Атрибутивна властивість нужди полягає в тому, що вона існує лише у формі втілення в породжену нею живу істоту; поза живим

ми не маємо такої енергетично-інформаціпної біосоціальної сут­ності, якою є нужда.

Вона пов'язана з суто фізичною енергетикою Всесвіту, але виникає та існує виключно як втілена в біологічну істоту. Тут, швидше за все, ми маємо ефект, схожий з тими явищами мікросвіту, відкриття яких призвело до необхідності створення принципу доповнюваності: жива істота існує водночас і як структура, і як втілена у ній нужда. З іншого боку, нужду ми не можемо охопити іншим шляхом, окрім вивчення жи­вої істоти як її прояву. Отже, все залежить від ракурсу дослідження.

Атрибутивною властивістю нужди є її афіліативна природа; дійсною формою існування нужди є любов.

У аналізі нужди ми схильні розглядати любов (слідом за Т. де Карденом) досить широко, вважаючи її силою, що протистоїть косміч­ній ентропії і зумовлює рух усіх живих істот (не лише людей) одне до одного. І саме результатом цього руху є народження людини.

Атрибутивною ознакою нужди є нескінченність ЇЇ існування; за­вершеним (кінцевим) є існування організму, особистості як носіїв і втілення нужди.

Але завдяки зустрічі і через неї нужда продовжує своє існування і є нескінченною в часі. Нам здається, що аналіз даної атрибутивної влас­тивості дозволить, крім усього іншого, відкрити нові аспекти значення часу в житті.

Як накопичуються знання в історії культури, і яке "представництво" в цьому має конкретна особистість? Чому ці знання стають надбанням людини? І, з іншого боку, чому іноді виявляється правильним вислів, що "на дітях геніїв природа відпочиває?"

Останнє питання можна попередньо пояснити в нашій парадигмі. Це є специфічна форма "вибирання" креативного компоненту нужди, яка вимагає паузи для поновлення могутності точно так, як її вимагає зем­ля після кількох зібраних врожаїв. Так і людське дитя, успадковуючи біосоціальну могутність, яка приводить його в життя, не знаходить чи то адекватних соціальних впливів на його мотиваційно-потребову сфе­ру, чи сама ця сфера, або ж і вся цілісна нужда, існує в даному випадку в якомусь неповноцінному вигляді. (Може бути, що геній нужду свою втілив в свої креативні продукти, і її просто "не вистачило" для повно­цінного і всебічного упредметнення в його дитині).

Креативний компонент діяльності перетворює людську нужду в самоціль. І тут відбувається багато векторний розвиток здібностей як таких, що реалізують власну нужду особистості в предмети культури, які залишає після себе особистість, і здібності, що відтворюють саму нужду в роді людському.

На основі логіко-психологічного аналізу теорій особистості, та на підставі попереднього вивчення відповідних емпіричних матеріалів, вдається підійти до виокремлення і вибудови розуміння проблеми, по­бачити "відсутню ланку", нерозробленість і незрозумілість якої мето­дологічно не дозволяє рухатись далі. 1 саме тому теорії особистості по­чинають ніби повторювати одна одну, не додаючи нічого істотного, а лише знаходячи нові тоненькі вузлики, які пояснюють деякі моменти в поведінці людини, її творчості і діяльності, але давно вже не відкрива­ють суттєвих кардинальних явищ.

Так, теорія діяльності, розглядаючи діяльність як пояснювальний принцип психології людини, не доходить до самих витоків. Найближче до них був все ж таки М. О. Бернштейн, який у "живому русі" побачив відтворення всього людського життя. Порівнюючи його погляди з по­ложеннями 3. Фрейда, необхідно відзначити, що останній, безумовно, досить гонко "спіймав" цей вихідний інстинкт, сексуальний потяг (НЬі-до). який дійсно притаманний всім живим істотам. І він вивчив важли­ві явища "заміщень ііЬідо" - своєрідної символіки, що якимось чином нагадує "знаряддя" й "знак" у Виготського. Але що ж привело (й по­стійно приводить) до створення знаряддя і знаку і їх привласнення як здібностей в процесі діяльності? Це питання навіть не піднімається.

З іншого боку, 3. Фрейд, пояснюючи різні поведінкові реагуван­ня (головним чином, в аспекті патопсихологічному), невротичні стани тощо, апелює до минулого. Але як же все цс з'явилось там, у минулому? Можна припустити, що ці поведінкові паттерни з'явилися в процесі не­адекватного соціального впливу оточення на нужду, яка існує у індиві­да. Якщо це так, то лише аналіз даного прикладу дозволяє сказати, що нужда - без перебільшення альфа і омега психології особистості (термі­нологія Л. С. Виготського). Це є та одиниця аналізу, з розгляду якої слід починати дослідження особистості.

Нужда в класичному своєму варіанті виявляється в акті народження, і вдруге вона "з'являється на сцені", очікуючи зустрічі зі світом, у під­літковому віці, де вона в своїй дійсній природі виявляється дуже чітко, коли наступає період відтворення собі подібного, коли знову відбува­ється вибір і зустріч індивідів протилежної статі, які здатні народжува-

ти третю, новостворену людську істоту. Т саме в цьому сенсі дитина - це є упредметнена нужда двох дорослих людей протилежної статі.

Нужда - це стрижень, що пронизує особистість в її житті, з'єднуючи в складну цілісність біологічне і соціальне. Вона- той вектор, на якому сходяться і виявляються в єдиному вихідному біо­логічне і соціальне. І це є витоки, джерела, а з іншого боку - це є вичерпне закінчення життя.

Нужда завжди виступає конституантом - і в соціальному середови­щі, і в самому існуванні, і в тілесній організації людини. Вона є дійсно тим вихідним, тим вододілом, що дає можливість по-новому подиви­тися на всі теорії, і ця категорія ніби вміщує в собі всі парадигми, і несе в собі ту хвилю нового підходу до розуміння особистості, який не вичерпується мотиваційно-погребовою сферою та іншими окремими частинами цього грандіозного і чудового утворення.

На нашу думку, введення категорій нужди необхідне і в діяльнісно-му підході, і в екзистенціальному, і в психоаналізі, і в глибинній пси­хології. Адже нужда - це науковий факт, це те, що описує реальність, яка не лише існує в особистості, але й конституює її. Адже все дійсно починається з нужди, котра виникає на з'єднанні фундаментальних векторів двох соціальних істот, які в соціальному контакті породжують нову біологічну особину - потенційну особистість.

Відзначимо: прогрес у науковому пізнанні особистості ми пов *я-зуємо з необхідністю організації досліджень, які б фіксували особли­вості самого предмету вивчення (логіка об'єкту) в його цілісності і унікально-специфічній складності. Природа особистості така, що вона існує як факт лише в русі, в розвитку.

Адекватним підходом до її вивчення є генетичний, а методом - гене­тико-моделюючий експеримент.

Сам о реалізація особистості

Питання самореалізації (самоактуалізації) особистості традицій­но пов'язуються з гуманістичною психологією, у якій даний термін є центральним. Звернімо увагу на представленість ідеї самореалізації у вітчизняній психологічній науці. Аналіз дає змогу відкрити глибокі й змістовні філософсько-психологічні підвалини даного явища. Єдине, що слід враховувати при цьому, - достатньо нечасте вживання терміна "самореалізація".

"В основі прагнення людини до самореалізації,- зазначає Д. О. Лсонтьєв, - лежить не завжди усвідомлюване прагнення до без­смертя, яке може усвідомлюватися в різних формах як прагнення підви­щити знання, покращити умови життя людей, передати іншим знання та досвід, відкрити людям сенс тощо". Таким чином, ми маємо справу із сутнісним, вихідним компонентом життя особистості, причому та­ким, що не може існувати в межах буття людини.

