Державно-правові концепції представників французького Просвітництва

Найвищого рівня Просвітництво досягло у Франції напе­редодні Великої французької революції, стало основою сві­тогляду під час війни за незалежність у Північній Америці (1775—1783 рр.). Згодом ідеологія Просвітництва почала до­мінувати в інших країнах, поширилась у Німеччині, Іспанії, Італії, серед слов'янських народів, відіграла значну роль у формуванні політико-правових концепцій зміни устрою де­ржав та їхніх правових систем.

Важливою фігурою французького Просвітництва, од­ним із авторів нової політико-правової ідеології був Вольтер (Франсуа Марі Аруе, 1694 — 1778). Основні погляди цього мислителя в царині державності та права викладено в пра­цях «Філософські листи» і «Досвід загальної історії та про звичаї й дух народів». Він був переконаний, що соціальною основою нерівності є неосвіченість, якій сприяє церква з її жорсткими настановами й порядками, що суперечать при­родній сутності людини. Тому Вольтер підтримував відому концепцію природного права. Природними законами він називав закони розуму, що диктують людям рівність і сво­боду, яка, за його вченням, е головним природним правом людини. Щоб людина могла реалізувати це право, було не­обхідно, на думку філософа, скасувати привілеї, що існува­ли в тогочасному суспільстві, встановити політичні права: свободу совісті, слова, друку та власності.

Гарантом реалізації природного права людини, за вченням Вольтера, повинна стати держава. За формою правління вона мала бути «освіченою монархією» або монархією, що обмеже­на законом. Перебудову державного устрою слід здійснити ре­формами зверху під керівництвом і контролем монарха.

Проте досконалої держави, на думку мислителя, не бу­ває ніколи, оскільки у людей е пристрасті. Якби їх не було, не було б ніякого державного устрою. До того ж, пристрасті

-136-

й зло є причинами злочинів. Громадянське правління — це воля всіх, яка виконується одним або багатьма, відповідно до законів.

Водночас, порівнюючи форми правління, найбільш прий­нятною з них Вольтер уважав республіку, оскільки вона най­більш наближала людей до природної рівності.

У державі все має бути підкорене закону, починаючи з королівської влади і церкви. Закони охороняють рівність, а свобода людини полягає в тому, щоб залежати лише від за­конів. Найбільшими цінностями Вольтер називав свободу і власність.

Більш деталізованою була державно-правова концепція Шарля Луї Монтеск'є (1689—1755), викладена ним у працях «Перські листи» і «Про дух законів».

Як і Вольтер, він був прибічником теорії природного пра­ва, вважаючи, що у світі все відбувається відповідно до при­родної закономірності. Він зазначав, що розумні істоти мо­жуть самі видавати закони, але в них є й закони, створені не ними, тобто природні закони.

Законами, писав Монтеск'є, у якнайширшому розумінні цього слова є необхідні відносини, що випливають із природи речей; в цьому плані все, що існує, має свої закони: вони є і в божества, і у світі матеріальних речей, і у тварин, і у людини¹.

Природні закони сугтєво змінюються. Монтеск'є назвав основні з природних законів: прагнення людей жити в мирі з іншими; прагнення добувати собі їжу; потяг однієї люди­ни до іншої; намагання жити в суспільстві. Тільки-но люди об'єднуються в суспільство, між ними закінчується рівність і починається війна. Окремі особи в кожному суспільстві по­чинають відчувати свою силу і прагнуть обернути на свою користь блага цього суспільства. Звідси — війна між окре­мими особами. Так само і кожне суспільство починає усві­домлювати свою силу, що призводить до стану війни між народами.

Виникнення цих двох типів війн підштовхує людей до встановлення законів. Позитивний закон, за вченням Монтеск'є, передбачає об'єктивний характер справедливих відносин. Він уважав, що справедливість передує позитив­ному законові.

Моптескье Ш. О духе законов // Избр. произведения. С163.

-137-

У праці «Про дух законів» Монтеск'є розрізняв: міжна­родне право, що регулює відносини між державами; полі­тичне право, яке визначає відносини між правителями і під­леглими; цивільне право, що визначає та регулює відносини між людьми. Далі в своїй концепції філософ зазначав, що суспільство не може існувати без уряду. Згідно з політичним правом, у суспільстві з'єднуються всі окремі сили (воля лю­дей) і отримують назву політичного тіла, або держави.

