Главная Случайная страница


Полезное:

Как сделать разговор полезным и приятным Как сделать объемную звезду своими руками Как сделать то, что делать не хочется? Как сделать погремушку Как сделать неотразимый комплимент Как сделать так чтобы женщины сами знакомились с вами Как сделать идею коммерческой Как сделать хорошую растяжку ног? Как сделать наш разум здоровым? Как сделать, чтобы люди обманывали меньше Вопрос 4. Как сделать так, чтобы вас уважали и ценили? Как сделать лучше себе и другим людям Как сделать свидание интересным?

Категории:

АрхитектураАстрономияБиологияГеографияГеологияИнформатикаИскусствоИсторияКулинарияКультураМаркетингМатематикаМедицинаМенеджментОхрана трудаПравоПроизводствоПсихологияРелигияСоциологияСпортТехникаФизикаФилософияХимияЭкологияЭкономикаЭлектроника






ЧАСТИНА ТРЕТЯ 10 page. - А відтоді він сидить у своїй кімнаті й не намагається з неї вийти





- А відтоді?

- А відтоді він сидить у своїй кімнаті й не намагається з неї вийти.

- Правильно вчинили, Томе.

О цій хвилині Гленарвана й Джона Манглса запросили до кают-компанії. Сніданок, такий потрібний їм тепер, було подано. Вони сіли до столу і нічого не сказали про Айртона. Але ло сніданні, коли всі мандрівники добре попоїли й знову зібралися на палубі, Гленарван розповів їм про присутність боцмана на судні. Він повідомив також і про свій намір викликати його сюди.

- Чи можна мені уникнути цього допиту? - спитала Гелена. - Приздаюся вам, любий Едварде, мені було б дуже прикро побачити цього нещасного”

- Я хочу звести його віч-на-віч із тими, кому він заподіяв лихо, - сказав Гленарван. - Дуже прошу вас, Гелено, залишіться. Треба, щоб Бен Джойс зустрівся лицем у лице з усіма своїми жертвами.

Ці міркування змусили леді Гелену погодитися. Вона й Мері Грант сіли біля Гленарвана. Поруч розмістилися майор, Паганель, Джон Манглс, Роберт, Вільсон, Мюльреді, Олбінет - всі ті, кому зрада каторжника завдала стільки лиха. Команда яхти, ще не розуміючи усієї важливості того, що відбувалось, стояла мовчки навколо них.

- Приведіть Айртона! - сказав Гленарван.

 

 

Розділ XVIII

АЙРТОН ЧИ БЕН ДЖОЙС?

 

Айртона привели. Він упевненим кроком перетнув палубу й зійшов сходами на ют. Погляд у нього був похмурий, зуби зціплені, кулаки судорожно стиснуті. Його постать не виявляла ні зухвальства, ані приниженості. Опинившись перед Гленарваном, він схрестив на грудях руки й мовчки, спокійно чекав його запитань.

- Айртоне, - мовив Гленарван, - ось ми з вами й на “Дункані”, котрий ви хотіли віддати каторжникам Вена Джойса.

Губи в боцмана злегка затремтіли. Його завжди байдуже обличчя на мить спалахнуло. Та зашарівся він не від гризоти сумління, а з сорому, що зазнав невдачі. Він став в’язнем на яхті, якою прагнув володіти, і за кілька хвилин його долю буде вирішено.

Однак він нічого не відповів. Гленарван терпляче очікував, але Айртон так само вперто мовчав.

- Кажіть-бо, Айртоне, - врешті мовив Гленарван. - Що ви можете мені відповісти?



Айртон завагався; зморшки на його лобі позначились чіткіше. Врешті він проказав спокійно:

- Мені нічого говорити, сер. З дурного розуму я попався вам до рук. Тепер чиніть, як знаєте.

По цих словах боцман втупив погляд у береги, котрі тяглися на заході, вдаючи цілковиту байдужість до того, що відбувалося навкруг. Здавалося, все це анітрохи його не обходить. Але Гленарван поклав собі набратися терпіння. Він був надзвичайно зацікавлений дізнатися про деякі деталі таємничого минулого Айртона, зокрема про те, що стосувалось Гаррі Гранта й “Британії”. Тому він повів допит далі, ховаючи під лагідним тоном і зовнішнім спокоєм обурення, що клекотіло в його серці.

