Теоретико методологічні засади

РОЗДІА 1

«ІСТОРІЇ ВЧЕНЬ ПРО ДЕРЖАВУ І ПРАВО» ЯК НАУКИ

1. ПРЕАМЕТ«ІСТОРІЇВЧЕНЬ

ПРО ДЕРЖАВУ І ПРАВО»

«Історія вчень про державу і право» в системі правознавства (юридичної науки) відноситься до історико-теоре-тичного циклу наук. Юридична наука - система знань про об 'єктивні закономірності розвитку держави і права, їх місце і роль у суспільному житті. Головне її призначення -бути науковим орієнтиром для практики державно-правового будівництва на основі пізнання і усвідомлення відповідних суспільних процесів і явищ.

Юридична наука досліджує різні сторони й аспекти виникнення, функціонування і розвитку держави і права та є комплексом взаємопов'язаних між собою юридичних наук історико-теоретичного (теорія держави і права, історія держави і права, історія вчень про державу і право), галузевого (трудове право, цивільне право, сімейне право тощо), міжгалузевого (кримінологія, організація правосуддя, правоохоронні органи тощо), спеціально-прикладного (судова медицина, криміналістика тощо) напрямків.

Об'єктом наукового пізнання «Історії вчень про державу і право» власне є не держава і право як соціальні інституції, а форми їх теоретичного пізнання й осмислення: ідеї концепції, теорії, доктрини.

Предметом «Історії вчень про державу і право» є теоретично обґрунтовані і концептуально виважені знання людства про державу і право в їх історичному розвитку.

б'єкт пізнання - це фрагмент об'єктивної реальності, що увійшла в коло практичної пізнавальної діяльності суб'єкта пізнання (людини). Об'єкт наукового пізнання цілеспрямовано вивчається правовою наукою із застосуванням наукових методів процесу пізнання. Історично пізнання розпочиналося саме з практики. З розвитком суспільства його об'єктом стає власне пізнання, тобто мислення людини. Тому процес наукового пізнання може розпочинатися йз теорії. Різниця між об'єктом і предметом наукового пізнання дещо відносна. Основна структурна відмінність об'єкта від предмета полягає в тому, що предмет вбирає в себе лише головні, найбільш суттєві для даної науки (з погляду певного дослідження) властивості й ознаки.

В «Історії вчень про державу і право» предметом наукового вивчення є знання, які за пізнавальною глибиною і цінністю перевершують форми буденного (дотеоретично-го) рівня пізнання: почуття, уяву, вірування, думки.

Отже, в «Історії вчень про державу і право» терміном «вчення» позначаються концепції, ідеї, теорії, доктрини, які в логічно-понятійній формі відображають історичний процес поглибленого пізнання державно-правових явищ.

Кожне окреме вчення про державу і право має відносно сталу структуру, а саме: програмні й оціночні засади, методологічну основу, теоретичний зміст.

Програмні й оціночні засади - це політична оцінка існуючої держави та права, визначення їх мети та завдання. У цій частині вчення, як правило, відображаються інтереси та ідеали окремих соціальних груп, їх ставлення до держави і права. Так, наприклад, ідея «договірної держави» переважної більшості теорій ХУП-ХУШ ст. була органічно поєднана із світоглядом нового соціального стану — буржуазії. Вона спрямовувалась проти теологічних догматів про «боговстановле-ність» влади феодальних монархів, набуваючи водночас різних тлумачень, що зумовлювалися світоглядом мислителів та історичними умовами, в яких відбувалась їхня практична та теоретична діяльність. Будь-яка спроба раціоналістично, за допомогою логічних умопобудов, з'ясувати сутність держави і права, відштовхувалась від основоположних понять «приватного права» і «громадянського суспільства».

Змістом державно-правових вчень є намагання з допомогою впровадження нового понятійно-категоріального апарату з'ясувати питання походження держави і права, осмислити правові форми, основні принципи побудови державного устрою та права, визначити соціальне призначення держави і права, встановити співвідношення права й держави, права й закону, держави й індивіда. Наприклад, римський філософ і політичний діяч Цицерон, намагаючись показати, що держава є корпоративною організацією, членство в якій належить усім громадянам, ввів поняття «гезриЬііка» (або ге§ рориіі).

