Главная Случайная страница


Полезное:

Как сделать разговор полезным и приятным Как сделать объемную звезду своими руками Как сделать то, что делать не хочется? Как сделать погремушку Как сделать неотразимый комплимент Как сделать так чтобы женщины сами знакомились с вами Как сделать идею коммерческой Как сделать хорошую растяжку ног? Как сделать наш разум здоровым? Как сделать, чтобы люди обманывали меньше Вопрос 4. Как сделать так, чтобы вас уважали и ценили? Как сделать лучше себе и другим людям Как сделать свидание интересным?

Категории:

АрхитектураАстрономияБиологияГеографияГеологияИнформатикаИскусствоИсторияКулинарияКультураМаркетингМатематикаМедицинаМенеджментОхрана трудаПравоПроизводствоПсихологияРелигияСоциологияСпортТехникаФизикаФилософияХимияЭкологияЭкономикаЭлектроника






ЧАСТИНА ТРЕТЯ 4 page. Низ щогли, стеньгу й брам-стеньгу порозпилювали й роз’єднали





Низ щогли, стеньгу й брам-стеньгу порозпилювали й роз’єднали. Тоді спустили головні частини споруди на воду. До них приєднали уламки бізані й все разом міцно зв’язали линвами. Джон подбав, щоб у проміжках цих жердин розмістили кілька порожніх бочок, котрі мали підтримувати пліт над поверхнею води.

На цю міцну основу Вільсон настелив ґратчастий дерев’яний поміст. Тепер вода хоч би й ринула на пліт, але не затримувалася на ньому, й пасажири могли не боятися вологи. Крім того, міцно припасовані порожні бочки оточували пліт навкруг, наче своєрідний борт, захищаючи його від високих хвиль.

Вранці, запримітивши, що вітер дме ходовий, Джон Манглс загадав встановити всередині плоту щоглу. Її приладнали за допомогою вантів і розгорнули на ній саморобне вітрило. Прикріплене в кормовій частині весло з широкою лопаттю призначалось для керування плотом, якщо вітер надасть йому потрібної швидкості.

Отже пліт, споруджений в такий спосіб, мав витримати неабиякий натиск хвиль. Та коли вітер поверне в інший бік, чи уляже пліт керуванню, чи допливе до берега? Саме в цьому ховалося головне.

О дев’ятій годині почали навантажувати пліт. Спочатку перенесли на нього харчі в такій кількості, щоб їх вистачило аж до Окленда, бо годі було й думати знайти щось їстівне на негостинній новозеландській землі.

З харчів, закуплених Олбінетом для переїзду на “Макарі”, залишилось тільки трохи м’ясних консервів. Цього було замало, й довелося вдатися до нехитрих суднових запасів - поганеньких морських сухарів і солоної риби. Це дуже засмутило стюарда.

Харчі сховали в герметично закриті, непроникні для морської води ящики, спустили на пліт і міцно прикріпили до низу щогли. В сухе надійне місце поклали зброю, порох і патрони. На щастя, мандрівники мали доволі карабінів та револьверів.

Навантажили й малий якір, на той випадок, якщо пліт не дістанеться до берега під час припливу й доведеться чекати наступного в відкритому морі.

О десятій годині вода стала помітно прибувати. З північного заходу повівав ледь відчутний бриз. Поверхню моря вкрили малесенькі хвильки.



- Все готове? - спитав Джон Манглс.

- Усе готове, капітане, - відповів Вільсон.

- Сідай! - крикнув Джон.

За допомогою сплетеної з грубезної линви драбини леді Гелена й Мері Грант спустилися на пліт і влаштувалися під щоглою на ящиках з харчами; побіч них розмістились і їхні супутники. Вільсон узявся за стернове весло. Джон став біля вітрила, а Мюльреді обрубав канат, що ним пліт прив’язано до брига.

Вітрило напнулось; приплив і вітер спільними зусиллями рушили пліт до берега.

Земля лежала на відстані дев’ятьох миль, і добрий човен на веслах здолав би їх за три години. Звичайно, пліт не міг так швидко посуватися. Коли вітер триватиме, можливо, пощастить досягти землі за час одного припливу, але якщо бриз ущухне, відплив понесе пліт назад у море, й доведеться тоді кинути якоря та чекати наступного припливу. Це складне становище вельми непокоїло Джона Манглса.

