Відродження та Реформації

Доба Відродження у європейському контексті охоплює період від останньої третини ХШ ст. до кінця XVI ст., а в Англії вона тривала ще й на початку XVII ст. За досить короткий час, порівняно із середньовіччям, суспільною свідомістю опанували ідеї свободи і гідності людської особистості, яка прагнула щастя на землі, а не у потойбічному світі. Поряд із традиційною категорією фатуму (долі), що виражає сувору залежність людини від зовнішніх невблаганних сил, наразі з'явилась категорія фортуни, яка визнавала за індивідом, як розумною від природи кмітливою істотою, поліваріантну можливість власного вибору. Особисте ставлення людини до Бога визнавалося важливішим, ніж до церкви як інституції. Розпочався процес перекладу Біблії національними мовами (в середні віки тільки священики та ченці могли читати Святе Письмо, написане латиною). Тепер же з'явилася така можливість у кожного і кожний міг бути сам собі священиком. Відтак створювався ґрунт для Реформації - широкого суспільного руху, спрямованого проти тоталітаризму католицької церкви, яка багато в чому перебрала на себе поліційні функції по відношенню до пастви.

У XV ст. в Західній Європі спостерігається посилення самодержавства. Політична влада, що донедавна була розпорошена між васалами і корпораціями, опинилася в руках короля, головного феодала, від якого залежало зміцнення національної єдності і злагоди, яка була вкрай необхідною в умовах поширення буржуазних відносин та формування національних ринків. Ідея суверена як джерела політичної влади в державі стала осередком державно-правових теорій XVI ст. Держава у творчості мислителів цієї доби розглядалась єдиним гарантом мирного співжиття, засобом подолання середньовічної анархії. Проблема сильної світської влади, здатної оберігати власника і забезпечувати належний правовий порядок у суспільстві, і яка б не втручалася у приватне життя особистості, стала центральною проблемою державно-правової думки цієї доби. Водночас формувались ідеї громадянського суспільства, як суспільства приватних власників; національної держави чи нації-держави, яка поволі ставала суб'єктом політичного життя, та становила собою політичне утворення з єдиною територією, єдиним правовим режимом, етнічно однорідним, а почасти з етнічно різнорідним населенням; природного права, яке все більше органічно співвідносилося з державою. До того ж формувалися принципи міжнародного права, розв'язувались проблеми співвідношення свободи і права, права і закону, індивіда і держави.

В цілому аналіз історії розвитку державно-правової думки Х^Хуі ст. дає підстави стверджувати, що на цей час держава і право стають об'єктами пізнання, тобто вирішуються питання виникнення держави і права, їхньої суспільної ролі та мети.

1. ВЧЕННЯ ПРО АЕРЖАВУ ТА ПРАВО

ПЕРІОДУ КРИЗИ ФЕОДАЛІЗМУ (ХУ-ХУІсг.)

Вказаний період позначений творчістю видатних мислителів і політичних діячів, які справили неабиякий вплив на розвиток вчень про державу і право новітнього часу. Такими мислителями є Н. Макіавеллі та Ж. Боден. їхня творчість відноситься до складного періоду корінних змін у світогляді, коли середньовічна схоластика вже пережила себе, а новоєвропейський раціоналізм лише утверджувався.

Н. Макіавеллі (1469-1527) - видатний італійський мислитель, дипломат і політичний діяч, один із «першовідкривачів» основ політології. Найвизначнішими його працями є «Монарх» («Князь») та твір з десяти книг «Міркування на першу декаду Тітпа Лівія».

Провідне місце у творчості Макіавеллі посідає проблема свободи волі індивіда. Однак, щоб глибше проникнути у зміст його державно-правових поглядів, необхідно передусім зупинитися на його вченні про політику, як експериментальну науку, яке він виклав у невеликій за обсягом книжці «Монарх», але яка принесла йому найбільшу славу і водночас забуття.

