої камеді, зовсім не відомої мандрівникам.

Отож утікачі на кілька день мали що їсти й пити. Вони анітрохи не змусили себе просити, аби вперше поснідати тут коштом маорійського ватажка.

Гленарван приніс Олбінетові потрібний провіант і доручив його піклуванню. Стюард, який завжди, навіть у найгірших обставинах, дотримувався встановленої форми, визнав меню за дещо вбоге. До того ж він не знав, як готувати ці коріння, і йому бракувало вогню. Визволив його зі скрути Паганель, порадивши закопати патати й папороть просто в землю.

Справді, в горішніх шарах ґрунту було дуже гаряче, й застромлений в землю термометр показав би, мабуть, шістдесят - шістдесят п’ять градусів. Олбінета мало не ошпарило, бо тільки-но він почав вигрібати ямку, щоб покласти туди коріння, як відтіль зі свистом вихопився струм гарячої пари й. злетів угору на цілий туаз.

Переляканий Олбінет упав горілиць.

- Закрийте кран! - гукнув майор, і, підбігаючи з двома матросами до ями, закидав її уламками пемзи.

А Паганель, з якимсь дивним виглядом спостерігаючи цю оказію, бурмотів:

- Он воно що! Так, так! А чому б і ні?

- Вас не обварило? - спитав Мак-Наббс в Олбінета.

- Ні, пане Мак-Наббсе, - відповів стюард, - але я, бачте, аж ніяк не чекав...

- Стількох благ одразу! - весело підхопив Паганель. - Вода й харчі Кара-Тете, і до того ж ще й підземний вогонь! Таж ця гора - справжнісінький рай. Я пропоную заснувати тут колонію, обробляти землю й залишитися аж до кінця наших днів. Ми станемо робінзонами гори Маунганаму! Далебі я марно шукав би, чого нам іще не вистачає на цій вершині, яка має стільки вигод!

- Нічого, аби вона сама була тривка, - озвався Джон Мангле.

- Ото так! Вона ж існує не відучора, - сказав Паганель. - З давніх-давен вона опирається дії підземного вогню, продержиться ще й доти, доки ми подамося звідціль.

- Сніданок подано! - виголосив Олбінет так урочисто, наче він виконував свої обов’язки в Малькольм-Каелі.

Втікачі, посідавши під огорожею, зараз же заходилися біля їжі, котру з деякого часу так справно посилала їм доля в найскрутніших обставинах.

Вони були не надто вибагливі у виборі страв, але щодо споживної папороті не дійшли згоди. Одні вважали її за солодку й приємну, іншим вона видалась слизуватою, дуже жорсткою, зовсім не смачною. Зате спечені в гарячому ґрунті солодкі патати всі одностайно визнали за чудові. Географ зауважив, що й Кара-Тете не мав би найменшого приводу скаржитись.

По сніданкові Гленарван запропонував негайно обміркувати план втечі.

- Як, уже? - жалісливо спитав Паганель. - Ви хочете так швидко покинути це чарівне місце?

- Але ж, пане Паганелю, - заперечила Гелена, - коли припустити, що ми в Капуї, то, ви знаєте, - наслідувати Ганнібалові не годиться!

- Пані, - відповів Паганель, - я ніколи не дозволю собі суперечити вам; коли ви бажаєте обміркувати план втечі, то обміркуймо його!

- Я гадаю насамперед, - сказав Гленарван, - нам слід тікати раніше, ніж нас змусить до цього голод. Поки що сил нам не бракує, і з цього треба скористатись. Наважимось вночі, перетнувши під захистом темряви позиції тубільців, добратися до східних долин.

- Чудово, - мовив Паганель, - якщо маорійці дадуть нам пройти.

- А коли не дадуть? - спитав Джон Мангле.

- Тоді ми вдамося до надзвичайних заходів, - відповів Паганель.

- То ви маєте ще й надзвичайні заходи? - поцікавився майор.

- Скільки хочете, аж не знаю, що з ними робити, - відповів географ без будь-яких пояснень.

Залишалося чекати ночі, щоб спробувати продертися крізь лінію тубільців.

