Механізми психіки людини

Механізм психіки - знаряддя, метод людини, завдяки якому поєд­нуються в цшеність її органи і системи передавання і перетворення енергії та інформації в процесі ЇЇ діяльності.

І. М. Сєченов ще в 1878 році надавав поняттю "механізм" важ­ливого значення у психології і стверджував: думка про механічність роботи мозку - скарб для натураліста. А О. О. Ухтомський цю думку конкретизував: тіло людини не є єдиним, одноманітним механізмом і монотонною машиною, але є множиною машин і механізмів, що, як у калейдоскопі, змінюють одна одну залежно від умов роботи в кожен окремий момент часу.

Спираючись на це твердження, можна визначити і будову механізму психіки людини, а саме:

відображення - проектування - опредметнення

Психічне відображення. Психічне відображення містить у собі систему функцій, які регулюють діяльність людини.

По-перше, психічне відображення має активний характер, зумовлений пошуком та добиранням відповідно до умов середовища способів дій.

По-друге, психічне відображення має випереджальний характер, забезпечуючи функцію передбачення в діяльності та поведінці.

По-третє, кожний психічний акт є результатом дії об'єктивного че­рез суб 'ективне відображення, через людську індивідуальність, що на­кладає відбиток своєрідності на її психічне життя.

По-четверте, у процесі діяльності психічне відображення постійно поглиблюється, вдосконалюється і розвивається.

Проектування. Основна функція проектування — впорядкування і гармонізування смислів відображення відповідно до мсти дій або ді­яльності людини.

Шлях проектування - це сукупність і послідовність розумових або психомоторних дій, внаслідок чого створюються образи, схеми або знакові системи - теорії будови матеріальних предметів або дій ма­шин, споруд, їх вузлів, а також власних дій, що сприяють розв'язанню теоретичних або практичних завдань.

Але перед людиною відкривається можливість конструювати і ство­рювати, будувати і розглядати предмети і явища з елементів відомого і усвідомленого - в межах потенційної здійсненності.

Опредметнення. Опредметнення - елемент свідомої і доцільної ді­яльності людини. Ця діяльність має три основні форми:

1) матеріальну: виробництво, фізична робота і праця, в процесі
якої людина перетворює і втілює себе в навколишньому світі;

2) психічну - вироблення та інтерпретація змісту відображення,
добір цінностей, розумові операції і переживання тощо, які є конструк­
тивними елементами будь-якого виробництва;

3) творіння себе самого - розвиток душевних і духовних потен­
цій, а також усунення різних форм відчуження.

Таким чином, опредметнення - процес перетворення і втілення люд­ських душевних сил і здатностей із форми живої активності в образ

застиглої предметності. Завдяки цьому процесові створена людиною річ стає людською річчю. Недарма Протагор свідчив: міра всіх речей -людина. В. І. Вернадський створене людиною назве ноосферою - сфе­рою людського розуму.

Психічне життя людини - складне явище І має багато форм свого існування. Психічні явища - це своєрідні переживання, суб 'ективні образи відображуваних (усвідомлюваних і неусвідомлюваних) явищ реальної дійсності, це внутрішній світ людини в усій його повноті й різноманітності.

Психічне життя людини виявляється:

1) в активності, що існує суб'єктивно, внутрішньо;

2) в активному ставленні до довкілля;

3) в активному втіленні відображуваного і перетвореного (образу,
думки чи почуття) у зовнішнє (предмет чи явище).

Активність людини є суб'єктивною і включає в себе її відображу-вальну діяльність - відчуття, сприймання, пам'ять, мислення, уяву.

Активність як ставлення до довкілля виявляється у формі емоційно-вольової діяльності, різноманітних почуттів, переживань, а також про­явів волі і вольових якостей. Важливим аспектом психічного життя є спонуки до активності - потреби, інтереси, переконання, ідеали тощо.

Особливу групу психічних явищ становлять індивідуально-психо­логічні властивості особистості - здібності, темперамент, характер та її психічні стани - піднесеність, пригніченість, збудженість, байду­жість та ін.

Значення психіки для життя і діяльності людини вкрай важливе.

Знання природи психічних явищ та їх закономірностей має велике значення для управління психічним розвитком особистості та її діяль­ності.