Реалізувати вдалі прагнення можна лише вийшовши за ці межі, але "вихід за межі індивідуального буття для окремого індивіда - лише шляхом приєднання до чогось більшого, що не закінчить свого існу­вання з фізичною смертю індивіду". Але що являє собою цс "приєд­нання"? Ще О. Ф. Лосєв зазначав: "Особистість, якщо вона є, взагалі мислиться завжди і незмінно впливаючою і діючою". Отже, "особис­тість є завжди виявленням". При цьому вираження не є просто функ­цією особистості, а її необхідним базисним атрибутом. Як бачимо, за О. Ф. Лосєвим, особистість г, перш за все, виразною формою.

Виразне буття є завжди синтезом двох класів, одного -зовнішнього, очевидного і іншого- внутрішнього, осмислюючого, такого, що при­пускається. Вираження є завжди синтезом чогось внутрішнього і чо­гось зовнішнього. За думкою філософа, у вираженні особистості пред­ставлена тотожність її зовнішнього і внутрішнього.

Це виявляється, наприклад, у тому, що, сприймаючи особистість суто зовнішньо, ми ніби охоплюємо і внутрішнє, те, що виявляється в зо­внішньому. "Сам термін вираження вказує на деяке активне самоперет-ворення внутрішнього в зовнішнє". Ця драматична єдність зовнішнього і внутрішнього становить, власне, життя особистості, її розвиток. Саме виражальна активність людини викликає життєвий рух особистості, у якому вона стикається із зовнішнім світом, насамперед соціальним.

Таким чином, перед нами ніби три буття особистості: "внутрішнє буття"- сутнісне, смислове ("первообраз" - за Лосєвим), "зовнішнє буття" - вигляд, лик, поведінка, особливості і світ зовнішній — простір буття. Вона становить єдину рухливу цінність.

По-перше, вираження як наслідок особистісної активності - це й є ніщо інше, як реалізація її внутрішньої сутності (виражена - отже, така, що стала реальною). Тим самим самореалізація наділяється все-загальною і обов'язковою якістю життя особистості. Можна, звісно, говорити про її ступінь у житті конкретної особистості, але хибний па­фос гуманістичної психології тут зникає.

По-друге, суттєвим є розуміння позиції особистості щодо довкіл­ля. Для О. Ф. Лосева існує не просто чужий, суто об'єктивний зовніш­ній світ, а ''зовнішній світ буття особистості". Людина не протистоїть світу, а ніби огортається ним, і це - вже її світ.

Такої думки дотримується і С. Л. Рубінштейн: людина не протисто­їть світу, а перебуває всередині світу, і її життєдіяльність протікає в її світі. Саме вираження (реалізації внутрішнього) зумовлює це дуже важливе перетворення, що й робить зовсім унікальним процес існуван­ня особистості.

Вираження і його вища особистісна форма - втілення - породжує принципово нову форму співіснування людини і оточуючого її сві­ту. Втілення (упредметнення в термінології діалектичного матеріаліз­му) - цс закарбування живої активності як процесу життя людських сутнісних сил у предметі, перетворення логіки дій суб'єкта у власне предметне зображення і віднаходження суб'єктом своєї дійсності в об'єктах, які несуть на собі і зберігають образ його діяння. Саме ре­зультатом процесу діяння є те, що як уже вказувалося, світ перестає бути перед і проти людини, перетворюється на її світ.

Умовою виникнення й існування свідомості, як стверджує Г. С. Батищсв, упредметнення - це процес самовтілення людини "як субстанціальної культурно-творчої сили, це є створення нею предмет­ного світу власної культури, у якому вона стверджує свою суб'єктив­ність тим, що набуває об'єктивної дійсності самої себе як суб'єкта. Цей процес не являє собою просту зміну зовнішніх об'єктів, а є реалізацією тотальної сутнісної людської потреби - самореалізуватися, тобто - за­лишити після себе слід.

Результатом цього процесу завжди є твір. "Хоча жоден частковий, фрагментарний твір, - зазначає далі Г. С. Батищев, - не являє собою вичерпного образу людини, все-таки саме у своїх творах (і ніде біль­ше) людина знаходить для себе і для інших відкрите й фіксоване ви­раження того, чим вона змогла і думала стати".

КонцепціяГ. С. Батищева близька до психології А. Маслоу (навіть лек­сично), і, з іншого боку, наскільки вона - глибша. Питання, що постійно "зависає" в межах гуманістичної психології ("що конкретно має робити людина, щоб самореалізуватися?"), отримує тут доволі чітку й ґрунтовну відповідь. Людина сам ореад ізусться там, де вона втілюється, у тому, що вона створює. Виявляється, що твір завжди має "адресу", і сам твір про­довжується і завершується в інших діяльностях і інших суб'єктах.

Потреба саморсалізації дійсно є сутнісно і тотально людською якістю, але вона існує не у формі підвищення уваги до себе, болісної рефлексії і самовдосконалення, а у формі прагнення щось створити, залишити слід у чомусь, або в комусь. Цс розуміння, як легко бачи­ти, повністю відповідає контексту думок С. Л. Рубінштейна про те, що саморозвиток і самовиховання особистості полягають не в якійсь ізо­льованій медитативній "роботі над собою", а в активній реальній зо­внішній діяльності.

Це ключовий пункт нашого дослідження: реальність мотиву само-реалізації особистості - це її прагнення до втілення і творчої діяльнос­ті щодо, практично, будь-чого (тут, щоправда, існує багато етичних питань, але це вже - інша, етична, реальність), а зовсім не прагнення до самовдосконалення та досягнення успіху як соціального визначен­ня. Останнє, хоча й дуже важливе, повинне підпорядковуватися пер­шому, а не навпаки, у цьому випадку матимемо не саморсалізацію, а соціальну адаптацію, а отже, не розвиток і ускладнення, а інволюцію і спрощення особистості.

Процес упредметнення має не лише соціальне джерело - сутнісні сили суспільно-індивідуального суб'єкта, а й соціальну "адресу". Біль­ше того, "адреса" процесу упредметнення - нескінченність. Тут, на наш погляд, "схоплено" надзвичайно суттєвий момент: повноцінна самореа-лізація обов'язково передбачає комунікативний аспект у важливих вимі­рах усвідомлення існування іншого як "адресата" того, що створюється особистістю, прогнозування розвитку взаємодії, відповідальність.

Знову можна говорити про певне поглиблення теоретичної кон­струкції гуманістичної психології - при ретельному аналізі помітно, що вона схиляється до такої собі "робінзонади", а аспект міжсуб'єктної взаємодії лише додається до неї, через що завжди відчувається деяка штучність і незавершеність.

В. А. Петровський розробив теорію "особистісних внесків". Вва­жаючи його погляди адекватними розумінню процесу самореаліза-ції у вітчизняній філософсько-психологічній традиції, ми повинні зауважити наступне. Будуючи свою теоретичну схему в межах, як він сам зазначає, "концепції персоналізації", він спирається на уяв­лення О. М. Леонтьєва про особистість як "системну якість" інди­віда. "Ми конкретно характеризуємо цю особливу якість, — пише В. А. Петровський, - перш за все як здатність людини обумовлювати зміни значних аспектів індивідуальності інших людей, бути суб'єкта­ми перетворення поведінки і свідомості оточуючих через свою відо-

браженість ("персоналізованість") у них". Дійсно, людина "опредмет-нює" не лише зовнішні об'єкти, але й інших людей, які теж стають певною мірою її твором. І проблема саме в цій мірі.

В. А. Петровський вводить поняття "відображена суб'єктність", яка "втілює в себе уявлення про особистісний аспект буття людини у світі як форми активної "ідеальної" присутності людини в житті інших лю­дей, "подовженості людини в людині". А потім уточнює: "Відображена суб'єктність є, таким чином, формою ідеальної представленості саме даної людини в моїй життєвій ситуації, яка визначається як джерело перетворення цієї ситуації в значущому для мене напрямі".

Виходячи з цих тлумачень, прийдемо до думки, що особистість, вза-галі-то, є ніщо інше, як "відображена суб'єктність" великої кількості суб'єктів, які свого часу були значущими для даної особистості, тоб­то - зробили свої "особистісні внески" в неї.