- Я гадаю, Айртоне, - сказав він, - ви відповісте на деякі питання, що я хотів би вам поставити. Насамперед, як маю вас називати! Айртон чи Бен Джойс? Чи служили ви справді боцманом на “Британії”?

Айртон так само байдуже дивився на берег, мовби й не чуючи запитань, Гленарванові очі спалахнули гнівом, але він стримав себе і питав далі:

- Коли саме ви покинули “Британію”, яким побитом опинилися в Австралії?

Та сама німотність, той самий байдужий погляд.

- Вислухайте мене уважно, Айртоне, - провадив Гленарван. - Говорити - у ваших власних інтересах. Вашу долю може полегшити тільки цілковита відвертість. Востаннє питаю вас - ви даватимете відповіді?

Айртон повернув голову й глянув Гленарванові просто в очі.

- Я не відповідатиму, сер. Хай правосуддя само викриває мене!

- Довести провину буде дуже легко, - зауважив Гленарван.

- Дуже легко, сер? - глузливо перепитав Айртон. - Мені здається, ви надто поквапились із цим висновком. Запевняю вас, що найдосвідченіший суддя добре поморочився би з моєю справою. Хто скаже, чому я опинився в Австралії, скоро тут немає капітана Гранта, щоб це пояснити? Хто доведе, що я отой Бен Джойс, якого розшукує поліція, коли вона ніколи в очі мене не бачила, а мої спільники на волі? Хто може, крім вас, звинуватити мене не в злочині навіть, а в якомуеь непорядному вчинкові? Хто може довести, що я нібито хотів захопити це судно й передати його каторжникам? Ніхто, чуєте, ніхто! Ви маєте підозру, хай так. Але щоб засудити людину, потрібні докази, а вам їх бракує. Доки не доведено супротивне, я - Айртон, боцман з “Британії”.

Айртон розпалився, говорячи, але враз по тому знову, збайдужів. Він гадав, напевно, що його виступ покладе край допитові, але Гленарван знову звернувся до нього:

- Я не слідчий, Айртоне, котрому доручили довести вашу провину. Це анітрохи мене не обходить. Йдеться пре те, щоб певно визначити наші стосунки. Я не питаю у вас нічого, що могло б вас скомпрометувати. То справа правосуддя. Але ви знаєте, які я проваджу розшуки, і одне ваше слово могло б навернути мене на загублені мною сліди. Ви згодні говорити?

Айртон похитав головою, як людина, що вирішила мовчати.

- Чи ви скажете мені, де капітан Грант? - спитав Гленарван.



- Ні, сер, - відповів Айртон.

- Чи ви скажете мені, де загинула “Британія”?

- Також ні.

- Айртоне, - промовив Гленарван майже благальним голосом, - коли ви знаєте, де капітан Грант, то скажіть це хоча б його нещасним дітям, вони ж чекають з ваших уст бодай єдиного слова!

Айртон завагався. Обличчя йому враз перекривилося. І все ж таки він стиха пробурмотів:

- Не можу, сер.

І зараз же додав гостро, наче докоряючи собі за хвилинну слабкість:

- Ні! Ви нічого від мене не дізнаєтесь! Звеліть мене повісити, коли хочете!

- Повісити! - вигукнув Гленарван, охоплений раптовим гнівом.

Та одразу опанувавши себе, він мовив повагом:

- Айртоне, тут немає ані суддів, ані катів. На першій же стоянці я передам вас до рук англійської влади.

- Я тільки цього й хочу, - відповів боцман.

По тому він спокійно повернувся до каюти, що правила йому за в’язницю. Біля її дверей настановили двох матросів, наказавши пильнувати кожен його рух.

Свідки цієї сцени розійшлися обурені й водночас; пойняті розпачем. Не добившись од Айртона відповіді, що мав тепер Гленарван робити? Очевидно, здійснити ухвалений ще в їдені план - повернутися до Європи, перервавши на деякий час ці невдалі розшуки. Адже сліди “Британії” загублені без вороття, а документ не припускав жодного іншого тлумачення, і всі країни, що лежали на тридцять сьомій паралелі, уже досліджено, - тож “Дунканові” залишалось тільки вертати додому.