Однак він сподівався на успіх. Вітер свіжішав. Доконечно треба було за час припливу - між десятою і третьою годиною дня - дістатися до берега, інакше вони мусять спустити якір, опираючись хвилі, яка нестиме їх у відкрите море.

Спочатку все йшло гаразд. Чорні вершини підводних скель і жовтаві килими обмілин поволі зникали під хвилею припливу, що піднімалася вище й вище. Потрібна була виняткова пильність і надзвичайна вправність, щоб обігнути сховані під водою рифи, щоб керувати цією нечутливою до стерна спорудою, котра легко могла збочити з наміченого шляху.

Опівдні до берега лишалося ще п’ять миль. Ясне небо дозволяло вже з цієї відстані розгледіти обриси узбережжя. На північному сході чітко вимальовувалась гора дві з половиною тисячі футів заввишки; її чудний силует дуже скидався на профіль мавпи, що викривляється, відкинувши голову назад. То була гора Піронжія, вона височіла, як вказувала мапа, достеменно на тридцять восьмій паралелі.

О пів на першу Паганель зауважив, що всі підводні скелі сховались під хвилею припливу. -* Крім одної, - мовила Гелена.

- Котрої? - жваво спитав Паганель.

- Он тієї, - відповіла Гелена, вказуючи на чорну цятку за милю попереду.

- Справді, - сказав Паганель, - спробуймо ж запам’ятати це місце, щоб не наразитися на скелю, бо приплив не забариться і її вкрити водою.

- Вона стримить точнісінько проти північного пруга гори, - сказав Джон Манглс. - Вільсоне, пильнуй, щоб її обминути.

- Слухаю, каштане, - відповів матрос, .налягаючи усім тілом на стернове весло.

За півгодини пройшли ще півмилі. Але дивно: чорна плямка так само виступала з води.

Джон уважно вдивлявся в неї і, щоб краще розгледіти, взяв підзорну трубу Паганеля. По хвилі капітан сказав:

- Це зовсім не скеля, це якась річ, що плаває на хвилях, підносячись і опускаючись разом з ними.

- Може, це якийсь уламок щогли з “Макарі”? - мовила Гелена.

- Ні, - сказав Гленарван, - жодний уламок не міг відплисти так далеко від судна.

- Заждіть! - вигукнув Джон Манглс. - Я вже впізнав його, це човен!



- Човен з нашого брига! - вихопилось у Гленарвана.

- Так, сер, човен з брига, перевернутий догори дном!

- Сердеги! - скрикнула Гелена. - Вони загинули!

- Так, - відповів Джон Манглс, - і вони не могли не потонути цієї темної ночі, серед цих підводних скель, у бурхливому морі, - вони рушили назустріч смерті.

- Хай на них зглянеться небо! - прошепотіла Мері Грант.

Кілька хвилин пасажири сиділи мовчки. Вони дивились на хисткий човен, що наближався до них. Видимо, він перевернувся милі за чотири від берега, і жоден з тих, хто в ньому сидів, звичайно, не врятувався.

- Цей човник може нам іще придатися, - зауважив Гленарван.

- А певно, - озвався Джон Манглс. - Тримай на нього, Вільсоне.

Матрос знову змінив напрямок, але вітер поволі вщухав, і до ялика дісталися тільки близько двох годин.

Стоячи спереду, Мюльреді спритно уникнув поштовху й підтягнув ялик до борту плота.

- Порожній? - спитав Джон Манглс.

- Так, капітане, - відповів матрос, - човен порожній і має пробоїни. Він нам ні на що не придасться.

- То ним не можна скористатися? - спитав Мак-Наббс.

- Ні в який спосіб, - відповів Джон Манґлс. - Хіба що спалити.

- Шкода, - сказав Паганель. - Ми могли б у цьому ялику дістатися до Окленда.

- Нічого не вдієш, пане Паганелю, - сказав Джон Манглс. - А втім, я волію плисти бурхливим морем скорше ось на такому плоту, ніж на крихкому ялику. Досить навіть слабкого вдару, і його розтрощить на скіпки! Отже, сер, з ним нам немає чого робити.

- Як хочете, Джоне, - мовив Гленарван.

- Рушай, Вільсоне, - гукнув молодий капітан, - Тримай до берега!