Свобода людини в державі — це політична свобода. Мислитель підкреслював різницю між політичною свобо­дою і свавіллям. Він зазначав, що в державі, де є закони, сво­бода може полягати лише в тому, щоби маги можливість робити все, що заманеться, і не бути примушеним робити те, чого не хочеться. Свобода — це право робити те, що до­зволено законами. Якби громадянин міг робити те, що зако­нами заборонено, то в нього не було б свободи, оскільки те саме могли б робити інші громадяни'.

Об'єднана в державі сила окремих людей є владою; вона може бути віддана одній або кільком особам. Форму прав­ління Монтеск'є визначав на підставі того, скільки людей знаходиться при владі. За його вченням, це може бути рес­публіка, монархія або деспотія.

Республіканською формою правління мислитель нази­вав таку, де влада належить усьому народові або певній кіль­кості сімейств; монархією — форму, де одноособове пра­вить монарх на підставі закону; деспотією — де управління державою здійснює одна особа, керуючись власними при­мхами.

Аналізуючи згадані форми правління, Монтеск'є відда­вав перевагу монархії, яка функціонує на підставі закону. В такій державі, на його думку, гарантується політична свобо­да людей і виникають умови для реалізації принципу: сво­бода — це право робити все, що дозволено законами. Разом із тим, він допускав, що політична свобода може бути реалі­зованою і за республіканської форми правління.

Розмірковуючи про форми правління та причини, що їх обумовлюють, Монтеск'є дійшов висновку, що вони залежать від розмірів території держави, клімату тощо. Республіка, на його думку, можлива в невеликих за територією краї­нах; у середніх за розмірами державах встановлюється

Монтескье Ш. О дуже законов. — С. 289.

-138-

монархія; в державах, які мають значні території, що усклад­нює управління, можлива деспотія.

Республіку та обмежеігу законами конституційігу монар­хію Монтеск'є називав поміркованими формами правління. Але політична свобода в них може бути реалізованою тільки за відсутності зловживання владою. Оскільки кожна людина «при владі» має схильність до зловживання нею, Монтеск'є пропонував встановити такий порядок, який виключав би таку можливість.

Зловживання владою може бути виключеним лише в тому випадку, коли влада в державі побудована за принци­пом поділу на законодавчу, виконавчу і судову. Ці три гілки влади, на думку Монтеск'є, мусять контролювати одна одну, запобігати зловживанням і створювати умови для реалізації громадянами політичної свободи.

Концепцію «суспільного договору» як формулу об'єднання людей у «громадянське суспільство» та держа­ву демократичного типу розробив французький просві­титель Жан-Жак Руссо (1712 — 1778), виклавши її у працях: «Міркування про науки і мистецтва...». «Про суспільну уго­ду, або Принципи політичного права» тощо.

Перший начерк політичної концепції Руссо зустрічаєть­ся в дисертації про вплив наук і мистецтв на звичаї. Головна її ідея: люди за своєю природою є добрими, але людські ус­танови роблять їх злими; доброчесність — це природний стан людини, розпуста і злочин породжені відносинами, що є наслідком цивілізації. Тому первісний природний стан є станом справедливим, а цивілізація — головне джерело зла, розпусти, нещастя.

Першоджерело зла Руссо вбачав у нерівності, яка поро­джує багатство. Останнє спричинює розкоші й неробство. Мистецтво народжується розкошами, науки — неробством. Тобто, за Руссо, просвітництво є похідним чинником, як і за­непад моралі. Розкоші, занепад моралі, рабство є карою за зверхність, намагання вийти зі стану щасливого невідання, в якому людина перебуває завдяки передвічній мудрості.

Висновок про нерівність між людьми як головний чинник зла Руссо повторював неодноразово. Проте він не спромігся розмежувати залежність просвітництва й занепаду моралі, двох наслідків процесу диференціації суспільства, від за­лежності, де просвітництво було б причиною, а занепад — наслідком.

-139-

Досліджуючи природний стан суспільства, Руссо заува­жив, що пута рабства виникають виключно із взаємної за­лежності людей, спільних потреб, що їх об'єднують; отже, неможливо поневолити людину інакше, ніж створивши їй такі обставини, коли вона не зможе діяти без інших.