В основу політики Макіавеллі покладено вигоду і силу. Мету політики вбачає в утриманні і зміцненні політичної влади як такої. Політичну владу розглядає, не як божественний недоторканний інститут, а як боротьбу соціальних сил. Отже, на думку мислителя, політичний вибір не завжди поєднується з мораллю. Він може бути жорстоким, зрадливим, незаконним чи навпаки. Тому, розмежовуючи політичну доцільність і мораль, Макіавеллі часто розмірковував над перевагами аморальності, яка, при вмілому використанні, допомагає правителеві досягнути мети. Він підкреслював, що «для досягнення мети придатні будь-які засоби». Ця теза і досі піддається гострим нападкам. До цього висловлювання можна ставитися по-різному, але найперше необхідно оцінювати подібні твердження під кутом зору історичних фактів і політичної доцільності, не вириваючи його з контексту. Розглянемо вказану ситуацію.

Зазначена праця писалася в XV ст., коли Італія, яка, на відміну від Франції та Іспанії, не маючи урівноважуючого впливу монархічного управління, потерпала від внутрішніх чвар, всевладдя дрібних тиранів, тотального втручання церкви у світське життя та від вторгнення іноземних держав.

Трагічне становище Італії Макіавеллі добре розумів «немає в ній (Італії), - писав він, - ні голови, ні порядку; вона розгромлена, зруйнована, пошматована, розтоптана, перетворена в прах». Але вважаючи себе громадянином не тільки Флоренції (своєї батьківщини), а й всієї Італії, він мріяв і вірив у її визволення й об'єднання, шукав методів і засобів, розробляв, пропонував і втілював у життя конкретні рекомендації досягнення цієї мети. В своїх пошуках він звертався до мислителів Стародавньої Греції і Риму та до історичного досвіду цих держав періоду найвищого піднесення. Особливо зупинявся він на досвіді стародавніх римлян, вбачаючи у суперництві патриціїв і плебеїв секрет стабільності влади, що стало запорукою величі Римської імперії впродовж тривалого часу.

У деморалізованому суспільстві, переконував мислитель і дипломат, жодна влада не буде ефективною, окрім абсолютної монархії. Правитель, як творець держави, може перебувати поза законом і поза мораллю. Взірця, за яким можна було б оцінити його вчинки, не існує. Єдиним критерієм визнається успіх політичних заходів, які він уживає для нарощення і підтримки могутності своєї держави. Наприклад, у своїх «Міркуваннях» Макіавеллі підкреслював: «Слід знати, що, коли на терези покладено спасіння батьківщини, його не переважають жодні міркування справедливості чи несправедливості, милосердя чи жорстокості, похвального чи ганебного, навпаки перевагу у всьому слід віддати тому способові дій, який врятує її життя і збереже свободу».

Які ж методи, шляхи і засоби пропонував Макіавеллі для визволення і об'єднання Італії в єдину національну державу республіканського типу?

Перш за все, підкреслював він, Італії необхідний новий «мудрий і доблесний монарх», який Добре знав би потреби народу, його минуле і сучасне, вболівав би за майбутнє, і якому притаманні «вірність слову» і «чесноти». Важливою рисою монарха має бути вміння вибирати вірних та розумних дорадників, а також знання військової науки, готовність і здатність вести визвольну війну.

По-друге, боротьба за незалежність і єдність держави потребує сильного війська, причому не найманців, які можуть зрадити і перекинутись на бік того, хто більше заплатить, а власного народного війська.

По-третє, потрібен «спільний прапор», під яким він розумів ідею, здатну об'єднувати народ і надихати його на визвольну боротьбу. Вживаючи сучасну термінологію, Ма-кіавеллі фактично ставить питання про національну ідею.

По-четверте, необхідна готовність народу вести боротьбу за свободу, незалежність і об'єднання. Водночас, на думку Ма-кіавеллі, монарх має бути готовим до того, щоб у разі «коли віра в народі вичерпається, примусити його повірити силою».

По-п'яте, при визволенні чи завоюванні держав (йдеться про невеликі і роздрібнені держави на території Італії) можна й необхідно застосовувати будь-які засоби. Зокрема, діяти або «ласкою», або «ще краще», за словами Макіавел-лі, «знищити рід колишніх князів».

По-шосте, після визволення чи завоювання всіх земель правити в державі слід, виходячи з того, що «основою влади... служать добрі закони і добре військо».

Макіавеллі наголошував, що закон — є джерелом усіх громадянських чеснот, і тому утвердження держави (на відміну від її заснування) залежить від досконалих законів.