Але чи так це насправді? На наш погляд, тут може бути лише діа­лектичне вирішення, адже перед нами виникає антиномія: особистість, безумовно є певною сумою "відображених суб'єктностей", оскільки вона від початку існує в ситуації впливу інших особистостей. Але, вод­ночас, вона не є і не може бути лише сумою цих внесків, адже в остан­ньому випадку ми мали б механізм, але не особистість.

Вирішення цієї антиномії, на наш погляд, полягає у визнані того, що особистість долає відображену суб'гктність, а це і є, власне, само-реалізацією. Отже, по-справжньому важливим є не кількість і сутність "внесків" в особистість інших людей, а здатність ЇЇ, приймаючи ці вне­ски, долати їх у власній активності, у якій переплавляються і перетво­рюються ці внески. Тобто, фактично, сутність проблеми вирішує саме процес самореалізації.

Беручи до уваги погляди В. А. Петровського в їх "чистому" вигля­ді, можна досить легко зробити висновок, що, наприклад, професійна самореалізація вчителя або вихователя полягає у прагненні здійснити якомога більше впливів на особистість учня і залишити "багато" відо­браженої суб'єктності.

На жаль, саме так цс й розуміється більшістю вихователів і взагалі дорослих людей. Звідси можна було б і конкретизувати психологічний предмет: мотив професійної самореалізації вчителя - це прагнення за­лишити максимум "особистісних внесків" в особистостях учнів. Учи­тель, насправді, самореалізується в самореалізації своїх учнів. Іншими словами, учень як мій твір - це людина, якій я допоміг відчути себе самоцінною і неповторно-унікальною індивідуальністю, вільною, та-

кою, що ставить свої цілі і досягає їх своїми зусиллями (тобто - до­лає відображену суб'єктність). Звісно, подібне часто пригнічує і дратує вчителів, а особливо батьків, оскільки дуже часто самореалізація того, кого виховуєш, розуміється буттєво (тобто, за теоретичною схемою В, А. Петровського, як ступінь відповідності поведінки тому, що при­внесено в людину). Нам видається, що правий усе-таки К. Роджерс.

Слід зазначити, що протиріччя, яке розглядається, насправді є дуже давнім. Ось як про це писав російський педагог П. Ф. Ріхтер: "Кожен вихователь, навіть найелабкіший, навіює вихованцям повагу до сво­єрідності особистості, наприклад, власної. Але на тому ж уроці він знову посилено працює над тим, щоб кожен із них був нічим іншим, як повторенням його власного "Я". Собі самому він дозволяє стільки індивідуальності, скільки йому треба, щоб викоренити чужу і насадити свою. Дай боже, щоб це рідко вдавалося! І, на щастя, це й не вдаєть­ся. Тільки посередність витісняє чужу посередність за допомогою сво­єї, тобто непомітну індивідуальність за допомогою іншої непомітної індивідуальності: звідси натовп наслідувачів...

Повертаючись до аналізу філософсько-психологічних підвалин яви­ща самореалізації, зазначимо, що в гуманістичній психології зовсім не розглядається питання виникнення і змісту того, що повинне самореа-лізуватися - внутрішнього світу особистості.

За А. Маслоу, самоактуалізація - це процес, який дає змогу людині стати тим, ким вона може стати; та він обмежується цим, зовсім не звертаючи увагу на психологію того, хто самореалізується. Між тим, у контексті нашої проблеми цей аспект не можна ігнорувати як про­сте теоретичне обмеження, що випливає з методологічної позиції авто­ра. Виявляється, що розуміння особливостей самореалізації та її моти­вації дуже пов'язане з тим, як розуміти зміст того, що реалізується.

Вітчизняна філософсько-психологічна традиція виходить із супереч­ливої єдності опредметнення-розпредметнення. Якщо опредметнення є втіленням (самореалізацією) людини, внаслідок чого виникає твір, то розпредметнення являє собою зворотний процес - це активність, яка приводить до розкриття людиною предметної сутності об'єкта, при­своєння її і перетворення у своє - психічне. "Розпредметнення, - за­значає Г. С. Батищев, - це універсальний "перекладач" природи і пред­метних форм культури на "мову" сутнісних сил суспільної і такої, що спілкується з іншими індивідами, людини, тобто на суб'єктивну "мову" самих здібностей як живої культури". Те, що процеси (опредметнення і розпредметнення) відбуваються одночасно, означає, що самореаліза-

ція супроводжується прогресивною зміною внутрішнього світу осо­бистості, його розвитком.

Із цього зрозумілою стає теза: саморсалізація відбувається лише в такій діяльності, яка передбачає відкриття (розпредметнення) нових якостей, перспектив. Тобто - передбачає розвиток і розширення усві­домлення.

Виявляється, самореалізація не є процес-вектор, спрямований від внутрішнього світу особистості і такий, що полягає в розгортанні цьо­го світу. Самореалізація виступає процесом "кільцево-спіральноГ при­роди: чим більшим є внутрішній особистісний потенціал особистості, тим вірогідніше і активніше відбувається самореалізація, причому зміст її дає змогу відкривати, "проникати" в глибини оточуючого, "огортаю­чи" ним себе, присвоюючи його й перетворюючи у свій потенціал. І це виводить саморсалізацію на вищий ступінь: процес виявляється дійсно нескінченним, але лише тому, що нескінченним є світ, у якому живе особистість, і необхідним с її прагнення пізнати, перетворити цей світ, залишити власний відбиток.

Розглянуті теоретичні положення суттєво уточнюють вихідну про­блему: самореалізація особистості (а отже, і її мотивація) є "природ­ною" і тотально-всезагальною якістю (ознакою) будь-якої особис­тості. Не може стояти питання про її додаткове формування. Більше того, виявляються відомими й основні механізми цього процесу. Тож проблема полягає в тому, що люди далеко не завжди розкривають (а отже - і формують) усі свої сутнісні сили - якості, залишаючись навіть неосвіченими щодо власного потенціалу.

Аналіз основних положень вітчизняної філософсько-психологічної традиції дає змогу встановити: самореалізація особистості є, насправді, органічно притаманною будь-якій людині (і зовсім недоречними є тези щодо того, що нібито дуже невелика кількість людей (3% за Маслоу) -самореалізується, оскільки цс "роблять" усі).

Але соціальні обставини можуть бути такими, що сприятимуть більш активному і глибокозмістовному становленню (отже, самореалі-зації) особистості. І саме це є соціально-психологічною проблемою.

Важливими с погляди українського психолога Т. М. Титаренко. "Моє "Я" як синтез скінченого і нескінченного, - пише вона, - спочатку іс­нує реально, потім, для того, щоб рости, воно проектує себе на екран уяви, і мої мрії, фантазії, химерні марення розкривають мені безмеж­ність, нескінченність можливого. Моє "Я" містить у собі силу-силенну

потенцій, воно є необхідністю і тим, чим я можу стати". Але це "мож­ливе" реалізується завжди лише дуже частково.

Що ж є обмеженням? З одного боку, "Я" обмежує саме себе: "Існує небезпека надмірного розростання сфери можливого, коли за імажині-тарними побудовами не залишається часу для їхньої реалізації. Так "Я" поступово перетворюється на суцільний міраж через брак почуття ре­альності... Людині слід усвідомлювати свої внутрішні межі, природні границі, щоб даремно не тішити себе калейдоскопом можливостей".

Зауваження це, на наш погляд, доволі цінне: самореалізація має ґрунтуватися на внутрішніх базисних особливостях людини. Уточню­ється думка А. Маслоу про тс, що самореалізація - процес, у ході якого людина мусить стати тим, ким вона може стати. Виявляється, що кожна людина не може стати ким завгодно, детермінація все-таки існує, і вона являє собою не що інше, як сукупність класичних "внутрішніх умов" (С. Л. Рубінштейн), від анатомо-фізіологічних до психологічних. Од­нак це ще не все.