А дикуни нерухомо стояли на тому самому місці. Здавалось, їхні лави не порідшали, а ще поповнились запізнілими. То там, то тут запалало багаття, оточивши вогняним кільцем підніжжя гори. Коли темрява огорнула сусідні долини, Маунганаму наче піднеслась із велетенського кострища, в той час як її вершина губилась у непроглядному мороці. Унизу, на відстані шестисот футів, чувся галас, гомін, метушня у ворожому стані.

О дев’ятій годині, коли настала чорна без просвітку ніч, Гленарван і Джон Мангле, перше ніж вести товаришів у небезпечну путь, пішли в розвідку.

Хвилин із десять вони спускалися без жодного шуму й вже дісталися до вузького гребеня, що перетинав укріплення тубільців футів на п’ятдесят вище їхнього табору.

Спочатку все йшло гаразд. Маорійці, які простяглись біля багаття, здавалось, не помічали двох утікачів, і вони просунулися ще на кілька кроків уперед. Але раптом праворуч і ліворуч від гребеня розітнулись постріли.

- Назад! - вигукнув Гленарван. - В цих бандитів котячі очі й чудові англійські рушниці!

Гленарван і Джон Мангле видерлися стрімким схилом на гору й заспокоїли своїх друзів, наляканих стріляниною. Гленарванів капелюх в двох місцях прошили кулі. Отже наважитися йти довжелезним вузьким гребенем між двома рядами стрільців було неможливо.

- Залишимо це до завтра, - сказав Паганель. - Скоро ми не в силі обдурити пильність тубільців, дозвольте почастувати їх стравою, що я сам для них зготую.

На горі похолоднішало. Кара-Тете, на щастя, узяв з собою в могилу найкраще нічне вбрання й теплі ковдри з форміуму. Кожен загорнувся в них без зайвих церемоній, і незабаром утікачі, під захистом тубільних забобонів, спокійно позасинали за огорожею на теплій землі, що безнастанно здригалась від клекотіння підземної пари.

 

 

Розділ XV

НАДЗВИЧАЙНИЙ ЗАСІБ ПАГАНЕЛЯ

 

Наступного дня, 17 лютого, перші сонячні промені збудили поснулих на Маунганаму. Маорійці давно вже никали попід горою, невідривно пильнуючи її вершину. Розлючені зойки зустріли появу європейців з-за огорожі могили, ними збезчещеної. Вийшовши на широкий простір, вони окинули поглядом навколишні гори, ще повиті туманом глибокі долини, гладінь озера Таупо, яку злегка брижив ранковий вітерець.

Жадаючи якнайскоріше довідатися про нові Паганелеві проекти, всі оточили географа, запитливо дивлячись йому в вічі.

Паганель не задлявся задовольнити тривожну цікавість своїх супутників.

- Друзі, - почав він, - мій план гарний тим, що коли він і не досягне очікуваної мети, однаково наше становище анітрохи не погіршає. Але він повинен удатися, він удасться.

- Що ж це за план? - спитав Мак-Наббс.

- Ось він. Забобони тубільців дали нам тут притулок, нехай ті самі забобони допоможуть нам відціль утекти. Коли мені пощастить переконати Каї-Куму, що ми стали жертвами власного блюзнірства, що нас уразив небесний гнів, себто що ми загинули й загинули жахливою смертю, то, як ви гадаєте, покине він плато біля підніжжя Маунганаму й повернеться до свого селища?

- Безперечно, - сказав Гленарван.

- А якою саме жахливою смертю ви нам загрожуєте? - спитала Гелена.

- Смертю, уготованою блюзнірам, - відповів Паганель. - Каральний вогонь у нас під ногами. Дамо йому вийти назовні!

- Як? Ви хочете викликати вибух вулкана? - скрикнув Джон Манглс.

- Так, вибух штучного, створеного нами вулкана, й люттю його ми будемо керувати самі. Тут, у надрах гори, скупчилась сила пари й підземного полум’я, що прагнуть вихопитися на поверхню. Влаштуймо ж рятівний для нас штучний вибух!

- Добра думка! - схвалив майор. - Вигадано чудово, Паганелю!

- Ви розумієте, - казав далі географ, - ми удамо, ніби нас пожерло полум’я новозеландського Плутона[96], а самі непомітно сховаємось у могилі Кара-Тете, де перебудемо, коли потрібно, три, чотири, п’ять днів, поки дикуни, впевнившись у нашій смерті, повернуться додому.