В історії вчень про державу і право найбільшою заслугою Макіавеллі є наповнення поняття «держава» тим змістом, який воно має в сучасній юридичній науці. Він застосував новий термін «зіаіо» абстрагуючись від конкретних історичних форм держави (полісу, монархії, республіки, олігархії тощо), фактично запровадивши категорію «держава». Згідно із вченням Макіавеллі зіаіо (держава) - це політичний стан суспільства (стан володарювання і підлеглості), політичних відносин (відносин панування і підкорення) з органами влади, юстицією, правом, відповідними законами. Важливим атрибутом держави є політична влада, як повноваження, сила, що виявляється в здатності правлячих примушувати підлеглих до покори. Джерелом розвитку держави та зміни її форм є взаємна боротьба народу та аристократії.

Треба підкреслити, що держава в теорії Макіавеллі не мислиться як інституція. Це узагальнене поняття «політичного стану суспільства» його політична форма організації. Інакше кажучи, згідно із поглядами Макіавеллі держава - це не образ правління чи апарат, а спільність людей, пов 'язаних політичними відносинами.

Жан Боден (1530-1596) - відомий французький юрист і політичний діяч. З багатої теоретичної спадщини Бодена привертають увагу передусім його ідеї про походження держави та державний суверенітет, які втілились у праці «Шість книг про республіку».

Державу, незалежно від її конкретних історичних форм Боден позначає терміном гезриЬНцие (республіка), що означає «спільна справа». В теорії Бодена республіка - це така політична спільність, яка має свою незалежну владу і не підлягає іншій політичній владі: церкві, імперії, великим сеньйорам. Боден підкреслював, що держава, як і будь-яка із форм суспільного співжиття, формується із родини. Об'єднання родин виникає з необхідністю захисту і для взаємної вигоди. Коли всі родини об'єднуються верховною владою, тоді й виникає держава, як форма управління родинами, а батько стає громадянином, коли разом з іншими такими ж як і він батьками сімейств, вирішує громадські справи. Верховна влада_є_ознакою, яка відрізняє державу від усіх інших утвореньГякТвйникають внаслідок об'єднання родин.

Боден чітко розмежував поняття «республіка» (держава) і «управління». Суть держави полягає у володінні верховною владою; суть управління полягає у функціонуванні апарату, за допомогою якого ця влада здійснюється

У цій же праці Боден одним з перших висунув, чітко сформулював і всебічно обґрунтував поняття «суверенітет», як одну з найсуттєвіших ознак держави. Під суверенітетом він мав на увазі абсолютну, ніким і нічим не обмежену верховну владу над своїми громадянами. На міжнародній "арені суверенітет для Бодена означав перш за все незалежність держави від церкви, папи Римського, інших держав тощо. Він сформулював ознаки суверенітету: це постійна необмежена законом влада суверена, оскільки він є сам джерелом закону; право суверена видавати і скасовувати закони, оголошувати війну і вкладати мир, призначати мирових суддів, бути судом вищої інстанції, карбувати гроші і обкладати митом.

Згідно із Боденом єдиним сувереном, носієм влади може бути лише монарх, який має уповноваження на правління від Бога, і є його намісником на землі. Розмежувавши поняття держава і управління, мислитель підкреслював, що монарх може надавати широкі повноваження на місцях, і, таким чином здійснювати народне правління (в інтересах народу), тоді як демократія може правити деспотично.

Боден підкреслював, що запорукою хорошого життя у державі є дотримання підданими приписів закону. Закон -це воля суверена і зразок справедливості. Справедливість — це закон природи (природне право), вимогами якого є дотримання виконання угод і шанобливого ставлення до приватної власності. /До того ж Боден підкреслював, що приватна власність є священною і недоторканною. Навіть суверен не вправі її порушити без згоди на те власника.

Боден, визнаючи два абсолюти в суспільстві,- це невід'ємні права родини на приватну власність і необмежена законодавча влада суверена, вибудовує цікаву логічну конструкцію, якою доводить доцільність їх існування у суспільстві. Він виходив з того, що право приватної власності є невід'ємним атрибутом сім'ї, а сім'ю розглядав як автономну величину, з якої вибудовується держава./Добре облаш-тована держава потребує суверена, законна влада якого нічим не обмежуєтьсяД Слово «законне» у Бодена означає «справедливе» у відповідності із законом природи управління, що й відрізняє державу від незаконного об'єднання на кшталт банди розбійників.'