Як уже згадувалося, Руссо шукав причини нерівності в розкошах і неробстві. З часом він почав шукати їх у факті об'єднання людей в організоване суспільство.

Організованість суспільства — основна причина нерів­ності. Перша людина, писав Руссо, котра огородила ділянку землі, промовила: це — моє і знайшла людей, досить неда­лекоглядних, які їй повірили, і була засновником громадян­ського суспільства.

Свобода і рівність є «природним станом» людини, тому вони виглядають як його «природне право». Немає ніяких інших прав, і справедливість полягає у визнанні тільки цьо­го природного права, у складанні будь-яких інших історич­них прав, записаних у хартіях, пергаментах, звичаях, а та­кож у допущенні тільки таких обмежень природного права, на які, з огляду на спільні інтереси, погодилися самі члени громадянського суспільства.

Це і є суспільна угода — єдина санкція всіх громадянсь­ких установ і установлень.

Люди догромадянського суспільства були рівними за майновим станом, політичного життя не було. Вони були вільними, не мали узаконеної приватної власності та жили незалежно один від одного (або зовсім незалежно й розрізне­но, або ж об'єднуючись в орди — «вільні спілки» без взаєм­них зобов'язань). Люди були немов «звірі» в «доморальному стані». Вони мали тільки природні (істинні) потреби.

Взагалі людині притаманне бажання вважати своїм те, що знаходиться під її владою; навіть у первісних людей іс­нувала не закріплена, а тим більше насильством, приватна власність.

На думку Руссо, здатність людини до вдосконалення й на­громадження змусила багатьох накопичувати запаси засобів до існування, винаходити знаряддя, які збільшують ефектив­ність праці, переходити до осілості та змушувати працюва­ти на себе інших. Зв'язки між людьми стали тіснішими, вони змогли перейти до обробки металів і хліборобства.

Приватна власність зробилася основою майбутнього гро­мадянського суспільства і причиною майнової, а згодом і

-140-

політичної нерівності, що виникла в ньому. Інститут при­ватної власності спричинив протилежність інтересів, анта­гонізм між людьми.

Держава виникла після появи соціальної нерівності. Посилаючись на потребу встановити мир, багаті запропо­нували бідним утворити державну владу, а бідним не було сенсу відмовлятися; вони сподівалися від управління «спо­кою й зручностей».

Отже, держава виникла завдяки суспільній угоді, найго­ловнішою метою якої було забезпечення кожному спокій­ного використання власності, що йому належить.

Установлені державою закони визнали справедливи­ми вчинені перед тим привласнення, а організація урядо­вої влади створила передумови для нових поневолень. Так утвердилася «химерна рівність прав», а насправді — деспо­тизм і сваволя, тобто стан політичного відчуження.

Нерівність, що виникла в період переходу від природи до суспільства, було приховано декларацією про рівність усіх перед законом, після чого фактична нерівність майнового характеру почала швидко поглиблюватись.

У державі воля громадян з'єдналася не механічно й ариф-метично, а інтегрально. Це не було «волею всіх», це було «за­гальною волею», яка відображала загальні інтереси грома­дян, котрі їх об'єднують.

Ця загальна воля — «завжди стала, незмінна й чиста». Вона є неподільним і невідчужуваним суверенітетом, і уряд отримує виконавчу владу з рук свого народу тільки у виг­ляді доручення, що його він зобов'язаний виконувати від­повідно до народної волі; коли ж він цю волю порушує, то заслуговує на насильницьке усунення повстанцями.

Руссо припускав існування трьох основних форм правлін­ня — демократії, аристократії, монархії. За Руссо, «нормаль­ним» політичним устроєм може бути лише республіка, але цим терміном він визначав «будь-яку державу, що управ­ляється законами, хоч би якою була форма правління».

У малих державах бажаною та прийнятнішою була б де­мократія, а точніше — демократична республіка; у дещо більших, як у Франції, «виборна демократія», тобто здійс­нення виконавчих функцій невеликою групою осіб, суворо підзвітних народу; у великих і багатолюдних — монархія, тобто передача виконавчої влади до рук однієї особи.

