Мова - суто людський засіб спілкування в духовному і практич­ному житті людини і являє собою систему знаків для передавання, прийманняі використовування інформації

Мова виникла в процесі становлення самої людини як суспільної істоти, в процесі спільної трудової діяльності людей.

Передумовами виникнення мови були здатності видавати звуки та здій­снювати рухи, які виступали способом спілкування, засобом задоволення потреби обмінюватися думками, пізнавати властивості предметів і явиш.

Мова - суспільне явище, найважливіший засіб влаштування люд­ських стосунків. За її допомогою люди здатні порозумітися, здійснюють обмін думками, набувають знань, передають їх нащадкам, мають змогу організувати спільну діяльність в усіх галузях людської практики.

Комплекси звуків мови, що позначали певні об'єкти, набували пев­ного значення, ставали спільним для людей засобом обміну думками.

Мова є системою знаків соціального походження, яка утворилася і сформувалася впродовж історичного розвитку діяльності людини.

Слово як одиниця мови має два аспекти - зовнішній, звуковий (фо­нетичний) І внутрішній, змістовий (семантичний). Обидва вони є про­дуктом тривалого суспільно-історичного розвитку.

Єдність цих двох аспектів (але не тотожність) утворює слово. Зо­внішня фонетична форма слова - це умовний знак предмета або явища, що не передає прямо й безпосередньо його властивостей.

Слово суміщає функції знака та значення. Останнє історично роз­вивалося, звужувалося, узагальнювалося, надавалося новим об'єк­там. Внаслідок цього виникла багатозначність слів, що також є продук­том історичного розвитку мови.

Головні складові мовної системи - її словниковий склад і граматич­на будова.

Словниковий склад-це сукупність слів кожної окремої мови. Йо­го специфіка характеризує рівень розвитку мови: чим багатший і різноманітніший словник, тим багатша і різноманітніша мова.

Практичне вживання мови включає активний словник, тобто слова, якими людина користується для висловлення своїх думок, спілкуючись з іншими людьми, і пасивний - ті слова, які вона розуміє, коли їх чує або читає, але рідко їх вживає.

Обсяг і характер активного і пасивного словників людини залежать від її освіти, професії, міри опанування мови, характеру та змісту діяльності.

Словниковий склад сам по собі ще не становить мови. Для того щоб з допомогою слів людина могла обмінюватися думками, потріб­на граматика, яка визначає правила зміни слів, сполучення їх у речен­ня. Цс забезпечує граматична будова мови.

Слова, що є в реченні, необхідно не лише розуміти, а й відповідно узгодити, щоб точно передати зміст думки.

, Граматика мови формує правила зміни елів (морфологія) і правила сполучення їх у речення (синтаксис) і цим дає змогу висловлювати по­няття та судження, складати уявлення про предмети та явища, їх різно­манітні ознаки та відношення.

Слово як одиниця мови є носієм інформації, воно завжди співвід­носиться з означуваними ним певними об'єктами та явищами дійснос­ті. Фіксація в слові об'єктивної дійсності та суспільно-історичного до­свіду в різних формах їх вияву визначає енгніфікативну (означуваль­ну) функцію мови*

Граматична будова мови - функція, зумовлена потребами спіл­кування та розвитком вираження змісту предмета у формі інфор­маційних структур. Вона - можливість формулювати думки І пере­давати зміст повідомлення.

Описані раніше головні елементи і функції мови стають засобом спілкування, засобом обміну думками за умови, коли відбувається мов­лення між людьми.

Мова і мовлення - поняття не тотожні.

Мовлення - це акт вживання людиною мови для спілкування.

Залежно від віку, характеру діяльності, середовища існування лю­дини її мовлення набуває певних особливостей, незважаючи на те, що люди говорять однією мовою.

Так, у однієї людини мовлення образне, яскраве, виразне, перекон­ливе, а в другої- навпаки: обмежене, бідне, сухе, малозрозуміле. Це вже свідчить про відмінності у володінні мовою.

Кожній людині притаманні свій індивідуальний стиль мовлення, відмінності в артикуляції звуків, інтонації, логічній виразності. Отже, кожна людина говорить по-своєму, хоча й користується спільною для всіх мовою.