Море мало підніматися ще з годину. За цей час пліт пройшов, дві милі. Але по тому бриз майже ущух і, здавалось, став повівати від берега. Пліт зупинився. Невдовзі силою відпливу його почало навіть одцосити в море. Джонові не випадало вагатися ні хвилинки.

- Кидай якір! - вигукнув він.

Мюльреді, що стояв напоготові, кинув якір на п’ятибрасовій глибині. Пліт швидко однесло назад ще на два туази, але його стримала міцно натягнена линва. Вітрило згорнули, мандрівники приготувалися до тривалої стоянки. Наступного припливу слід було чекати о дев’ятій вечора, а що Джон Манглс не наважувався плисти вночі, то пліт мав стояти на якорі до п’ятої години ранку. Земля лежала від них щонайбільше за три милі.

На поверхні моря знялась досить сильна хвиля, здавалось, вона жене просто до берега. Гленарван, дізнавшись, що вони мають цілу ніч провести на воді, спитав Джона Манглса, чому він не скористається з цієї хвилі, щоб наблизитись до побережжя.

- Сер, - відповів молодий капітан, - це усього-но зорова омана. Хвиля тільки здається рухливою, насправді вона нікуди не біжить. Це лише коливання водних молекул на поверхні моря. Киньте в воду який-небудь цурпалок, і ви побачите, що він не зрушить з місця, аж поки його не підхопить приплив. Отже, нам залишається тільки терпляче чекати.

- Й пообідати, - докинув майор.

Олбінет витяг з ящика, де зберігались харчі, кілька куснів сушеного м’яса і з десяток сухарів. Стюард аж червонів, пропонуючи таке вбоге меню, але всі їли залюбки, навіть жінки, яких чимала хитавиця анітрохи не позбавила апетиту. Справді, безнастанні поштовхи, спричинені тим, що пліт, опираючись натискові хвиль, натягував линву, були дужо набридливі. Короткі примхливі хвилі безперестанку гойдали його на своїх гребенях і так струшували, начебто він раз у раз потрапляв на підводні скелі. Інколи здавалось, що пліт справді наразився на каміння. Линва дуже стиралась, і Джон попускав її на цілий брас кожні півгодини, інакше вона б неминуче Перервалася, й пліт, полишений на самого себе, понесло б у відкрите море.

Неважко зрозуміти побоювання Джона Манглса: щохвилини линва могла тріснути або якір зірватися, і тоді б скоїлось непоправне лихо.

Надходила ніч. Червоне, наче кров, сонячне кружало, яке через променезаломлення здавалося подовжистим, уже звикало за обрієм. Остання освітлена сонцем смуга води на заході блищала і яскріла, мов срібна скатертина. Навкруг були тільки небо й вода, та ще виднівся вдалині чітко окреслений корпус непорушно застиглого на мілині “Макарі”.

Темрява швидко насувалася, і незабаром земля, що позначала виднокруг на сході й півночі, розтанула в пітьмі.

Яка ж тривожна туга охопила мандрівників на цьому тісному плоту, серед непроглядного мороку! Одні задрімали неспокійним сном, повним гнітючих марень, інші не змогли й на часину стулити повік. Світанок усі зустріли, знеможені втомою.

Почався приплив, вітер знову подув а моря. Була шоста година ранку. Час не ждав. Джон Манглс став готуватися до відплиття. Він наказав витягти якір. Але від смикання линви лапи якоря так глибоко вгрузли в пісок, що вирвати його без брашпиля, навіть за допомогою встановлених Вільсоном талів, було неможливо.

Півгодини минуло в марних спробах. Джон нетерпеливився і, поспішаючи рушати, звелів обрубати линву, хоч, кидаючи якір, позбавляв себе можливості зупинитись у морі, якщо приплив не донесе їх до берега. Але він не хотів далі затримуватися, і один змах сокири віддав пліт на ласку вітрові й течії, котра гнала його з швидкістю двох миль на годину.

Розгорнули вітрило й поволі попливли до землі, яка вирізьблювалась сіруватою масою на тлі ранішнього неба, осяяного сонцем на сході. Спритно проминули підводні скелі й обійшли їх навкруг. Але під подувом перемінного вітру з моря пліт, здавалось, зовсім не наближався до суходолу. Як же важко дістатися до берегів цієї Нової Зеландії, куди приставати було так небезпечно!