Після спільної наради Гленарван докладно обміркував із Джоном Манглсом питання повороту до Шотландії. Капітан оглянув трюми. Пального могло вистачити щонайбільше на два тижні. Отже, запаси вугілля годилося поновити на першій зупинці.

Джон запропонував Гленарванові йти до бухти Талькауано, де “Дункан” уже поповнював якось свої склади, вирушаючи в подорож навколо світу. Це був прямий шлях, що йшов саме уздовж тридцять сьомої паралелі. Поробивши потрібні запаси, яхта попрямувала б на південь, обігнула мис Горн і повернулась Атлантичним океаном до Шотландії.

Урадивши цей план, дали наказ механікові підкинути в топку палива. За півгодини яхта, взявши курс на Талькауано, вже пливла спокійним океаном, справді гідним своєї назви Тихого, і о шостій вечора останні гори Нової Зеландії зникли на обрії, повиті гарячим туманом.

Так-от почався поворот додому. Сумна подорож для цих мужніх людей, що розшукували Гаррі Гранта й повертадиг ся без нього! Команда яхти, така радісна, певна свого успіху в час відплиття, тепер пригнічена й занепала духом, подалась у зворотну путь до Європи. Жодного поміж цих славних матросів не вабила надія швидко побачити рідну країну, усі згодні були ще довго змагатися з небезпеками океану, аби знайти каштана Гранта.

На зміну радісним вигукам, які нещодавно зустрічали Гленарвана, прийшли зневіра й смуток. Не було більше жвавого спілкування поміж пасажирами, цікавих розмов, що звеселяли їх колись у подорожі. Кожний тримався осібно, охоче залишаючись на самоті у своїй каюті й лише зрідка сходячи на палубу.

Людина, яка надто бурхливо виявляла звичайно спільні всім почуття, чи то радісні, чи то сумні, що здатна була в кожного відродити надію, - Паганель став тепер похмурий і мовчазний. Географа майже не бачили на судні. Його природна балакучість і жвавість зникли, їх заступили німотність і пригнічення. Здавалось, він більше занепав духом, ніж його товариші. Коли Гленарван починав говорити про поновлення розшуків, Паганель заперечливо хитав головою, як той, хто ні на що вже не сподівається й переконаний в загибелі всієї команди “Британії”.

А втім, на борту судна знаходилась людина, яка могла сказати щось певне про катастрофу, але вона мовчала. Не було жодного сумніву в тому, що Айртонові відомі коли не вся правда про нинішнє становище капітана Гранта, то принаймні місце аварії судна. Та капітан, як видно, свідчив би проти нього, і тому боцман вперто мовчав. Ось чому він викликав загальне обурення, надто в матросів, що хотіли його порішити.

Декілька разів Гленарван намагався примусити Айртона заговорити, але надаремно, не допомогли ні обіцянки, ні погрози. В своїй упертості Айртон зайшов так далеко вона була настільки незрозуміла, що майор врешті взяв під сумнів, чи знає той будь-що взагалі. А втім, майорову думку поділяв і Паганель, бо вона стверджувала його особисті міркування щодо загадкової долі Гаррі Гранта.

Та коли Айртон анічогісінько не знав, чому він у цьому не признавався? Адже таке признання не могло йому зашкодити, тоді як його відмова говорити гальмувала створення нового плану дій. Чи свідчила зустріч з Айртоном в Австралії про перебування тут Гаррі Гранта? Конче треба було змусити Айртона це з’ясувати.

Леді Гелена, бачачи прикрі невдачі свого чоловіка, попросила в нього дозволу й собі спробувати здолати боцманову впертість. Там, де чоловік зазнав поразки, жінка своїм лагідним впливом часом дістає перемогу. Чи не нагадувало це давню байку про дужий вітер, що не спромігся зірвати плаща з плечей подорожнього, а найслабші промені сонця змусили його самого скинути плаща? Гленарван, певний у своїй розумній молодій дружині, дав їй повну волю діяти на власний розсуд.

Того ж дня, 5 березня, Айртона привели до каюти леді Гелени. Тут була й Мері Грант, бо її присутність могла мати чималий вплив на боцмана, а Гелена не хотіла нехтувати жодною дрібницею, що сприяла б успіхові справи.

