Главная Случайная страница


Полезное:

Как сделать разговор полезным и приятным Как сделать объемную звезду своими руками Как сделать то, что делать не хочется? Как сделать погремушку Как сделать неотразимый комплимент Как сделать так чтобы женщины сами знакомились с вами Как сделать идею коммерческой Как сделать хорошую растяжку ног? Как сделать наш разум здоровым? Как сделать, чтобы люди обманывали меньше Вопрос 4. Как сделать так, чтобы вас уважали и ценили? Как сделать лучше себе и другим людям Как сделать свидание интересным?

Категории:

АрхитектураАстрономияБиологияГеографияГеологияИнформатикаИскусствоИсторияКулинарияКультураМаркетингМатематикаМедицинаМенеджментОхрана трудаПравоПроизводствоПсихологияРелигияСоциологияСпортТехникаФизикаФилософияХимияЭкологияЭкономикаЭлектроника






ЧАСТИНА ТРЕТЯ 3 page





- Як! Нікого? - здивувався Гленарван.

- Чи не попадали вони, бува, в море? - висловив припущення Паганель.

- Може й так, - озвався Джон Манглс, дуже занепокоєний цим зникненням. - До човна, - кинув він по тому, поспішаючи на корму.

Вільсон і Мюльреді метнулися за ним, аби спустити ялика на воду. Але ялика не було - він так само щез.

 

 

Розділ V

МАТРОСИ МИМОВОЛІ

 

Вілл Галлей і його команда, скориставшись з того, що ніч була темна, а пасажири поснули, втекли з брига на єдиному човні, який ще на ньому зберігся. Щодо цього не могло бути й найменшого сумніву. Капітан, зобов’язаний залишати судно останнім, покинув його перший.

- Ці мерзотники втекли, - сказав Джон Манглс. - Ну що ж, тим ліпше для нас. Тепер ми позбулися прикрих сцен.

- І я так гадаю, Джоне, - відповів Гленарван. - До того ж на нашому судні є капітан і сміливі, хоч і не дуже вправні матроси, ваші товариші. Командуйте, ми готові вас слухати!

Майор, Паганель, Роберт, Вільсон, Мюльреді, навіть Олбінет зустріли Гленарванові слова оплесками і, вишикувавшись на палубі, чекали розпоряджень Джона Манглса.

- Що треба робити? - спитав Гленарван.

Молодий капітан подививсь на море, на поламані щогли і, по хвилі роздуму, мовив:

- У нас є два способи, сер, вийти з цієї скрути: підняти судно й вийти в море або ж добратися до берега на плоту, котрий побудувати неважко.

- Якщо бриг можна зняти з рифів, - сказав Гленарван, - знімемо його. Це найкращий вихід, чи ж не так?

- Згоден з вами, сер, бо, навіть діставшись до землі, що ми робитимемо без жодних засобів пересування?

- На берег краще не висідати, - докинув Паганель. - Новозеландцям довіряти не можна.

- Тим більше, - сказав Джон, - що ми дуже відхилились від нашого курсу. Через недбалість Галлея нас відкинуло на південь, це очевидно. О дванадцятій годині я зроблю виміри, і коли ми справді опинились південніше Окленда, то спробую дійти до нього на “Макарі” попід берегом.

- Але ж бриг має пошкодження, зауважила леді Гелена.

- Я вважаю, вони не надто серйозні, пані, - відповів Джон Манглс. - Замість зламаної фок-щогли я поставлю тимчасову, й ми попливемо, поволі, звичайно, проте в потрібному напрямку. Коли ж виявиться, на лихо, що корпус брига пробитий і взагалі його не можна зняти з рифів, доведеться скоритись обставинам і плисти на плоту до берега, а там прямувати до Окленда сухопуттям.



- Огляньмо ж насамперед судно, - сказав майор. - Це найважливіше.

Гленарван, Джон Манглс і Мюльреді одчинили важку ляду й спустилися в трюм. Там безладними купами лежало щось із двісті тонн чиненої шкіри. За допомогою талів, припасованих до великого штага врівні з лядою трюму, пересувати паки з шкірою було неважко. Джон наказав негайно викинути в море частину вантажу, аби облегшити судно.