Однак о дев’ятій годині до землі лишалося вже не більше милі. Море наїжачилось підводними скелями, які підходили аж до крутобережжя. Нелегко знайти тут зручне місце, щоб висісти! Вітер помалу стишувавсь і врешті ущух. Бездіяльне вітрило тіпалось об щоглу, марно її обважнюючи. Джон звелів його згорнути. Тільки приплив гнав їх тепер до берега, але керувати плотом вже не вдавалося, а величезні водорості уповільнювали його рух.

Близько десятої години Джон упевнився: вони майже не посуваються вперед, а до берега ще залишалося не менше трьох кабельтових. Якоря вони вже не мали. Невже відплив понесе їх назад у відкрите море? Схрестивши руки, пойнятий гризотою, Джон похмуро дивився на цю неприступну землю.

На щастя - справді на щастя цього разу - стався поштовх. Пліт зупинився. Він наскочив на піщану мілину за двадцять п’ять брасів од берега.

Гленарван, Роберт, Вільсон, Мюльреді пострибали в воду. Пліт міцно пришвартували линвами до навколишніх скель. Мандрівниці, котрих передавали з рук на руки, дісталися берега, не замочивши й крайки одежі, а невдовзі й їхні супутники, несучи на собі харчі та зброю, ступили на грізну землю Нової Зеландії.

 

 

Розділ VШ

СУЧАСНЕ КРАЇНИ, ДЕ ОПИНИЛИСЬ МАНДРІВНИКИ

 

Гленарван хотів, не гаючи ні хвилини, рушати берегом до Окленда. Але ще зранку небо повилося в густі темні хмари, а близько одинадцятої години, коли вже всі були на березі, почався зливний дощ. Отож довелось, замість пускатися в дорогу, шукати собі якогось притулку.

Вільсон вельми вчасно запримітив печеру, видовбану водою в прибережній базальтовій скелі. Мандрівники поховались туди разом із своїм вантажем. У печері знайшлися сухі водорості, колись занесені сюди морськими хвилями. То були готові природні ліжка, на яких усі й розмістилися. Назбиравши сухого ріща, розклали біля входу багаття, і кожен зміг обсушитися.

Днсон сподівався, що злива триватиме недовго, та де там! Години минали, а дощ анітрохи не стишувався. Опівдні вітер подужчав і невдовзі перейшов у справжню бурю. Ця негода ввірвала б терпець і найтерплячішому. Та що ж вони мали робити? Вирушати пішки у такий шалений вітер та ще й з дощем було б справжнім божевіллям. А втім, перехід до Окленда однаково вимагав кількох днів, і затримка на якихось дванадцять годин не могла мати особливої ваги для експедиції, якщо лишень не з’являться тубільці.

Під час цієї вимушеної зупинки розмова точилася навколо війни, котра відбувалася тоді на землі Нової Зеландії, Та щоб зрозуміти й зважити серйозність становища, в якому опинились потерпілі аварію з “Макарі”, треба знати історію тої кривавої боротьби, що лютувала оце на острові Іка-на-Мауї.

Відтоді як Абель Тасман прибув до протоки Кука 16 грудня 1642 року, Нову Зеландію не раз відвідували європейські судна, але новозеландці залишалися вільними на своїх ні од кого не залежних островах. Жодна європейська держава не покладала собі захопити цей архіпелаг, що панував над морями Тихого океану. Самі лише місіонери, оселившись у різних місцях островів, намагались вкоренити в цій нововідкритій країні християнську цивілізацію. Поміж них прихильники англіканської церкви особливо піклувались тим, щоб схилити новозеландських ватажків під англійське ярмо. Обдурені спритними місіонерами, ватажки племен підписали одного дня листа до королеви Вікторії, прохаючи її високої опіки. А втім, найзавбачливіші збагнули недоумство такого вчинку, й один серед них, приклавши до цієї супліки відбиток свого татуювання, мовив пророчі слова: “Тепер ми втратили нашу батьківщину; віднині вона нам не належить. Швидко прийде чужинець загарбати нас і обернути на своїх рабів”.

І справді, 29 січня 1840 року до бухти Островів на півночі Іка-на-Мауї прибув англійський корвет “Геральд”. Капітан судна Гобсон пристав до берега поблизу селища Корора-Река. Усіх мешканців запросили до протестантської церкви, де капітан Гобсон зачитав грамоти англійської королеви про опіку над Новою Зеландією.