Мовлення не існує і не може існувати поза будь-якою мовою. З ін­шого боку, сама мова залишається живою тільки за умови, коли актив­но використовується людьми. Мова розвивається і вдосконалюється під час мовного спілкування. Мовлення і є формою актуального існу­вання кожної мови.

Мовлення тлумачиться і як мовна діяльність, оскільки за його до­помогою можна, наприклад, забезпечити спілкування, розв'язувати мнемонічні або розумові завдання. У таких випадках мовлення може набувати форми мовного акту, що є складовим елементом іншої ціле­спрямованої діяльності, наприклад трудової або навчальної.

Мова - це засіб чи знаряддя спілкування між людьми.

Фізіологічні механізми мовної діяльності

Фізіологічним підґрунтям мовлення є умовно-рефлекторна діяль­ність кори великих півкуль головного мозку. Подразниками для нього є слова, "сигнали сигналів" (І. П. Павлов), що замінюють безпосеред­ні предмети та їх властивості. Як подразник слово має три форми ви­раження: слово почуте, слово побачене, слово вимовлене. Функціону­вання його пов'язане з діяльністю периферійного апарату мовлення та центрально-мозкових фізіологічних механізмів.

Периферійний, або голосовий, апарат мовлення складається з трьох частин:

1) легенів, бронхів, трахеї;

2) гортані;

3) глотки, носової порожнини, носоглотки, язичка, піднебіння,
язика, зубів і губ.

Кожен з цих органів відіграє певну роль в утворенні звуків мовлення.

Діяльність периферійного мовленнєвого апарату - зона впливу кори великих півкуль головного мозку, якою вона спрямовується і функцією якого вона є. Ця функція властива лише людському мозку. Мовні зони кори репрезентовані кількома аналізаторами, що взаємодіють і коорди­наційно пов'язані з усією діяльністю нервової системи.

Мовлення як рефлекторний за своєю природою акт здійснюється за участю другої сигнальної системи та в тісному взаємозв'язку з першою сигнальною системою.

Слово, завдяки досвіду людини, пов'язане з усіма зовнішніми і вну­трішніми подразниками. Подразнення надходять до кори великих пів­куль і можуть сигналізувати про них, змінювати їх чи викликати певні реакції на них. У результаті в корі утворюються відповідні системи тимчасових нервових зв'язків.

В утворенні цих зв'язків беруть участь зоровий, слуховий і руховий аналізатори.

Кора великих півкуль двобічно-сферентними та аферентними шля­хами пов'язана з різними частинами периферійного мовного апарату.

Акт мовлення пов'язаний з роботою всієї кори великих півкуль, окремі її ділянки відіграють особливу роль, пов'язану з локалізацією в них мозкових закінчень аналізаторів, які керують слуханням та го­ворінням. Встановлено, що центри мовлення розташовані в скроневій частині лівої півкулі. Проте вся ця ділянка пов'язана з різними механіз­мами мовлення.

Понад сто років тому П. Брока помітив, що ушкодження певної ді­лянки кори, а саме задньої частини третьої чолової звивини лівої пів­кулі, призводить до порушення мовленнєвої артикуляції - до так званої моторної афазії. Хворий втрачає змогу довільно висловлювати думки, хоча руховий артикуляційний апарат лишається неушкодженим. Брока дійшов висновку, що ця ділянка є центром "моторних образів слів".

Дещо пізніше К. Верніке встановив, що при ураженні верхньої скроневої звивини лівої півкулі у хворого порушується розуміння мов­лення. Він дійшов висновку, що в цій частині лівої півкулі локалізу­ються "сенсорні образи слова". При ушкодженні цієї ділянки у хворого виникає так звана сенсорна афазія, яка полягає в порушенні можливос­ті розуміти мовлення інших. Чуючи мовлення, хвора людина не може пов'язати його звучання з певним значенням.

Ці та інші ділянки кори, пов'язані з окремими аспектами мовної функції, не є самостійними і суворо ізольованими центрами мовного

процесу, задіяними впродовж мовленнєвого акту, а є лише окремими ланками складного нервового процесу мовної діяльності. Дослідження Брока і Верніке сприяли появі цілої низки аналогічних тверджень, в яких усі психічні функції, пов'язані з мовленням, "розподілялися" між певними ділянками кори.

