Главная Случайная страница


Полезное:

Как сделать разговор полезным и приятным Как сделать объемную звезду своими руками Как сделать то, что делать не хочется? Как сделать погремушку Как сделать так чтобы женщины сами знакомились с вами Как сделать идею коммерческой Как сделать хорошую растяжку ног? Как сделать наш разум здоровым? Как сделать, чтобы люди обманывали меньше Вопрос 4. Как сделать так, чтобы вас уважали и ценили? Как сделать лучше себе и другим людям Как сделать свидание интересным?


Категории:

АрхитектураАстрономияБиологияГеографияГеологияИнформатикаИскусствоИсторияКулинарияКультураМаркетингМатематикаМедицинаМенеджментОхрана трудаПравоПроизводствоПсихологияРелигияСоциологияСпортТехникаФизикаФилософияХимияЭкологияЭкономикаЭлектроника






Висновок. Мислителі Стародавньої Греції започаткували філософсько-наукове осмислення держави і права як форм суспільного життя





 

Мислителі Стародавньої Греції започаткували філософсько-наукове осмислення держави і права як форм суспільного життя. В період античності сформувалась загальна теорія міста-держави (полісу), в якій держава розглядалась як посередник між морально-рівними вільними громадянами (читай рівноцінними власниками), які поводяться згідно із приписами закону, живуть у злагоді і мирі, а проблеми вирішують виключно шляхом дискусії. Провідною ідеєю теорії стала ідея законності — панування справедливих законів (йдеться про всеохоплюючу космічну справедливість, яка заперечує насилля і нерівність громадян), які є підмурком політичної свободи (свободи полісу). Основним же завданням держави, її метою є забезпечення законності.

Платон, створивши вчення про загальнообов'язковість закону, його вищий авторитет, сформулював уявлення про норму права, яка є загальним принципом належної поведінки людей у особистому і громадському житті. Він заклав фундамент доктрини природного права, захищаючи загальний для всіх громадян принцип справедливості у праві (перед законом усі рівні, включаючи і правителя). Не менш важливою заслугою мислителя є утвердження ним думки,

 

що державою можуть управляти лише освічені громадяни, мудрі правителі.'

Арістотель у загальних рисах заклав фундамент емпірично-наукового підходу до вивчення держави і права. Він розробив патріархальну теорію держави. Вперше окреслив у моральній філософії особливу сферу - політику, розглядаючи її як науку про вище благо людини і держави. Розвинув доктрину природного права з урахуванням рівності і диференціації у відносинах між людьми, свободи й необхідності, належного і допустимого. Створив власну конструкцію правового регулювання, за якою майнові, трудові, приватні, сімейні відносини держава регулює з допомогою зрівняльного права, а відносини між суспільством і людиною, державою і громадянином - з допомогою розподільного права. Цією конструкцією теоретично він заклав фундамент для поділу права на публічне і приватне, що знайшло своє практичне застосування в правовій практиці Стародавнього Риму.

Заслуга Цицерона в розвитку історії вчень про державу і право полягає в наданні ним ідеї природного права такого тлумачення, яке поширилось у Західній Європі і стало вагомим здобутком державно-правової думки людства аж до XX ст. включно. Від Цицерона це вчення перейшло до римських юристів, а згодом до отців каталицької церкви. Згідно із вченням Цицерона природне право виникло раніше (історично і логічно), ніж виникла держава і позитивний закон і є вищим істинним законом справедливості. Власне Цицерон в систематизованому вигляді започаткував природно-правову традицію в історії розвитку вчень про державу і право.

Однак, починаючи з перших кодифікацій римських імператорів, які проводилися з метою удосконалення існуючого на той час правового матеріалу в одному правовому акті - Кодексі, право поступово звелось до команди правителя, бажання якого набирало сили закону (цшкі ргіпсірі ріасиії, 1е§із ЬаЬеі уі^огет - воля правителя набуває сили закону). Така тенденція остаточно оформилась в теорії римського юриста Ульпіана і якою започаткувалась традиція юридичного позитивізму в історії вчень про державу і право. Теорія римських юристів про поділ правової дійсно-

________________________________

1 Існує мудре прислів'я: «Всезнання розуму не додає». Володіти широкими знаннями - ще не свідчить про вміння мудро правити державою. Мудрим правителем є той, хто пізнав закони світобудови й людської душі і сам перебуває в гармонії із Всесвітом та може навчити інших як жити у злагоді і мирі.