Методологічною основою вчення - є логіко-теоретичні (наукові), філософські або релігійні засади. Наприклад, уявлення про державу і право ранньокласових суспільств спиралися на міфологічно-релігійні (Стародавній Схід) та раціоналістичні історико-філософські засади (Стародавні Греція і Рим); у середні віки - на теологію (догмати церкви стали водночас політичними аксіомами, а біблійні тексти

набули сили закону); в новітній час теологію замінила раціоналістична юридична думка.

Історичний розвиток державно-правової думки підпорядкований певним закономірностям. Історія вчень про державу і право, вивчаючи ці закономірності, дає підстави для узагальнення знань про природу і зміст понять «право», «держава», «закон»; про роль держави і права в регулюванні суспільних відносин; з'ясуванні напрямку еволюції державно-правової думки людства з урахуванням історичних тенденцій його розвитку.

Важливою закономірністю є те, що будь-яке вчення формується із урахуванням політико-правової дійсності певної історичної доби, яка відображається в абстрактно-узагальнених теоретичних побудовах.

Наприклад, в країнах Стародавнього Сходу людина незмінно перебувала у підпорядкуванні держави, яка виступала відносно індивіда як відчужена самодостатня сила. На Заході, вже з часів античної Греції, з'являється феномен вільного громадянина, який є (хоча ще й не у новоєвропейському розумшні) економічно самостійним приватним власником, котрий спільно з іншими, такими ж як він власниками, створює громадянське суспільство — у межах поліса чи середньовічної міської комуни, чи новоєвропейської ліберально-демократичної держави. Такому громадянинові суспільства (за умов ідеальної реалізації демократичної форми правління) підпорядковані державні інститути. Інакше кажучи, на відміну від тотального на Сході панування держави і її первісної ролі в суспільстві, держава на Заході є феноменом похідним, вторинним відносно громадянського суспільства приватних власників.

Відповідно, східнодеспотична модель суспільного устрою передбачає нероздільну єдність влади і держави та її фактичну верховну власність на землю, природні й людські ресурси, а також соціально-політичне й соціально-економічне панування державного апарату над індивідом, який позбавлений (гарантованих якоюсь третьою, незалежною силою) громадянських прав. Характерно, що і влада земна і влада небесна усвідомлюються як то тальні, цілісні і органічно єдині у своїй основі начала, а визнання божественності земної влади санкціонує (виправдовує, більше того освячує) служіння цареві. Західна ж модель суспільного устрою передбачає оптимальне вписування людини у наперед визначені її походженням чи іншими обставинами суспільні рамки наявних ранньодержавних структур, освячених авторитетом богів і предків. Тут людина відчуває за собою свободу і моральне право, санкціоноване вищими силами буття на незгоду з суспільною владою, на моральний осуд персоніфікаторів цієї влади і навіть на відкриту їй непокору. Відповідно основна увага в раціоналістичних побудовах зосереджується на теоретичному визначенні і класифікації форм правління, пошуку причин переходу однієї форми правління в іншу, прагненні визначити найкращу з них:

• у середні віки з об'єктивних причин суспільство поділялося на два табори - церкву і мирян (громадянське суспільство). Зрозуміло, що в основі тогочасної політичної думки лежала суперечка між світською і церковною владами за домінуючий вплив на суспільство;

• у ХУП-ХУШ ст. за доби Відродження та Просвітництва центральним змістом державно-правових вчень постають проблеми гарантій рівності всіх перед законом, свободи і прав особистості;

• у XIX ст. вже на порядок денний постало питання про соціальні гарантії прав і свобод людини;

• у XX ст. проблеми форм правління і політичного режиму суттєво поповнилися дослідженнями обопільного зв'язку держави з політичними партіями та іншими політичними і громадськими течіями й організаціями, зв'язку держави й особи, держави і громадянського суспільства.

Не менш важливою закономірністю щодо розвитку державно-правових вчень є їхній взаємозв 'язок на альтернативних засадах, що сприяє прогресивному поступу державно-правової думки.