Самореалізація детермінується також і зовнішніми особливостя­ми життєвих обставин. Аналізуючи "буденне" і "екзистенційне" буття особистості, автор фактично відстежує механізми самореалізації осо­бистості на різних рівнях її існування. Приваблює неоднозначність і складність позиції дослідниці.

З одного боку, "людина залишається в межах безпосереднього", не розвивається, не зростає. Підкреслюється "вульгарність обивателя", його застиглість і "рослинність" такого життя. Ніби доцільно й логічно обґрунтовується необхідність у цьому житті свят, карнавалів, обрядів, гри - всього того, що дає змогу самореалізуватися людині, залиши­тись особистістю. Цс- традиційна й розповсюджена точка зору. Але Т. М. Титаренко йде далі, і тоді виявляється, що "сірі будні є тим фун­даментом, який забезпечує змогу поступового виходу з полону ситуа-тивності, прориву до справжньої свободи".

Крім того, "занурсність у буття, природній синкретизм світосприй­мання дають відчуття сталості, тривкості, правильності того, що відбу­вається". Усе це, справді, так необхідне в житті кожної людини. Буден­ність формує цілком своєрідний тип особистості, для якої вирізнятися, демонструвати свою неповторну індивідуальність, виходячи із загаль­ного контексту, є небажаним. Простіше й надійніше бути як усі, бути схожим на інших.

Отже, нібито маємо суцільний конформізм і знеособлювання. Про­довжуючи яскраво характеризувати даний тип особистості, дослідниця

зазначає: "Вони (ці особистості) вміють застосовувати свій хист, вчас­но орієнтуватися в мінливих обставинах, заощаджувати гроші та ви­гідно вкладати їх у цінні папери. Ці люди вже досягли успіху або, не без підстав, збираються досягти його, їхній адаптованості можна поза­здрити, їхнє існування здається майже гармонійним.

Та чи є вони воістину собою? Останнє питання - ключове, і ми обов'язково повернемося до нього після огляду всієї логіки автора як цілісної структури. Виявляється, що поряд із життям буденним існує зовсім інше життя - життя "вчинку". Людина здійснює "вчинок" - і в цей час живе в зовсім іншому життєвому вимірі, і сама вона є прин­ципово іншою. Але здійснення "вчинку"- завжди обмеження в часі, і після цього акту людина... ^ь'повертається до буденності".

Отже, існує дискретність життєвого шляху людини: буденне ("без-учинкове"?) існування переривається "вчинком" і потім знову поверта­ється до буденності, якісно змінивши особистість при цьому.

Є спокуса розглядати "вчинок" як акт самореалізації особистості, і так воно і є за логікою так званого "вчинкового підходу", що доволі активно розробляється деякими українськими авторами, які вважають себе послідовниками В. А. Роменця. "Вчинок істини", "вчинок краси", "вчинок добра", "вчинок екзистенції"" тощо - так виглядають дискретні моменти існування особистості, у яких вона дійсно зростає і самореа-лізуеться. Ми не аналізуватимемо теоретичних поглядів В. А. Роменця, хоча вони заслуговують на увагу. Принаймні, у нього ми не зустрічає­мо перерахованих форм учинку, та й не можемо зустріти, адже його уявлення було дещо іншим, ніж те, що експлікується в цих формах.

В. А. Ромснець указував на такі форми вчинку: "вчинок ризику", "вчинок віри", "вчинок фаталізму", в іншому місці "вчинок самопо­жертви". Логіка дуже відрізняється від вищевказаної.

Важливіше, однак, інше: В. А. Роменець розглядав можливість ана­лізу дуже схожих явищ - учинку і самореалізації. Даючи психологічне визначення вчинку, він зазначає: "... Він є також провідною формою й головним, свідомим механізмом, способом духовного розвитку". Вва­жаючи ідею самоздійснення вчинку "досить абстрактною", він вислов­лює цілком слушне, на наш погляд, зауваження: "Терміни "самоздій­снення" і "самореалізація" мають преформістський відтінок і вказують на розгортання вже наявного змісту...

Самоствердження через комунікацію - ось завершальна формула, якою може бути виражений загальний смисл вчинку в єдності його ін­дивідуального і соціального моментів". І, в іншому творі, ще чіткіше:

"Психологічну основу вчинку становить дія встановлення та розвитку нових зв'язків людини із середовищем. На цій підставі з'являються нові аспекти вчинку". Ми ніде не зустрічаємо у В. А. Роменця одно­значного твердження про те, що вчинок є актом дискретним у часі (хоча те, що він - акт - однозначно), як не зустрічаємо цього в роботах інших мислителів, які займалися проблемою вчинку, - М. М. Бахтіна, С. Л. Рубінштейна, О. М. Леонтьєва.

Поняття "вчинок" і "самореалізація" є настільки близькими, що їх можна інтерпретувати, безумовно, з урахуванням вказаного зауважен­ня В. А. Роменця щодо преформізму. Ні вчинок, ні самореалізацію не можна вважати дискретним актом у тому сенсі, що існує деяке невчин-кове, нссаморсалізоване існування, потім відбувається дещо (ситуа­тивний акт), коли людина "вчиняє" (самореалізується), після чого "по­вертається" до невчинкового існування (повсякденність, у термінології Т. М. Титарснко).

Насправді і вчинок, і самореалізація- це не акт, а процес, плин життя особистості. Припинити таке існування людини- означає про­сто припинити її як особистість (те, що це неможливо зробити навіть штучно, дуже яскраво описав В. Франкл у роботі, присвяченій психо­логічному аналізу життя в концентраційних таборах; це робили й інші дослідники та літератори). Тож мова повинна йти не про це, а про со­ціальні наслідки самореалізації (учинку).

Про самореалізацію (як і про вчинок) можна говорити лише тоді, коли людина щось робить актуально (тобто усвідомлювано і відпові­дально) для інших людей. Цей комунікативний критерій, на жаль, не підкреслюється в інших дослідженнях, навіть, у межах гуманістичної психології, хоча він є одним з ключових. Принаймні, таким ми розгля­даємо його у своїй роботі

Важливою характеристикою самореалізації особистості є креатив-ність. Д. О. Леонтьєв обґрунтовує ключове значення творчості в само­реалізації, спираючись на трирівневу модель структури особистості, розроблену Г. С. Батищевим. Зміст кожного рівня тут- особливості потреб, що домінують. "Третій рівень - це потреба в упредметненні, у втіленні своїх сутнісних сил, своєї живої діяльності в предметних внесках...

Потребу в самореалізації можна ототожнити з третім рівнем по-требової структури і стверджувати, що самореалізація справді здій­снюється через конкретні потреби цього рівня (потреба у творчості, в

особистісному спілкуванні, у соціально-перетворюючій діяльності, у материнстві тощо)".

З твердженням Д. О. Леонтьєва можна згодитися лише частково і з уточненнями. Він пише: "... Критерій самореалізації - предметна ре­альність соціально значущого внеску, здійснюваного суб'єктом". Звіс­но, продукт творчості (самореалізації) завжди має соціальну значу­щість, оскільки його поява означає зростання особистості, що творить, а також вплив на суспільство в цілому. Але якщо цей вплив розглядати як безпосередній, дуже мало доведеться визнавати самореалізованих особистостей. З цієї точки зору ми обмежуємо здатність людини до са­мореалізації колом виключно обдарованих особистостей.

Нам близька точка зору, що її останнім часом розвиває В. М. Моляко, згідно з якою творчість має непересічну й не залежну від суспільної цінності продукту значущість, оскільки, крім зростання особистості творця, вона опосередковано впливає на все суспільство. Тоді творча самореалізація можлива (бодай потенційно) для будь-якої особистос­ті. Вона пов'язана з креативністю і зі "здатністю до взаєморозвитку і самоактуалізації".