По трьох годинах важкої праці добрались врешті до днища брига. Виявилось - в обшивці лівого борту розійшлося два шви. А що “Макарі” ліг на правий бік, то лівий з усіма пошкодженнями виступив назовні. Отже вода не могла проникнути у трюм. Вільсон, зашпаклювавши спершу клоччям, закрив усе ж таки ці шпари мідним листом і старанно поприбивав його цвяшками.

Спустивши лота, пересвідчились: в трюмі води не більше двох футів. Її легко можна було викачати помпами і в такий спосіб полегшити судно.

По тому уважно оглянули весь корпус брига. Джон упевнився, що він не надто постраждав од удару об рифи. Можливо, частина фальшкіля загрузла й залишиться в піску, але без неї врешті можна обійтися.

Оглянувши бриг усередині, Вільсон пірнув у воду, щоб з’ясувати положення судна на мілині.

“Макарі”, повернений носом до північного заходу, лежав на піщаній мулистій мілині, котра майже навсторч спускалась у море. Долішня частина форштевня й дві третини кіля глибоко загрузли в піску. Решта судна аж до ахтерштевня занурилась у воду, глибина якої сягала до п’яти брасів. Отже стерно не застрягло й рухалось вільно. Джон з задоволенням упевнився, що знімати його не потрібно й скористатися ним можна при першій нагоді.

В Тихому океані приплив звичайно не дуже високий, проте Джон Манглс сподівався, що прибутна вода допоможе зняти “Макарі” з мілини. Бриг осів приблизно за годину до того, як приплив досяг найвищого рівня. Під час відпливу крен правого борту дедалі зростав. О шостій годині ранку, за найбільшого спаду води, вій дійшов свого краю; бриг не хилився більше, й підпирати його вже не було потреби. Це давало можливість заощадити реї і рангоутне дерево, що ним Джон збирався обладнати тимчасову фок-щоглу. Залишилось спробувати, чи вдасться підняти “Макарі” з мілини. Підготовчі заходи потребували довгої й важкої праці, яку неможливо було завершити до нового припливу, тобто до дванадцятої години з чвертю. Тож вирішили тільки подивитися, як подіє прибутна вода на вивільнену частину брига, а вже за наступного припливу зібратися на силах, аби визволити “Макарі”.

- До роботи! - дав команду Джон Манглс.

Доброхітні матроси приготувались виконати його розпорядження. Джон наказав насамперед згорнути вітрила на гітовах. Майор, Роберт і Паганель, під керівництвом Вільсона, видерлись на марс. Напнутий вітром грот-марсель став би на заваді звільненню брига, його конче треба було згорнути, і це так-сяк спромоглися зробити. Після впертої й важкої для назвичних рук роботи, спустили грот-брам-стеньгу. Малий Роберт, верткий, наче кішка, і сміливий, як юнга, багато допоміг у цій складній операції.



Тепер залишалося кинути якір, а може, навіть і два, за корму брига, на лінії кіля. Сила тяги, діючи на якір, мусила допомогти зрушити з місця “Макарі” під час припливу. Зробити це анітрохи не важко, коли на судні є човен. На ньому якір одвозять до заздалегідь вибраного місця й спускають у воду. Але на “Макарі” бракувало човна, і доводилось якось його замінити.

Гленарван досить добре знався на морських справах, аби зрозуміти необхідність цих заходів: треба занурити якір і в такий спосіб звільнити судно, яке осіло на мілині.

- А що робити, коли немає човна? - запитав він Джона.

- Ми використаємо уламки щогли та порожні барила й вбудуємо пліт, - відповів молодий капітан. - Завдання буде важке, але можливе, бо якорі на “Макарі” невеликі. Якщо вдасться їх закинути й вони не вирвуться з ґрунту, сподіваюсь, ми досягнемо свого.

- Гаразд, Джоне, не марнуймо ж часу!

Всіх матросів і пасажирів викликали на палубу. Кожен узявся до роботи. Сокирами обрубали такелаж, який підтримував фок-щоглу. Вона зламалась у такий спосіб, що марс легко було зняти. З цього помосту Джон Манглс вирішив спорудити пліт. За допомогою порожніх бочок його зробили тривким і здатним витримати вагу якорів. Щоб керувати плотом, приладнали кормове весло. А втім, відплив мусив і так віднести пліт точнісінько за корму брига; а зануривши якорі в море, повернутися на судно зовсім легко, тримаючись за кинутий з нього трос.