Наступного року 5 січня англійський резидент скликав до себе у селище Пайа новозеландських ватажків. Капітан Гобсон умовляв їх скоритися англійській королеві, запевняючи, що вона вже послала війська й судна для захисту новозеландців, що їхні права залишаться недоторкані, що вони й далі матимуть повну свободу. Однак їхні володіння повинні перейти до королеви Вікторії, котрій вони зобов’язані їх продати.

Більшість ватажків, визнавши, що королівська опіка коштує дуже дорого, відмовились од неї. Але обіцянки й дарунки вплинули на цих дикунів більше, ніж пишномовність капітана Гобсона, і зрештою захоплення влади над новозеландською землею було закріплено. Що ж відбувалося після 1840 року в цій країні до того дня, коли “Дункан” покинув Клайдську затоку? Нічого, чого б не знав Жак Паганель, прощо він не був би ладний розповісти своїм товаришам.

- Пані, - звернувся він до Гелени, відповідаючи на її запитання, - я повторюю те, що вже мав якось нагоду казати: новозеландці- народ сміливий; поступившись одного разу перед підступними вмовляннями, вони відтоді вперто, крок за кроком, чинять опір англійським загарбникам. Маорійські племена організовані на взірець давніх шотландських кланів. Це великі родини, які визнають владу одного ватажка і цілком йому впокорені. Чоловіки-новозеландці гордовиті й відважні; одні поміж них - високі на зріст, з рівним волоссям, схожі на мальтійців або багдадських євреїв; інші - трохи нижчі, приземкуваті, скидаються на мулатів, але і ті й другі - міцні, зарозумілі, войовничі. Колись був у них славетний ватажок на ймення Гігі, такий видатний, як і Верцінгеторікс[87]. Тож нема нічого дивного; що на острові Іка-на-Мауї триває безперестанку війна з англійцями, бо там живе славнозвісне плем’я вайкатів, котрих їхній ватажок Вільям Томсон наснажує на захист рідної землі від напасників.

- Та хіба ж головні пункти Нової Зеландії не належать англійцям? - спитав Д жон Манглс.

- Безперечно, належать, дорогий Джоне, - відповів Паганель, - Після того як капітан Гобсон захопив владу й став губернатором Нової Зеландії, в найкращих місцевостях країни заснувалось поступово з 1840 по 1862 рік дев’ять англійських колоній. З них утворилося дев’ять провінцій, чотири на північному острові - Окленд, Таранакі, Веллінгтон та Гоукс-Бей, і п’ять на південному острові - Нельсон, Марлборо, Кентербері, Отаго й Саутленд. Населення провінцій, за даними від 30 червня 1864 року, становило 180 тисяч 346 мешканців. Тут виросло багато великих торговельних міст. Коли ми дістанемось до Окленда, ви хоч-не-хоч замилуєтесь красою тої місцини, де цей південний Корінф[88] горує над вузьким перешийком, перекинутим, наче місток, через Тихий океан. Окленд нараховує вже дванадцять тисяч жителів. На західному узбережжі виросло місто Нью-Плімут; на сході - Агугірі, на півдні - Веллінгтон; це квітучі міста” що їх часто відвідують європейці. На південному острові Таваї-Пуна-Му ви б завагалися, якому місту віддати перевагу - Нельсону, цьому прекрасному садові Нової Зеландії, славному своїм вином, подібно Монпелье[89] у Франції, чи Піктону, розташованому побіля протоки Кука, Крайстчерчу, Інверкаргіллу чи Данідіну - містам багатющої провінції Отаго, куди шукачі золота линуть з усього світу. І зауважте, що йдеться не про купи якихось халупок, де комашать-ся дикуни зі своїми сімействами, ні, це справжні міста, котрі мають порти, собори, банки, доки, ботанічні сади, історичні й природничі музеї, товариства акліматизації, газети, шпиталі, благодійні установи, інститути філософії, франкмасонські ложі, клуби, хорові студії, театри, палаци, споруджені для всесвітньої виставки, достоту як у Лондоні чи Парижі! І якщо мені не зраджує пам’ять, то в цьому-таки 1865 році, можливо, саме тепер, коли я вам це кажу, промислові вироби з усієї земної кулі демонструються на всесвітній виставці в цій країні людожерів!

- Як? Попри війну з тубільцями? - спитала леді Гелена.