3. ПОЛІТИЧНІ ТА ПРАВОВІ ВЧЕННЯ В ГОЛЛАНДІЇ ТА АНГЛІЇ

ЛОБИ РАННІХ БУРЖУАЗНИХ РЕВОЛЮЦІЙ (XVIIст.)

Перше, ніж розглядати вказану проблему необхідно навести суттєве методологічне зауваження стосовно особливостей філософської парадигми Нового часу. На відміну від філософських вчень стародавнього світу (індійської, китайської, еллінської) та середньовіччя (західно- і східноєвропейської), які в етнічній площині були мономентальними, новітні постулати стають поліментальними. Саме тому, починаючи з XVII ст. ми говоримо не загалом про «європейську» (східно- чи західноєвропейську) державно-правову думку, але й про державно-правову думку окремо Англії, Голландії, Франції, Німеччини тощо. Не менш важливим

1 Джордж Г. Себайн, Томас Л. Торсон. Ічторія політичної думки. – С. 363

є зміщення акцентів з ренесансового образу людини-творця на образ людини як частини природи, функції якої принципово зводились до найпростішої (механічної1) форми руху, а закони розуму як природної властивості людини - до законів математики. Суспільство оцінювалося з огляду комфортності та безпеки життя, тобто в утилітарно-прагматичній площині. Соціальні явища і політичні відносини зокрема мислились як природні процеси, які можна вивчати через спостереження, за допомогою логічного аналізу й дедукції. Заперечувався будь-який вплив надприродних сил на процеси пізнання. Прогрес людства розглядався з позиції природничого історизму (на основі загальних законів природи), як ускладнення форм суспільного життя відповідно до процесів ускладнення і удосконалення, які відбувалися у природі.

Філософія XVII ст. вперше стала філософією середнього класу, який назагал перебував на боці лібералізму, просвіти й індивідуалізму. Окремий індивід з його розумом, інтересами, уподобаннями, прагненням до щастя був константою, навколо якої вибудовувались філософські системи і зокрема наукові концепції держави і права. Традиційна для феодального і раннього буржуазного суспільства різниця у соціальному статусі людей втратила своє значення. Натомість суспільною свідомістю опановувала ідея прав окремого індивіда. Феодальному корпоративному суспільству протиставлявся індивідуалізм природної людини. Відтак, у суспільній свідомості запанувало переконання, що суспільство (всі форми його життя, залучаючи і державу) створене для людини, а не людина - для суспільства. Таке переконання стало найхарактернішою і найстійкішою ознакою теорій природного права і суспільного договору, які виникли в XVII ст.

У підсумку перших буржуазних революцій в Нідерландах та Англії до влади прийшла велика торговельна і промислова буржуазія. Будучи вкрай зацікавленою в гарантіях своєї підприємницької діяльності і безпеки життя, вона намагалася модернізувати інституції існуючих держав і систему діючого законодавства.

Першу спробу з'ясувати сутність та призначення держави і права в нових умовах здійснив голландський юрист і правознавець Гуго де Гроот Грацій (1583-1645) один із основоположників теорії природного права і суспільного договору та науки міжнародного права. Своє вчення він виклав у відомій праці «Про право війни і миру. Три книги, в яких роз 'яснюється природне право і право народів, а також принципи публічного права».

Засадовим положенням Гроцієвої теорії природного права і суспільного договору стало переконання в тому, що спілкування одна із фундаментальних потреб людини, ідеальним збудником до якого є внутрішня природа індивіда. Основними правилами такого спілкування є: утримання від посягань на чуже майно, дотримання обіцянок, відшкодування заподіяних збитків, справедливе покарання тощо. Ці правила не є результатом добровільного вибору чи продуктом домовленості, навпаки, вибір людей і домовленість логічно випливають з цих правил. Отже, прагнення до спілкування і об'єднання людей у колективи зумовлене не примусом, не корисливими інтересами, а спокійним, керованим розумом спілкуванням. Ось чому люди з різними уподобаннями мають спільну потребу в певних однакових для всіх суспільних нормах, які є посередниками у спілкуванні і врегульовують відносини між людьми.