Пліт уже наполовину спорудили, коли звернуло на полудень. Джон Манглс доручив Гленарванові керувати розпочатою роботою, а сам узявся за виміри. Було надзвичайно важливо визначити місцеперебування брига. На щастя, Джон знайшов у каюті Вілла Галлея річний довідник Грінвіцької обсерваторії й дуже брудний, але годящий секстант. Молодий капітан почистив його й виніс на палубу.

Цей прилад, за допомогою кількох рухливих лінз, дав відбиток сонця на обрії саме опівдні, себто коли денне світило досягає найвищої точки свого шляху. Зрозуміло, що, провадячи обчислення, скельця секстанта треба спрямувати на справжній обрій, тобто на лінію, де зливаються вода й небо. Однак земля на півночі простягалася широким подовжистим кряжем, який заступав обрій і перешкоджав спостереженням.

У таких випадках природний обрій замінюють штучним. Звичайно беруть пласку посудину, наливають по вінця живого срібла, що утворює бездоганно дзеркальну поземну поверхню, і провадять над нею потрібні виміри. В Джона Манглса на борту бракувало, на жаль, живого срібла, але він вийшов із скрути, скориставшись з кадобу, повного дьогтю, - рівна поверхня його досить чітко відбивала сонце.

Довготу місцевості Джон Манглс знав - адже він перебував біля західного узбережжя Нової Зеландії. На щастя - бо за браком на судні хронометра визначити її було неможливо. Залишалася невідомою тільки широта, і Джон узявся її обчислити.

За допомогою секстанта він визначив, що висота сонця над обрієм дорівнює 68°30΄. Вирахувавши це число з 90° прямого кута, він дістав кутову відстань сонця від зеніту - 21°30΄. Схилення сонця цього дня, 3 лютого, як вказував довідник, становило 16°30΄. Додавши до цього кута щойно визначений, він знайшов широту - 38°.

Отже, координати “Макарі” становили 171°13΄ довготи і 38° широти, коли не зважати на деякі можливі огріхи, спричинені недосконалістю приладу, якими врешті можна було й знехтувати.

Глянувши на Джонстонівську мапу, придбану Паганелем в їдені, Джон Манглс упевнився: аварія брига сталася біля війстя бухти Аотеа, трохи вище мису Кагуа на побережжі Оклендської провінції. А що Окленд лежить на тридцять сьомій паралелі, то, виходить, “Макарі” відхилився на цілий градус у південному напрямку. Тож аби потрапити до столиці Нової Зеландії, слід було піднятися на один градус в напрямку півночі.

- Тобто, - сказав Гленарван, - це перегін за двадцять п’ять миль щонайбільше.

Справжнісінька дурниця.

- Те, що на морі дурниця, стане за довгий і важкий шлях суходолом, - озвався Паганель.

- Отже, - мовив Джон Манглс, - треба зробити все, що в людських силах, і зрушити “Макарі” з мілини.

Визначивши координати брига, знову взялися до роботи. О чверть на першу приплив досяг найвищого рівня, але Джон Манглс не міг з цього скористатися, бо якорів ще не вакинули. Однак він з певною тривогою стежив за “Макарі”. Може, приплив зрушить його з місця? Це питання мало розв’язатися за п’ять хвилин.

Усі чекали. Почувся неголосний хрускіт. Невже судно починало спливати або ж принаймні здригалася його підводна частина? Але бриг так і не поворухнувся, і відтепер Джон став нетерпляче чекати наступного припливу.

Робота тривала. О другій пополудні пліт був готовий. На нього перенесли малий якір; Джон Манглс і Вільсон умостились на плоту, попереду прив’язавши до корми міцну линву. Відплив поніс пліт, і за півкабельтова вони викинули якір на глибині в десять брасів.

Якір тримався надійно, і пліт повернувся до судна.

Залишався іще великий якір. Його спустили, але не без труднощів. Повторили той самий маневр, і невдовзі другий якір лежав позаду першого, на глибині п’ятнадцяти брасів. Потім, підтягуючись на линві, Джон Манглс і Вільсон повернулись до “Макарі”.

Трос і линви накрутили на брашпиль, якірну лебідку, й стали чекати наступного припливу, який мав початись о першій годині ночі, а була тільки шоста вечора.