-141-

Згідно з Руссо, свобода можлива у справедливій правовій державі майбутнього, в конституції якої «природні відноси­ни та закони завжди збігаються в усіх пунктах». Таким є ім­ператив свободи. Той, хто тільки знає, в чому полягає доб­ро, ще не любить добра. Розум тідьки сприяє віднайденню морадьносгі. Справжнє джерело моральності в нас самих. Воно — внутрішнє сприйняття добра і зла, безпосереднє осягнення їх нашою совістю. Отже, совість у Руссо виступає синтезом внутрішнього почуття й розуму. Саме на совісті засноване розумне природне право — світ моральної до­стовірності. Людина вперше за всю історію на цьому етапі може реалізувати свою потенцію свободи.

Руссо вважав, що в майбутньому ідеальному державному устрої пануватимуть «громадянська свобода» та «право при­ватної власності». Свобода є «...покірністю перед законом, встановленим самому собі», це — особистий параметр.

«Свобода не може існувати без рівності» — це суспільний вимір. Руссо вважав, що слід зрівняти майно громадян, «набли­зити крайні ступені»/ щоб не було ні багатих, ні бідних.

Своєрідний підхід до розвитку державно-правових учень виявили представники французького Просвітництва Дені Дідро, Поль Анрі Гольбах і Клод Адріан Гельвецій.

Головним аспектом політично-правових розмірковувань Дені Дідро (1713 — 1784) була природа людини. Коли люди знаходились у природному стані, вони були рівними, поза-як усі керувалися природними законами. Але люди праг­нуть жити спільно з подібними до себе; підштовхувані осо­бистими інтересами, вони об'єднуються в суспільство для задоволення своїх потреб.

У процесі розвитку суспільства виникає приватна влас­ність, відносини людей ускладнюються, що погребує управ­ління і встановлення порядку. Це приводить до створення держави і появи писаних законів. Продуктом суспільно­го договору є державна влада, в основі якої — воля народу. Метою держави є забезпечення невід'ємних прав громадян та їхнього добробуту.

Розмірковуючи про форми держави, Дідро вважав, що кращою є та, яка забезпечує спокійне й довговічне правлін­ня. Але з наявних форм мислитель віддавав перевагу мо­нархії, що обмежена законом і в якій забезпечується мож­ливість учасгі народу в управлінні політичними справами.

-142-

На досягнення означеної мети держави повинен працю­вати і монарх, а якщо він не забезпечує реалізації прав гро­мадян і порушує їхні природні права, то народ може розір­вати договір і укласти новий.

Припускаючи участь народу в управлінні державними справами, Дідро вважав, що право бути обраними до пред­ставницьких органів влади повинні були мати лише грома­дяни, які володіли власністю. Водночас мислитель виступав проти надмірного багатсгва і злиднів, вважав необхідною функцією держави надання допомоги бідним. Значну роль у державі, за вченням Дідро, має право. Воно регулює всі аспекти життєдіяльності людей за допомогою законів. Всі члени суспільства рівні перед законом у своїх обов'язках.

Як і Дідро, Поль Анрі Гольбах (1723—1789) уважав, що з об'єднанням у державу особисті інтереси людей відіграють визначальїгу роль. На ранніх стадіях існування люди живуть за природними законами. Ці закони випливають із людсь­кої природи і встановлюють принципи суспільних відносин. Природні права людини не змінюються і мають перевагу над писаними законами держави, що їх слід погоджувати з природними законами. Головними природними правами, на думку Гольбаха, є свобода, власність, безпека громадян.

Закони держави, за вченням мислителя, — це продукт суспільного договору, вони регулюють суспільні відносини в цілому, а також відносини між носієм влади (сувереном) і народом. Окрім цього, закони визначають межі повнова­жень суверена й межі підкорення йому народу, спрямо­вують дії суверена на охорону природних і майнових прав громадян. Якщо в державі ці умови не викоігуються, люди можуть відмовитися від покори носієві влади. Закони по­винні гарантувати ще одне природне право людини: свобо­ду, яка виявляється у свободі слова, друку й совісті. Гольбах поділяв ідею, що в суспільстві має панувати закон.

Як і Дідро, він був прибічником обмеженої монархії, в якій забезпечено участь народу в управлінні державними справами. Але обирати до представницьких органів влади, за його проектом, слід було тільки власників землі.