Цілу годину обидві жінки залишалися в каюті з боцманом “Британії”, але зміст їхньої розмови лишився невідомий. Що вони говорили, які докази наводили, намагаючись видерти в каторжника таємницю, - про це ніхто не довідався. А втім, після цього побачення обличчя жінок не свідчили про успіх, вигляд вони мали розчарований.

Коли боцмана вели назад до його каюти, матроси проводжали його гнівними вигуками й погрозами. Айртон тільки знизував плечима, викликавши цим ще дужчу лють команди, й, аби її погамувати, знадобилося втручання Гленарвана та Джона Манглса.

Та леді Гелена не відступила. Вона не втрачала надії знайти пілях до серця цієї безжалісної людини і наступного дня сама пішла в каюту Айртона, щоб уникнути сцен, які супроводили його появу на палубі.

Протягом довгих двох годин ніжна лагідна шотландка залишалась віч-на-віч з верховодою каторжників. Гленарван блукав навколо каюти, охоплений тривогою, то прагнучи використати всі засоби, аби зламати Айртонове мовчання, то пориваючись негайно увільнити свою дружину від гнітючої розмови.

Але цього разу, коли леді Гелена вийшла з боцманової каюти, її обличчя світилося вдоволенням. Невже, розбуркавши в серці цього негідника останні крихти людяності, вона видерла в нього таємницю? Мак-Наббс, що перший побачив Гелену, не міг утриматися від недовірливого жесту.

Проте серед команди миттю поширилась чутка, нібито боцман вдався на вмовляння леді Гелени. Матроси зібрались на палубі швидше, ніж коли свисток Тома Остіна скликав їх на вчення.

Гленарван кинувся до дружини.

- Він розповів вам?

- Ні, - відповіла Гелена, - але поступаючись перед моїми проханнями, він зажадав говорити з вами.

- Люба Гелено, невже ви домоглися свого?

- Сподіваюсь, Едварде!

- Чи не пообіцяли ви йому чого, що я маю ствердити?

- Лишень одне, мій друже, - що ви докладете всіх зусиль, аби пом’якшити долю нещасного в майбутньому.

- Добре, люба Гелено. Хай приведуть до мене Айртона.

Леді Гелена пішла до себе, а боцмана відвели в кают-компанію, де на нього чекав Гленарван.

 

 

Розділ XIX

УГОДА

 

Щойно боцман опинився перед Гленарваном, вартові вийшли.

- Ви хотіли поговорити зі мною, Айртоне? - спитав Гленарван.

- Так, сер, - відповів боцман. - Віч-на-віч?

- Так, але я гадаю, якби й майор Мак-Наббс та пан Паганель чули нашу розмову, було б краще.

- Краще для кого?

- Для мене.

Айртон говорив спокійно. Гленарван пильно глянув на нього й наказав запросити сюди майора й Паганеля, які зараз же прийшли.

- Ми вас слухаємо, - мовив Гленарван, скоро його друзі розмістилися за столом.

Кілька секунд Айртон збирався з думками і тоді сказав:

- Сер, за усталеним звичаєм всяка угода укладається між сторонами в присутності свідків. Ось чому я попросив, щоб тут були цан Паганель та пан Мак-Наббс. Бо ж те, що я вам хочу запропонувати, є, власне кажучи, ділова угода. Гленарван, котрий вже призвичаївся до Айртонових витівок, й оком не моргнув, хоч будь-яка угода між ним і цією людиною видавалась дещо дивною.

- Що ж воно за угода? - спитав він.

- Річ ось у чім, - відповів Айртон. - Ви хочете дізнатися від мене про певні деталі, які, можуть вам придатися. А я хочу дістати від вас деякі пільги, вельми для мене важливі. Ніщо задарма не дається. Підходить вам така оборудка чи ні?

- Що ж це за деталі? - жваво запитав Паганель.

- Ні, - заперечив Гленарван, - що це за пільги?

Айртон схилив голову на знак того, що він зрозумів різницю в запитаннях, підкреслену Гленарваном.

- От якої пільги я вимагаю, - мовив він, - Ви досі налягаєте, сер, на своєму намірові передати мене до рук англійської влади?

- Так, Айртоне, і це буде справедливо,

- Не заперечую, - спокійно мовив боцман. - Отже, ви аж ніяк не погоджуєтесь повернути мені волю?