Джон Манглс подякував матросам і дав Паганелеві навдогад, що, виявляючи стільки сміливості й ретельності, він коли-небудь стане боцманом.

Тим часом містер Олбінет, котрий працював з усіма, повернувся на кухню й приготував добрий обід. Це було дуже до речі, бо вся команда брига зголодніла. Смачно попоїли, і кожен відчув приплив сил для дальшої роботи.

По обіді Джон Манглс ужив останніх застережних заходів, що мали забезпечити успіх операції. Нічим не можна нехтувати, коли йдеться про те, щоб зняти судно з мілини.

Бо ж часте трапляється, що маневр зазнає невдачі через зовсім дрібну зайвину у вазі, і кіль так і залишається на своєму піщаному ложі.

Джон Манглс уже повикидав був чималу частину вантажу, щоб облегшити бриг; тепер решту паків з шкірою, важкі палі, запасні реї, кілька тонн чавунних болванок - баласт судна - розмістили на кормі, аби її вага допомогла звільнити форштевень. Опріч того, Вільеон і Мюльреді вкотили на корму кілька бочок і поналивали їх вщерть водою.

Коли ці останні роботи доходили кінця, настала північ. Усі виснажились до краю, - прикра обставина, бо, щоб крутити брашпиль, замало було й об’єднаних сил всієї команди. Отже Джон Манглс надумав трохи змінити план операції.

Нараз бриз стишився. Морська поверхня ледь-ледь брижилася під легесеньким вітерцем. Джон, оглядаючи обрій, помітив, що південно-західний вітер стає північно-західним. Моряк не міг помилитися, дивлячись на особливо розташовані пасма хмар та їхнє забарвлення. Вільеон і Мюльреді поділяли думку свого капітана.

Джон Манглс повідомив Гленарвана про свої спостереження і запропонував відкласти знімання судна з мілини на завтра.

- Мої міркування такі, - сказав він. - Насамперед ми дуже втомлені, а звільнення “Макарі” вимагає напруження всіх наших сил. До того ж, коли нам пощастить підняти брига, як вести його серед підводних скель в нічній пітьмі? Безпечніше діяти вдень. Я маю, крім того, ще й іншу підставу не поспішати. Вітер обіцяє бути сприятливим, і я хочу цим скористатись; коли приплив зрушить цю стару посудину, вітер допоможе дати їй задній хід. Завтра, якщо я не помиляюсь, вітер повіє з північного заходу. Ми поставимо вітрила на грот-щоглі, і вони прислужаться нам, щоб зрушити бриг з мілини.

Капітанові міркування переконали всіх. Навіть найбільш нетерплячі, Гленарван та Паганель, і ті відступили, й операцію відклали на завтра. Ніч минула спокійно. Встановили вахту, головне, щоб пильнувати якорі.

Настав ранок. Як і передбачав Джон Манглс, вітер подув з північного заходу й весь час дужчав. Це була відчутна допомога. Всю команду викликали на палубу. Роберт, Вільеон і Мюльреді видерлись на вершечок грот-щогли, майор, Паганель і Гленарван розмістились на палубі, ладні в слушну мить розгорнути вітрила. Рею грот-марселя підняли за допомогою блока, а грот і грот-марсель залишили на гітовах.

Звертало на дев’яту годину ранку. До повного припливу залишалось ще чотири години. Цей час не згаяли марно. Дякон Манглс скористався ним, щоб замінити тимчасовою щоглою зламану фок-щоглу на носі брига. Це дозволяло йому швидко покинути тутешні небезпечні місця, як тільки судно спливе на поверхню. Спільними зусиллями всієї команди ще перед полуднем фок-рею припасували й міцно закріпили на місці старої щогли. Гелена й Мері дуже стали в пригоді, приладнавши запасне вітрило до реї фок-брам-стеньги. Жінки раділи, що й вони попрацювали для загального порятунку. “Макарі”, оснащений в такий спосіб, полишав бажати кращого з погляду зграбності, але міг принаймні плисти, не дуже віддаляючись од берега.