Політичні та правові погляди, основу яких складали ідеї політичної свободи, друку, совісті, верховенства закону, викладав Клод Адріан Гельвецій (1715 — 1771). Свої мірку-вання про державу, право, закон і особу він будував на виз­наченні ролі соціального середовища в житті людини. Він

-143-

стверджував, що характер людини детермінований соціаль­ним середовищем, політичними і правовими установами. Держава, за вченням Гельвеція, — це закономірний продукт суспільного розвитку. Основою утворення держави є осо­бисті інтереси дюдей, передусім боротьба проти природи і прагнення подолати протиріччя між людьми. Ці інтереси підштовхують людей до необхідності укладання суспільно­го договору і встановлення законів для охорони приватної власності.

Приватна власність, на думку Гельвеція, є основою вда­лого суспільного договору. З огляду на це він пропонував розробити таке законодавство, яке регулювало б відносини власності. ГельвецІй обстоював ідею верховенства закону, який мав гарантувати політичну свободу.

Гельвецію був притаманний особливий підхід до форм держави, природу яких він виводив із їхньої мети: створен­ня умов для добробуту чи задоволення інтересів правителів. Якщо держава має на меті гарантію політичної свободи і доб­робуту людей — це добра форма правління, а якщо в державі над усе ставиться задоволення особистих інтересів правителів, то таку форму правління Гельвецій називав поганою.

Щоб держава виконала своє призначення — створення умов для реалізації політичної свободи, мислитель запро­понував проект федеративної держави з республіканською формою правління. Законодавча влада функціонує на рівні федерації, а на нижчому рівні — виконавча влада, що фор­мується внаслідок виборів.

Державно-правові вчення Вольтера, Монтеск'є_/ Руссо стали ідейним підґрунтям Французької революції (1789 — 1794 рр.), протягом якої одна іншу змінили течії конститу­ціоналістів, жирондистів, а також якобінців.

Ідеологами конституціоналістів були Оноре де Мірабо (1749—1791) та Антуан Барнав (1761 — 1793), які піддавали критиці абсолютну монархію, пропагували ідеї рівності і свободи людини.

У результаті повстання 1792 р. до влади прийшли чле­ни Національних зборів, які були обрані до нього від депар­таменту Жиронда. Натхненниками жирондистів були Жак П'єр Бріссо (1754-1794) та Жан Марі Ролан (1734-1793), які сповідували республіканські ідеї, принципи народного су­веренітету, верховенства правового закону як загальної волі суспільства, а також інші аспекти вчення Жан-Жака Руссо.

-144-

Влітку 1793 р. владу захопили якобінці, очолювані Максимільяном Робесп'єром (1758 — 1794) та Жаном Полем Маратом (1743-1793).

У трактатах «Про принципи революційногоуряду» (1793), «Про принципи політичної моралі» (1794) М. Робесп'єр виклав політико-правові погляди щодо перспектив револю­ції та суспільного устрою Франції.

Метою революції і суспільними ідеалами мислитель на­зивав свободу і рівність, царство вічної справедливості і за­кону. «Ми хочемо, — зазначав М. Робесп'єр, — такого по­рядку, за якого б стримувалися всі пристрасті, а чесноти стимулювались би законами.» Суспільний і державний ус­трій повинні грунтуватися на законі, громадянин має підко­рятися посадовій особі, посадова особа - народу, а народ -справедливості. Держава повинна забезпечувати добробут кожної особи, а вона, у свою чергу, — дбати про вітчизну.

Реалізувати це завдання, на думку М. Робесп'єра, може лише демократичний або республіканський уряд. Причому ці два поняття він ототожнював.

Демократія, в розумінні мислителя, це така держава, де суверенний народ, керований створеними ним законами, робить сам все те, що можливо, і за допомогою своїх пред­ставників — все те, що він не може робити сам.

Основним принципом народного уряду повинна бути доброчесність, яка може існувати лише за умов демократії. Сутністю республіки є рівність, яка передбачає перевагу суспільного інтересу над особистим.

Посадовці повинні жертвувати своїм інтересом заради інтересу народу, а влада - своєю гордістю заради рівності. Необхідно, щоб закон владно говорив з тим, хто є його зна­ряддям. Діяльність влади повинна бути підконтрольною на­роду.