Але численними дослідженнями фізіологів і психологів доведено, що таке тлумачення фізіологічного підґрунтя мовної діяльності є недо­статнім для її інтерпретації.

Так, дослідження М. І. Жинкіна, які стосуються питання з'ясуван­ня механізму мовлення, доводять існування кількох таких механіз­мів. Перш ніж будувати мовленнєвий акт, ми будуємо його змістовий "кістяк" (за допомогою предметно-зображувального кола уявлень, об­разів і схем). Це і є механізм програмування висловлювання.

Далі задіюється група механізмів, пов'язаних з переходом від плану програми до граматичної (синтаксичної) структури речення. До групи таких механізмів належать механізм граматичного прогнозування син­таксичної конструкції, механізм, що забезпечує запам'ятовування, збері­гання та реалізацію характерних граматичних форм слів, механізм пере­ходу від одного типу конструювання до другого (трансформація), меха­нізм розгортання елементів програми в граматичні конструкції та ін.

Крім зазначених, виокремлюються ще механізм пошуку необхід­ного слова за значенням та звуковими ознаками, механізм добирання необхідних звуків мови та механізм реального існування звукового мовлення.

Таким чином, можна констатувати, що фізіологічне підґрунтя мов­лення досить складне, воно розгортається в певній часовій послідов­ності. Тому говорити про ізольовану локалізацію в корі великих пів­куль головного мозку всіх складових мовленнєвого акту недоцільно.

Сприймання мовлення забезпечується тими самими механізмами, що й говоріння. Сприймання мовлення - це поетапний переклад сприйнятого на значеннєвий (предметно-зображувальний) код, ототожнення окремих слів, словосполучень, а також цілих фраз з нашим мовним досвідом.

Розуміння мовлення є завершальною стадією перекладу, коли ми співвідносимо зміст сприйнятого (згорнуте мовлення, прочитаний текст тощо) із змістом нашої свідомості та різними чинниками діяльності.

Ці уявлення про фізіологічне підґрунтя та механізми мовлення під­тверджують сучасні дослідження мовної діяльності, афазій, що вини­кають внаслідок поранення, пухлин та інших порушень діяльності пев-

них ділянок кори великих півкуль. Значний внесок в їх характеристику на рівні різних механізмів мовлення зробив психолог О. Р. Лурія.

Він виокремив динамічну афазію, пов'язану з порушенням змоги говорити фразами, хоча хворий має змогу повторювати слова, називає предмети і розуміє мову. Цс наслідки порушення або механізму про­грамування висловлювання, або механізму його граматично-семантич­ної організації.

Сенсорна афазія виявляється у втраті фонематичного слуху, тобто в порушенні зв'язку між звуковим складом і значенням слова, що є на­слідком порушення звукового аналізу слова.

Семантична афазія - це порушення, яке полягає в труднощах при добиранні слова та розумінні семантичних співвідношень слів. Напри­клад, хворий розуміє слова "батько", "сестра", але не може зрозуміти, що означає сполучення "сестра батька".

Еферентна моторна афазія - хвороба, пов'язана з руйнуванням структури висловлювання: хворий зберігає знання окремих слів, проте втрачає здатність поєднувати слова в певній послідовності. Тут пору­шено принцип сукцесивності. Близькою за своєю характеристикою є аферентна моторна афазія, яка полягає в порушенні чіткості мовленнє­вої артикуляції, у труднощах із добиранням потрібного звука.

Крім порушень мовлення, пов'язаних з ураженням коркових частин аналізаторів, трапляються і функціональні його порушення, пов'язані з діяльністю мовно-рухової частини.

Одне з них - заїкання, яке викликається судомами мовних м'язів. Ці порушення можуть супроводжуватися судомами обличчя, рук тощо.

Заїкання виникає під впливом різних причин: сильного нервового збудження, нервової травми, інфекції, спадковості. Усунути заїкання можна, якщо своєчасно звернутися до лікаря-логопеда.

Різновиди мовлення

Вияви мовної діяльності неоднорідні, їх можна поділити та класи­фікувати за різними ознаками.