Тим часом вода прибувала. На поверхні моря завирували невеликі хвилі. Вершини підводних скель потроху зникали, наче голови морських тварин, що повертались до рідної стихії. Наближалась вирішальна хвилина. Всі нетерпеливились, охоплені гарячковим збудженням. Ніхто не розмовляв. Усі дивились на Джона, чекаючи його наказів. Джон Манглс, перехилившись через поручні юта, стежив за припливом. Інколи він занепокоєно поглядав на сильно натягнені якірні троси. О першій годині приплив досяг найвищого рівня. Настала мить, коли вода вже не піднімається, але ще й не спадає. Треба було негайно діяти. Поставити грот та грот-марсель, і на щоглі, немов головні убори, враз забіліли напнуті вітрила.

- До брашпиля! - гукнув Джон.

Брашпиль мав з обох боків ручки-гойдалки, як пожежна помпа. Гленарван, Мюльреді, Роберт з одного боку, Паганель, майор і Олбінет - з другого налягли на ці гойдалки, котрі надавали руху брашпилеві. Водночас Джон Манглс і Вільсон озброїлись залізними жердинами, що ними намацують морське дно, і приєднали свої зусилля до зусиль товаришів.

- Сміливіше! Сміливіше! - кричав молодий капітан. - Беріться разом!

Під могутньою дією брашпиля трос і линва натяглись, наче струни. Обидва якорі тримали добре. Успіх операції вирішувала швидкість. Найвищий рівень води триває недовго, за кілька хвилин починається спад. Команда подвоїла зусилля. Вітер дмухав іще дужче, прибиваючи вітрила до щогли. Корпус судна почав тремтіти, здавалось, він ось-ось зрушиться з місця. Може, бракувало тільки одної пари рук, щоб зірвати бриг з піщаної мілини.

- Гелено! Мері! - крикнув Гленарван.

Молоді жінки кинулись допомагати своїм товаришам. Стопор брязнув востаннє, й брашпиль став.

Але це було й усе. Бриг не ворухнувся. Почався відплив, і стало очевидно, що такій малій команді не до снаги підняти судно, навіть за допомогою вітру й води.

 

 

Розділ VI

ТЕОРЕТИЧНЕ ОБҐРУНТУВАННЯ ЛЮДОЖЕРСТВА

 

Перший спосіб порятунку, до якого вдався Джон Манглс, зазнав невдачі. Доводилось негайно звернутися до другого. Очевидно, підняти “Макарі” з мілини неможливо, і так само очевидно, що їм залишається тільки одне - покинути судно. Незавбачливо й нерозумно було б чекати на борту брига малоімовірної допомоги. Перш ніж до місця аварії нагодиться якесь випадкове судно, “Макарі” обернеться на тріски! Досить, щоб знялася буря або лише захвилювалось море, - і бриг покотить піщаною мілиною, потрощить його, пошматує на скіпки й рознесе їх по всіх усюдах. Тому Джон Манглс хотів будь-що дістатися берега, перш ніж почнеться ця неминуча руйнація.

Він запропонував змайструвати пліт, доволі міцний, щоб перевезти на ньому до новозеландського узбережжя пасажирів і достатню кількість харчів.

Розмірковувати довго над цим за браком часу не випадало - треба було діяти.

Негайно взялися до праці й зробили вже чимало, коли її перервала ніч.

По вечері, о восьмій годині, коли Гелена й Мері Грант відпочивали в рубці на своїх койках, Паганель і його друзі, походжаючи палубою, говорили поміж себе про свої важливі діла. Роберт не схотів їх покинути. Відважний хлопчина жадібно слухав розмову старших, готовий виконати кожне доручення, зважитись на будь-яку небезпеку.

Паганель розпитував Джона Манглса, чи не зміг би пліт, замість висаджувати пасажирів на новозеландську землю, плисти з ними понад берегом до Окленда. Джон відповів, що на їхній хисткій споруді такий переїзд неможливий.

- А його можна зробити на човні? - спитав Паганель.

- Лише в крайньому разі, - відповів Джон Манглс, - і то за умови пливти вдень, а вночі ставати на якір.

- Отже, ці мерзотники, які нас покинули...

- Ну, вони ж були п’яні як чіп, і я боюся, що такої непроглядної темної ночі вони заплатили шиттям за свою підлоту,

- Тим гірше для них, - мовив Паганель, - але тим гірше і для нас, бо той ялик нам би дуже придався.

- Чого ви ще хочете, Паганелю, - сказав Гленарван. - Адже й на плоту ми дістанемось до берега.