- А що, коли їм спаде на думку переконатися, чи справді нас покарано, і вони видеруться на вершину? - спитала Мері Грант.

- Ні, люба Мері, - відповів географ, - вони цього не зроблять. На гору накладено табу, і коли вона сама скарає тих, хто її збезчестив, табу стане ще суворішим.

- Цей план справді дотепний, - мовив Гленарван. - Проти нього можна заперечити тільки те, що дикуни можуть вперто чекати під горою, доки в нас не стане їжі. Але це малоймовірно, особливо як наша вистава буде вдала.

- А коли ми спробуємо цей надзвичайний засіб? - спитала Гелена.

- Сьогодні ввечері, - відповів Паганель, - тільки-но поночіє.

- Згода, - сказав Мак-Наббс. - Ви геніальна людина, Паганелю, і хоч я не з тих, хто захоплюється, але ручуся за успіх. Ох, телепні! Ми покажемо їм таке ловке невеличке чудо, що їхнє обернення в християнську віру затримається на ціле століття. Хай нам уже дарують місіонери!

Таким чином Паганелів план схвалили, бо й справді, марновірство тубільців могло сприяти його успіху. Ідея була добра, але на шляху її здійснення повставало багато небезпек. Чи не поглине цей майбутній вулкан сміливців, котрі продовбають у ньому жерло? Чи зможуть вони скерувати вибух, приборкати його, коли пара, полум’я та лава вихопляться на волю? А раптом уся вершина завалиться у вогняну безодню? Адже це означало розбуркати ті сили, що перебувають у цілковитій владі природи.

Паганель передбачав усі труднощі, але збирався діяти обережно й не Доводити справи до самого краю. Аби обдурити маорійців, досить подоби вибуху, а не страшної його реальності.

Яким же довгим видався усім цей день! Кожен лічив його нескінченні години. До втечі все вже було готове. Харчі зі склепу розподілили й завинули в невеличкі пакунки, необтяжливі в дорозі. До того легкого вантажу додали зброю й кілька матів, узятих з ватажкової могили. Певна річ, усі приготування робили за огорожею, потай від дикунів.

О шостій годині Олбінет подав поживний обід. Хтезна, де й коли доведеться мандрівникам їсти, як вони опиняться в долинах. Отже всі їли, таж би мовити, про запас. За основну страву правили шість тушкованих польових щурів, якид упіймав Вільсон. Леді Гелена й Мері Грант рішуче відмовились скуштувати цю улюблену в Новій Зеландії дичину, але чоловіки залюбки нею пригостилися, мов справжні маорійці. Щуряче м’ясо справді було дуже смачне, і від шістьох гризунців залишилися самі кістки.

Сонце сховалось за пасмом густих грозових хмар. Землю оповили вечірні сутінки. Кілька блискавиць спалахнуло на видноколі, десь у глибинах неба загуркотів далекий грім.

Паганель вітав грозу, яка мала сприяти його задумові й підсилити враження від усього видовища. В забобонних маорійців грізні явища природи викликають побожний страх. Новозеландці вважають, що грім - то розлючений голос їхнього бога Нуї-Атуа, а блискавиці - гнівні мигавки його очей. Отже, грозу вони візьмуть за появу самого божества, котре особисто карає нечестивців, які зневажили табу.

Близько восьмої години вершина Маунганаму потонула в зловісному мороці. Небо створило чудове чорне тло для тих вибухів полум’я, що мав метнути в нього Паганель. Маорійці вже не могли бачити втікачів. Настав час діяти.

Треба було поспішати. Гленарван, Паганель, Джон Манглс, Роберт, Олбінет, обидва матроси одразу ж узялися до роботи.

Місце для кратера обрали кроків за тридцять від могили Кара-Тете. Адже надзвичайно важливо, щоб вона лишилась цілісінька, інакше разом з могилою зникло б і табу. В цьому місці Паганель помітив величезну кам’яну брилу, навколо неї раз у раз нестримно вихоплювалися з-під землі струмені пари. Очевидно, вона закривала невеличке природне джерело й самою своєю вагою опиралась вибухові підземного вогню. Якщо їм пощастить зсунути брилу з її гнізда, пара і гаряча лава одразу линуть через звільнений отвір.