Піднімаючи проблему виникнення держави і права, Гроцій підкреслював, що задля особистого захисту і протистояння будь-якому насильству люди укладають добровільну угоду із зобов'язанням виконувати її та встановлюють норми поведінки для підтримання в суспільстві належного порядку. Досконалою формою такої угоди є держава, виникнення якої є логічним наслідком прагнення людей до справедливого устрою. Згідно із Гроцієм держава - це досконала угода вільних від природи людей, укладена заради дотримання права і спільного інтересу; де право (публічне право) - це сума соціальних норм, які забезпечують належний порядок у суспільстві, об'єднаному на основі добровільної угоди. Важливою рисою права є те, що воно встановлюється волею людей, а засобом (формою) його реалізації є закон, який примушує силою дотримуватися норм права. Уособлює цю силу держава^

Згідно із вченням Гроція, публічне право покликане утвердити справедливість у суспільстві, забезпечуючи належне дотримання основних правил спілкування. Мислитель зауважив, що цю свою головну роль воно виконуватиме за умови, якщо своїми приписами відповідатиме вимогам природного права. Природне право - це веління здорового глузду, адекватні людській природі і природі речей. Його джерелом є розумна природа людини, як соціальної істоти, яка прагне до спілкування.

Неабияку цінність становлять думки Гроція про необхідність мирного співіснування народів, підмурком якого є дотримання вимог публічного права і додержання справедливості у виконанні договорів.

Фундатором державно-правових вчень Нового часу був видатний англійський мислитель, один із найбільших гуманістів за вихованням і освітою Томас Гоббс (1588-1679). Він написав кілька блискучих творів, головними і найпопу-лярнішими із яких були і лишаються «Левіафан, або матерія, форма і влада держави церковної та громадянської» та «Про громадянина». Гоббс одним із перших, порушивши корпоративність суспільної свідомості, висунув і захистив ідею індивідуальних прав людини. Однак все його вчення побудоване на засадах механістичних уявлень про розвиток суспільства і поведінку людей. Застосовуючи започаткований Ф. Беконом та Р. Декартом механістичний підхід до тлумачення суспільних явищ Гоббс розглядає людину як частину природи, функції якої принципово зводимі до найпростішої (механічної) форми руху, а закони розуму як природної властивості людини - до законів математики. Показові в цьому плані міркування, якими починається «Левіафан»: «Людське мистецтво... є наслідуванням природи... як у багатьох інших відношеннях, так і в тому, що воно вміє створити штучну тварину. Адже спостерігаючи, що життя є лише рух членів, початок якого знаходиться в якій-небудь... внутрішній частиш, хіба не можемо ми сказати, що всі автомати (механізми, що рухаються за допомогою пружин і коліс, як наприклад, годинник) мають штучне життя? І справді, що таке серце, як не пружина. Що таке нерви, як не такі ж нитки, а суглоби як не такі ж колеса, які надають руху усьому тілу так, як цього хотів майстер.

А втім, людське мистецтво йде ще далі, імітуючи розумне і найдосконаліше творіння природи - людину. Адже мистецтвом створений той великий Левіафан, який зветься Державою... і який є штучною людиною, хіба що більшою за розмірами і сильнішою, ніж природна людина, для природи і захисту, для охорони і захисту якої його було створено. В цьому Левіафані верховна влада, що дає життя і рух усьому тілу, є штучна душа; службові особи та інші представники судової та виконавчої влади — штучні суглоби; нагорода і покарання...становлять собою нерви, що виконують такі ж функції у природному тілі; добробут і багатство всіх окремих членів становлять його силу; зашз рориіі (безпека народу) - його заняття; радники, які навчають всьому, що необхідно знати, становлять собою пам'ять; справедливість і закони суть штучний розум і воля; громадянський мир - здоров 'я; чвари—хвороба і громадянська війна — смерть».

