Вчення про державу і право представників італійського Просвітництва

Значний внесок у розвиток новітньої юридичної свідо­мості Західної Європи зробили представники італійського Просвітництва, зокрема Дж. Віко та Ч. Беккаріа.

Філософ, історик, лінгвіст і правознавець Джамбаттіста Віко (1668—1744) виклав свої політико-правові ідеї у працях «Про незмінність правознавства» та «Основи нової науки про загальну природу націй, завдяки яким виявляються та­кож нові основи природного права народів».

Вчення Віко про політику, державу і право базується на філософське-методо логічних ідеях про загальний розум та об'єктивний характер історичного процесу. Мислитель першим за нового часу почав розглядати політичну владу,

-130-

державу і право як природно-історичні явища, що законо­мірно виникають і розвиваються в контексті виникнення і розвитку людської культури. Для наукової реконструкції ре­ального процесу розвитку держави і права Віко вважав за необхідне базуватися на дослідженні історії мов, міфології та законодавчих пам'яток. Важливе методологічне значен­ня мало звернення Віко до етимології мови політики і пра­ва для дослідження становлення і розвитку державно-юри­дичних інститутів з урахуванням різноманітних факторів, у тому числі природних, господарсько-економічних, психо­логічних тощо. Мислитель убачав в етимології мови ключ до «історії речей, що позначаються даними словами», ос­кільки «історія всіх природних мов має підлягати такому ж ряду змін, як ті, що відбуваються з речами».

Становлення й розвиток держави і права Віко розгля­дав не просто як історію установ, організацій і законів, а як розвиток самої політико-правової природи людини, у свідомості та діяльності в політичному і правовому житті. Прогрес людства, його розвиток Віко поділяв на три періо­ди (епохи). Першим був «вік богів» (дитинство), що харак­теризувався теократично-патріархальним типом норматив­ного регулювання, який у зародковому стані містив основи права. Організація соціальної влади цього періоду — пат­ріархальна теократія, яка базувалася на патріархальній сім'ї та первісній релігії. Право цього періоду було не правом патріархів, а правом богів, оскільки боги вважалися безпо­середніми правителями.

Друга епоха — «вік героїв» (юність). Держава героїчної епохи — це аристократична республіка, яка зумовлювала і відповідні риси права й законодавства. Тут закони створю­валися для користі правителів. Право цього періоду було «волею законодавця, вираженою в його законі». З допомо­гою законів аристократи захищали власні інтереси, накида­ючи свою волю всьому суспільству. Право як мірило і норма свободи і справедливості, що базується на вічному, божест­венному розумі, знаходилося тоді в зародковому стані, захи­щало інтереси незначної кількості людей — привілейованої правлячої меншості, було обплутаним, причавленим гру­бою силою та втіленим у примітивній формі як привілей.-благородних», па противагу цілковитій безправності слуг, рабів, плебеїв. Воно було патриціанським, аристократич­ним, а не народним, не загальнолюдським, 9*

-131 –

Третій період — «вік людей» (зрілість). Природа людини в цей період отримує, відповідно до світового розуму, мож­ливість повного розвитку. Встановлюється людське спілку­вання у власному розумінні, громадянське суспільство для всіх людей, а не для привілейованих, як у попередню епоху. Головними принципами політико-правового життя стають свобода, юридична рівність і загальне благо. Право як міри­ло і норма свободи поширюється на всіх людей. Лише таке право здатне породити філософів, які могли б завершити його досягненням думки, що базується на основі вічної спра­ведливості. У цей період набувають повного розвитку три взаємопов'язані засади права: власність, свобода і захист.