Гленарван завагався, бо нелегко було зразу відповісти на це поставлене руба питання. Адже від його відповіді залежала, можливо, доля Гаррі Гранта!

Однак почуття обов’язку й справедливості взяло гору, і він сказав:

- Ні, Айртоне, я не можу повернути вам волю

- Я й не прошу її, - згорда відповів боцман.

- Чого ж ви тоді хочете?

- Чогось середнього, сер, поміж шибеницею, яка на мене чекає, і волею, що її ви мені не згодні дати.

- Тобто?

- Залишіть мене на якомусь безлюдному острові Тихого океану разом із речами першої необхідності. Я намагатимусь виборсатися з цього становища, як сам знайю, а може й каятимусь, коли знайдеться вільний час.

Гленарван, що не чекав такої пропозиції, глянув на своїх друзів, та вони сиділи мовчки. Поміркувавши хвилину, він одказав:

- Коли я дам згоду задовольнити ваше прохання, Айртоне, ви скажете те, що мене цікавить?

- Так, сер, тобто все, що я знаю про капітана Гранта й про “Британію”.

- Щиру правду?

- Так, щиру правду.

- Але хто може ручитися...

- О, я розумію, що вас непокоїть, сер. Вам доведеться ввіритись на мене, на слово злочинця. Ваша правда. Але що поробиш? Так склались обставини. Можете погодитись, можете й відмовитись.

- Я звіряюся на вас, Айртоне, - сказав Гленарван просто.

- І маєте слушність, сер. До того ж, коли б я вас обдурив, ви завжди спроможетесь мені помститися.

- В який спосіб?

- Повернутися й знову забрати мене з острова, адже я не зможу відтіля втекти.

Айртон мав відповідь на все. Він передбачив можливі утруднення і сам висував проти себе незаперечні доводи. Очевидно, він прагнув показати, що ставиться до своєї пропозиції напрочуд сумлінно. Неможливо було виявити більше довіри й щирості, ніж він. Однак Айртон пішов іще далі шляхом відвертості.

- Панове, - сказав він, - я хочу переконати вас у тому, що граю чесно. Я не збираюсь вас обманювати й даю вам новий доказ моєї щирості. Я дію відкрито, бо й сам звіряюсь на вашу чесність.

- Кажіть, Айртоне, - промовив Гленарван.

- Сер, хоч ви ще не дали остаточної згоди на мою пропозицію, я можу вам сказати: мені мало що відомо про Гаррі Гранта.

- Мало відомо! - скрикнув Гленарван.

- Так, сер, подробиці, що я можу їх вам розповісти, стосуються мене, тільки мене особисто; вони не допоможуть вам віднайти загублені сліди.

Глибоке розчарування відбилось на обличчі Гленарвана й майора. Вони були певні - боцман володіє важливою таємницею, а він признався, що його відомості досить убогі. Щодо Паганеля, він сидів незворушно спокійний.

Одначе Айртонове признання, зроблене собі на шкоду, зворушило його слухачів, надто коли боцман додав наостанку: :

- Отже, сер, я вас попередив; справа для вас менш вигідна, ніж для мене.

- То дарма, - сказав Гленарван. - Я пристаю на вашу пропозицію, Айртоне. Маєте моє слово: вас висадять на один з тихоокеанських островів.

- Добре, сер, - відповів боцман.

Чи ж зраділа ця чудна людина згоді Гленарвана? Навряд, бо байдуже Айртонове обличчя не виявило жодних почуттів. Здавалось, ішлося про когось іншого, а не про нього.

- Я готовий вам відповідати, - сказав він.

- Ми ні про що вас не питатимемо, Айртоне, - мовив Гленарван. - Розповідайте все, що знаєте, починаючи з того, хто ви такий.

- Панове, - почав боцман, - я справді Том Айртон, боцман з “Британії”. 12 березня 1861року я покинув Глазго на судні Гаррі Гранта. Протягом чотирнадцяти місяців ми разом плавали Тихим океаном по всіх усюдах, шукаючи місця, придатного для заснування шотландської колонії. Така людина, як Гаррі Грант, покликана творити великі діла, але між ним і мною часто виникали серйозні суперечквц. Його вдача мені не пасувала. Я не вмію мовчки коритися; коли ж Гаррі Грант щось ухвалював, опиратися йому було неможливо. Це людина залізної вимогливості як до себе, так і до інших. І все ж таки я наважився повстати проти нього. Я намагався підбурити команду до заколоту й захопити корабель у свої руки. На чиєму боці була справедливість, хто з нас мав слушність, - не про це тепер ідеться, але Гаррі Грант без жодних вагань висадив мене 8 квітня 1862 року на західному узбережжі Австралії.