 

вової думки набули релігійного оформлення. Йдеться про те, що догмати церкви стали водночас політичними аксіомами, а біблейні тексти у будь-якому суді (світському чи церковному) мали силу закону. Поза християнською доктриною не виникало будь-яких уявлень про державу і право.

На період раннього феодалізму (Х-ХІ ст.), провідним було вчення трьох великих мислителів — отців католицької церкви, що жили через два століття після офіційної легалізації церкви: св. Амвросій (друга пол. IV ст.), св. Августин (поч. V ст.), св. Григорій (друга пол. VI ст.). Ніхто з них не мав на меті створити систематизовану церковну філософію та оформити стосунки церкви й держави, і все ж висловлені ними погляди стали підвалиною християнських переконань і складовою частиною теологічної концепції взаємин церкви і держави.

Ідейною засадою теоретичних міркувань мислителів доби раннього середньовіччя було положення - про існування єдиного християнського суспільства, яке охоплює увесь світ. Після Бога це суспільство має ще дві голови - папу й імператора, два принципи влади: духовне правління - священиків і світське - королів. У духовних справах юрисдикція церкви поширюється на всіх християн, включаючи й імператора, який як християнин вважався чадом церковним (перебуває всередині церкви, а не над нею). Отже, суперечки між двома ієрархіями (церквою і державою) за вплив на суспільство в правовому відношенні є винятково юрисдик-ційними. Ці роздуми стали засадовими в теорії «двох мечів», концепцію якої виклав папа Гелазій І наприкінці V ст. Основні положення теорії спирались на довільне тлумачення цитат із Євангелій - імператор одержує свій меч від церкви, а відтак зобов'язаний служити їй своїм мечем. В питаннях віри він повинен залишати право останнього слова за церквою і мусить радше вчитися, аніж навчати. Захищаючи право церкви на провід у суспільстві, отці церкви створили засади теократичних теорій, які почали домінувати з розвитком феодалізму (XI — поч. XVI ст.). Засадо-вим у теократичних теоріях було твердження, що держава зобов 'язана підпорядковуватися церкві, а світські правителі мусять коритися їй як християни (чада церкви).

На час феодалізму церква зміцнила своє економічне становище, перетворившись у великого феодала, а церковники- у великих землевласників (феодалів). Священики високого сану завдяки багатству, авторитету в суспільстві і особливо завдяки своїй освіченості, активно переймались проблемами світського життя і часто займали високі посади в державі. Поступово моральна і духовна вищість священиків у суспільстві трансформувалася у вимогу юридичного підтвердження такого стану. Політична думка відразу ж відреагувала на подібні прагнення. її головною проблемою стає боротьба між світською і духовною владами за вплив на суспільство.

Зміст правової свідомості визначався світоглядними параметрами. Духовним джерелом таких понять як «справедливість», «право», «закон» була Біблія. Наприклад, всі були переконані, що приписи закону є неспростовними і, що він має фундаментальне значення для упорядкування суспільних відносин на землі. Справедливість же зобов'язує застосовувати до обвинувачених два крайніх заходи: жорстоку кару в повному обсязі або помилування.

 

2. РАННЬОХРИСТИЯНСЬКІ УЯВЛЕННЯ ПРО ДЕРЖАВУ! ПРАВО

 

Перше, на що необхідно звернути увагу, це те, що християнство було передусім вченням про спасіння, а не філософією чи політичною теорією. Але це вчення набуло полі-тико-правового забарвлення, позаяк не могло обминути питання про взаємини особи, земної влади, державності в цілому (традиційне середньовічне мислення продовжувало традицію античної державно-правової думки й не протиставляло суспільство і державу).