Усне мовлення. Це - основний різновид мовлення. Це - звучне мов­лення, яке сприймається іншими людьми на слух. Усне мовлення поді­ляється на діалогічне та монологічне.

Діалогічним називається мовлення між двома або кількома співроз­мовниками, які міняються ролями: то один з них, то другий викону-

ють роль мовця або слухача, тобто постають як пасивний або активний співрозмовник.

Поділ на "активного" і "пасивного" учасника розмови відносний, оскільки і той, хто говорить, і той, хто слухає, виявляють активність, хоча й різного плану. Рівень знання мови, її лексичного багатства, гра­матичної будови та фразеології, практика вживання мови відіграють важливу роль у функціонуванні діалогічного мовлення.

Діалогічне мовлення тісно пов'язане із ситуацією розмови, і тому його називають ситуативним. Водночас воно і контекстуальне, бо кож­не висловлювання значною мірою зумовлене попереднім висловлюван­ням, оскільки здійснюється як певна діяльність двох або кількох осіб.

Діалогічне мовлення недостатньо організоване граматично та сти­лістично. Як правило, воно здійснюється простими мовними конструк­ціями, зумовленими контекстом, попередніми висловлюваннями. Ве­лику роль у ньому відіграють звичні сполучення слів, репліки, шабло­ни, ідіоматичні висловлювання, наприклад: "так би мовити", "от", "і хто б міг подумати" і таке ін.

Монологічне мовлення - це таке мовлення, коли говорить одна особа, а решта слухає, сприймає її промову.

Приклад монологічного мовлення -доповідь, лекція, виступ на збо­рах, пояснення вчителем нового матеріалу тощо.

Це відносно розгорнутий різновид мовлення. У ньому порівняно мало використовується позамовна інформація, яка отримується з роз­мовної ситуації. Порівняно з діалогічним монологічне мовлення знач­ною мірою є активним або довільним різновидом мовлення.

Так, для того щоб здійснити монологічний акт мовлення, той, хто говорить, повинен усвідомлювати повний зміст думки і вміти довільно побудувати на підставі цього змісту своє висловлювання чи послідовно кілька висловлювань.

Монологічне мовлення - це організований різновид мовлен­ня. Той, хто говорить, наперед планує або програмує не лише окреме слово, речення, а й весь процес мовлення, весь монолог загалом, іноді подумки, а іноді у вигляді запису-плану або конспекту.

Монологічне мовлення у своїх розгорнутих формах вимагає певної підготовки, яка полягає в попередньому добиранні змісту, чіткому пла­нуванні та відповідному словесному оформленні.

Письмове мовлення. Письмове мовлення - це особливий різновид мови, що дає змогу спілкуватися з відсутніми співрозмовниками, які є не лише сучасниками того, хто пише, а й житимуть після нього. Письмове мовлення - це різновид монологічного мовлення, але воно здійснюється як писання і читання написаного у вигляді письмових знаків (слів).

Історично письмове мовлення виникло пізніше, ніж усне, і на його основі.

Порівняно з усним мовленням воно має свої, специфічно психоло­гічні особливості. Передусім воно відбувається без безпосереднього контакту із співрозмовником, а тому виключає інтонацію, міміку і жес­ти, сприймання реакції читача, його репліки, які мають важливе зна­чення для усної мови.

У письмовому мовленні і зміст, і, власне, ставлення до нього треба висловити на папері. Тому текст більш розгорнутий, ніж усне моно­логічне повідомлення. Створюючи текст, слід зважати на майбутнього читача, дбати про те, щоб письмові знаки були зрозумілі передбачува­ному читачеві, йому слід усе пояснити, щоб у нього не виникало не­розуміння.

Тому письмове мовлення має складну структуру порівняно з усним; вживання його вимагає від людини, автора письмового повідомлення, розгорнутого, послідовного, повного логічного висловлення думок, суво­рішого дотримання правил граматики, добирання слів і висловлювань.

-Якщо в усному мовленні пропуски окремих слів можна заповнити певними виражальними засобами (міміка, жестикулювання тощо), то такі пропуски роблять письмове мовлення незрозумілим.

Письмове мовлення - це найбільш довільний різновид мовлення.