У дослідженнях Д, Б. Богоявленської висвітлено взаємозв 'язок креа-тивності і самореалізації особистості. Два рівні активності людини -це рівень суб'єктної дії та рівень особистісної дії — є неоднорідними. Тому вона розрізняє два рівні дії особистості: рівень дії соціального індивіда і рівень творчої дії. При цьому рівень дії соціального індивіда відповідає цілеспрямованій діяльності, де мета виступає як усвідомлення бажано­го результату. Але результат визначається положенням індивіда серед людей. У розвиненій формі творча дія приводить до породження самої мети, тобто на цьому рівні здійснюється цілепокладальна діяльність, а дія набуває породжуючого характеру і втрачає форму відповіді.

У такому випадку активність виступає як інтегральне особистіснс утворення, а не зводиться лише до дії суто інтелектуальних факто­рів. Цінним є те, що не можна пояснити інтелектуальну активність дією фізіологічних або психофізіологічних механізмів (не можна пояснити вище з нижчого). Тому, щоб виявити активність поведінки, необхідна зміна предмета дослідження - виділення специфічної для поведінки форми активності.

Механізм самореалізації особистості, на наш погляд, у своїх прин­ципових моментах відповідає креативності. Ключовим тут є момент цілеспрямування. На нашу думку, особистість починається з власної

постановки мети і відповідального переживання цього явища. Якщо мета не зовнішньо задана, то вона завжди моя (особистісна), завжди породжуюча (креативна) і така, що реалізує особистість і, водночас, розвиває, "вирощує" її: таким чином, особистісна дія - це і є, власне, самореалізуюча і саморозвиваюча дія.

Отже, суб'єкт (особистість, що самореалізується) не лише сам ста­вить мету, а й перетворює її в життєву задачу, для чого сам переструкту-ровує власний внутрішній світ. Таким чином, він стає "причиною своїх відносин зі світом, із суспільством; є творцем власного життя, створює умови свого розвитку; долає деформацію власної особистості".

Важливим є погляд Л. І. Божович, яка, слідом за Л. С. Виготським, визначає зростаючу особистість як ініціатора власної активності, під­ґрунтя якої знаходиться в мотиваційно-потребовій сфері. Ця активність становить основу розвитку особистості як суб'єкта. За її словами, ди­тина поступово перетворюється з істоти, підпорядкованої зовнішнім впливам, на суб'єкта, здатного діяти самостійно на основі свідомості поставлених цілей і прийнятих намірів.

Хоча в концепції Л. І. Божович і не вживається термін "самореаліза­ція", процес її досліджується і пов'язується з терміном "суб'єкт", який виступає у вигляді важливої якості особистості, що полягає в здатності оволодівати світом, створювати себе, створювати щось нове, суто своє, в соціумі. "Зусилля особистості, - зазначає Л. І. Анциферова, - голов­ним чином спрямовані на утримання не стільки тієї чи іншої поши­реної діяльності, але на підсилення, розширення, збільшення багато-мірності простору власного життя, на включення в його контури світів інших людей".

В онтогенезі відбувається ніби подвоєння самореалізації як системи особистісних дій. З одного боку, людина продовжує активно формувати зовнішні умови власного розвитку (опредмстнення -розпредметнення), з іншого ж, її власний внутрішній світ тепер виступає об'єктом формуваль­них зусиль. "Чи не є індивід автором, творцем тих психічних утворень, котрі на певних стадіях його особистісного розвитку починають усвідом­люватися, а отже, й інтегруватися? І чи не бере участі сама людина у ство­ренні - а не лише у відшуканні - власної самості, істинного себе?" - за­питує Л. І. Анциферова, полемізуючи з К. Г. Юнгом і А. Маслоу.

Існує проблема виявлення реального змісту тієї внутрішньої діяль­ності, що здійснює особистість, розвиваючи і змінюючи себе, самореа-лізуючись. Навіть акт самоспостереження приводить до помітних змін

внутрішнього світу особистості. Тому самопізнання та формування адекватної "Я-концепції" є важливим засобом процесу самореалізації та її діагностичний корелят.

Є. І. Головаха досліджує самореалізацію в контексті життєвої пер­спективи особистості і розглядає ЇЇ як "цілісну картину майбутнього у складному суперечливому взаємозв'язку програмованих і очікуваних подій, з якими людина пов'язує соціальну цінність і індивідуальний сенс свого життя". Перспектива особистості, зауважує дослідник, є найваж­ливішим фактором її розвитку і самореалізації. Життєва перспектива не задається особистості, а створюється нею, змінюється і уточнюється протягом життя, проходячи у своєму плині напружено-кризові момен­ти, відмінні альтернативи на життєвому шляху особистості.

Взаємовідносини особистості і середовища відбуваються як шля­хом гомеостазу, так і гетеростазу, тобто - присвоєння і перетворен­ня - створення соціального середовища. Останнє стосується процесу самореалізації більшою мірою, ніж гомеостаз, хоча цей процес ще не­достатньо вивчений і, на нашу думку, передбачає значну внутрішню перетворюючу роботу, що має відношення до самореалізації.

Н. В. Чепелєва, аналізуючи концепцію Л. С. Виготського, доходить висновку: "Соціальна ситуація розвитку - цс особливе поєднання вну­трішніх процесів розвитку і зовнішніх умов... Цс співвідношення ви­значає і динаміку психічного розвитку протягом певного вікового пе­ріоду і якісно своєрідні психологічні новоутворення, котрі виникають наприкінці цього періоду". У кожної людини формуються протягом життя типові форми поведінки і емоційного реагування на конкретні життєві ситуації, які Н. В. Чепелєва називає "концепціями".

Важливою з точки зору психології є психологічна ситуація, яка "ви­никає, коли реальні обставини перешкоджають досягненню мети, задо­воленню потреб або вони тлумачаться як такі, що містять певні пере­шкоди, проблеми тощо". Психологічні ситуації можуть виникати також через наявність внутрішніх перешкод. Н. В. Чепелєва цілком слушно, на наш погляд, розглядає психологічну ситуацію як "завдання на смисл": маємо на увазі, що подолання передбачає акт смислоутворення - акт самореалізації. Нам здається, що "завдання на смисл" має центральне значення для вирішення проблеми самореалізації особистості - саме розв'язання численних психологічних ситуацій приводить до того, що світ перестає сприйматися відчужено, як такий, що стоїть "навпроти", натомість виникає позиція "особистість усередині свого світу".

!58

Виділяється система характеристик потреби в самореалізації: по­треба в самореалізації належить до розряду вищих потреб; вона є якіс­ною характеристикою особистості; дана потреба актуалізує потенційні можливості особистості; вона сприяє розвитку особистості; потреба в самореалізації підтримує внутрішній стан напруження індивіда, вона має суперечливу природу; потреба в самореалізації існує у варіанті "для інших", тобто має соціальний характер; потреба в самореаліза­ції - це цінність; вона має постійний, безперервний характер, потреба в самореалізації володіє здатністю цілеспрямованого формування в про­цесі оволодіння тією чи іншою діяльністю.

Фундаментальні потреби створюють активність поведінки. Ак­тивність, здійснюючись особистістю в дієвому плані життя, набуває форми самореалізації. Вона визначає діяльність, с рушійною силою, джерелом пробудження в людині її "потенціалів", які викликаються потребою в діяльності, являє собою вищий ЇЇ рівень, але її характер ви­значається й опосередковується вищими життєвими потребами.

Потреба в самореалізації є джерелом активності особистості, активність же визначає ті види діяльності, в яких дана потреба задоеольпя тиметься.

Життєвий шлях людини

Послідовність фаз життєвого шляху становить його часову струк­туру. Кожна фаза- якісно новий рівень розвитку особистості. Вона ускладнюється багатовимірністю життєвого шляху, переплетенням у ньому багатьох ліній розвитку, кожна з яких мас свою Історію.

Щоб зрозуміти значення певного періоду життя, треба порівняти Його з цілісною структурою життєвого циклу, врахувати найближчі і найвіддаленіші, найглибші його наслідки для розвитку особистос­ті. Долаючи життєвий шлях, людина розвивається як особистість і суб'єкт діяльності, а разом з тим - як Індивідуальність. Сукупність та­ких "вимірів" становить просторову структуру життєвого шляху.