Християнство як вчення про спасіння запозичило від стоїків ідеї про природне право, віру в Провидіння, що править світом, у незмінну справедливість закону і самоврядування, а також рівність усіх людей перед Богом. Віра в Божественне одкровення не суперечила ідеї, якої дотримувався Цицерон, що закон природи - це Божий закон. Стоїчній ідеї всесвітньої держави християнство надало релігійного тлумачення в площині божественного задуму спасіння людства. В проекті цього задуму світській державі (світській владі) відводилась роль засобу перетворення земного життя на поріг до життя вічного. На ідею світського права воно наклало ідею християнського обов'язку.

У своєму історіософському оформленні християнська монотеїстична концепція Бога відштовхувалась від положення, що Бог-Творець не частина космосу (як Зевс) чи його субстанція (як Брахма), а якісно відмінна від матеріального буття першопричина. З перших сторінок Біблії стикаємося з ідеєю створення (а не самопородження) космосу, який має джерело не в собі, а над собою - у вигляді Божественного розуму і волі. А те, що світ свідомо створений вищою силою, то це відбулося заради певної мети, досягнення якої має бути кінцем світу. Отже, згідно із концепцією світ має початок (акт творіння), історію (перебіг подій, головне в аспекті взаємин Бога з людьми) та фінал (кінець світу). Тому попри все свідомість середньовічних християн була зорієнтована на неминучий кінець світу та долю душ людських після Страшного суду.

Принциповими засадами раннього християнства були, по-перше, теїзм - сприйняття Бога як творця і промисли-теля світу; по-друге, дуалізм — погляд на світ як арену боротьби добра і зла; по-третє, персоналізм - у розумінні визнання за кожною людиною права на свободу вибору і одноосібної відповідальності за свої дії перед Богом; по-четверте, провіденціалізм і есхатологізм - віра у кінцеву, наперед визначену перемогу добра над злом, що й знаменує собою «кінець світу» як «Страшний суд» та утвердження Царства Божого на землі.

Ні людина, ні держава не розглядалися «нейтральними» відносно Всевишнього, оскільки він є персоною і вищою дієвою силою світу. Всі мусили служити Богові, реалізую-чи, незважаючи на всі перешкоди і страждання, його волю і задум, а якщо виступали проти його волі, мислилися уособленням ворожих сил - уособленням Диявола. З огляду на це допускалися дві можливі форми ставлення людини до влади: якщо вона від Бога, тоді людина визнає її священною (сакральною) і вважає своїм обов'язком віддано служити їй; якщо ж влада не від Бога (відчужена від нього або ж прямо ворожа), то їй необхідно морально протистояти у тому випадку, якщо держава буде примушувати, чи підштовхувати людину на скоєння «богоогидного» вчинку чи сама скоїть гріх.

Виразником ранньохристиянських ідей був визнаний авторитет середньовіччя в питаннях християнської релігії і філософії аж до Томи Аквінського християнський теолог Аврелій Августин (Блаженний) (345-430 рр.). Політичні і правові погляди теолога викладені в книзі «Про град Божий». Своїм вченням він заклав підвалини процесу десакра-лізації пануючих у суспільстві уявлень про державу. Цього вимагала логіка боротьби за утвердження диктату церкви над суспільством і державою.«Прагнення применшити роль держави й штовхнули теолога на проголошення її не як божого творіння, а творіння рук людських. Його погляди спрямовували суспільну свідомість на сприйняття держави як організації нижчого порядку, другорядної відносно церкви.

