Теорії юридичного позитивізму і соціологічної юриспруденції

Розвиток природничих наук, а також техніки сприяв по­дальшому розвиткові позитивізму, що на нього спиралися політико-правові вчення другої половини XIX — початку XX ст. З часом позитивістська теорія держави і права отри­мала два напрями: юридичний позитивізм і соціологічна юриспруденція.

Найбільшого поширення юридичний позитивізм на­був у Німеччині та у Франції. Найбільш видними представ­никами цих течій були відповідно німецький юрист Карл Бергбом та французький державознавець Адемар Есмен. Прибічники цього напряму не визнавали теорій природ­ного права і стверджували, що існує тільки позитивне пра­во, матеріалізоване у прийнятих державою правових нор­мах. Вони заперечували відомі концепції про те, що поряд із позитивним правом існує вище за значенням природ­не право — як критерій цінності законодавства. Вони вва­жали за необхідне й можливе вивчення лише позитивного права, заперечуючи при цьому необхідність його оцінки й критики, можливість пізнання сутності права й держави. Юриспруденція, за їхнім ученням, має справу не з сутностя-ми, а тільки з правовими явищами, і те, що стоїть за ними,

- 17 — 4-1115

-257 –

ніколи не стане надбанням науки. Отже, юриспруденція е формальною наукою про позитивне право.

Право, за уявленням позитивістів, є сукупністю норм, даних об'єктивно, які не потребують обгрунтування. Соціальним призначенням права є забезпечення соціально­го компромісу.

Норма права розглядалася позитивістами як раз І на­завжди стала догма, а єдиним джерелом права визнавала­ся державна влада, наділена примусовою силою. Норми права — це абстрактні накази, нормативні міркування за­конодавця. Правова концепція позитивізму ототожнювала право з законом, виданим верховною державною владою. Держава ухвалює закони І встановлює ними юридичні пра­ва та обов'язки.

Надзвичайно підносячи значення закону, позитивісти за­значали, що закон з'являється не тому, що цього вимагають суспільні відносини, а навпаки — певні суспільні відносини з'являються лише тому, що с відповідний закон. Тобто пра­вовідносини, суб'єктивні права та обов'язки мають місце за­вдяки бажанню законодавця. З іншого боку, законодавець (яким є держава, суверен) не підкоряється нормам права, оскільки є не тільки джерелом права, а й передує йому іс­торично і логічно. З огляду на це, правила функціонуван­ня політичної влади не мають юридичного характеру і нале­жать до сфери моралі.

З таких самих позицій позитивісти будували свої теорії держави. Остання визнавалася ними як правова форма для сукупного життя народу, верховна юридична особа, право­ва конструкція. Держава створює право і водночас сама є правовим явищем, суб'єктом права.

Другий варіант позитивістської теорії держави і права був представлений соціологічною юриспруденцією, що за­початкувала сучасну західну соціологію права.

Становлення цього напряму державно-правових вчень пов'язується з творчістю німецького вченого Рудольфа фон Ієрінга (1818 — 1892), який вважав право і державу продук­тами суспільного розвитку, складовими соціального життя, що постає в його концепції як царство цілей, цілеспрямова­ної діяльності людини.

Під цим кутом зору вчення Р. Ієрінга багато в чому збі­гається з поглядами Т. Гоббса та І. Бентама, які суб'єктивний егоїзм і корисливий інтерес вважали основою устремлінь

-258-

людини в досягненні тієї чи іншої мети, особистої користі.

Притаманний людині корисливий інтерес скеровує її дії в досягненні визначеної мети, значно активізує її поведінку. Тобто, свободу волі людини, а звідси й права, обумовлено існуючими в суспільстві інтересами.

Егоїсгичний інтерес шкодить суспільним відносинам, і

для ного обмеження застосовується примус. Придушення егоїзму, застосування примусу здійснюєть-ся спеціальною соціальною організацією примусової влади державою з допомогою права.

У своїй теорії Р. Ієрінг заклав основи сучасного розумін-

держави і визначив низку важливих ЇЇ ознак, серед яких:

наявність апарату примусу; наявність публічної влади; на-

явність норм публічного права, що визначає правовий ста-

тут самої держави та її членів; неподільний суверенітет; стан владного зв'язку членів держави, відносини управління й

підкорення.