_________________________________________________________

Гоббс Т. Левиафан.. Соч. В 2т. – М., 1991. – Т.2. – С. 46

Розв'язуючи проблему виникнення держави, Гоббс за висхідний принцип своєї теорії взяв твердження, що первинними елементами суспільної матерії є індивіди, а соціально-державні структури, що виникають унаслідок їхньої суспільної діяльності, існують як певна надбудова над ними. Він твердив, що поняття загального чи суспільного блага в реальному світі не існує — це сфера фантазії. Є індивіди, які прагнуть захистити своє життя і майно. Людина прагне захистити свої власні інтереси, рухаючись по лінії найменшого опору, а оскільки, на думку мислителя, «люди рівні від природи» і прагнуть приблизно однакових речей, між ними точиться безперервна боротьба, і вони, не маючи над собою влади, перебувають у «стані війни всіх проти всіх». Але такий стан небезпечний для всіх учасників подій, і тому люди, як розумні істоти, дійшли згоди щодо обмеження своїх власних егоїстичних інтересів та визнали, заради миру, владу держави над собою. Здійснюється це через суспільний договір, який покладає край природному станові людства (стан війни всіх проти всіх) і започатковує суспільний громадянський стан. Під тиском незалежних від людей обставин (інстинкт самозбереження) вони свідомо підкоряються суверену, влада якого в державі повинна бути абсолютною. Необмежену владу держави Гоббс поширював як на поведінку людей, так і на їх погляди та переконання і переконував, що без державної влади усі заклики до дотримання вимог моралі є марними. Отже, згідно із вченням Гоббса держава є результатом суспільного договору. Договір між людьми увінчується вибором правителя або верховного органу — від цього залежить форма правління — який і стає на заваді війні. Чвари припиняються, бо держава є виразником інтересів загалу, а отже проти неї окремий індивід безсилий і змушений підкорятися волі суспільства. Тільки держава з допомогою закону здатна приборкати людські інстинкти й пристрасті і створити умови мирного співіснування для людей.

Відправним моментом у вченні Гоббса про право є аксіома про природну рівність людей. Від природи всі вільні і рівні. Здатність мати свободу вибору і вчинку — є, згідно з Гоббсом, природне право. Політичним засобом здійснення природного права є позитивний закон. Мислитель підкреслював, що право - це свобода вибору і дії, а закон - це припис (наказ), що дозволяється, а що забороняється чинити.

Гоббс підкреслював, що сила держави і влада закону мають виправдання лише з огляду на безпеку індивіда, а отже немає ніякої розумної підстави для покори владі окрім сподівання, що це дасть підґрунтя для більшої особистої вигоди. Відтак люди, об'єднуючись у державу, спільно діють задля добра, проте діючи як слуги власної безпеки. Держава виступає лише засобом приборкання страстей у досягненні миру і є водночас засобом сходження до Царства Божого через спокуту, розкаяння, хрещення і спасіння.

Неабияке значення мають думки Гоббса про необхідність пошуку шляхів і методів встановлення і збереження миру між державами. Одним з таких шляхів він вбачав у підписанні і дотриманні мирних угод та дотримання обов'язкового правила: не роби іншому того, чого ти не бажав би собі.

Гоббсівська державно-правова концепція справила значний вплив на творчість нідерландського філософа-мате-ріаліста Баруха (Бенедикта) Спінозу (1632-+1667), який одним із перших в історії вчень про державу і право здійснив системний аналіз демократії, як форми реалізації людиною потреби свободи. Відомими його працями є «Богословсько-політичний трактат» і «Політичний трактат».

Свою державно-правову концепцію Спіноза розвинув, спираючись на ідеї природного права і суспільного договору. Однак, на відміну від Гоббса, який оцінював суспільство з погляду комфортності та безпеки в утилітарно-прагматичній площині (і така традиція через позитивізм і прагматизм переходить до XX ст.), Спіноза проголосив свободу вищою цінністю, на досягнення якої мають спрямовуватися усі зусилля суспільства (згодом в епоху Просвітництва ХУШ ст.— поняття «свободи» стане одним із фундаментальних понять політичної філософії).

Для глибшого розуміння державно-правової концепції Спінози, необхідно з'ясувати, який зміст втілював у поняття «свобода» сам мислитель.