- Австралії? - урвав його розповідь майор. - То ви покинули “Британію” перед її стоянкою в Кально, відкіля надійшли останні відомості про неї?

- Саме так, - відповів боцман, - бо поки я був на судні, “Британія” туди ні разу не заходила. Якщо я вам і говорив на фермі Падді О’Мура про Кальяо, то лише тому, що довідався про це з вашої ж оповіді.

- Кажіть далі, Айртоне, - мовив Гленарван.

- Отже, я опинився на майже пустельному побережжі, але за двадцять миль од Пертської виправної в’язниці. Блукаючи берегом, я зустрів банду збіглих каторжників. Я приєднався до них. Дозвольте мені, сйр, не розказувати про моє життя протягом двох з половиною років. Скажу лишень: я став проводирем утікачів, прибравши собі ім’я Бена Джойса. У вересні 1864 року я найнявся на ірландську ферму під моїм справжнім ім’ям Айртона. Там я чекав нагоди захопити якесь судно. То була моя заповітна мрія. За два місяці з’явився “Дункан”. Коли ви, сер, завітали на ферму, ви розповіли історію капітана Гранта. Тоді я дізнався про те, чого не знав, - про перебування “Британії” в Кальяо, останні звістки від неї, датовані червнем 1862 року, по двох місяців від часу моєї висадки, історію з документами, загибель судна десь на тридцять сьомій паралелі, нарешті про ті поважні причини, з яких ви збирались шукати Гаррі Гранта на Австралійському суходолі. Я не вагався й хвилини. Я вирішив привласнити “Дункан”, чудову яхту, здатну випередити найкращі швидкохідні судна британського морського флоту. Але яхта мала серйозні пошкодження, і, щоб їх полагодити, я дав “Дунканові” відплисти до Мельбурна, а сам, назвавши, себе перед вами боцманом “Британії”, як воно й було насправді, запропонував супроводити вас до вигаданого місця аварії корабля на східному узбережжі Австралії. В такий спосіб я спромігся провести вашу експедицію через провінцію Вікторія, то випереджаючи мою банду, то йдучи вслід за нею. На Кемден-Бріджі мої хлопці допустилися даремного злочину, бо якби тільки “Дункан” підійшов до східного берега, він не вислизнув би з моїх рук, а з такою яхтою я став би господарем океану. Отже я допровадив вас, не викликаючи жодної підозри, до річки Снові. Коні й бики конали один за одним, отруєні гастролобіумом. Я завів фургон у драгву коло річки Снові. На мої наполягання... але решту ви знаєте, сер, і ви можете бути певні: тільки неуважність пана Паганеля перешкодила мені командувати оце тепер “Дунканом”. Ось моя історія, панове; мої відверті признання не можуть, на жаль, навернути вас на сліди Гаррі Гранта, і ви бачите самі, що угода зі мною для вас анітрохи не вигідна.

Боцман скінчив своє оповідання, схрестив руки на грудях за своєю звичкою і чекав. Гленарван та його друзі мовчали. Вони відчували, що з уст цього незвичайного злочинця почули щиру правду. Він не захопив “Дункана” лише з причин, котрі від нього не залежали. Його спільники прибули до Туфолдської затоки, про це свідчило знайдене Гленарваном на березі, лахміття каторжника. Тут, за наказом свого ватажка, вони чатували на яхту і врешті, втомившись од марного чекання, безперечно, знову заходилися палити й грабувати селища Нового Південного Уельсу.

Майор перший поновив допит, аби уточнити деякі дати, які стосувались “Британії”.

- Отож, - спитав він боцмана, - вас висадили на західне узбережжя Австралії 8 квітня 1862 року?

- Достеменно так, - відповів Айртон.

- Вам відомі були дальші плани Гаррі Гранта?

-Тільки приблизно.