- Англійці, пані, приділяють війні багато уваги. Але вони б’ються й влаштовують виставки водночас. Це їх анітрохи не турбує. Вони навіть прокладають залізницю під пострілами новозеландців. Залізниці з Дрюрі і з Мере-Мере в провінції Окленд перетинають головні пункти, захоплені повстанцями. Я не маю сумніву, що робітники, котрі працюють на коліях, стріляють в тубільців з паровозів.

- А до чого призвела ця нескінченна війна? - спитав Джон Манглс.

- Ось уже шість місяців, як ми покинули Європу, - відповів Паганель, - і я не знаю, що сталося за цей час; мені відомо лише кілька фактів, про які я читав у меріборських та сеймурських газетах, переїжджаючи через Австралію. Тоді на острові Іка-на-Мауї точилися запеклі бої.

- А коли почалася війна? - поцікавилась Мері Грант

- Ви, люба міс, мабуть, хочете спитати, коли вона поновилася, - мовив Паганель, - бо ж перше повстання мало місце ще 1845 року. Ця війна поновилася в 1863 році, але задовго перед тим маорійці готувалися скинути ярмо англійського панування. Тубільна національна партія провадила активну пропаганду за вибори маорійського ватажка. Вони хотіли зробити старого Потатау королем Нової Зеландії, а його селище, що лежало між річками Ваїкато і Вайпа, оголосити столицею нового королівства. Цей Потатау був скорше лукавий, ніж хоробрий, старий, але він мав розумного енергійного першого радника з племені нгатіхахуа, яке перед чужоземною окупацією жило на Оклендському перешийку. Цей радник, на ймення Вільям Томсон, став привідцею війни за незалежність. Він дуже вправно організував військові маорійські загони. Навчений ним ватажок з провінції Таранакі об’єднав під гаслом боротьби за національну свободу кілька окремих племен; інший ватажок, з Ваїкато, заснував товариство “Земельна ліга”, що мало на меті не дозволяти тубільцям продавати землю англійському урядові. Відбувалися бенкети, як в цивілізованих країнах, що упереджали революційне повстання. Англійські газети почали подавати тривожні звістки, і уряд серйозно занепокоївся діяльністю “Земельної ліги”. Одним словом, панувало загальне збудження, міна готова була от-от вибухнути. Невистачало тільки іскри чи скорше зіткнення протилежних інтересів, аби стався вибух.

- І він... стався? - спитав Гленарван.

- Так, 1860 року, - відповів Паганель, - в провінції Таранакі, на південно-західному побережжі Іка-на-Мауї. Один тубілець, котрий посідав шістсот акрів землі поблизу Нью-Плімута, продав їх англійському урядові. Та коли землеміри прийшли обміряти продану землю, Кінгі, ватажок племені, рішуче виявив свою незгоду. На ділянці, за яку він змагався, Кінгі збудував табір і захистив його високою обгородою. За кілька днів полковник Гольд, на чолі свого війська, здобув штурмом цей табір, і того самого дня пролунав перший постріл національної війни.

- А вони численні, ці маорійці? - спитав Джон Манглс.

- Протягом останнього століття маорійське населення дуже порідшало, - відповів географ. - В 1769 році Кук нараховував їх до чотирьохсот тисяч. А за переписом 1845 року, що його запровадив Комітет захисту тубільців, це число впало до ста дев’яти тисяч. Повсякчасні знущання англійських “просвітителів”, завезена ними горілка, різні хвороби вигубили чимало тубільців; але на обох островах залишається все ж таки дев’яносто тисяч маорійців і серед них - тридцять тисяч воїнів, котрі ще довгий час завдаватимуть поразки англійському війську.

- Хіба до цього часу повстанці перемагали? - спитала Гелена.