Право власності, за таких умов, — це вже не становий привілей, а можливість розпоряджатися річчю на основі своєї волі, однакове для всіх мірило, норма в царині майно­вих відносин включно зі свободою договорів. Свобода криє в собі сукупність усіх прав, що випливають із розуму; оскільки тепер вона стосується всіх людей як членів громадянського суспільства, то можлива тільки за умов еквівалентності, взаємності. Правовий захист також передбачає однакове мі­рило, а це можливо лише в разі загальності закону і рівності перед ним. Тобто, захист прав стає загальним правом гро­мадян і функціональним обов'язком влади. Усі ці аспекти права (свобода, власність і захист) взаємопов'язані з трьома основними принципами, або приписами розуму стосовно юридичної сфери: жити чесно, себто відповідно до права і справедливості; не шкодити іншим, тобто не посягати на власність, свободу І життя інших людей; віддавати кожно­му належне, себто здійснювати соціальне спілкування на ос­нові принципу еквівалента в обміні благами та у здійснен­ні покарання чи заходів захисту. Власне, останній принцип і є джерелом природного права, який випливає з усвідом­лення вічного закону й основаного на ньому прагнення до спілкування. Звідси право, за сутністю, вічне й незмінне, як вічні й незмінні математичні аксіоми. Неможливо відноси­ни рівності зробити нерівністю. Сама фактична нерівність (у власності, благах тощо) повніша бути охоплена і врегу­льована загальним правовим масштабом зрівнювання та юридичної рівності. Поза цим масштабом будь-яка «ко­ристь» чи будь-яке «благо» стає або насильницькою зрівня­лівкою, або насильницьким привілеєм. А втім, притаманні природі людини як розумної істоти принципи права реалі-

-132-

зуються в історії не одразу. Вони тривалий час існують тіль­ки в зародковому вигляді, обмежені різними антиправови-ми принципами, скажімо, аристократичними привілеями, що випливають Із нерозвиненості розумової природи лю­дини і відповідного стану суспільства. І тільки у «вік людей» ці принципи, а з ними — і право в цілому, досягають свого розвиненого стану.

Проблеми вдосконалення кримінального права за нових суспільних відносин були головними в політико-правовому вченні італійського мислителя Чезаре Беккаріа (1738—1794). У праці «Про злочини і покарання» Беккаріа зосередив ува­гу на обгрунтуванні гуманістичних принципів кримінально­го права і процесу. Його теорію розроблено в руслі природ­ного права, він поділяв концепцію суспільного договору і, отже, принцип рівності всіх перед законом. На основі сус­пільного договору люди відмовилися від природної «аб­солютної» свободи і створили громадянське суспільство, державу і позитивне законодавство. Але відмова від при­родної свободи не означає відмови від свободи взагалі. На взаємних засадах люди пожертвували тільки частиною своєї свободи, щоб мати можливість спокійно та безпечно насолоджуватися іншою її частиною. Виходячи з цього, ме­тою громадянського стану є максимально велике щастя бла­гополуччя максимальної кількості людей. А для цього що­найперше слід убезпечити життя і свободу громадян. Саме для цього створюються держава й позитивне законодавс­тво. Саме тому Беккаріа уважав за необхідне реформувати механізм юстиції на основі принципів законності й поділу влади. Діяльність органів правосуддя повинна базуватися виключно на законах, і «тільки закони можуть установлюва­ти покарання за злочини». Суддя «ні в якому разі і з жодних міркувань суспільного блага» не має права встановлювати покарання, яке перевищує передбачене законом. Беккаріа не сприймав і піддавав рішучій критиці положення, згідно з яким суддя зобов'язаний слідувати духові, а не букві закону. У такому разі, вважав учений, громадяни стануть жертвою свавілля судді, його пристрастей і слабкостей.

З принципом законності мислитель пов'язував і одну з Іоловнихознак правопорушення та юридичної відповідаль­ності. Злочином є тільки те, що заборонене законом, і по­карання може бути призначене тільки тоді, коли воно пря­мо вказане у законі. Поряд із формально-юридичною озна-