- Однаково скажіть нам, що знаєте, - мовив Гленарван. - Найдрібніша деталь може вказати нам правильний шлях

- Я знаю тільки те, сер, що капітан Грант мав намір відвідати Нову Зеландію. Але за час мого перебування на судні його не було здійснено. Тому цілком можливо, що, покинувши Кально, “Британія” прямувала саме до берегів Нової Зеландії. Це збігається зі вказаною в документі датою загибелі судна: 27 червня 1862 року.

- Цілком очевидно, - сказав Паганель.

- Але ніщо в тих уривках слів, які збереглися в документі, не можна застосувати до Нової Зеландії, - сказав Гленарван.

- На це я нічого не можу відповісти, - мовив боцман.

- Гаразд, Айртоне, - знову звернувся до нього Гленарван. - Ви дотримали свого слова, і я дотримаю свого. Обміркуємо, на який острів Тихого океану вас висадити.

- О, мені то байдуже, сер, - відповів Айртон.

- Вертайтесь до себе в каюту й чекайте нашого рішення, - звелів Гленарван.

Боцман пішов у супроводі двох матросів.

- З цього злочинця могла б вийти людина, - мовив майор.

- Так, - згодився Гленарван, - він має розум і сильну вдачу. Шкода, що його здібності звернені на лихе.

- А Гаррі Грант?

- Боюсь, він навіки загинув! Сердешні діти, хто може сказати їм, де їхній батько?

- Я, - озвався раптом Паганель. - Так, я!

Присутні не могли не помітити, що географ, звичайно такий балакучий, такий нетерплячий, ледве чи зронив кілька слів, коли допитували Айртона. Він слухав не розтуляючи рота. Але слово, що він його оце вимовив, варте було багатьох інших і навіть примусило Гленарвана схопитися з місця.

- Ви, Паганелю! - скрикнув він. - Ви знаєте, де капітан Грант?

- Так, наскільки це можливо знати, - відповів географ.

- І відкіля ви про це довідалися?

- Та з того ж таки документа.

- А... - в майоровім голосі вчувалось цілковите недовір’я.

- Ви спочатку послухайте, Мак-Наббсе, - мовив Паганель, - а потім знизуйте плечима. Досі я не говорив тому, що ви мені однаково не повірили б. Та це було б і ні до чого. Коли я зважився на це сьогодні, то лише тому, що Айртонові слова ствердили мої припущення.

- Отже, Нова Зеландія? - спитав Гленарван.

- Ось послухайте й міркуйте самі, - мовив Паганель. Не без підстав, чи скорше не без підстави трапилось так, що я допустився помилки, яка нас усіх врятувала. Коли я писав того листа, що мені проказував Гленарван, слово “Зеландія” безнастанно точило мені мозок. І ось чому. Ви пригадуєте, ми сиділи якось у фургоні й Мак-Наббс розповідав леді Гелені історію з каторжниками. Він передав їй номер “Австралійської і Новозеландської газети” з статтею про катастрофу біля Кемден-Бріджа. Так-от, саме тоді, коли я писав, газета лежала долі, зібгана так, що виднілися лише два склади в заголовку, а саме - “ландія”. Вони наче спалахом освітили мені мозок! Цей уривок слова з англійського документа ми, очевидно, тлумачили досі неправильно, він має означати закінчення слова “Зеландія”.

- Он як! - скрикнув Гленарван.

- Еге ж, - з глибоким переконанням у голосі ствердив Паганель. - Це тлумачення не спало мені раніше на думку, і знаєте чому? Бо ж я, цілком природно, вивчав французький документ, повніший за інші, а в ньому саме й бракує цього важливого слова.

- Ого! - посміхнувся майор. - То вже надто багато вигадки, Паганелю, ви щось дуже легко забуваєте ваші попередні висновки.

- Що ж, майоре, я готовий відповісти на всі ваші запитання.

- Тоді, - мовив Мак-Наббс, - скажіть мені, що означає слово Austral?

- Те що й раніше: південні країни.

- Гаразд. А уривок indi, який спершу ви тлумачили як корінь слова indiens - “індіанці”, а потім - слова indigenes - “тубільці”?

- Ну, а втретє і востаннє, - мовив Паганель, - він буде початком слова indigence - “злигодні”.

- A contin? - вигукнув Мак-Наббс- Так само означає “континент”?