Палі, видерті із загорожі, використали замість важелів, і всі гуртом стали вивертати кам’яне громаддя. Під спільним дужим натиском брила захиталась. Вони викопали щось на кшталт невеликої траншеї в узбіччі гори, щоб нею брила без нерешкод скотилась униз. Що далі її виважували, то відчутніше здригалася земля. З-під тонкого шару ґрунту долинало приглушене гарчання й свистіння полум’я. Відважні копачі, немов циклопи, які роздмухують підземний вогонь[97], працювали мовчки. Невдовзі гарячі струми, які вихопилися крізь тріщини, показали, що залишатися тут далі небезпечно. Ще одне зусилля, й брила зрушила з місця, слизнула униз схилом гори й зникла в темряві.

Тої ж миті розколовся тонкий шар землі, й, вибухнувши, немов з гармати, вогняний стовп шугнув високо в небо, а потоки лави й гарячої води ринули з гори нй табір тубільців і в долину.

Вся вершина гори здригнулася. Здавалось, вона ось-ось завалиться в безодню. Гленарван і його товариші ледве встигли втекти від вибуху й заховатися за огорожею склепу; усе ж таки вени не вбереглись від бризок майже киплячої води, що тхнула злегка м’ясним відваром і багато дужче - сіркою.

Лава, розжарена магма, уламки вулканічних порід змішалися в омахах полум’я. Вогневі потоки борознили схили Мауиганаму. Заграва вивержень освітила навколишні гори, кинула в глибокі долини яскраві відсвіти.

Дикуни виючи похопилися з місщя, обпечені дошкульними дотиками гарячої лави, яка клекотала посеред їхнього табору. Вони кинулись тікати од вогняної річки, видерлись на сусідні горби. Обертаючись назад, пойняті жахом, вони споглядали грізне видовище, цей вулкан, що в його розверсту пащу гнів їхнього бога вкинув нечестивців, які споганили священну гору. Подекуди, коли слабшав гуркіт, чулися побожні вигуки маорійців:

- Табу! Табу! Табу!

Тим часом із кратера Маунганаму вихоплювалася сила розжареного каміння, лави й пари. Це був уже не звичайний гейзер, подібний до тих, які рясніють навколо гори Гекла в Ісландії, це був сам вулкан Гекла. Вся маса підземного вогню, що клекотала під конусом Маунганаму, мусила задовольнятися досі кратерами вулкана Тонгаріро, але тепер, коли відкрився новий отвір, вона ринула через нього з неймовірною силою, і діяльність інших вулканів острова, за законом рівноваги посудин, тієї ночі помітно послабшала.

Не минуло ще й години по народженні на світ нового вулкана, а потони лави вже невпинно струмували по гірських схилах. Безліч пацюків покидали свої нори й тікали геть з цієї охопленої полум’ям землі.

Цілісіньку ніч, в той час як у небесних високостях, шаленіла гроза, вулкан діяв з неослабленою силою. Це турбувало Гленарвана, бо виверження розсувало далі вінця кратера.

Заховавшись за палісадом, втікачі споглядали грізне явище, сила котрого весь час зростала.

Настав ранок. Лють вулкана не вгамувалась. До полум’я домішувались густі жовтуваті випари; повсюди зміїлися струмені лави.

Гленарван з хвилюванням стежив крізь шпари загорожі за тим, що діялось в маорійському таборі. Дикуни скупчилися на сусідніх пагорках, недосяжних для лави. Під горою лежало кілька обуглених трупів. Оддалік, в напрямі па, курилось десятків зо два хижок - їх спалила розжарена лава. Тубільці, зібравшись купками, з релігійним жахом дивились на увінчану вогняною короною вершину Маунганаму.

В цей час поміж своїх воїнів з’явився Каї-Куму. Гленарван одразу його впізнав. Ватажок підійшов до підніжжя гори з того боку, де лава не загрожувала; зупинившись біля першого уступу й простягти руки, мов чаклун, що заклинає, він зробив кілька промовистих гримас. Ці кривляння втікачі добре розуміли. Як і передбачав Паганель, Каї-Куму наклав на гору-месницю ще суворіше табу.

