Головні галузі психологічних знань

З розвитком психології як науки, з використанням психологічних знань у найрізноманітніших сферах людської діяльності поступово ви­окремилися і набули самостійності деякі галузі психологічних знань.

Розрізняють загальну, вікову, педагогічну, соціальну, генетичну психологію, зоопсихологію, інженерну, військову, медичну, юридич­ну психологію, психологію праці, спортивну психологію, психологію мистецтва, патопсихологію. У зв'язку з космічними польотами вини­кла спеціальна галузь - космічна психологія.

Кожна із зазначених галузей психологічних знань має свій предмет і методи вивчення своєрідності психічної діяльності залежно від умов праці в тій чи іншій сфері людського життя і діяльності та їх вимог до морально-психологічних якостей особистості.

Але всі галузі психологічних знань потребують знань загальної психології, яка вивчає методологічні питання психології, природу пси­хологічних явищ, закономірності розвитку та перебігу пізнавальних

психологічних процесів, індивідуальні особливості психіки людини, її почуття та волю, темперамент, характер і здібності.

З доби науково-технічного та соціального прогресу особливу увагу психологів привертають проблеми психології праці та соціальної пси­хології.

Міжпрсдметні зв'язки психології та інших наук сприяють їх взаєм­ному розвитку й застосуванню на практиці.

Психологія, розробляючи свої питання, спирається на дані біоло­гії, зокрема анатомії та фізіології, на вчення про вищу нервову діяль­ність. У свою чергу, дані психології широко використовуються в меди­цині, зокрема в психіатрії.

Педагогіка широко використовує психологічні закономірності на­вчання та виховання. Низка конкретних галузей психології (педагогіч­на і вікова психологія зокрема) взаємодіє з розділами теорії та методики педагогіки, дидактикою, методиками викладання окремих навчальних предметів.

Однією з актуальних психолого-педагогічних проблем сучаснос­ті є проблема формування мислення в процесі навчання, яке б давало людині змогу самостійно засвоювати інформацію, що постійно онов­люється, гарантувало б розвиток здібностей суб'єкта до продуктивної інтелектуальної діяльності.

Плідний характер взаємозв'язку психології та педагогіки виявляєть­ся в тому, що він є умовою для випередження реальної педагогічної практики, відкриває нові шляхи пошуку ефективних сучасних техно­логій навчання та виховання.

Водночас психологія грунтується на даних педагогіки при вивченні психології формування особистості. Тісним є взаємозв'язок психології з літературою, мовознавством, історією, мистецтвом, кібернетикою та іншими науками.

Головні напрями сучасної психології Персоналістичні напрями

Персоналістична психологія зосередила свої зусилля на вивченні особистості та її внутрішньої будови. Так, для В. Штерна (1871-1938) "психологія є наукою про особистість (рег5оп), що зазнає переживань, кожне з яких тлумачиться в термінах своєї власної матриці". Людська особистість, за В. Штерном, створює вищий спосіб життя. А її акти психофізично нейтральні - вони не є ні психічними, ні фізичними.

Вищий спосіб або модальність життя, за В. Штерном, має три рівні: перший - життєдіяльність, або біосфера індивіда, другий - пережи­вання і третій рівень - система культурних, соціальних, моральних та релігійних цінностей, які особистість засвоює шляхом так званої іи-троцепції - внутрішнього сприймання.

Стрижень особистості - в характері людини, який визначається її рисами, що мають сталі і цілеспрямовані акти.

І, Шпрангер(1882-1963) назвав свою психологію особистості струк­турною і дійшов висновку, що її спрямованість і самобутність визна­чаються тими цілями і духовними цінностями, до яких особистість прагне. Разом з тим цілі і цінності залежать від суспільства, в якому живе і діє особистість, від рівня його духовної культури. Визначення шести галузей культури в суспільстві дало підставу для класифікації особистостей.