Якщо існують структурно-функціональний і конфліктний підходи до аналізу публічної влади, як ознаки державної форми організації суспільства, то прибічники структурно-функціонального підходу, зокрема американський соці-олог-теоретик Т. Парсонс, розглядають її як знаряддя узгодження інтересів різних соціальних груп (знаряддя для інтеграції суспільства). Представники конфліктного підходу, в основному марксисти, пов'язують виникнення публічної влади з протистоянням антагоністичних інтересів у суспільстві, з утвердженням теорії панування й підлеглості. Відповідно така влада виражає волю уже не всіх членів суспільства, а лише окремих панівних соціальних груп. Ця влада, під впливом соціальної диференціації суспільства інститу-ціоналізується в систему політичного гегемонізму, провідною силою якого є сама держава. Ретельне вивчення вказаних вище підходів до аналізу публічної влади дає підстави стверджувати, що кожний із них не позбавлений сенсу і має раціональне зерно, сутність якого в тому, що державна влада завжди пов'язана з примусом. Питання полягає в іншому — якими методами цей примус здійснюється? Методом переконання чи залякування.

Закономірним є й те, що формування вчень про державу і право відбувається в розгалуженій системі ідеологічних впливів, а спосіб обгрунтування політико-правових доктрин пов 'язаний з домінуючим історичним типом світогляду та світоглядом самого мислителя. Так, наприклад, в країнах Стародавнього Сходу і в період античності владарював міфологічний світогляд з центральною ідеєю космоцентризму, згідно з якою світопорядок мис-лився як родова цілісна єдність людини з природою і космосом, в якому жодна із частин не вирізняється як щось особливе. Характерними рисами міфологічного світогляду є антропоморфізм і анімізм, що виявляються в одухотворенні явищ природи, перенесенні на них душевних і навіть тілесних властивостей людини. Метою держави, на думку древніх, було втілення космічної справедливості у людському житті. В середні віки панував релігійний світогляд з центральною ідеєю креаціонізму - створення Богом світу з нічого. Релігійним сенсом життя вважалося спасіння безсмертної душі, яке можливе внаслідок праведного життя, що полягає у вірі в Бога та дотриманні релігійних норм у духовному та буденному житті. Фундаментом світосприйняття були засади теології - сукупності релігійних доктрин про сутність і промисел божий. У зв'язку з цим будь-яка державно-правова теорія чи доктрина набували теологічного забарвлення.

Закономірним є й те, що в історії державно-правових вчень існує спадкоємність та зв'язок між вченнями попередніх та наступних історичних епох. Кожне наступне вчення, як правило, враховує уявлення про державу і право тих мислителів, теорії і концепції яких були першими історично і логічно.

Так, наприклад, теолог середньовіччя Тома Аквінський, успішно витлумачив авторитетне вчення Арістотеля про поліс як необхідну умову і єдиний засіб якнайвищого розвитку людських здібностей в католицько-теологічному дусі, перетворивши його на потужну філософсько-світогляд-ну опору католицької церкви. Звертаючись, зокрема, до вчення Арістотеля Тома визнавав його думку про те, що право поділяється на зрівняльне й розподільне, але кожний з них пояснював такий поділ, керуючись різними методологічними підходами (Арістотель пояснював світ на засадах емпіризму, а Тома — на засадах теології).

1. МЕТОД «ІСТОРІЇВЧЕНЬ

ПРО ДЕРЖАВУ І ПРАВО»

Збереження у пам'яті усталених ознак окремих явищ та спільних ознак багатьох явищ, а також зв'язків між явищами, називається знанням. Знань людина набуває, взаємодіючи з навколишнім середовищем у процесі практичної та теоретичної діяльності. Найпершим джерелом її знань є повсякденне життя чи, інакше, повсякденний досвід. Вищою формою пізнання та духовного освоєння дійсності є наука. Наука — це сфера людської діяльності, функція якої полягає у виробленні та теоретичній систематизації об'єктивних знань про дійсність. Результатом наукового пізнання є наукові знання. Особливість їх полягає в тому, що вони здобуваються із застосуванням методів наукового пізнання. Метод наукового пізнання - це усвідомлений і свідомо здійснюваний спосіб пізнання, адекватний природі об'єкта. Інакше кажучи, метод пізнання - це сукупність процедур, за допомогою яких людина отримує істинне знання про світ, сукупність прийомів та операцій теоретичного і емпіричного пізнання, а також практичного освоєння дійсності.