Невдовзі по тому плетениці дикунів потяглися звивистими стежками вниз до фортеці.

- Вони пішли! Вони кидають свої пости! - закричав Гленарван. - Перемога! Люба Гелено, дорогі товариші! Ми тепер мертві, нас засипало землею! Але сьогодні вночі ми воскреснемо, ми покинемо нашу могилу, втечемо від цих недолюдків!

Важко й уявити собі радість, що запанувала на вершині Маунганаму. В усіх серцях спалахнула надія. Відважні мандрівники забули про минуле і прийдешнє, вони думали тільки про свою перемогу. Однак добутися до якогось європейського поселення, подорожуючи цією незнаною кращою, було зовсім нелегко. Але обдуривши Каї-Куму, вони вважали себе врятованими від усіх дикунів Нової Зеландії!

Майор не ховав своєї зневаги до маорійців, і йому не бракувало лайливих слів на їхню адресу. Він і Паганель змагались у цьому між собою. Вони узивали тубільців тварюками, заплішеними дурнями, недоумкуватими віслюками, бовдурами Тихого океану, дикунами з Бедламу[98] і так без кінця. Лайка сипалась, мав з дірявого мішка.

Але до тої години, коли можна буде тікати, залишалось іще перебути цілий день. Цей час використали на обговорення плану втечі. Ца щастя, в Паганеля збереглась мапа Нової Зеландії, і він зміг вказати тепер найкоротші шляхи.

Обміркувавши все гарненьвд, втікачі вирішили прямувати на схід до бухти Пленті. Цей шлях ішов через невідомі, але, десь певне, відлюдні місця. Мандрівники, що призвичаїлись уже перемагати природні труднощі й виходити зі скрути, боялись тільки зустрічі з маорійцями. Вони хотіли будь-що її уникнути й добратися до східного узбережжя, де місіонери заснували кілька європейських поселень. Крім того, ця частина острова досі не знала страхіть війни, і загони тубільців тут не блукали.

Від озера Таупо до бухти Цленті було щонайбільше сто миль. Отже десять днів дороги, коли долати десять миль щодня. Нелегка річ, але жоден серед відважних мандрівників не думав шкодувати своїх сил. Добравшись до англійських місій, вони там відпочинуть, очікуючи якоїсь оказії, щоб потрапити до Окленда, бо це місто й дотепер залишалось остаточною метою їхньої подорожі.

Ухваливши цей план, утікачі стежили за тубільцями. Вони вже всі пішли геть, і коли темрява огорнула долину Таупо, жодне вогнище біля підніжжя гори не вказувало на присутність там маорійців. Шлях був вільний!

О дев’ятій годині, серед глибоких темнощів Гленарван подав знак вирушати. Він і його супутники, озброєні й зодягнені коштом Кара-Тете, почали обережно спускатись узбіччям Маунганаму. Джон Манглс і Вільсон йшли попереду, нашорошивши вуха, насторожено вдивляючись у пітьму. Найменший шелест або проблиск світла змушували їх зупинятися. Вони не йшли, а наче прослизали гірським схилом, щоб злитися з ним щільніше.

Зійшовши вниз на двісті футів, Джон Манглс і матрос дісталися до того небезцечного гребеня, який так уперто обороняли тубільці. Коли б, на лихо, маорійці перехитрували втікачів і, не повіривши штучному виверженню, тільки удали, що відступили, то саме тут вони мали влаштувати засідку. Незважаючи на всю свою впевненість, на жарти невгамовного Паганеля, Гленарван хвилювався, Він розумів, щонід час десятихвилинного переходу цим гірським гребенем близькі йому люди важать своїм життям. Він відчував, як б’ється серце Гелени, котра вхопилася за його руку.

Проте він і не думав повертатися, а Джон Манглс - і поготів. Молодий капітан простував попереду всіх вузьким гребенем під захистом густої темряви, щоразу зупиняючись, коли якийсь камінчик зривався й скочувався у долину. Якби дикуни причаїлися внизу, це незвичайне шарудіння викликало б з обох боків страшну стрілянину.






Date: 2015-09-25; view: 110; Нарушение авторских прав

mydocx.ru - 2015-2019 year. (0.016 sec.) Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав - Пожаловаться на публикацию