Держава виникає завдяки існуючому протиріччю між

суспільством та індивідом і необхідністю примусу, її метою,

за вченням Р. Ієрінга, є забезпечення загального інтересу та

обмеження через примус приватного інтересу, що загрожує

•першому, оскільки інтереси суспільства «вищі за свободу».

Через це теорія держави Р. Ієрінга постає значною мірою

як статична, а співвідношення «держава» та «особа» вирі-

шується в усіх випадках на користь першої.

Право мислитель називав дисципліною примусу. З фор-

мального погляду воно призначене для обмеження свавіл-

ля, узгодження індивідуальної поведінки зі встановленими

нормами, захисту соціальних відносин; щодо змісту право

розглядається Р. Ієрінгом як сукупність загальних та індиві-

них інтересів, результат боротьби інтересів індивідів,

груп і санів суспільства.

Егоїстичні інтереси та боротьба за них і є, за вченням мис-лителя основою права. Кінцевою метою права є мир, шлях до якого лежить через боротьбу інтересів. На кожному ета­пісуспільного розвитку з допомогою права забезпечується соціальний компроміс, обмежується влада з ЇЇ інтересами і згодом забезпечується панування закону. У другій половині XIX ст. на фунті соціологічного пози-тивнішу нипикли органічна теорія держави і права та теорія

-259-

Засновником органічної теорії був англійський філософ і соціолог Герберт Спенсер (1820—1903); теорії насилля — австрійський правознавець і соціолог Людвіг Гумплович (1838-1909).

Сутністю органічної теорії є проведення аналогії між де­ржавою та біологічним організмом. Г. Спенсер зазначав, що держава є не що інше, як організм, частини якого подібні до частин (органів) живої істоти.

Як і всі живі організми, держава з'являється на світ, рос­те, збільшуючись у розмірах, досягає зрілого віку, старіє і гине.

Увесь цей процес супроводжується спеціалізацією ін­дивідів, об'єднанням їх у групи — органи, які виконують визначену їм функцію: оборони й захисту суверенітету, еко­номічну, управління тощо.

У своєму розвиткові держава проминає два етапи: при­мітивний та індустріальний. Для першого етапу розвитку характерні війни, боротьба за існування, природний добір, які є необхідними і виправданими для нормального розвит­ку політичного організму.

Згодом розвиток господарства приводить до вищого типу держави — індустріального. Війну й насилля в ньому заступають мир і злагода, а метою держави є благо індиві­да. Влада держави обмежується, зменшується її втручання в соціальну, економічну та інші сфери, а на перший план ви­ходять вільна конкуренція і підприємництво, які стають ос­новою розвитку суспільства.

Теорія насилля Л. Гумпловича багато в чому збігається з ідеями, викладеними Г. Спенсером стосовно становлення держави на першому етапі її розвитку.

Походження держави Л. Гумплович пов'язував із загарб­ницькими війнами, уярмленням одних племен іншими. Сила приводить до поєднання панів і рабів, переможців і підкорених.

Насилля одних над іншими, безмежна влада і підкорен­ня стають звичними і з часом переходять у звичай та право. Сила, зазначав Л. Гумплович, передує праву.

А втім, насилля як основа утворення й необхідна умо­ва зміцнення держави має місце тільки на ранніх етапах. Згодом, завдяки розвиткові, встановлюється рівність усіх со­ціальних груп і прошарків суспільства та утворюється «су­часна культурна держава», характерними рисами якої є:

-260-

рівність громадян і законність; демократизм і парламента­ризм; забезпечення народного добробуту.

На початку XX ст. соціологічна юриспруденція продов­жила існування в іншій інтерпретації — в теорії «вільного права», біля витоків якої стояв Євгеній Ерліх (1862—1922). Учений стверджував, що право корениться не в законах, а в самому суспільстві. Джерело права слід шукати в поведінці людей, які реалізують це право. Фактичні відносини у госпо­дарській, політичній та інших сферах незалежно від сувере­на та його законів формуються у фактичні правила поведін­ки, правові норми.