Метод «Історії вчень про державу і право» — сукупність логічних засобів і конкретних способів пізнання загальних закономірностей виникнення і розвитку вчень про державу і право, їх тлумачення й оцінки, спосіб і форма вираження співвідношення конкретної державно-правової теорії (концепції, доктрини) з реальною дійсністю.

Методи наукового пізнання класифікуються методологією (методологічною наукою) за ознаками спільності, масштабами об'єктів їх застосування. За такої класифікації методи поділяються на: всезагальні (філософські) - це гносеологічні й методологічні настанови, на які зорієнтовані більшість наук; загальнонаукові — застосовуються багатьма науками; окремонаукові - у використанні окремих наук.

Всезагальними методами історії вчень про державу і право є філософські методи діалектики та герменевтики.

Метод діалектики орієнтує на розгляд усього існуючого як такого, що виникає, проходить у своєму розвиткові певні стадії і зникає, перетворюючись на щось нове, а також на пізнання всіх явищ як єдності та боротьби протилежностей. В історії вчень про державу та право метод діалектики скеровує на розгляд державно-правових концепцій у розвитку і взаємозв'язку як між собою, так і з явищами суспільного буття. Його застосування дає змогу розкрити предметний зміст теорії, інакше кажучи, з'ясувати, у якому аспекті мислитель розглядає взаємозв'язок держави і права, права і позитивного закону, держави і суспільства.

Герменевтика — це теорія і мистецтво тлумачення історичних текстів. За ствердженням італійського історика права Е. Бетті, герменевтика через тлумачення історичних текстів «переміщується в чужу суб'єктивність».1 Йдеться про те, що методом герменевтики осягається увесь драматизм виникнення нових знань, наукових пошуків, вплив соціального статусу, світоглядної орієнтації автора на характер і зміст його наукової праці. Дослідникові необхідно після ретельного аналізу доробку мислителя відокремити раціональне зерно (зміст) від ідеологічних і світоглядних нашарувань. Адже кожний мислитель, створюючи теорію, ставав виразником інтересів певних соціальних груп, або прибічником певних політичних режимів, і, насамкінець, у свою працю вкладав власне розуміння сенсу людського життя, а отже і власну інтерпретацію доцільності та перспектив розвитку різноманітних форм людського буття; це в однаковій мірі стосується держави і права.

Заіальнонауковими методами пізнання є загальнологічні (методи теоретичного пізнання): абстрагування, аналогія, аналіз, синтез, індукція, дедукція, моделювання, формалізації тощо та методи емпіричного пізнання: описання, порівняння, спостереження, експеримент тощо. Загальнонау-ковими методами пізнання Історії вчень про державу і право є методи порівняння, логічно-історичний, структурно-функціональний.

Метод порівняння дає змогу встановити тотожність, подібність об'єктів пізнання. Застосування цього методу в дослідженні державно-правових вчень спроможне з'ясувати, в якій мірі вони успадкували політико-правову думку минулих поколінь і що виникло нового в тлумаченні причин виникнення, розвитку та сутності держави і права.

Логічно-історичний метод орієнтує на розгляд історії як специфічної форми руху від минулого до сучасного і майбутнього. Застосування цього методу історією вчень про державу і право сприяє об'єктивному аналізу окремих державно-правових вчень, з'ясуванню їх місця і ролі, соціальної цінності у системі державно-правових знань на конкретному етапі історичного розвитку, практичного значення для сьогодення, дає змогу виявити ступінь спадкоємності і взаємозв'язку державно-правових концепцій.

Структурно-функціональний метод — спрямовує на дослідження соціальних явищ і процесів як системи, в якій кожний окремий елемент структури виконує певну функцію. Застосування структурно-функціонального методу в дослідженні державно-правових вчень дає змогу виявити співвідношення між державою і правом на кожному окремому етапі історичного розвитку, з'ясувати їх функціональну роль у суспільстві, виявити характерні особливості взаємозв'язку між етичними, юридичними і релігійними нормами суспільного життя.

Найбільш поширеними конкретно-науковими методами «Історії вчень про державу і право» є соціально-юридичний та порівняльно-правовий.