Серед безлічі концепцій життєвого шляху виділимо три, що найпов­ніше відбивають процес розвитку людини:

1. Життєвий шлях - самоідійснення людини (НІ. Бюлер).

2. Мотиваційні регулятори життєвого шляху людини
(С. Л. Рубінштейн).

3. Сенситивні періоди в житті людини і їх коди - числа Фібоначчі
(В. В. Клименко).

Життєвий шлях самоздійснеїшя особистості

Шарлотта Бюлер з'ясувала закономірності ("регулярності") у зміні фаз життя, у зміні домінуючих тенденцій (мотивацій), у зв'язку зі змі­ною обсягу життєвої активності, ЇЇ дослідження стоять осторонь в іс­торії психології, хоча викликали резонанс у науці.

Рушійною силою розвитку, за Ш. Бюлер, є природжене прагнення людини до самоздійснення, або виконання всебічної реалізації "самої себе". Самоздійснення - підсумок життєвого шляху, коли цінності і прагнення людини усвідомлено або неусвідомлено дістали адекватну реалізацію.

Поняття самоздійснення близьке за змістом до поняття самореалі-зації або самоактуалізації - у екзистенціалістів. Але самореалізація є лише моментом самоздійснення.

Самоздійснення тлумачиться як результат і як процес, що для кож­ного віку має свої особливості:

1. Хороше самопочуття (0-1,5 року).

2. Переживання завершення дитинства (12-18 років).

3. Самореалізація (25/30 - 45/50 років).

4. Самозавсршеність (65/70 - 80/85 років).

Повнота, ступінь реалізації себе залежить від спроможності інди­віда ставити мету, адекватну його внутрішній суті, собі самому. Така спроможність називається самовизначенням. Чим зрозуміліше людині її покликання, тобто чим чіткіше виражене самовизначення, тим по­вніше самоздійснення. Становлення цільових структур є вихідним в індивідуальному розвитку, і його можна осягнути, вивчаючи основні закономірності цього становлення і зміну життєвої мети особистості.

Усвідомлення життєвої мети - умова збереження психічного здо­ров'я особистості. Це необхідно тому, що причиною неврозів є не стільки сексуальні проблеми (як цс видається 3. Фрейду) або почуття неповноцінності (за А. Адлером), скільки недостатність спрямування, самовизначення. Поява життєвої мети приводить до інтеграції осо­бистості.

Для обгрунтування своєї концепції самоздійснення через самови­значення Ш. Бюлер застосовує теорію систем Л. Берталанфі, особли­во його ідею про властиву живим системам тенденцію до підвищення напруження, необхідного для активного подолання середовища. Адже біологічні процеси, спрямовані на підвищення напруження у відкритій системі "особистість", дають енергію для досягнення самоздійснення.

Концепція спонтанної активності психофізичного організму супере­чить фрейдівському розумінню чинників, що спрямовують поведінку людини як прагнення зменшити напруження.

Вивчивши сотні біографій різних людей, представників різноманіт­них соціальних класів і груп бізнесменів, робітників, фермерів, інтелі­гентів, військових, Ш. Бюлер висунула концепцію про фази життєвого шляху людини.

Поняття фази вказує на зміну напрямку розвитку, на його перерв-ність. Вивчалися в біографіях три аспекти:

1) зовнішній, об'єктивний хід подій життя;

2) історія творчої діяльності людини;

3) вікові зміни у внутрішньому світі особистості, особливо у став­
ленні людини до власного життя.

Концепція розглядає життєвий шлях людини як процес, що склада­ється з п'яти фаз. Сенс життєвого циклу людини полягає в наступному: фази життя мають в основі розвитку цільові структури особистості -самовизначення.

Усього дослідниця виявила і описала п'ять фаз життя.

Перша фаза (вік 16-20 років) - період, що передує самовизначен­ню. Він характеризується відсутністю в індивіда власної сім'ї і профе­сійної діяльності, тому виноситься за межі життєвого шляху.

Друга фаза (з 16-20 до 25-30 років) - період спроб. Людина пробує себе в різних видах діяльності, заводить знайомства із представниками протилежної статі, шукає супутника життя.

Баї ато спроб і помилок указують на функціонування мотивації са­мовизначення, що спочатку має випереджувальний, дифузний харак­тер. Тому особливість внутрішнього світу молодої людини - надія про­гнозування можливих шляхів подальшого життя.

Вибір життєвих цілей і шляхів у юнацькому віці нерідко призводить до розгубленості, невпевненості у собі і водночас зумовлює прагнення людини братися до значних справ і звершень.

Третя фаза (від 25-30 до 45-50 років) - це пора зрілості. Вона на­стає в той період, коли людина знаходить своє покликання або просто постійне заняття, коли вона має вже власну сім'ю.

Періоду зрілості людини властиві:

1) реальні сподівання від життя;

2) твереза оцінка власних можливостей;

3) суб'єктивне бачення цього віку як апогею життя.

У період зрілості відбувається специфікація самовизначення - лю­дина визначає конкретну життєву мету і мас деякі реальні результати, впевнено просувається до бажаного самовизначення. У 40 років уста­люється самооцінка особистості, яка є результатом життєвого шляху в цілому, життя як процесу вирішення завдань. Тобто підбиваються пер­ші підсумки життя і дається оцінка власних досягнень.

Четверта фаза (від 45-50 до 65-70 років)- фаза старіння люди­ни. У цій фазі вона завершує професійну діяльність, її родину поки­дають дорослі діти. Для людини настає "тяжкий" вік душевної кризи, втрати репродуктивної здатності, скорочення часу подальшого життя.

У людей, які старіють, посилюється схильність до мрій, самотності, спогадів. Наприкінці цього періоду завершується шлях до самоздій-снення, відбувається порушення мети життя, життєвої перспективи.

У п 'ятій фазі (від 65-70 років до смерті) - старість. Більшість лю­дей залишає професійну діяльність і замінює її хобі.

Послаблюються і руйнуються всі соціальні зв'язки. Внутрішній світ людей похилого віку звернений до минулого, у ньому переважають тривога, передчуття близького кінця й бажання спокою. Тому п'ята фаза не зараховується до життєвого шляху.

Розуміння п'ятої фази життя як пасивного очікування смерті супере­чить фактам активної і творчої старості.

Фази життя Ш. Бюлер пояснює, користуючись поняттям типу роз­витку.

"Вітальний" чинник детермінується внутрішніми особливостями особистості. Пік творчих досягнень збігається з біологічним оптимумом, тобто тип розвитку визначається домінуванням біологічного чинника.

"Ментальний" чинник детермінує інший тип розвитку - психоло­гічний - і характеризується тим, що творча активність людини дося­гає апогею і стабілізується на високому рівні наприкінці біологічного оптимуму, або в період згасання організму.

Детермінанта життєвого шляху людини зосереджена у внутрішній духовній сутності людини. А саморозвиток духовного єства приводить до розгортання фаз життя, до самоздійснення іманентних потенційних можливостей людини.

Отже, концепція виходить з природжених властивостей людини до самовизначення і прагнення до самоздійснення, що становлять основні рушійні сили розвитку особистості. А життєвий шлях значною мірою є результатом саморозвитку духу.

Життєвий шлях має просторово-часову структуру. Він складається з вікових і індивідуальних фаз, що визначаються за багатьма параме­трами життя.

Мотиваційні регулятори життєвого шляху людини

Цю концепцію, як зміст структури спрямування особистості, роз­робив С. Л. Рубінштейн (1946, 1973). Основна ідея концепції полягає в тому, що, на відміну від живих істот, людина має свою історію, а не просто цикли розвитку, що повторюються, її діяльність, змінюючи дійсність, об'єктивується в продуктах культури, що передають від по­коління до покоління. Так здійснюється зв'язок між поколіннями, за­вдяки якому наступні покоління не повторюють, а продовжують спра­ву попередніх і спираються на доробок попередників, звіть коли вони вступають із ними в боротьбу. Історія людини - ЇЇ діяльність, в якій вона досягала своєї мети, робила помилки і виправляла їх. Тому ви­вчення потреб, інтересів, ідеалів, настанов і тенденцій, спрямування особистості загалом дає можливість прогнозувати життєвий шлях лю­дини і завдяки цьому попереджувати помилки.