Для успішного вживання письмового мовлення треба опанувати за­соби створення тексту. У процесі свого індивідуального розвитку лю­дина навчається писати і читати значно пізніше, ніж говорити.

Але усне і письмове мовлення тісно взаємопов'язані. Так, опану­вання письма, читання художньої літератури сприяє подальшому роз­витку усного мовлення особистості, збагаченню її активного словника та усвідомленню граматичної будови.

Письмове мовлення спирається на усне, не тільки доповнює, а й зу­мовлює певну його перебудову. Для більшості людей, залежно від їх освіти та змісту діяльності, письмово висловитися часом важче, ніж усно. Тому опанування культури мовлення повинно включати навчан­ня письмовому мовленню.

Внутрішнє мовлення. Усне та письмове мовлення, які можуть набу­вати форми діалогу чи монологу, є зовнішнім мовленням.

Ще одним різновидом мовлення є внутрішнє мовлення. Як свідчить сама назва, внутрішнє мовлення непридатне для спілкування з іншими людьми. Людина користується внутрішнім мовленням, коли розмірко­вує про щось подумки, планує свої дії, не висловлюючись вголос і не записуючи на папері, не контактуючи з людьми.

Головним показником внутрішнього мовлення є те, що воно без­звучне, не мовиться вголос, хоча нерідко його виявляє шепотіння, а іноді воно починає звучати, переходячи в розмову із самим собою. Це трапляється у випадках великого напруження думки, яке супроводжу­ється виразними емоціями.

Внутрішнє мовлення відрізняється за своєю структурою від зовніш­нього мовлення тим, що воно дуже скорочене, уривчасте, в ньому опус­кається більшість другорядних членів речення. Унаслідок цього воно справляє враження незв'язності та незрозумілості для іншого, нерідко в реченні залишається один тільки підмет або присудок, що є центром думки, навколо якого об'єднуються образи.

Можливість такого скорочення внутрішнього мовлення пов'язана з тим, що людині, яка міркує подумки, добре відомо, про що йдеть­ся. Тому й немає нібито потреби розгорнуто викладати свої думки для себе. Звичка думати таким "скороченим" способом має і свої вади.

Нерідко те, що немовби цілком зрозуміле при внутрішньому мов­ленні за його спрощеною та скороченою синтаксичною структурою, виявляється іноді далеко не таким зрозумілим, коли доводиться перека­зувати зміст думки іншим людям: окремі моменти просто незрозумілі, думки неаргументовані, логічно непослідовні.

Відомі випадки, коли добре зрозуміле передати у формі зв'язного мовлення усно або письмово неможливо.

Внутрішнє мовлення виникло в процесі мовленнєвого спілкування людей через ускладнення завдань і змісту діяльності. Воно породжене потребою, перш ніж висловити щось усно чи письмово, його спланува­ти, окреслити головні контури, побудувати вислів, схему дій, міркуван­ня, перед тим як реалізувати їх практично.

Зовнішнє і внутрішнє мовлення людини тісно взаємопов'язані та вза-ємопроймають одно одне. Легкість і швидкість таких проникнень зале­жать від різних умов, а саме: від змісту, складності та новизни розумової діяльності, мовного досвіду та індивідуальних особливостей людини.

Мовлення різних людей має індивідуальні особливості, що виявля­ються в темпі, ритмі, емоційності, виразності, точності, плавності, го­лосності, логічності, послідовності, образності висловлювання.

Психоаналітичне тлумачення мовлення. Класичний і особливо структурний психоаналіз розглядає мовлення людини як повну репре­зентацію особистості. Згідно з новітнім постмодерністським уявлен­ням про природу людини і специфіку детермінації активності особис­тості, функціонування останньої в унівсрсумі культури є безперервний шлях виникнення дискурсу.

Дискурс як "мовлення, занурене в життя", мовлення, що розгля­дається в сукупності його екстралінгвістичних характеристик, - ра­дикальний феномен людського існування. Найбільш сильний вплив постмодерністські ідеї про універсальну природу феноменів мовлення і мови справили на європейські школи глибинної психології.