- Саме цього я хотів би за всяку ціну уникнути, - відповів Паганель.

- Як! Невже нас, загартованих у мандрах людей, післй того, що ми зазнали в пампі і перетинаючи Австралію, можи злякати подорож в якихось двадцять миль!

- Друзі мої, - відповів Паганель, - я не маю сумніву ні в вашій витривалості, ні в мужності наших супутниць. Двадцять миль! Це дрібниця для будь-якої іншої країни, крім Нової Зеландії. Сподіваюсь, ви не маєте мене за боягуза. Адже я перший заохочував вас перейти Америку, перетнути Австралію. Але тут я ще раз повторюю: все що завгодно, тільки не подорожувати цією підступною країною.

- І все ж таки краще така подорож, ніж певна, невідворотна загибель на аварійному судні, - заперечив Джон Манглс.

- А чого, власне, нам треба стерегтися в цій Новій Зеландії? - спитав Гленарван.

- Дикунів, - відповів Паганель.

- Дикунів! - вигукнув Гленарван. - Хіба ж не можна уникнути зустрічі з ними, йдучи понад берегом? До того ж напад кількох жалюгідних дикунів аж ніяк не може стурбувати десятьох європейців, добре озброєних і готових до захисту.

- Йдеться не про кількох жалюгідних дикунів, - відповів Паганель, похитуючи головою. -Новозеландці об’єднані в грізні племена, що борються проти англійських загарбників, частенько їх перемагають і завжди поїдають убитих!

- Людожери! - вигукнув Роберт. - Людожери!

По тому він ледь чутно прошепотів:

- Моя сестра! Пані Гелена!

- Не бійся, Роберте, - мовив Гленарван, аби заспокоїти хлопчика. - Наш друг Паганель перебільшує.

- Ні, я не перебільшую, - заперечив учений. - Роберт довів нам, що він цілком змужнів, і я розмовляю з ним, як з дорослим, не ховаючи від нього правди. Новозеландці найжорстокіші й, можна сказати, найпрожерливіші з канібалів. Вони поїдають усе, що потрапляє їм до рук. Війна для них лише полювання на ласу дичину, яка зветься людьми, і, треба визнати, це єдина логічна до кінця війна. Європейці вбивають своїх ворогів і їхні трупи ховають. Дикуни так само вбивають своїх ворогів, але пожирають їх; як влучно сказав мій краянин Туснель, зло не стільки в тому, що засмажують уже вбитого ворога, як у тому, що його вбивають тоді, коли він не хоче вмирати.

- Паганелю, тут є про що посперечатися, - мовив майор, - та суперечка зараз не на часі. Логічно чи не логічно, щоб нас пожерли дикуни, та ми цього не хочемо. Але як же це християнство досі не спромоглось викоренити тут людожерські звичаї?

- Невже ви гадаєте, нібито геть усі новозеландці - християни? Обернених у християнську віру - жменька, і дотепер часто-густо жертви цих звірів - самі місіонери. Ще торік жахливої смерті зазнав місіонер Волкнер. Маорійці його повісили. Їхні жінки видерли йому очі, випили його кров, з’їли мозок. Цей злочин стався 1864 року в Опотікі, за кілька льє від Окленда, так би мовити, на очах англійської адміністрації. Друзі мої, щоб змінити людську природу, потрібні століття. Маорійці ще довго залишатимуться такі, які вони є. Вся їхня історія просякнута кров’ю. Скількох матросів-європейців вони забили й пожерли, починаючи від команди Тасмана й до моряків “Гоуса”! І не білошкірі прищепили їм смак до людського м’яса. Задовго до прибуття європейців вони вбивали людей, аби задовольнити свою ненажерливість. Чимало мандрівників, котрим довелось жити поміж них, були присутні на бенкетах цих людожерів, влаштованих лише заради того, щоб поласувати вишуканими стравами - жіночим чи дитячим м’ясом.

- Ба! - сказав майор. - Чи не виникає більшість цих оповідань в уяві самих мандрівників? Кожному хочеться похвалитися, що повернувся з небезпечних країв, мало не з шлунка людожерів!