Навіть більше, кожна спільність людей — організація, профспілка, робітничий колектив, а також виробнича струк-гура — фабрика, підприємство, установа та інші структури суспільства створюють свій порядок, своє право.

Законодавець не створює, а лише винаходить, фіксує від­повідну норму після того, як вона знайдена юристами-прак-тиками в повсякденному житті.

Є. Ерліх, висуваючи ідею «вільного», або «живого», права, віддавав перевагу судовій та адміністративній правотворчосгі.

У кінці ХГХ — на початку XX ст. в Західній Європі сформу-налась соціально-позитивістська концепція содідаризму, яку в історії державно-правових учень репрезентував французький юрист ЛеонДюгі{1859—1928). Він, зокрема, зазначав, що кожен клас мусить виконувати свою місію, свій обов'язок щодо забез­печення солідарності й гармонії в суспільстві. Необхідність со­ціальної солідарності має усвідомлюватися всіма громадяна­ми, що породжує норму соціальної солідарності, головним.Імістом якої є відмова від порушень і позитивна діяльність, спрямована на реалізацію норми соціальної справедливості.

За вченням Л. Дюгі, право виникає стихійно, з соціальної солідарності, а тому є вищим, ніж держава, та обов'язковим для виконання. Юридична норма виникає теж стихійно, а функцією законодавця є тільки її фіксація.

А ще Л. Дюгі не визнавав поділу права на об'єктивне й суб'єктивне. На його думку, існує лише об'єктивне право, юридична норма, яка нікому не надає суб'єктивних прав. І іорма солідарності створює для людини лише соціальний обов'язок, що його вона повинна виконувати, узгоджуючи свої дії з нормою соціальної солідарності.

Близьким до теорії солідаризму було державно-правове вчення інституціоналізму, яке розробив Моріс Оріу (1859 —

-261-

1929). Сутністю цього вчення є визнання всіх соціальних спільностей (сім'ї, соціальне-професійних груп, трудових колективів, асоціацій тощо) інтегративними установами, які виконують дві важливі функції; по-перше, інтегративну, об'єднують суспільство в державу; по-друге — задовольня­ють всебічні інтереси індивідів та їх об'єднань.

У нових економічних умовах М. Оріу робив спробу вирі­шити наскрізну філософсько-правову проблему — пробле­му взаємозв'язку і співвідношення таких суб'єктів соціаль­ної дійсності, як особа і держава.

Соціальні відносини, учасниками яких е особа, держава, колективи людей та інші інститути суспільства врегульову­ються нормами права, в результаті чого такі відносини ста­ють правовими.

У процесі соціального регулювання врівноважують­ся протилежні інтереси індивідів, їх об'єднань, соціальних верств і класів. У цілому національна чи інтернаціональна діяльність заснована на праві, яке врівноважує одвічну про­тилежність між особою і суспільством.

Правові системи, які формуються в кожній державі в процесі свого функціонування, розподіляючи всі права між собою і суспільством, створюють дві групи прав: право ін­дивіда і право суспільства. Такий розподіл породжує певні протиріччя між ними, але водночас створює рівновагу, вста­новлює правовий порядок.

Правопорядок не тільки усуває антагонізм між індивіду­альним (одиничним) і загальним, а врівноважує різноаспектні відносини в цивільній, публічній, комерційній тощо сферах, запроваджує справедливість відносин у цих сферах. Причому цивільна сфера є провідною серед інших завдяки відноси­нам — зв'язкам приватного характеру між усіма суб'єктами всіх інших сфер, а також важливістю інституту власності.

Одним із засобів урівноваження відносин у всіх сферах, у тому числі й політичній, є перетворення фактичних станів у правові, тобто їх легітимізація. З часу узаконення станів, які склалися, їх легітимізації вони стають інститутами.

Ще одним засобом врівноваження, запровадження спра­ведливості є персоніфікація соціальних інститутів. Вона здійснюється відповідно до притаманного людині почут­тя справедливості. Об'єднуючись у колективні утворення, люди стають колективною силою і організуються подіб­но до особи, підкоряючи свої прояви розумним процесам.

-262-

Гому індивідуальним свідомостям стає легко скеровувати колективи в напрямі справедливості.