- Ні! Бо Нова Зеландія тільки острів.

- Як же тоді? - спитав Гленарван.

- Любий лорде, - відповів Паганель. - Я вам зараз прочитаю документ в моєму третьому варіанті, і ви самі зможете судити. Але прошу вас: по-перше, постарайтеся забути наші колишні тлумачення й відкиньте всі упередження; по-друге, вам здасться напевно, що деякі місця витлумачені довільно, можливо, я таки кепсько їх перекладаю, але це слова, що не мають жодного значення, як-то “агонія”, котре мені не до смаку, але я не можу пояснити його інакше. До того ж, моє тлумачення засноване на французькому тексті, а не слід забувати - його писав англієць, який може й не знатися на всіх тонкощах французької мови. Після цього попередження я починаю.

І Паганель, повільно й чітко вимовляючи кожний склад, прочитав таке:

“27 червня 1862 року трищогловик “Британія” з Глазго потонув після тривалої агонії в південних морях біля берегів Нової Зеландії (по-англійському- Zealand). Два матроси й каштан Грант спромоглися дістатись до берега. Тут, у безнастанних і жорстоких злигоднях вони кинули цей документ на... довготи і 37° 11΄ широти. Допоможіть їм, бо вони загинуть”.

Паганель зупинився. Це тлумачення було припустиме. Але саме тому, що воно здавалось так само ймовірним, як і попередні, воно могло бути також помилковим. Гленарван та майор і не думали його заперечувати. А що жодних слідів “Британії” не зустрілося ні на берегах Патагонії, ні на берегах Австралії, там, де пролягає тридцять сьома паралель, то питання розв’язувалося на користь Нової Зеландії.

Це останнє зауваження вченого справило велике враження на його друзів.

- А тепер, Паганелю, - спитав Гленарван, - скажіть мені, чому близько двох місяців ви мовчали про своє відкриття?

- Бо я не хотів іще раз подавати вам марні надії. До того ж, однаково ми прямували до Окленда, що лежить на вказаній в документі широті.

- Але відтоді, як ми збочили із цього шляху, чому ви нам нічого не казали?

- Тому що, хоч яке правильне було б моє тлумачення, воно в жодний спосіб не допомогло б нам урятувати капітана Гранта.

- Чому це, Паганелю?

- Бо ж ми виходимо з припущення про загибель судна біля берегів Нової Зеландії; а що про каштана Гранта вже два роки нічого не чути, то доводиться визнати: він став жертвою або катастрофи, або новозеландців-людожерів.

- То ви гадаєте?.. - спитав Гленарван,

- Я гадаю, щог може, будь-коли й знайдуться сліди аварії, але потерпілі з “Британії” загинули без вороття!

- Будемо ж мовчати про це, друзі, - сказав Гленарван, - і дайте мені вибрати слушну хвилину, аби передати цю сумну звістку дітям капітана Гранта!

 

 

Розділ XX

КРИК СЕРЕД НОЧІ

 

Команда яхти невдовзі довідалась, що Айртонові зізнання анітрохи не висвітлили таємничої долі капітана Гранта. На судні запанував глибокий сум, бо на боцмана покладали великі надії, а він, як виявилось, нічого не знав про долю “Британії”.

Яхта прямувала за визначеним курсом. Тепер залишалось обрати острів, де висадити Айртона.

Паганель і Джон Манглс розглянули суднові карти. Саме на тридцять сьомій паралелі був позначений самітній острівець, відомий під ім’ям Марії-Терези. Цей скелястий клаптик землі, загублений у просторах Тихого океану, лежав за три тисячі п’ятсот миль од американського узбережжя і тисячу п’ятсот миль - од Нової Зеландії. На півночі найближча до нього земля - архіпелаг Помоту, який перебував під французьким протекторатом. На півдні - ніяких земель аж до льодовищ Південного полюса. Жодне судно не приставало до цього відлюдного острівця. Сюди не долинало й найменшого відгомону того, що діється в світі. Самі лише буревісники відпочивали тут під час довгого перельоту, і на багатьох картах цей самітній бескид, омиваний хвилями Тихого океану, навіть не позначений.






Date: 2015-09-25; view: 119; Нарушение авторских прав

mydocx.ru - 2015-2019 year. (0.02 sec.) Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав - Пожаловаться на публикацию