Згідно із Спінозою субстанцією буття є природа як фундаментальна цілісність, першопричиною і самопричиною якої є Бог. Бог не становить собою надприродної істоти, бо зливається з субстанцією (природою) і є творчим виявом її буття. Маючи абсолютну свободу, зумовлену власною потребою (тобто необхідністю бути першопричиною природи як субстанції), Бог одушевляє природу, наділяючи всі предмети і явища реальної дійсності свободою. Свобода - це рух усіх речей і явищ до утвердження свого буття. Людина є часткою природи, але на відміну від інших природних сфер має духовні потенції, тобто здатність до мислення (розум). Як і будь-яка частка природи вона наділена свободою - природною потребою рухатися у напрямку до утвердження свого буття.

Однак людина як природна істота підпорядкована інстинкту самозбереження. Отже, рухаючись у напрямку свободи, вона у своїй поведінці керується насамперед мотивами власної вигоди, перебуваючи у стані гоббсівської «війни всіх проти всіх». Як мислячі істоти, люди розуміють безперспективність такого стану і, керуючись інстинктом самозбереження, прагнуть до створення таких форм свого життя, які б сприяли руху до свободи (до утвердження свого буття). Логічним завершенням таких пошуків є держава.

За вченням Спінози держава — це добровільне об'єднання людей, яке виникає на основі суспільного договору, метою якого в дійсності є свобода. Подібне об'єднання відбувається відповідно до вимог природного права (права природи, тобто людського розуму), сферою впливу якого є діяльність людини в межах природних можливостей ствердження її буття (свободи).

Керуючись розумом, люди добровільно передають частку своїх природних прав (частку своєї свободи) державі, погоджуючись, таким чином, на підкорення верховній владі. Спіноза вказав на закономірність, яка за необхідності випливає із подібного стану речей. Він констатував: чим більше своїх природних прав людина передає верховній владі, тим більше потрапляє в залежність від неї, тим менше залишається у неї індивідуальних прав, що може привести до повної втрати свободи. Це відбувається завдяки тому, що межі авторитету верховної влади повністю збігаються із межами її реальної сили.

Найкращою державною формою організації суспільства, яка б унеможливила повне підкорення індивіда верховній владі, є, на думку Спінози, демократія у формі республіки (спільної справи). Ця форма, на думку мислителя, найбільш наближена до свободи вже тому, що джерелом влади в демократичній республіці є народ, незалежно від того, в чиїх руках зосереджується верховна влада. Відтак, будучи джерелом влади, народ має найбільше можливостей на безпеку і на реалізацію потреби свободи (вимог природного права).

Чільне місце серед авторів державно-правових концепцій Нового часу посідає англійський філософ і політичний мислитель Джон Локк (1632-1704), який одним із перших розробив концепцію поділу влади. Державно-правові погляди Локка викладені у відомій праці «Два трактати про державне правління».

За твердженням англійського мислителя держава є результатом договору між людьми. До такого висновку він прийшов шляхом логічних міркувань. У природному стані всі люди рівні і незалежні, отже повинні мати однакові права і обов'язки. Але від природи людині властиві егоїзм і прагнення до власності (під словом власність Локк розуміє право на реалізацію громадянських інтересів: на життя, здоров'я, свободу, землю, майно тощо), а отже й індивідуалізм. Щоб зберегти свою власність люди укладають суспільний договір, запроваджуючи, таким чином, громадянське суспільство (природний стан за Локком, це досуспільний стан, в якому не існує гарантій природних прав людини, тобто власності). У громадянському суспільстві продовжує діяти природний закон, який вимагає від індивіда не обмежувати інших у житті, здоров'ї, свободі, правах на майно. Всі ці права Локк трактував як природне право, розглядаючи його в якості атрибутів індивідуальності, народжених разом з нею. Інакше кажучи, згідно із вченням Локка природне право - це природжені і невід 'ємні права людини, притаманні кожному окремому індивіду (право на приватну власність, право на життя, право на здоров'я, право на власну працю та її результати, право на свободу дій, але в межах закону.- Авт.) Закони, що встановлюються державою, повинні, на думку мислителя, відповідати вимогам природного права, тоді вони будуть правовими. Гарантом природного права є суспільний договір (держава). Держава згідно із вченням Локка - це сукупність людей, які об'єднуються добровільно і підкоряються ними ж створеним законам. Від інших форм суспільного життя держава відрізняється тим, що втілює політичну владу, тобто право в інтересах всезагального блага створювати закони, які передбачають різноманітні санкції, для регулювання і збереження власності, а також право застосовувати силу для виконання цих законів і захисту держави від загрози із зовні. Держава покликана створити умови для реалізацій' єдиної мети політичної єдності - власності. Відтак, єдиним джерелом влади і законів Локк визнавав природні інтереси індивіда. Він підкреслював, що закон це не будь-які приписи, які випливають із волі суспільства чи з волі створеного людьми законодавчого органу. Форми закону набувають приписи такого акту, який вказує індивіду на поведінку, яка відповідає його власним інтересам і не суперечить загальному благу. Всі норми-приписи, які не витримують цієї вимоги, не можуть називатися законом. Крім того мислитель підкреслював, що закон обов'язково повинен мати довготривалу дію і стабільність.