Зміст мотивації досить легко можна визначити, відповідаючи на такі запитання:

чого людина хоче?

до чого вона прагне?

що вона може?

Відповідь на запитання: чого людина хоче, чого прагне- джерело мотивації ЇЇ дій, що задовольняють її потреби.

Людина- не замкнена в собі істота, що живе і розвивається із-себе самої. Існування її як живого організму передбачає обмін між нею і при­родою. Для підтримування життя людина потребує речовин і продуктів, а для свого продовження в інших людина потребує іншої людини.

У процесі історичного розвитку коло елементарних людських по­треб все розширюється. Ці потреби відображає психіка людини, і вона усвідомлює цс як потребу. У ній виявляється зв'язок людини з навко­лишнім світом і залежність від нього.

Окрім речей, необхідних для існування людини, існують ще й інші потреби, які є необхідними і не переживаються суб'єктивно як потре­би - це інтереси. Вони народжуються в неспокої:

1) початковий, більш чи менш невизначений стан;

2) динамічна тенденція, що виступає як прагнення;

3) після цього чітко окреслюється предмет прагнення, те, на що людина спрямовує свою увагу.

У міру того, як тенденція визначає предмет, на який прагнення спря­мовуються, вони усвідомлюються і стають дедалі більш свідомими мо­тивами діяльності, що більш або менш адекватно відбивають об'єк­тивні рушії діяльності людини. Оскільки тенденція спонукає до діяль­ності, з нею звичайно пов'язуються загальмовані рухові моменти, що посилюють динамічний, спрямований характер тенденцій.

Спрямування включає три тісно пов'язані між собою моменти:

а) предметний зміст, оскільки спрямування - це завжди спрямо­
ваність на щось, на певний предмет;

б) напруження, що при цьому виникає;

в) динамічні тенденції і породжувані ним напруження (компонен­
ти, що зумовлюють появу психічних процесів).

Однак не можна відокремлювати динамічний аспект від змістового і намагатися розглядати динамічні моменти як самодостатній механізм психіки і поведінки. Суто динамічні відношення самі по собі, незалежно від змісту, "спрацьовують" лише в афективних і в патологічних станах.

Динамічні тенденції виявляються, за Фрейдом, у формі потягів.

У несвідомому потязі об'єкт не усвідомлюється. Тому об'єкт стає несуттєвим, а саме спрямовування, виражене потягом, виступає як таке, що закладене природою в індивіді, в його організмі, що йде зсе­редини, з його глибин.

Органічні потреби відбиває психіка, передусім через органіч­ні відчуття. Оскільки органічні потреби відбиваються в органічних відчуттях, що включають момент динамічного напруження чи мають більш або менш гостре афективне забарвлення, вони виявляються у формі потягів.

Потяг - це органічна потреба, виявлена органічною (інтероцептив-ною) чутливістю. Як відображення органічної потреби, потяг має со­матичне джерело виникнення - подразнення зсередини організму. За­гальна особливість потягів - імпульсивне напруження. Як більш або менш тривале напруження, потяг породжує імпульс до дії.

Вчення про потяги створив головним чином 3. Фрсйд, спираючись переважно на матеріал клінічних досліджень, результати яких учений аналізував, виходячи із загальних тверджень своєї концепції.

Фрсйд розрізняє дві групи потягів: сексуальні потяги і потяги "Я". або самозбереження, а пізніше - потяги еросу і потяги смерті.

Але, ввівши другу групу потягів до своєї системи, Фрейд фактич­но зосередив своє дослідження на вивченні сексуальності і прийшов до пансексуалізму, розглядав усе життя людини як наскрізь пронизане впливом сексуальних чинників.

За Фрейдом, внутрішній потяг є самодостатнім чинником. Він ви­никає в замкнутому на собі організмі, виявляючи позасвідомі взаємо­стосунки особистості і довкілля. Потяг діє зсередини організму: втечею неможливо врятуватися від нього. Тому в ньому є щось фа­тальне. Фрейд переконаний, що потяги визначають долю людини. За Фрейдом, потяги є головним стимулом діяльності людини, що підвлад­на принципу насолоди, тобто автоматично регулюється відчуттями на­солоди, вдоволення, болю або невдоволення.

Потяг завжди вимагає вдоволення. Однак безпосереднє вдоволення потягу не завжди є можливим. Середовище часто накладає на нього свої заборони, людина наражається на його "цензуру". Тоді потяг або витісняється в несвідоме, або сублімується; сексуальний потяг шукає інших шляхів вдоволення і віднаходить, таким чином, задоволення в різноманітних формах творчої людської діяльності.

Потяги, які витісняються із свідомості, виявляються в замаскованій символічній формі, у сні - в сновидіннях, а в дійсності спочатку най­більш безневинним чином - в обмовках, описках, помилкових діях і забуванні. Коли для реагування на незадоволені, витіснені потяги цих безневинних засобів стає недостатньо, неминуче викає невроз.

Фрейд відмежовує потяг- початковий чуттєвий момент- від пси­хічної діяльності людини, коли вона вже усвідомила свою потребу. По­тяг є лише початковим етапом відображення органічної Потреби в ор­ганічній, інтероцептивній чутливості.

Потяг є лише однією з багатьох форм потреби. Це - початковий етап в усвідомленні потреби, і сам потяг зовсім не обов'язково мусить "за­стрягнути" на рівні органічної чутливості: вона і свідомість в якому разі були б непроникливими одна в одну сферами. Це стосується і сек­суального потягу. Він більш або менш глибоко і органічно пронизує все життя особистості, а свідоме життя включається нього: сексуаль­ний потяг набуває форми кохання; потреба людини в людині, таким чином, є справжньою людською потребою.

Спрямування, що виражається в потягах, породжується потребою в чомусь, що перебуває поза індивідом. І будь-яка динамічна тенденція містить у собі усвідомлений зв'язок з чимось, що знаходиться ззовні.

У потягах на перший план виступає все-таки інформація зсередини, від внутрішнього -до зовнішнього; в інших випадках, навпаки, ця дво­бічна залежність або співвідношення виникає, скеровується спочатку ззовні всередину.

Протистоїть потягу належне. Але між потягом і належним антаго­нізму немає; належному людина підкоряється всупереч своїм потягам і бажанням. Належне стає значущою метою не тому, що цього людині хочеться, а тому, що це "хочу" вона усвідомила як важливу мету, а її здійснення стало власною справою.

У зворотності цієї залежності між важливістю мети і потягом, прагненням, волею і виявляється своєрідна риса спрямованості людини і тенденцій, які сприяють її появі. Серед тенденцій особливе місце по­сідає установка.

Установка людини - це позиція, ставлення до мети або завдань, яке виявляється у відбірковому спрямуванні і готовності до діяльності, що сприяють її здійсненню. Моторна установка організму - цс "робоче" положення, пристосування тіла до певних рухів. У такий самий мотор­ний спосіб виражається і сенсорна установка на пристосування орга­нізму або органа до найкращого сприймання завдання або до здійснен­ня відповідної операції.

Зміна установок означає перебудову психічного ладу індивіда, пов'язану з перерозподілом того, що має для нього значення. Установ­ка виникає внаслідок розподілу і взаємодії внутрішніх тенденцій, під­сумовує його. Вона сама не є безпосередньо рухом у певному напрямі, установка передбачає спрямування людини.

Установка як позиція людини включає в себе багато різнопланових компонентів - від елементарних потреб і потягів до поглядів або її пе­реконань.

Установка відіграє значну роль у діяльності людини:

1) змінює перспективу, в якій сприймається людиною предметний
зміст;

2) перерозподіляє значущість різноманітних моментів;

3) зумовлює зміну акцентів і інтонацій;

4) виділяє істотне інакше - в іншій перспективі, з іншого боку.