Однак, важливо підкреслити, що церковну і світську влади Августин не розглядав як інституційно протилежні. Згідно з його вченням існувало єдине християнське суспільство (яке охоплювало принаймні до XI ст. увесь світ), яке теолог не протиставляв державі і церкві. Він підкреслював, що після Бога суспільство мало дві голови: папу й імператора, отже дві ієрархії посадових осіб. Між цими обома об'єднаннями не існувало водорозділу. Однак основним у вченні Августина було прагнення обґрунтувати ідею моральної зверхності церкви над державою і право (обов'язок) держави на підтримку церкви, особливо у боротьбі останньої проти єретиків. Підставою було визнання ранньохристиянських засад, згідно з якими історія людства - це звершення задуму божественного спасіння, присутність церкви у розгортанні божественного задуму має вирішальне значення, бо єдність роду людського перш за все означає єдність християнської віри під верховенством церкви.

Погляди Цицерона та інших дохристиянських мислителів, котрі вбачали мету істинної держави в утвердженні справедливості, Августин критикував саме з тих причин, що жодній «язичницькій імперії досягти цього так і не вдалося». Він переконував, що з часу виникнення християнства жодна держава не може бути справедливою, якщо вона не християнська і жодний правитель, якщо він перебуває поза церквою, не спроможний правити справедливо.

Утіленням божественної справедливості згідно із вченням Августина є право. Засадовим принципом права -є непорушний, вічний, санкціонований Богом закон, що регулює людські відносини. Вічний закон - вираження Божественного розуму і волі, він визначає природний порядок, а отже і природне право. Природне право — це ідеальна норма людських відносин і водночас загальний закон буття, що випливає із незмінного порядку природи і всього Всесвіту. Вічний закон і природне право імманентні (атрибутивні, внутрішньо притаманні) розуму і волі Бога. Ці положення стали методологічними засадами обґрунтування Августином мети істинної (християнської) держави -утвердити справедливість, утілену в природному божественному праві. Сутність справедливості можна осягнути тільки з допомогою Святого Письма. Держава, в якій ігнорується право (як втілення божественної справедливості) приречена на небуття.

 

3. ВЧЕННЯ ТОМИАКВІНСЬКОГО ПРО ДЕРЖАВУ, ПРАВО І ЗАКОН

 

Свою філософсько-теологічну систему - томізм - мо-нах-домініканець Тома Аквінський (1225-1274 рр.) виклав у численних працях, в яких торкається питань держави, права і закону в аспекті відношення церкви і держави, влади і суспільства, істини і справедливості. Найвизначнішими серед його творів є «Сума істини католицької віри проти язичників», «Сума теології», «Про правління можновладців». Усі ці твори спрямовані проти арістотелевсько-аверро-їстичного вчення, яке набуло поширення в Західній Європі у ХІ-ХП ст. і порушувало засади християнсько-католицького світу. Аверроїзм - напрямок у західноєвропейській середньовічній філософії, який походить від поглядів арабського філософа XII ст. Ібн Рушди (в лат. традиції Аверроес) і став результатом переосмислення вчення Арістотеля з позицій натуралізму.1

Аверроїзм - це вчення про вічність матерії і руху, яке заперечує акт одночасного божественного творіння, визнаючи Бога не як творця, а як першопричину всього сущого. Згідно із вченням аверроїзму все земне життя, включаючи державу і право, підпорядковане природній необхідності.

Тома Аквінський як неухильний провідник ідеології католицької церкви успішно витлумачив арістотелізм (вчення послідовників Арістотеля) в католицько-теологічному дусі, перетворивши його на потужну філософсько-світоглядну опору католицької церкви. Він один з перших спробував розвинути християнську доктрину держави на основі Аріс-тотелевої «Політики».

Доцільно наголосити на принципово різних засадах вчень Арістотеля і Томи Аквінського, зокрема стосовно розуміння природи людини і справедливості. В Арістотеля (і в античних мислителів в цілому) людська поведінка підпорядкована природному праву, яке втілює вимоги всеохоп-люючої космічної справедливості. У Томи Аквінського (взагалі у мислителів середньовіччя) природне право - це підкорення людини Богові і втілення божественної справедливості. У Арістотеля держава (поліс) є «самодостатньою», тобто вона онтологічно сама по собі здатна забезпечити всі умови, за яких можливий найвищий рівень морального розвитку громадян. Полісна організація суспільства мислилася реальною умовою реалізації космічної (вічної) справедливості, критерієм якої розглядалося право. У вченні Аквінського держава теж відіграє значну роль у житті суспільства, позаяк її метою є «загальне благо». Але божественна (вічна) справедливість може утвердитися на землі не завдяки світській владі (держави), а завдяки владі церкви, як єдино відповідної заповітам Бога. Критерієм справедливості є Святе Письмо (Біблія). У зв'язку з цим у роздумах Аквінського про державу і право поза все проходить теза про верховенство у суспільстві духовної влади над світською.