Закликаючи дотримуватися режиму законності, Локк наголошував, що всі, хто зосереджує в своїх руках владу, зобов'язані правити у відповідності з приписами закону і доводити до населення вимоги цих приписів. Щоб у державі утвердився режим законності необхідно створити незалежні одна від одної влади, які б виконували публічно-владні повноваження в інтересах суспільства. Для успішного втілення цієї вимоги необхідне чітке розмежування функцій і повноважень між цими владами. Під цим кутом зору Локк розробив концепцію поділу влад на основі відомої в історії вчень про державу і право ідеї змішаного правління (Див. Платон, Арістотель, Цицерон, Полівій і т. д.)

Згідно із його концепцією сувереном у державі, тобто носієм верховної влади є народ. Повноваженнями приймати закони наділена законодавча влада, яка є представницьким органом усієї нації - парламенту. Законодавча влада є верхрвною, але не абсолютною. їй підкоряються всі. Легі-тимність законодавчої влади забезпечується громадською довірою, якщо вона втратить цю довіру, то народ, як суверен, може її змінити. Компетенція втілювати закони в життя належить виконавчій владі - монарху або кабінету міністрів. До компетенції цієї влади також відносяться функції федеративної влади - сфера міжнародних відносин. їй належить право вирішувати питання війни і миру. Локк підкреслював, що поділ влад є необхідною умовою забезпечення свободи, тобто умов для реалізації індивідами своїх природних прав.

Автором оригінальної державно-правової концепції був англійський філософ, історик, економіст і публіцист Дейвід Юм (1711-1776), предтеча позитивізму. Його основними працями є «Трактат про природу людини», «Історія Англії» у восьми томах, «Есе» на суспільно-політичні, морально-естетичні і економічні теми. Розглядаючи естетичні, етичні і соціологічні проблеми суспільного життя, Юм послідовно проводив ідею, що людина за своєю природою слабка і часто підпадає під вплив хибних ідей і примх асоціацій. Індивід у своєму житті керується потягом до утіхи і насолоди. До утворення ж різних соціальних об'єднань (асоціацій) людей штовхає альтруїстичне почуття загальнолюдської «симпатії» і звичка жити спільно. Однією із форм таких об'єднань є держава.

Юм заперечував феодально-аристократичні ідеї «влади від Бога» і буржуазних договірних концепцій виникнення держави. Розробляючи свою власну концепцію виникнення держави, він уперше в історії вчень про державу і право чітко розмежував поняття «суспільство» і «держава» за критерієм їх виникнення (проте не протиставляючи одне одному). Суспільство, на думку Юма, виникло як наслідок розростання сімей і є продуктом власності. Держава є органом примусу та охорони власності. Невід'ємним атрибутом держави є політична влада, яка сформувалася з інститутів військових племінних вождів, яким народ «звик» коритися. Із виникненням суспільства народжується уявлення людей про належний правопорядок, обов'язок і власність. Необхідною умовою суспільного життя є повага до законів (звичка виконувати закони), які є обов'язковими для виконання. Згідно із поглядами Юма, перша постанова чи перший закон, ухвалені в суспільстві, забезпечили можливість кожному окремому індивіду користуватися благами, якими він володів на час прийняття закону.