- Так, пані; навіть у самих англійців відвага ворога не раз викликала захват. Новозеландці ведуть партизанську війну, роблять наскоки, нападають на невеликі загони, грабують маєтки англійських колоністів. Генерал Камерон почував себе дуже незатишно в цій країні, де за кожним кущем ховалася засідка. 1863 року, після довгої і кривавої баталії, маорійці посіли важливу, добре укріплену позицію в районі верхоріччя Ваїкато, біля останніх уступів довгого ланцюга стрімких горбків, захистивши себе трьома оборонними лініями. Тубільні віщуни закликали все маорійське населення повстати на захист рідної землі й обіцяли винищити до ноги “пакекас”, тобто білих. Три тисячі англійців під командою генерала Камерона билися проти маорійців і нещадно розправлялися з ними, відтоді як ті по-звірячому замордували капітана Спрента. Криваві сутички тривалії іноді по дванадцять годин поспіль, але маорійці не відступали перед європейськими гарматами. Осередком незалежної національної армії було войовниче плем’я ваїкато, очолюване Вільямом Томсоном. Цей тубільний генерал мав під своєю командою спочатку дві тисячі п’ятсот воїнів, потім вісім тисяч; підданці двох грізних ватажків Шонгі й Гекі прийшли йому на допомогу. Жінки в цій священній війні самовіддано боролися поруч з чоловіками. Але сила не завжди на боці правого діла. Після запеклих боїв генерал Камерон усе ж підкорив округу Ваїкато, але то був уже спустошений і знелюднении край, бо відтіль порозбігалися геть усі маорійці. Ця війна дала свідчення високого героїзму. Так чотириста маорійців, замкнені в фортеці Оракай, під облогою тисячного англійського війська, очолюваного бригадним генералом Кареєм, дарма що конали з голоду її спраги, відмовились здатися в полон. А потім, якось опівдні, вони проклали собі шлях через позиції дуже поріділого в боях сорокового полку й зникли в болотах.

- Що ж, - запитав Джон Манглс, - підкорення округи Ваїкато припинило цю криваву війну?

- Ні, мій друже, - відповів Паганель, - англійці вирішили йти на провінцію Таранакі й стати облогою навколо Матаїтави, фортеці Вільяма Томсена. Але ця перемога коштуватиме їм чималих втрат. Покидаючй Париж, я довідався з газет, що плем’я Таранга скорилося губернаторові й генералові, котрі залишили йому три чверті їхньої землі. Повідомляли також, що ладен здатися й головний ватажок повстання Вільям Томсон, але австралійські газети не ствердили цих чуток, скорше навпаки. Отже маорійці, цілком можливо, готуються тепер до нового дужого опору англійцям.

- Як на вашу думку, Паганелю, - спитав Гленарван, - ця боротьба відбуватиметься на терені провінцій Таранакі й Окленд?

- Гадаю, що так.

- І це - самі ті місця, куди ми потрапили через аварію “Макарі”?

- Саме вони. Ми пристали до берега за кілька миль від гавані Кавгіа, де, мабуть, ще й досі має в повітрі національний маорійський стяг.

- Тоді нам слід іти на північ, - сказав Гленарван.

- Це справді найрозважливіше, - погодився Паганель. - Новозеландці шалено ненавидять європейців, надто англійців. Краще не потрапляти їм до рук.

- Може, нам зустрінеться який загін англійського війська, - мовила Гелена. - Це було б справжнє щастя!

- Звичайно, пані, але я на це й не сподіваюсь, - відповів Паганель. - Окремі невеликі загони не дуже полюбляють ці місця, де за кожним кущиком, за обрідним ліском ховається вправний стрілець. Тому я аж ніяк не розраховую на ескорт солдатів. Коли на західному побережжі ми прямуватимемо до Окленда, нам зустрінеться кілька місій, де ми зможемо зупинятися дорогою. Я навіть думаю натрапити на той шлях уздовж течії Ваїкато, що ним добирався Гохштеттер.

- Хто це, якийсь мандрівник? - спитав Роберт.

- Так, мій хлопчику, один із членів наукової експедиції, що подорожувала 1858 року навколо світу на австрійському фрегаті “Наварра”.

- Скажіть, пане Паганелю, - попрохав Роберт, в котрого заблищали оченята на саму згадку про географічні відкриття, - чи були в Новій Зеландії такі відомі мандрівники, як-от Берк і Стюарт в Австралії?

- Навіть декілька, мій юний друже; наприклад, доктор Гукер, професор Брізар, природознавці Діффенбах і Юліус Гаст. Та хоч багато хто поміж них заплатили життям за свій потяг до мандрів, вони менш уславлені, ніж австралійські чи африканські мандрівники.

- А ви знаєте їхню історію? - питав далі малий Грант.

- Звісно, хлопче! Я бачу, тобі дуже кортить знати про; них стільки, як і я; хай буде так, я тобі розповім.

- Дякую, пане Паганелю, я вас слухаю.