Застосування соціально-юридичного методу пізнання в процесі вивчення державно-правових вчень дає можливість виявити зовнішні ознаки державно-правових явищ суспільного життя, з'ясувати характер відношення держави і суспільства. Особливої ваги тут набуває питання про суб'єктивне і об'єктивне у розвитку держави і права, їх обопільні ролі в суспільному житті. Хто відповідальний за все, що відбувається в суспільстві і в державно-правовій сфері його життя зокрема. Бог? Безликий об'єктивний закон? Чи самі люди, але тоді, хто саме: народні маси чи лідери, які прагнуть змінити світ. На ці запитання немає вичерпної відповіді, як немає однозначної відповіді на причини виникнення держави і права, а отже і їх сутність. Є окремі версії цих відповідей. У подальшій розмові ми звернемося до цих питань.

Порівняльно-правовий метод застосовується для спів-ставлення юридичних понять, явищ і процесів державно-правового життя суспільства та виявлення серед них спільних і відмітних рис. Це дозволяє класифікувати державно-правові явища, виявляти їхню історичну послідовність, генетичний зв'язок, вивчати природу і зміст фундаментальних категорій юридичної науки: «держава», «право», «позитивний закон», «державна влада», «державний суверенітет», «правова держава» тощо.

3. КРИТЕРІЙ ОЦІНКИ

ДЕРЖАВНО-ПРАВОВИХ ВЧЕНЬ

Критерій - це мірило оцінки (ознака, на основі якої формується оцінка, визначення або класифікація предметів і явищ реальної дійсності). Критерій оцінки державно-правових вчень — це рівень відображення загальнолюдських цінностей в історії державно-правових і політичних вчень, правового відношення держави й суспільства, міра подолання політичного відчуження індивіда.

Такий критерій в повному обсязі обумовлений об'єктивними тенденціями розвитку суспільства та закономірностями формування державно-правових вчень. Інакше кажучи, важливою умовою забезпечення у суспільстві порядку постає необхідність підпорядкування волі багатьох - одній. Це формування такої залежності, коли людина поступається владній настанові не із-за остраху, а із власної волі, визнаючи авторитетність носія влади. (Така умова є необхідною і обов'язковою для забезпечення життєздатності будь-якої соціальної системи). Без подібного підпорядкування розвивається хаос, який врешті руйнує суспільну систему. Найбільш дієвою силою, що забезпечує стабільність у суспільстві, є суспільна влада. Суспільна влада зароджувалась саме як концентроване вираження спільних інтересів, як втілення єдиної соціальної волі для забезпечення потреби у збереженні своєї цілісності. З розвитком історії відбувається відокремлення влади від населення, відчуження її від окремих індивідів. Із виникненням держави влада поступово зосереджується в руках обмеженого кола людей, суспільна влада еволюціонує в державну, формується самостійний апарат влади, тобто спеціальний апарат управління, який згодом стає однією з головних ознак держави.1 Інтереси державного апарату управління (чиновників) перестають збігатися з інтересами соціуму. Держава перетворюється в інституцію, яка протиставляє себе суспільству. Такий перебіг подій створює ситуацію, коли держава, перетворившись в самодостатню інституцію, перестає виконувати свою основну онтологічну функцію - узгодження суспільних інтересів і захисту індивіда незалежно від расової, соціальної і майнової належності. Онтологічно ж державна влада покликана на підставі правового закону створювати умови для узгодження різноманітних інтересів у суспільстві заради забезпечення всезагального інтересу (створення умов для задоволення потреби свободи). Це мета, до якої прагне будь-яке суспільство. Однак, як свідчить історія, державний апарат управління за певних історичних і політичних обставин стає одним із чинників відчуження індивідів від вирішення загальносуспільних справ.

Наведені положення знаходили і знаходять своє обґрунтування у державно-правових вченнях. Для ретельного їх

___________

1. Див.: Рябов С. Політологічна теорія держави.-К., 1996 С. 12-17

аналізу і застосовується критерій оцінки. Всі державно-правові вчення за критерієм оцінки класифікуються на прогресивні, консервативні і реакційні.