-133-

кою правопорушень Беккаріа прагнув з'ясувати також їхній змістовний аспект. Закон мусить відносити до злочинів від­повідне діяння лише тоді, коли в цьому є «абсолютна необ­хідність». Законодавець не повинен свавільно зараховувати якісь діяння до кримінальне переслідуваних. Об'єктивним критерієм тут виступають загальні умови свободи, безпеки громадян. Тільки реальна шкода, що її завдають суспільно­му благу пенні дії, є єдиним та істинним мірилом злочинів. У тісному взаємозв'язку зі злочином Беккаріа розглядав по­карання. Юридична відповідальність і покарання — логіч­ний наслідок правопорушення. У цьому аспекті вчений ви­сунув низку прогресивних принципів, на основі яких має здійснюватися покарання. Це, насамперед, розмірність зло­чину і покарання, що, власне, є застосуванням у криміналь­ному праві загальнішого принципу — принципу еквівален­та. На основі принципу розмірності, відповідності злочину і покарання мислитель запропонував побудувати «точну і загальїгу шкалу злочинів і покарань», де злочини і покаран­ня розміщувалися б відповідно і залежно від їхньої шкоди. З принципом розмірності тісно пов'язаний принцип рів­ності громадян перед кримінальним законом у призначен­ні покарань. Покарання мусить бути неминучим. «Вплив справляє не стільки суворість покарання, скільки його не­минучість», — писав Беккаріа. Неминучість покарання є не­обхідним аспектом законності та обов'язковою умовою іс­нування самого права, інакше руйнується правопорядок. «Впевненість у неминучості, хоч би й поміркованого пока­рання завжди справляє більше враження, ніж страх перед іншим, жорстокішим, але супроводжуваним надією на без­карність».

Мета покарання, на думку вченого, полягає в тому, щоб виключити можливість винному знову завдати шкоду сус­пільству, а також у тому, щоб стримати інших від скоєння правопорушень.

Відповідно до природно-правового трактування мети створення держави і позитивних законів Беккаріа висту­пав за гуманізацію кримінальної відповідальності, проти жорсгоких покарань, у тому числі й проти смертної кари. Жорстокість покарань є свідченням жорстокості не лише політичної влади та законів, а й самого суспільства. Це хвороба, яка руйнує принципи і мету людського співжит­тя. Беккаріа був першим в Історії правових учень, хто дав

-134-

грунтовний теоретичний аналіз того, що смертна кара є неефективним і антигуманним покаранням, яке не може і не повинно мати місця в системі покарань. Смертна кара суперечить божественному й незмінному природному праву. Вона взагалі не грунтується на праві, позаяк лю­дина не повинна позбавляти себе життя і, стаючи членом суспільства, не може передати цього права іншим. Хіба є сенс у тому, що закони, які забороняють убивство, самі схвалюють його? Скасування смертної кари, на думку вче­ного, веде до морального піднесення, гуманізації суспіль­ства і держави.

Прогресивні принципи кримінальної відповідальності було б неможливо здійснити без кардинальних перетво­рень у процесуальній сфері. Головний принцип, що його за­пропонував Беккаріа, — презумпція невинуватості. «Ніхто не може бути названий злочинцем, доки не винесено обви­нувальний вирок, І суспільство не може позбавити звинува­чуваного своєї опіки до того, як буде вирішено, що він по­рушив умови, за дотримання яких йому й забезпечувалася ця опіка». Звідси випливає, що обвинувачуваний має пра­во на захист; порушення цього права є порушенням пре­зумпції невинуватості, а відтак — і основних засад, на яких базується суспільство. Звідси — безумовна заборона тор­тур як засобу добування доказів, заперечення головної за­сади середньовічного процесу — зізнання обвинувачувано­го як «цариці доказів». «Злочин, — писав Беккаріа, — або доведений, або недоведений. Якщо доведений, то за нього можна накладати лише те покарання, що встановлене зако­ном, і тортури є непотрібними, бо зізнання злочинця зайве. Якщо ж злочин не доведено, то не можна мучити невинно­го, яким, за законом, слід уважати кожного, чий злочин не­доведений». Тому, замість зізнання з допомогою тортур, ца­рицею доказів має бути з'ясування справжньої винуватості чи невинуватості обвинувачуваного на основі об'єктивного й неупередженого вивчення всіх доказів. Для забезпечення цього судовий розгляд повинен бути публічним.

Значну увагу вчений приділяв і запобіганню злочинності. «Краще запобігати злочинам, ніж карати за них. Саме в цьо­му — головна мета кожного доброго законодавця», — писав він. А шлях до цього — розумне законодавство та освічений народ, вихований на нормах свободи.

-135-

Беккаріа заклав ті основи кримінального права і процесу, що їх згодом було сприйнято всіма розвиненими правови­ми системами; під впливом його концепцій відбувався по­дальший розвиток кримінально-правової науки.

Date: 2015-09-22; view: 392; Нарушение авторских прав