Психіка і свідомість

У процесі еволюції живих істот психіка як відображення об'єктив­ної дійсності розвивалася залежно від умов життя того чи іншого виду живих істот, набувала дедалі складніших форм. Найвищий рівень її розвитку - людська свідомість.

Психологія пояснює виникнення людської свідомості суспільним буттям людей і трудовою діяльністю, що спричинили її розвиток. З переходом до суспільних форм життя докорінно змінилася структура людської поведінки.

Поряд з біологічними мотивами, які залежали від безпосереднього сприймання середовища, виникали вищі, "духовні" мотиви та потреби, вищі форми поведінки, які зумовлені здатністю абстрагуватися від без­посередніх впливів середовища.

Разом з двома джерелами поведінки (спадково закріпленою програ­мою та власним досвідом індивіда) виникло третє джерело, що формує людську діяльність, - передавання та опановування суспільного досві­ду. Одним із вирішальних чинників задоволення цієї важливої соціаль­ної потреби була мова, що стала формою існування свідомості.

Характерними структурними компонентами свідомості є:

1) знання про навколишній світ, природу, суспільство. Рівень сві­
домості перебуває в прямій залежності від рівня опанування знань і
досвіду особистості. У процесі суспільно-історичного розвитку у лю­
дини виникла потреба в знаннях, яка є головною її рушійною силою,
мотивом пізнавальної діяльності;

2) виокремлення людиною себе в предметному світі як суб'єкта
пізнання, розрізнення суб'єкта- "Я" та об'єкта- "не Я", протистав­
лення себе як особистості об'єктивному світу. Характерним є самопіз­
нання, що стало підґрунтям для самосвідомості, тобто усвідомлення
власних фізичних і морально-психологічних якостей;

3) цілеспрямованість, планування власної діяльності та поведін­
ки, передбачення її результатів. Цей бік свідомості виявляється в само­
контролі та коригуванні власних дій, перебудові змісту їх стратегії і
тактики, якщо цього вимагають обставини;

4) ставлення до об'єктивної дійсності, до інших людей, до самої себе.

Ставлення особистості до свого оточення виявляється в оцінці пред­метів та явищ і здатності до критики своїх дій, в яких важливу роль відіграє емоційно-вольова сфера.

Виокремлення та протиставлення себе предметам - світові, при­роді і суспільним явищам, а також переживання свого ставлення до об'єктивної дійсності та самої себе- основні функції самовиховання людини.

Завдяки свідомості та самосвідомості людина стає суб'єктом вихован­ня, тобто самостійно і свідомо формулює мету виховання й досягає її.

Свідомість людини характеризується активністю. У ході відобра­ження дійсності інформація, яку отримує людина, відображається не механічно, а свідомо перетворюється відповідно до її мети, завдання та досвіду.

Рівень розвитку й вияву свідомості в людини залежить від нагро­маджених знань і виробленого світогляду, її ідейних і моральних пере­конань, ставлення до інших людей і до самої себе.

Самосвідомість людини - усвідомлення за допомогою мови себе са­мої, свого ставлення до природи і до інших людей, своїх дій і вчинків, думок, переживань і психічних якостей. Розвиток самосвідомості лю­дини виявляється у:

1) самоспостереженні;

2) критичному ставленні до самої себе;

3) оцінці своїх позитивних і негативних якостей;

4) самовладанні;

5) відповідальності за свої вчинки.

Людині властиві також і неусвідомлювані форми психічної діяльнос­ті (інстинктивні та автоматичні дії, потяги тощо). Але несвідоме вклю­чається у свідоме і завдяки цьому може контролюватися людиною.

Вивчаючи форми психічної діяльності, треба мати на увазі, що пси­хічне життя, свідомість та діяльність людини завжди постають в їх єд­ності. Ця єдність виявляється в цілеспрямованій діяльності людини, в її ставленні до інших і до самої себе, в її різноманітних пізнавальних, емоційних та вольових реакціях.

Людина взаємодіє з навколишнім середовищем як цілісний орга­нізм. Цілісність взаємодії забезпечується насамперед вищим відділом центральної нервової системи - корою великих півкуль головного моз­ку, яка інтегрує (об'єднує) в собі всю діяльність організму й керує нею.