Серед шести головних духовних сфер суспільства Е. Штерн виділяє: науку, естетику, економіку, релігію, політику, взаємини з іншими людь­ми. І відповідно до них він називає шість типів особистостей: теоретич­на, естетична, економічна, релігійна, політична та соціальна.

До персоналістичних напрямів психології належать: теорія саморс-алізаціїТ. Олпорта (1897-1969), концепція самоактуалізації А. Маслоу (1908-1970), концепція відношень у структурі особистості К. Роджерса (1902-1990) та інші.

Слід зазначити, що основний предмет дослідження персонологів -психічно здорові, зрілі і творчо обдаровані представники людства. Го­ловна їх відмінність від Інших людей полягає в безперервному розвит­ку і активному ставленні до навколишнього світу.

У структурі особистості Г. Олпорт розрізняє центральну мотивацій­но-спонукальну сферу, яка складається з двох рівнів активності: моти­вації погреби і вищих мотивів - прагнення до розвитку. Отже, пошук постійного напруження, опір рівновазі, гомеостазу - характерні риси мотивів розвитку. Мотиви розвитку зумовлюють спрямовану в майбут­нє систему цілей, реалізація яких вимагає і сприяє розвиткові нових можливостей людини.

Отже, особистість- процес безперервного становлення людини, спрямованої в майбутнє. А саме: формування нових мотивів є проце­сом перетворення способів діяльності, її цілей і мотивів. Якраз у ме­ханізмі перетворення мотивів на способи тієї самої діяльності - умова саморозвитку людини.

А. Маслоу доводить, що соціальність людини - вимога самої ЇЇ при­роди, що люди мають потреби в спілкуванні, любові, повазі, співпри­четності, які за своєю природою набувають форми "інстинктоподібнос-ті". Тобто це потреби суто "гуманоїдні". До базальних потреб відно­сяться: фізіологічні потяги, потреби в безпеці і захисті, любові, повазі і самоактуалізації людини. Незадоволення базальних потреб спричинює хвороби: неврози і психози.

Над рівнем базальних потреб надбудовується метамотиваційний рі­вень - потреби в істині, добрі і красі, справедливості, єдності. Але по­треби самоактуалізації, на думку А. Маслоу, починають функціонувати лише після того, коли вдоволені всі інші потреби.

Вивчення творчих особистостей дало підстави для важливого виснов­ку: серед різноманітних властивостей людей, схильних до "самоактуалі-заціГ, провідною є установка на зосередженість не на власній персоні, не на суто індивідуальних інтересах, а на високих суспільних цілях. Цим людям властиві почуття провини, тривоги, але їх непокоїть не власна до­ля. Зовнішня свобода для них менш важлива, ніж внутрішня.

Центральна ідея концепції К. Роджерса полягає в тому, що спів­відношення: 1) дійсного змісту особистості, 2) уявлення людини про себе - про своє "я" і 3) про своє ідеальне "я", про той тип особистості, якою вона бажає стати, відображає справжню структуру особистос­ті. Розбіжності в цих уявленнях призводять до неврозів і страждань людини. Вона відчуває стурбованість, почуття тривоги, уразливості, яке стає тим болючішим, чим більше назріває потреба змінити на кра­ще думку про себе.

Психотерапевтична процедура, запропонована К. Роджсрсом, спря­мована на те, щоб, по-перше, сформувати в особистості нове, більш адекватне бажанню бачення себе самої і, по-друге, зробити його більш реальним, що відповідає можливостям людини, її "ідеальному я", по-третє - створювати "теплий психотерапевтичний мікроклімат". Завдяки цьому людина забезпечує позитивне ставлення до себе, починає вірити в себе, що є безперечною умовою розвитку, дієвого самоконтролю і орга­нізованості дій. А щоб піднятися ще вище, людина має усвідомити свої переваги і вади, прийняти їх як належне і почати працювати над собою.

К. Роджерс, вивчаючи розбіжності дійсних можливостей, бажань та почуттів людини і її "ідеального я", назвав цей стан "умовою пре­стижу". Це- відповідність громадській оцінці, суспільній значущості особистості.