Аквінський поділяв думку Арістотеля, що людина - політична істота. Визначальним у її природі є прагнення жити у суспільстві. Ідеальною спонукою до об'єднання людей у суспільство є суто людські потреби, які можна задовольнити лише у державі. Аквінський, як і Арістотель, не розмежовує суспільство і державу. Згідно із його вченням держава - це форма людської єдності і співробітництва, яка виникає у відповідь на потреби природи і розуму. Однак, природа держави - це реалізація законів провидіння.

Тома Аквінський здійснив класифікацію форм держав на основі критерію морального правління. З огляду загального блага як мети суспільства він поділяє правління на справедливе і несправедливе. За цим же критерієм теолог розрізняє владу політичну і владу деспотичну. Політична влада - це дотримання законів, оскільки функція світського правителя полягає в опікуванні обороною, судочинством, усуненні зловживань, закладенні підвалин людського щастя шляхом підтримання миру у державі. Деспотична влада - це ніким і нічим не обмежене правління за принципом «повелитель-раб». Засуджуючи деспотичне правління, Тома підкреслював, що правитель мусить керуватися вимогами божественної справедливості і дотримуватися приписів закону, спонукуючи до такої ж поведінки і своїх підданих. Правління однієї людини над іншою не повинне позбавляти підданого права на вільний моральний вибір. Ніхто, навіть раб, не зобов'язаний коритися деспоту. Саме з цієї причини Тома визнавав опір тиранові не лише правом, а й обов'язком підданих. Найкращою формою правління мислитель називав політичну монархію. На відміну від абсолютної вона має низку переваг. Тут вагому роль у житті суспільства відіграють крупні феодали - світські і духовні «князі церкви», а влада монарха залежить від законів і своїми діями не порушує їх приписів.

Мислитель підкреслював, що влада виникає у відповідь на природну необхідність задоволення потреб людини.

Влада об'єднує суспільство і допомагає людям удосконалюватися морально, піклуватися про душу, стати соціальними й політичними істотами. Влада приводить до дії закони держави. Закони держави - це специфічні настанови (приписи), які не порушують божественного порядку.

У відповідності до середньовічної традиції святості закону Тома стверджував, що влада закону всеохоплююча. Людський закон пов'язаний із божественним законом і є часткою системи Божого врядування у Всесвіті. Для обґрунтування своїх тверджень Аквінський розробив класифікацію законів, дія яких охоплює чотири рівні космічної реальності, що є «чотирма формами Божественного розуму». Космічна реальність (світ) згідно із вченням мислителя постає як ієрархічна система із чотирьох сфер. Перша - це нежива природа. Над нею розташувалася сфера вищого порядку - світ рослин і тварин. Над цим світом існує світ людей, який є перехідним у надприродну духовну сферу. Довершеною реальністю, вершиною, абсолютною першопричиною, сенсом і метою всього сущого є Бог.