Оцінюються як прогресивні такі вчення, які містять ідеї підпорядкування держави інтересам народу, вимогу забезпечення природних і політичних прав людини, захисту індивіда і суспільства від безчинств і беззаконня, підпорядкування державної влади законові. (Це гуманістичний (ци-вілізаційний) підхід до оцінки державно-правових вчень). До прогресивних відносяться, наприклад, теорії відродженого природного права, правової та сощально-правової держави.

Як консервативні набувають оцінки такі вчення, які заперечують будь-які прояви шовінізму та негативного націоналізму в практиці державно-правового життя, проповідують глибоке вкорінення у традицію (а формування державності завжди спрямовується на запобігання конфліктів), консолідацію державою соціальних і національних спільнот на принципах верховенства права та наповнення норм права моральним змістом. До таких теорій, наприклад, відносяться теорія національно-демократичної держави (М. Гру-шевський), класократична теорія (В. Липинський), патріар-хально-патерналістська концепція держави Конфуція тощо.

Оцінку як реакційних мають такі вчення, в яких проголошуються і захищаються ідеї етатизму, необмеженості державної влади, ідеалізуються авторитарні й деспотичні режими, формується правовий нігілізм. До реакційних, наприклад, належать фашистські і націоналістичні теорії держави і права.

4. ФУНКЦІЇ «ІСТОРІЇ ВЧЕНЬ ПРО ДЕР7КАВУІ ПРАВО»

У функціях «історії вчень про державу і право» як науки проявляють себе її сутність, зміст, призначення. Вони визначаються особливостями її предмета, місцем і роллю в системі юридичної науки.

«Історія вчень про державу і право» насамперед виконує наукову функцію, в широкому розумінні,— пізнавальну. На основі узагальнення, аналізу державно-правових знань, набутих людством у процесі історичного розвитку, та з розвитком самої науки створюється цілісна картина закономірностей поступу державно-правової думки, розглядається раціональне осмислення питань про природу держави і права, їхнє походження та способи існування. Таким чином, «Історія вчень про державу і право» систематизоване, узагальнене знання про теоретичне (раціональне) осмислення державно-правової сфери суспільного життя, про сутність держави і права.

«Історія вчень про державу і право» не обмежується узагальненням, систематизацією та аналізом державно-правових вчень. За допомогою власних наукових методів, вивчаючи форми теоретичного пізнання державно-правових інститутів, вона досліджує природу і зміст понять «держава», «державність», «право», «закон». її метою є отримання справжнього знання про державу і право, передусім безвідносно до суб'єкта пізнання.

«Історія вчень про державу і право» не обмежується пізнавальною функцією. Своєю здатністю синтезувати в цілісну й завершену форму всю сукупність теоретично-обґрунтованих і концептуально виважених знань про державу і право вона впливає на формування правосвідомості, правової й політичної культури індивіда, виконуючи, у такий спосіб, світоглядну функцію.

Із науковою і світоглядною функціями Історії вчень про державу і право тісно пов'язана евристична функція, яка дає змогу на основі вивчення теоретичних форм осмислення держави і права відкрити нові закономірності, властиві державно-правовим явищам в нових умовах розвитку суспільства.

«Історія вчень про державу і право», виконуючи комунікативну функцію, сприяє якісному розвитку юридичних знань. Зокрема, разом з іншими юридичними науками істо-рико-теоретичного циклу вона вирішує проблему забезпечення фактичним, науково обґрунтованим матеріалом Загальної теорії держави і права, яка виконує методологічну функцію в системі юридичної науки.

Прогностична функція випливає із природи теоретичного мислення, підсумковим результатом якого є народження нових ідей. В цьому аспекті на основі вивчення закономірностей розвитку державно-правової думки, способів осмислення держави і права, їх соціальної мети і завдання виникає можливість передбачити перспективи розвитку держави і права як соціальних інститутів та визначити напрямок їх еволюції,

«Історія вчень про державу і право» виконує і навчально-прикладну функцію. Як навчальна дисципліна вона оптимально пристосована до цілей та умов навчального процесу в юридичному вузі. її застосування в навчальному процесі сприяє оволодінню юридичними знаннями та підвищенню професійного рівня майбутніх фахівців-юристів.

5. «ІСТОРІЯ ВЧЕНЬ ПРО ДЕРЖАВУ І ПРАВО»