- Може, в таких оповіданнях і є перебільшення, - відповів Паганель. - Але про це розповідають і люди, гідні цілковитої довіри, як місіонери Кіндал та Марсден, капітани Діллон, Дюрвіль, Лаплас і деякі інші, і яне можу не йняти їм віри. Новозеландці мають хижу вдачу. Коли вмирає їхній ватажок, вони приносять людські жертви. Цими спокутними пожертвами вони прагнуть вгамувати гнів небіжчика, що може впасти на живих, і водночас дарують йому слуг для потойбічного життя! Та вони одразу ж з’їдають цих майбутніх слуг, і тому можна припустити, що тут головним поштовхом є не забобони, а вимоги шлунка.

- Однак мені здається, - зауважив Джон Манглс, - релігійні забобони грають неабияку роль у фактах людожерства. Ось чому, коли зміниться релігія, повинні змінитися й звичаї.

- Любий Джоне, - відповів Паганель, - ви оце зачепила тут важливе питання про походження людожерства. Релігійні вірування чи голод спонукають людей пожирати одне одного? Проте це питання для нас не має жодної ваги. Чому людожерство існує - ще не досліджено, але воно існує, і це єдине, про що ми повинні добре подумати!

Паганель мав рацію. Людожерство в Новій Зеландії стало постійним явищем, так само як і на островах Фіджі або на берегах Торресової протоки. Безперечно, релігійні забобони мала чималий вплив на розвиток людожерства, але часто-густо воно обумовлене браком дичини й нестерпним голодом. Дикуни спочатку їли людське м’ясо, щоб погамувати постійний голод, а пізніше жерці надали людожерству сили закону й освяченого релігійного обряду. Звичайна їда обернулась на урочисту церемонію.

До того ж, на думку маорійців, ніщо не може бути природніше, ніж пожирати одне одного. Місіонери не раз розпитували їх про причини людожерства, про те, чому вони пожирають своїх братів. Ватажки племен відповідали: риби їдять інших риб, собаки їдять трупи людей, люди - собак, а собаки - одне одного. В міфології маорійців є навіть легенда про бога, якого пожер інший бог. Маючи стільки прикладів, чому ж утримуватися від їх наслідування?

Новозеландці ще й запевняють, що, пожираючи мертвого ворога, вони знищують цим його духовну суть і водночас успадковують його душу, його силу й розум, котрі становлять зміст його мозку. Ось чому на всіх бенкетах людський мозок - найпочесніша й найвишуканіша страва.

Однак Паганель цілком слушно дотримувався тої думки, що до людожерства призводять насамперед злидні й голод, і це стосується не тільки новозеландців та взагалі дикунів Океанії, але й європейських дикунів.

- Адже людожерство, - додав географ, - було довгий час широко розповсюджене серед пращурів найцивілізова-ніших народів і, не візьміть це за особисту образу, надто в шотландців.

- Та невже? - здивувався Мак-Наббс.

- Справді так, майоре, - підтвердив Паганель. - Коли б ви прочитали кілька уривків з Шотландського літопису, то побачили б, які-то були ваші предки. Та навіть не сягаючи в сиву давнину, можна згадати, що за часів Єлизавети, коли геніальний Шекспір творив свого Шейлока, шотландського розбійника Севнея Бека стратили за людожерство. Що змусило його їсти людське м’ясо? Релігія? Ні, голод.

- Голод? - перепитав Джон Манглс.

- Так, нестерпний голод, - ствердив Паганель, - головне, потреба живити своє тіло й кров азотом, який міститься в м’ясі тварин. Щоб працювали легені, досить живитися коріннями й овочами, котрі мають крохмаль. Але той, хто хоче бути дужим і діяльним, повинен вживати харч, що формує органічні тканини й зміцнює м’язи. Поки маорійці не стануть членами вегетаріанського товариства, вони вживатимуть м’ясо, і саме людське м’ясо.

- А чому все ж таки не м’ясо тварин? - спитав Гленарван.

- Бо в Новій Зеландії немає тварин, - відповів Паганель, - і це треба знати не для того, аби виправдати маорійців, але щоб зрозуміти корені маорійського людожерства. В їхньому негостинному краї майже бракує чотириногих тварин, навіть птахи трапляються зрідка. Тому маорійці в усі часи живилися людським м’ясом. В них навіть є “пора людожерства”, як у нас, в цивілізованих країнах, пора полювання. Тоді в них відбуваються великі баталії, себто великі міжплемінні війни, по яких переможців на бенкеті частують цілими племенами.