У класифікації законів провідне місце посідає вічний закон, який є тотожним розуму Бога (вічний план божественної мудрості). У відповідності з цим законом відбувається увесь процес творення. Формою віддзеркалення божественного розуму в створених речах і явищах чуттєвого світу є природний закон. Сферою його впливу є світ живих істот, що підкоряються інстинктам життя і самозбереження. У людському житті цей закон проявляється у прагненні жити досконалим, достойним людини життям - прагнути до добра, уникати і не чинити зла, виховувати дітей, цінувати власне життя. Природний закон діє однаково як в сфері християнського світу, так і серед язичників. Дарунком божої милості — Боже одкровення - є Божественний закон. Він визначає кінцеву мету людського життя, керує душею і спрямовує людей у прагненні до добра. Це, наприклад, правила християнської моралі чи норми, встановлені церквою. Всі перераховані закони прямо не стосуються людей, бо не випливають із людської природи. Законом спеціально передбаченим для людей є людський закон, який конкретизує природний закон. Тома поділяв його на право народів (іиз §епіішп) - однакові норми, що зустрічаються у різних народів та право громадян (іиз сіуііє) - специфічні для кожної окремої країни норми. Згідно вчення Аквінського людський закон — це сила, яка примушує недосконалих за своєю природою людей коритися владі перед страхом покарання.

Торкаючись питань права, Аквінський керувався вченням Арістотеля і римських юристів про природне право, якому підпорядковується людина в своєму житті, а правову концепцію створив спираючись на категорію «справедливість». Справедливість він розглядав як одну із етичних чеснот з принципом заслуженої відплати. Тома, як і Арістотель, поділяв справедливість на розподільну і зрівняльну. Розподільна справедливість - це надання благ згідно із людськими доблестями, а зрівняльна відноситься до сфери вищого порядку і пов'язана з божественною природою людини. Відповідно і право поділяється на природне і позитивне. Дія природного права - це сфера внутрішньої природи людини (її душі). Дія позитивного права — це сфера людських стосунків, де справедливість встановлюється з волі людей.

Отже, згідно із вченням Аквінського право - це дія божественної справедливості у божественному порядку людського життя. Його джерелом є вічний закон.

 

4. АЕРЖАВНО-ПРАВОВА КОНЦЕПЦІЯ

МАРСИЛІЯПАДУАНСЬКОГОТА ПОАІТИКО-ПРАВОВІ

ПОГАЯАИ ВІЛЬЯМА ОККАМА

 

Протягом ХП-ХШ ст. в країнах Західної Європи завершилося юридичне оформлення станів, намітився процес формування станово-представницької монархії, як гаранта стабільності у суспільстві. Відбулася низка так званих «комунальних революцій», у результаті яких великі торговельні міста добилися повного визволення від сеньйоральної залежності. У ХШ ст. сформувалось феодальне міське право - «магдебурзьке право», яке встановлювало порядок виборів і функції органів міського самоврядування, суду, купецьких об'єднань, цехів, регулювало питання опіки, торгівлі, спадкування тощо. В цю добу активізувався процес формування національних ринків, який вимагав політичного об'єднання держав. Відтак, об'єктивно з'явилися нові державно-правові концепції з ідеєю централізованої держави і політичного миру. Однією із таких концепцій є вчення італійського мислителя, ідеолога представників нового стану міщан (бюргерства) Марсилія Падуанського (бл. 1275 - бл. 1343 рр.), прибічника аверроїзму. Він один із перших в історії європейської державно-правової думки створив нове вчення про державу, побудоване на раціональних засадах і першим підняв ідею верховенства закону в суспільстві, впритул підійшов до проблеми юрисдикційного розмежування духовної і світської влад, а світської влади -

на законодавчу і виконавчу, наголосивши, що обранці народу, які ухвалюють закон, мають визначати компетенцію виконавчої влади.

Свою теорію світського правління Марсилій Падуанський виклав у творі «Захисник миру». Теорія ґрунтується на безпосередній практиці й концепції розвитку італійських міст-держав з їх самоврядною формою управління. Методологічні засади теорії Падуанський запозичив у Арістоте-ля, скориставшись насамперед принципом «самодостатнього суспільства», спроможного задовольнити свої власні моральні й фізичні потреби.

Мислитель розглядає проблему виникнення держави і стверджує, що держава виникає природним шляхом поступового ускладнення форм людського співжиття. її метою є створення умов достойного людини існування, досягнення «громадянського щастя» (право на підприємництво, захист майна тощо) на основі політичного миру. Мир у державі досягається узгодженим функціонуванням усіх органів управління і створенням належного правового порядку.