- І ми також вас послухаємо, - мовила Гелена. - Це вже не вперше негода нас змушує у вас навчатися. Розповідайте нам усім, пане Паганелю, просимо.

- До ваших послуг, пані, - відповів географ, - але цього разу моя розповідь триватиме недовго. Тут не було таких сміливих відкривачів, що билися один на один з австралійським Мінотавром[90] Нова Зеландія надто маленька країна, її не так уже й важко дослідити. Тому мої герої не мандрівники, а скромні туристи, які стали жертвами звичайних дорожніх пригод.

- Скажіть нам їхні ймення, - попрохала Мері Грант.

- Геометр Віткомб і Чарльтон Говіт, той самий, який знайшов прах Берка, - вам у пам’ятку їхня експедиція, я розказував про неї, коли ми зупинялися на берегах Вімерри? Віткомб і Говіт керували двома цілком самостійними експедиціями на острові Таваї-Пуна-Му. Обидві експедиції вирушили на початку 1863 року з Крайстчерча, аби дослідити невідомі ще гірські перевали на півночі провінції Кентербері. Говіт, здолавши високий кряж біля північного по-граниччя провінції, отаборився на озері Браннера. Віткомб знайшов у долині Ракайа прохід, котрий виводив на східний схил гори Тіндаль. Віткомб мав супутника, Якоба Лупера, котрий опісля надрукував у газеті “Літлтон Таймс” нарис про цю подорож і про катастрофу, що тоді сталася. 22 квітня 1863 року, коли не зраджує мене пам’ять, двоє дослідників опинились біля підніжжя льодовика, де бере початок річка Ракайа. Вони зійшли на вершину гори й почали шукати нового зручного перевалу. Наступного дня, виснажені втомою й холодом, Віткомб і Лупер заночували на висоті чотири тисячі футів над рівнем моря. Падав густий сніг. Сім днів вони блукали серед гір, по дну долин, і скрізь їх щільно обступали стрімкі скелі, не даючи виходу, часто-густо вони не могли розкласти багаття, іноді голодували, бо їхній цукор перетворився на сироп, а сухарі - на мокре тісто, одіж і ковдри геть змокріли від дощу, їх нещадно жалили комахи. В свої кращі дні вони робили до трьох миль, у гірші - ледве двісті ярдів. Нарешті 29 квітня вони натрапили на маорійську хижку, а в городчику біля неї знайшли трохи картоплі. Тоді двоє друзів востаннє поїли разом. Надвечір вони дійшяи до морського берега, поблизу гирла річки Тарамакау. Їм треба було перебратись на правий берег, а там прямувати на північ, до річки Грея. Тарамакау - річка глибока, повновода. Лупер, витративши годину на розшуки, знайшов врешті два маленьких подірчавлених човники; він полагодив їх, як спромігся, і зв’язав докупи. Надвечір мандрівники спустили човники на воду. Та ледь вони досягли середини ріки, як човни вщерть набралися води. Віткомб кинувся в воду й плавом повернувся на лівий берег. Якоб Лупер плавати не вмів, він учепився за свій човник, і це його врятувало, але йому довелося зазнати страшних тортур. Течія понесла бідолаху до порогів. Перша хвиля занурила його в воду, друга винесла на поверхню. Його вдарило об скелі. Настала непроглядна ніч. Пішов зливний дощ. Кілька годин хвилі шпурляли отак скривавленого, набубнявілого від води Лупера. Нарешті човник наразився на тверду землю, і непритомного Лупера викинуло на берег. Опам’ятавшись другого дня на світанку, Лупер поплазував до струмка й побачив, що течія однесла його на цілу милю від того місця, де вони почали переправу. Він пішов понад берегом і швидко натрапив на нещасного Віткомба: той втопився у драговинні. Лупер руками вигріб у піску яму й поховав свого товариша. Через два дні Лупера, що конав уже з голоду, взяли до себе якісь жалісливі маорійці - серед них є й такі, - і четвертого травня він добрався до озера Браннера, де стояв табором Чарльтон Говіт, який за шість тижнів сам загинув, точнісінько так, як бідолашний Віткомб. Сумна історія, чи не так?






Date: 2015-09-25; view: 104; Нарушение авторских прав

mydocx.ru - 2015-2019 year. (0.032 sec.) Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав - Пожаловаться на публикацию