- Отже, - мовив Гленарван, - ви гадаєте, людожерство зникне, коли на луках Нової Зеландії з’являться одного дня барани, бики і свині?

- Очевидно, так, дорогий Гленарване, але потрібні ще довгі роки, щоб маорійці відмовилися від людського м’яса, надто м’яса новозеландців, якому вони віддають перевагу над усяким іншим; адже синам довго буде до сподоби саме те, що любили їхні батьки. Коли вірити маорійцям, м’ясо новозеландців смаком схоже на свинину, але ще пахучіше. Що ж до м’яса білошкірих, то вони на нього менш ласі, бо ж сіль, яку вживають білі, надає йому особливого присмаку, і це ласунам не до вподоби.

- Еге, то вони витребенькуваті, - зауважив майор. - Але як дикуни їдять це м’ясо, однаково чорне або біле, сирим чи вареним?

- А чому це вас цікавить, пане Мак-Наббсе? - вигукнув Роберт.

- А тому, мій хлопче, - серйозно відповів майор, - що коли мені судилося кінчати життя в зубах людожера, я волів би, аби мене зварили.

- А чому?

- Хочу бути певним, що мене живцем не з’їдять!

- А що, майоре, коли вас зварять живцем? - спантеличив його географ.

- Оце-то так, - відповів майор, - не знатимеш, що його й вибрати.

- Хоч би як там було, Мак-Наббсе, - сказав Паганель, - але майте на увазі, коли це зробить вам приємність: новозеландці їдять людське м’ясо лише варене чи копчене. Вони добре виховані й знаються на виготовленні страв. А втім, признаюся вам, мені відразлива сама думка про можливість потрапити їм на зуби. Закінчити своє життя в шлунку якогось дикуна, пфе!

- З цього я роблю висновок, - мовив Джон Манглс, - що попадатися до рук дикунів не слід!

 

 

Розділ VII

ДЕ МАНДРІВНИКИ НАРЕШТІ ВИСІДАЮТЬ НА ЗЕМЛЮ,

ЗВІДКІЛЯ СЛІД БУЛО Б ТІКАТИ

 

Відомості, що про них розказав Паганель, не підлягали сумніву. Жорстокість новозеландців - то неспростовний факт. Велика небезпека загрожувала тим, хто приставав до їхніх берегів. Та якби вона й в сто разів побільшала, мандрівники однаково мусили ризикувати. Джон Манглс усвідомлював доконечну потребу негайно покинути судно, приречене на загибель. Вибираючи з двох небезпек, одної - певної, іншої - імовірної, вагатися не випадало.

Дожидати, поки їх підбере якесь зустрічне судно, було б безпідставно. “Макарі” збочив з того шляху, яким судна прямують до Нової Зеландії. Вони пропливають або вище, Йдучи на Окленд, або ж нижче, коли простують до Нью-Длімута. Бриг сів на мілину посередині між двома портами, поблизу пустельних берегів Іка-на-Мауї, берегів непривітних, небезпечних і відлюдних. Судна уникають цих місць, а коли вітер заносить їх туди, намагаються якнайшвидше відтіль утекти.

- Коли ми вирушаємо? - спитав Гленарван.

- Завтра вранці, о десятій, - відповів Джон Манглс. - Саме почнеться приплив, він і понесе нас до берега.

О восьмій годині ранку 5 лютого пліт був готовий. Джон Манглс подбав про те. щоб обладнати його якнайкраще. Звичайно, марс бізань-щогли, використаний на транспортування якорів, неспроможний відвезти до берега пасажирів і харчі. Тут потрібна міцна споруда, з добрим керуванням, здатна протистояти хвилям і витримати дев’ятимильний переїзд морем. Тільки рангоут брига був придатний на побудування такого плоту.

Вільсон і Мюльреді заходилися працювати. Вони обрубали снасті, тоді взялися до грот-щогли; підтята знизу сокирою, вона впала на поруччя правого борту, що аж закректали під її вагою. Палуба “Макарі” залишилася без щогл, оголена, немов блокшив[86].






Date: 2015-09-25; view: 119; Нарушение авторских прав

mydocx.ru - 2015-2019 year. (0.023 sec.) Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав - Пожаловаться на публикацию