Водночас, пропоігуючи суспільний переустрій на демо­кратичних засадах, М. Робесп'єр виправдовував терор, як засіб встановлення демократії. Революційне правління, за­значав він, це деспотизм свободи проти тиранії. Правити народом необхідно за допомогою розуму, а ворогами наро­ду — за допомогою терору.

У проекті «Декларації прав людини і громадянина з на­ступним планом справедливої, мудрої і вільної конституції» Ж. П. Марат розглядав проблеми прав людини, перспекти-

10 — 4-1115

- 145 –

ви суспільного переустрою, поділу влади, організації місце­вого самоврядування.

Усяке політичне співтовариство, зазначав він, повинно мати за мету утвердження прав своїх членів. Від природи всі люди є рівними і вільними в своїх діях.

Проте одні користуються своїми правами для захисту, інші - для нападу і задоволення своїх особистих інтересів. Це призводить до війни і всіляких бід; насилля, помсти, гноб­лення, зради, вбивств тощо. Задля встановлення миру люди об'єдналися у суспільство і кожен взяв на себе обов'язок не завдавати шкоди іншим, передовірив суспільству свої пра­ва на особисту відплату, а також турботу про свій захист і охорону. До того ж, кожен відмовився від частини переваг, пов'язаних із природною незалежністю, задля користуван­ня вигодами, які надає суспільство. Таким чином людство прийшло до суспільного договору.

Метою всякого політичного співтовариства є благопо­луччя його членів. Кожен окремий член співтовариства йме-нується громадянином, всі разом — громадянським суспіль­ством, народом або нацією.

Щоб унеможливити вияви необмежених бажань окре­мих громадян, суспільство встановлює взаємні права для всіх. Ці права беруть свій початок від природних прав лю­дини. Оскільки природні права не обмежені і дозволяють кожній людині приносити в жертву задля задоволення своїх інтересів інтереси інших людей, необхідно, щоб всі члени суспільства заборонили собі на засадах взаємності все те, що може нанести шкоду суспільству і вирішували свої спори на основі законів.

Далі Ж. П. Марат робить висновок, що в політичному співтоваристві люди повинні відмовитися від своїх природ­них прав для того, щоб користуватися громадянськими пра­вами, які по суті є природними правами, врівноваженими правами інших людей і введеними в певні межі на випа­док зіткнення з цими останніми. Тому кожен індивід бере зобов'язання поважати права інших громадян з тим, щоб забезпечити собі можливість мирного користування своїми власними. Громадянські права передбачають особисту без­пеку, свободу, власність на всілякі блага.

У суспільстві не може бути привілеїв для окремих людей, може бути лише нерівність, яка походить від різних при­родних здібностей.

-146-

Суспільне життя, на думку Ж. П. Марата, повинно грун­туватися на конституції, під якою він розумів сукупність ос­новних законів, які встановлюють права громадян, визна­чають розподіл влади і організацію політичного корпусу (держави).

Народ в його сукупності є сувереном і йому має бути під­порядковане все в державі. Він може доручити здійснюва­ти свою суверенну владу своїм представникам, але їх влада завжди повинна бути обмеженою, щоб вони не позбавили прав громадян і не порушували законів.

Ж. П. Марат зазначав, що в державі повинні бути законо­давчий орган, який би обирався народом І займався прий­няттям законів, установа, яка б забезпечувала їх виконання, а також судова влада. Види влади не повинні бути сконцен­тровані в одних руках, оскільки це призведе до прийняття тиранічних законів, примушування до їх виконання і втра­ти свободи.

Судова влада має здійснюватися лише судами, встанов­леними представниками нації, а правосуддя — відправля­тись іменем суверена. Обов'язком судової влади повинно бути розслідування справ, пов'язаних із порушенням за­конів, направлених на безпеку і спокій суспільства, а також розслідування справ, пов'язаних із порушенням законів, що впорядковують приватні відносини між громадянами, або вирішувати спори між ними. Судова система, в проекті Ж. П. Марата, має бути незалежною від інших влад, склада­тися з кримінальних та цивільних судів, а судове слідство — бути публічним. Проте міністрів та інших державних чи­новників судить Верховний трибунал.

Закони повинні бути оплотом права, справедливими, яс­ними, точними і має тлумачилися буквально. Виконання законів має забезпечуватися силою. Повноваженнями кон­тролю за дотриманням законів громадянами Ж. П. Марат наділяв муніципалітети (магістратури).