Усі форми активної життєдіяльності індивіда в суспільстві і культу­рі можна розглядати як систему дискурсивних практик, до числа яких відносять, наприклад, політику, релігію, ідеологію, педагогіку, право тощо. Інституціоналізовані форми мовленнєвих практик є підґрунтям теоретичного знання будь-якої науки, а легітимуючим мста-дискурсом щодо своєї Істинності є методологія конкретної наукової дисципліни.

Семіотичний принцип "життя як текст" все ширше застосовується у практиці сучасної психотерапії, а найбільш радикально послугову­ються цим принципом у своїй роботі Ж. Лакан, Ж. Делез, Ф. Гватгари, Ю. Кристсва та Інші представники європейської психологічної думки.

Ж. Лакан виділив у психоаналітичному дискурсі суб'єкта два основ­них типи мовлення - мовлення повне і мовлення порожнє. Автором повного мовлення є суб'єкт несвідомого ("Інший"), а зміст його зумов­лений психічними травмами, що витісняють потяги й інші неусвідом-лювані аспекти особистісного функціонування і це призводить до по­яви невротичних симптомів. Так, доведено, що більшу частину часу на психоаналітичному, сеансі клієнт вдається до порожнього мовлення і таким чином маскує несвідомі причини своїх проблем, тоді як завдан­ня аналітика - вловити моменти повного мовлення і, завдяки цьому, вступити в діалог з Іншим.

Роботи Ж. Лакана започаткували лінгвістичне тлумачення несвідо­мого, згідно з яким останнє трактується як "та частина трансіндиві-дуального дискурсу, якій не вистачає суб'єкта для відновлення безпе­рервності свого свідомого дискурсу". Це уявлення є підґрунтям струк­турного психоаналізу як психотерапевтичного засобу.

Індивідуальні особливості мовлення. Вони залежать від уміння людини скеровувати своє мовлення, використовувати його як засіб спілкування, регулювати його. Залежно від цього одні люди - балакучі, другі - стримані, замкнуті.

Саморегуляція мовлення є важливою умовою його функціонуван­ня. Характер діяльності впливає на мовлення і разом з тим вимагає опанування певних її особливостей.

Існують особливі вимоги, певне ставлення до мовлення кожного фа­хівця. Воно повинно бути не просто стилістично та логічно доскона­лим, а й переконливим, емоційно-образним, науково доказовим і впли­вовим. Властивості професійного мовлення не просто виробляються впродовж набування практичного досвіду, а вимагають і власної само­регуляції, прагнення вдосконалити мовлення.

Формалізована структура змісту теми

Соціально-психологічна функція мови: нагромадження та пере­давання суспільного досвіду засобами знакових систем.

Фізіологічна природа слова: умовно-рефлекторний зв'язок пер-шосигнального змісту об'єкта та мовного знака.

Запитання для самостійної роботи

1. Що такс мова та які її головні елементи?

2. Які є головні функції мови?

3. У чому полягає особливість мовлення як процесу та які його
різновиди?

4. Що є підставою поділу мовлення на різновиди?

5. У чому полягає особливість усного мовлення?

6. У чому полягас особливість письмового мовлення?

7. Якими є особливості внутрішнього мовлення І чим вони зу­
мовлені?

8. Що такс мовна афазія та які її різновиди?

9. Який взаємозв'язок мовлення і мови?

Альтернати в во-тестові завдання для самоконтролю

1. Чи можна стверджувати, що виникнення мови - це закономір­
ний продукт суспільного буття людей та їхньої діяльності?

2. Чи можна погодитися з думкою, що розвиток мови - це процес,
який не зупиниться, доки існуватиме людство?

3. Чи існує принципова різниця між мовою і мовленням?

4. Чи згодні ви з думкою, що голосовий апарат мовлення склада­
ється з трьох головних частин?

5. Чи погодитеся ви з твердженням, що сенсорна афазія- це по­
рушення здатності людини розуміти мовлення інших?

6. Чи правильною є думка, що внутрішнє мовлення - це особли­
вий різновид мовлення, розвиток якого ніяк не пов'язаний з іншими
його різновидами?

7. Чи правильним є твердження, що без мови не може бути власне
людського поняттєвого мислення?

8. Чи можна стверджувати, що мова і мовлення - тотожні поняття?

Date: 2015-09-24; view: 945; Нарушение авторских прав