Установка, в якій активізується перцептивний зміст, має істотне зна­чення для сприймання, пізнання людиною дійсності. Вона пов'язана з апперцепцією - апперцепцією не лише уявлень, а всього реального буття особистості.

Установка - цс відношення потреб до ситуації. Це процес, що має фазовий характер, загальна диспозиція особистості, що визначає реаль­ну позицію людини в ЇЇ конкретному вияві і підкоряється закономірнос­тям: її утворення, концентрації, іррадіації, переключення установки.

Від інтересу і спрямованості на предмет слід відмежовувати схиль­ність як спрямованість на певну діяльність.

Джерела мотивації можуть бути і в недосяжних для свідомості тем­них "глибинах" тенденцій і потреб, що усвідомлюються. У потребах виявляється сутність людини, яка має власні потреби, виявляє актив­ність, страждає, тобто як пристрасної істоти, її вчинки зумовлені стражданнями і прагненням до насолоди і є свідченням напруженості і активності.

Потреба охоплює світ почуттів - естетичних і моральних: замилу­вання, ніжності, турботи, зворушення; в ній відбивається все свідо­ме життя особистості. Потреба по-новому відображається почуття­ми. Протягом свідомого життя почуття людини залучаються до сфери установок і підкоряються їх моральному контролю. Не лише сексуаль­ні, а й інші потреби зумовлюються не тільки потягом. У міру усвідом­лення предмета, до якого потяг спрямовується, потяг перетворюється на бажання - нову форму потреби.

Діяльність, спрямована на задоволення наявних потреб, створюючи нові предмети для їх задоволення, породжує і нові потреби.

Органічні потреби виникають у ході їх задоволення. Але потреби людини зовсім не обмежуються тими, що безпосередньо пов'язані з органічним життям. У процесі історичного розвитку потреби розви­ваються, потоншуючись і диференціюючись, але і з'являються нові потреби, не пов'язані безпосередньо з уже наявними. Так людини ви­никає потреба в читанні, відвіданні театру, слуханні музики тощо. По­роджуючи сфери культури, людська діяльність породжує і відповідні потреби в створюваних благах. У зв'язку з потребами виникають і інші істотні мотиви:

а) усвідомлення завдань, які ставить перед людиною життя;

б) обов'язків, які воно на неї накладає;

в) спонукання людини до діяльності, що виходить за межі тієї, що
безпосередньо служить задоволенню вже наявних потреб.

Ця діяльність може викликати появу нових потреб, оскільки не тіль­ки потреби породжують діяльність, а й діяльність інколи породжує ін­тереси.

Слово "інтерес" дуже багатозначне. У побутовому мовленні і в різ­них науках воно вживається в різних значеннях. Нам може бути ці­кава людина, в якій ми зовсім не зацікавлені, і навпаки - внаслідок певних обставин можемо цікавитися людиною, яка в нас зовсім не викликає інтересу.

Інтерес у психологічному сенсі не тотожний ні соціальному інте­ресу в цілому, ні суб'єктивному його виявленню.

Інтерес у психологічному сенсі - спрямування особистості, що лише в остаточному підсумку зумовлене усвідомленням її соціаль­них потреб.

Особливість інтересу полягає в тому, що інтерес - цс зосереджен­ня на певному предметі думок, настанові особистості, це прагнення ближче ознайомитися з предметом, заглибитись у нього, зосередити на ньому всю свою увагу.

Гадка. Під гадкою розуміють спрямованість думки, думки-турботи, думки-участі, думки-прилучення, що має емоційне спрямування. Як спрямування помислів, інтерес істотно відрізняється від спрямування бажань, бо в ньому виявляється потреба.

Інтерес виявляється в спрямованості уваги, думок, гадок, потреба в прагненнях, бажаннях, у волі. Інтерес с інтересом особи до чого-не­будь або до кого-небудь: безпредметних інтересів не існує взагалі.

Інтерес завжди має характер двобічного відношення. Якщо нас ці­кавить певний предмет, це означає, що цей предмет цікавий; він ви­кликає бажання ближче з ним ознайомитися, заглибитись у нього; він привертає до себе увагу, і на ньому зосереджені думки.

Ми робимо не тільки те, в чому маємо потребу, і займаємося не лише тим, що нас цікавить. У нас є моральні уявлення про обов'язок, що регулюють нашу поведінку.

Належне, з одного боку, протистоїть людині, оскільки воно усвідом­люється як значуще, не підвладне людській волі; разом з тим, якщо ми усвідомлюємо щось як належне, а не тільки знаємо, що воно вважаєть­ся таким, то належне стає предметом наших прагнень - ідеалом. Іде­ал - це не лише сукупність норм поведінки:

1) іноді це образ, що втілює найбільш вартісні І привабливі люд­
ські якості, — образ людини, що слугує за зразок;

2) відображення бажаного, що ідеалізувалося;

3) ідеал іноді може мати компенсаторно-антагоністичний стосу­
нок до реального вигляду людини;

4) воно може особливо акцентувати на тому, що людина найбіль­
ше цінує, і на тому, чого їй якраз і не вистачає;

5) ідеал - це не те, якою людина насправді є, а те, якою вона хотіла
б бути, не те, якою вона є в дійсності, а те, якою вона бажала б бути.

Але було б неправильно протиставляти належне та існуюче, те, якою є людина, і те, якою вона бажає бути: останнє є теж показовим, щоб скласти уявлення про неї. Ідеал людини - це, таким чином, і те і не те, якою вона є. Це прагнення до найкращого є позитивними тен­денціями людського розвитку, які, втілившись в образі-зразку, стають стимулом і регулюють розвиток.

Ідеали формуються виключно і безпосередньо під впливом су­спільства.

Кожна епоха має свої ідеали, своє бачення людини, що зумовлює час і середовище, дух епохи - це втілення її значущих рис. Інколи ідеалом є узагальнений образ, образ як синтез основних, особливо важливих, вартісних рис. Часто як ідеал виступає історична особистість, яка ці риси особливо повно і яскраво уособлює.

У дитинстві і юнацькому віці ідеал часто уособлюють люди най­ближчого оточення - батько, мати, старший брат, хто-небудь з оточення, згодом - учитель. Пізніше ідеалом, тим, на кого підліток, юнак хотів би бути схожим, стає історична особа, дуже часто - хтось із сучасників.

Ідеали людини яскраво виявляють її спрямування. Ідеали форму­ються під впливом оцінок суспільства.

Потреби, інтереси, ідеали становлять різні аспекти спрямування особистості, що є мотивацією її діяльності.

Існує закон: доки є актуальними первинні, більш нагальні потреби й інтереси, відступають вторинні, менш нагальні; і коли більш нагаль­ні втрачають свою гостроту і актуальність, за ними виникають наступ­ні. Потреби й інтереси виникають у свідомості в певній послідовності.

Вигляд особистості істотно визначається:

по-перше, рівнем потреб, інтересів, тенденцій особистості. Вони да­ють змогу дійти висновку про різнобічність або убозтво внутрішнього змісту людини. Деякі люди обмежуються елементарними, примітивни­ми інтересами; їх роль зводиться до підлеглості, їх вплив на інших лю­дей обмежений. Діяльність інших людей зумовлена духовними інтере­сами, пов'язана з духовними царинами людської діяльності. Вигляд людини значно змінюється залежно від того, якою мірою її діяльність зумовлена духовними інтересами;

по-друге, кола» її потреб, інтересів, ідеалів. Обсяг або широта цього кола зумовлює змістовність, діапазон людини. Різне коло інтересів визна­чає різноманітне за змістом духовне життя - від духовно бідного, убогого життя одних людей - до духовно багатого і змістовного життя інших.

Широта духовного життя особистості, очевидно, зумовлює ви­никнення питання про рівень її розвитку. Не можна вести мову про особливу його широту і багатство, якщо всі потреби й