Аналізуючи традиційні для розвинутого феодалізму форми правління монархію, олігархію, демократію, Падуанський найбільш вдалою, здатною захистити інтереси народу, вважав монархію — одноосібне правління, яке може здійснюватися двояко: зі згоди народу (виборна), або поза його волею (спадкова). Він схилявся до виборної монархії, віддаючи належне народу, який, на його думку, здатний вибрати найдостойнішого.

Твердження Падуанського, що сувереном у державі є народ — законодавець є підвалиною ідеї народного суверенітету. Мислитель підкреслював, що народ є єдиним джерелом як світської, так і духовної влади (тут поняття «народ» рівнозначне поняттю «суспільство»). Народ - це всі громадяни, які беруть участь у громадянському управлінні (крім дітей, рабів, іноземців і жінок).

Торкаючись проблеми права, Марсилій підкреслював, що право виникає тоді, коли виникає держава (держава -матерія, право - форма). Поза державою не існує ніяких прав. В його концепції розглядається право божественне і право позитивне. Божественне право складається із приписів Нового Заповіту. Його завданням є надання дієвої допомоги людям на шляху до вічного спасіння. В позитив-ному праві втілюється воля держави, а його метою є створення сприятливих умов для життя на землі. На цій підставі мислитель робить висновок про те, що духовна і світська влади повинні бути незалежними одна від одної.

Згідно із вченням Падуанського позитивне право (людський закон) - це правила, що регулюють поведінку людей на засадах наказу, заборони, дозволу і здійснюються шляхом примусу. Його завдання полягає врегулюванні відносин у державі та контролі над владою, стримуванні її від свавілля і зловживань. Фактично Марсилій Падуанський був одним з перших, хто заклав підвалини категоріального визначення права - як юридичної категорії, яке застосовується в сучасній теорії держави і права. Більше того, він вказав на необхідну умову ефективної дії позитивного права, яка полягає у державному примусі.

Всупереч католицькій традиції Падуанський оприлюднив думку, що держава в своїй діяльності керується не божественним правом, а навпаки,- ефективна дія позитивного права у державі залежить не від Божественного, чи природного права, а обумовлена потребами держави, оскільки спрямована на підтримку її життєдіяльності.

Англійський філософ-схоласт Вільям Оккам (1285— 1349) був прихильником ідеї природного права і різко критикував посягання папи на світську владу. Широковідомим політичним трактатом Оккама, в якому мислитель рішуче засуджує верховенство влади папи та ієрархічну структуру католицької церкви був «Діалог». Оккам критикує католицьку церкву, протиставляючи її апостольській. Він підкреслював, що апостольська церква об'єднує усіх віруючих у Христа. Католицька ж обмежується рамками римської ієрархії. її деспотичний моральний і духовний диктат у суспільстві суперечить приписам Святого Письма. Католицьке духовенство не має права на відпущення гріхів, це під силу одному Богові. Істинним главою церкви є не папа, а сам Христос.

Згідно із вченням Оккама осередком суспільного життя є община віруючих (народ) і обраний нею собор. Народ, а не папа має виключне право надання світському правителеві владних повноважень, власне уповноважуючи його служити своїм інтересам. Істинне ж завдання папської влади полягає у виконанні обов'язків, пов'язаних зі справами церкви. Жодний священик не повинен виконувати світських функцій. Стверджуючи неподільне право народу на обрання правителя, Оккам писав: «З волі Бога, природного закону і у відповідності з правом людей всі смертні народжуються вільними, ні від кого незалежними і виключно із власної волі можуть вручити правителеві владу».1

 

Уильям Оккам.. Мусский И. Сто великих мыслителей. – М., 2000, - С 181

 

І Марсилій Падуанський і Вільям Оккам були противниками папського всевладдя, але виступали за божественну велич самої державності.

 

Date: 2015-09-24; view: 498; Нарушение авторских прав; Помощь в написании работы --> СЮДА...



mydocx.ru - 2015-2024 year. (0.007 sec.) Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав - Пожаловаться на публикацию