Положення в Україн e і Криму

Склад населення України навряд чи не самий строкатий в світі - більше 127 національностей. За переписом 1989р. В УРСР проживало 37,4 млн. українців, 11,4 млн. росіян, близько 500 тис. євреїв, білорусів, молдаван, болгар, поляків, угорців, румунів, греків. Знайшлося кілька енцев, ітільменов, юкагиров; 4000 чоловік просто вказало графу «iнша нацiональнiсть» і 177 людина не відповіли на це питання. В умовах соціально-економічної та духовної кризи суспільство в цілому відчуває дезінтеграцію, недовіра до багатьох соціальних інститутів, вже малоефективним. Відповідно напруга виникає і в етнополітичній ситуації, і для українців це звичайно ж питання взаємовідносин із «великим західним сусідом». В даний час міжнаціональні конфлікти не набули масового характеру і жодна скільки-небудь серйозна політична організація не висуває гасла, провокують національну нетерпимість, тим не менш міжетнічні відносини значно ускладнилися.

Історично тривале співіснування українського та російського етносів в межах одного державного утворення (Російської імперії, СРСР) призвело до виникнення своєрідного феномену - розбіжності етнічного походження та лінгво-культурного самовизначення як українців, так і росіян у межах України. Так, дані опитування населення, проведеного в листопаді-грудні 1997 р., свідчать, що
· "Тільки українцями" визначають себе 56% опитаних (етнічних українців у країні - 74%, за даними перепису 1989 р.),
· "Тільки росіянами" - 11% (етнічних росіян - 22%),
· Схильні вважати себе в тій чи іншій мірі і українцями і росіянами - 25,5% населення.
Від того, до якого стану відносить себе той чи інший громадянин України, залежить многое.

Зрозуміло, одним з найболючіших питань є проблема державної мови. Згідно з тією ж Всесоюзного перепису населення 1989р. українською мовою вільно володіли 78% населення. До того часу тут проживало 72,7% українців, 22,1% росіян і 5,2% представляли інші національності. Рівень вільного рівня володіння російською мовою становив 78,4%, тобто практично нарівні з українською. Це пояснюється цілим рядом причин - особливості міграції, рівень освіти, інтенсивність урбанізації, кількість міжнаціональних шлюбів, і, зрозуміло, уніфікаторської політика Центру. Проте факт залишається фактом - на сьогоднішній день ступінь володіння російською мовою на Україні вища, ніж державним. Так, із загального числа респондентів опитування, проведеного в навчальних закладах чотирьох регіонів у 1995р., Добре володіли російською 83,5%, а українським - тільки 66,1%. Не говорять (хоча і розуміють) українською мовою 25,7%, російською - 12,4%. Ще одним важливим фактором є місце проживання, так як вибір тієї чи іншої мови досить чітко орієнтований по регіонах.

Таким чином, існує реальна двомовність, і миттєвий переказ всіх офіційних служб на державну мову нереальний і багатий на проблеми в майбутньому - аж до культурної етноізоляціі та зростання сепаратистських настроїв.
Важливим показником ставлення населення до мовної проблеми є шкільне навчання

У травні-листопаді 1995 року Центр етносоціальних та етнополітичних досліджень Інституту соціології МАН України провів анкетування з метою з'ясування ставлення населення до проведеної етнополітиці. На питання про відм, як відіб'ється на міжетнічних відносинах становлення національної держави із12000 респондентів у різних регіонах 66% відповіли «позитивно», і 28% оцінили дане явище як негативне. 37,4% вважає, що державна політика повністю враховує права та інтереси неукраїнців, 27,8% - враховує недостатньо, а 8,5% - взагалі не враховує. 87% респондентів вважає, що на Україну проблеми дискримінації національних меншин не існує, а 18,5% дотримуються протилежної точки зору. 47% росіян вважають, що всі проживають в Україну росіяни повинні знати українську мову, і приблизно стільки ж - протилежної думки. У той же час 62% проти 26% росіян вважають, що російська мова повинні знати українці. Примітно, що 70% вважають, що з часу створення Української держави якість міжнаціональних відносин не змінилося, 22% - що він погіршився, і лише 3% - покращилася.
Таким чином, стан українсько-російських міжетнічних відносин як і у внутрішньополітичному, так і в зовнішньополітичному аспектах є зараз суперечливим, проте конфліктність виявляється поки що в основному на політичному рівні; на рівні ж суспільної свідомості воно залишається стабільним і в цілому не сприймається як конфліктне. Про це свідчить також і той факт, що 82% з опитаних російських респондентів ніколи не стикалися з проявами ворожості до них українців; 13% стикалися з цим рідко і лише 4% заявили, що стикаються з цим постійно. Проте, подальша політизація етнічного чинника може призвести до ескалації напруженості в цьому полі соціальних відносин і скласти загрозу національній безпеці країни.

В українській етнополітиці осібно стоїть кримське питання. У 1997 році тут народилося 16683 особи (на дві тисячі менше, ніж у 1996 році, з яких тільки 2758 "істинних" громадян-українців? Інші діти, народжені в кримських пологових будинках, - представники нацменшин. Російських - 6040, татар - 1961, кримських татар - 235, білорусів - 154, азербайджанців - 44, вірмен - 67, корейців - 34, молдаван - 29, поляків - 26, німців - 21, узбеків - 51, циган - 20. Решта народилися діти, а це 5241 осіб - представники інших нацменшин, серед яких чисельність народжених за рік менше 20 дітей однієї національності.

У багатьох випадках конфлікт будується не тільки за національною ознакою, а й за конфесійною. У приклад можна привести сумно відомий демонтаж Поклінного хреста, встановленого в ознаменування 2000-річчя Різдва Христового в селищі Мазанка. Група кримських татар розрізали майже тритонний пам'ятник автогеном і забрали. За цим послідував у відповідь акт вандалізму - на мусульманському цвинтарі біля сел. Кіровський були розбиті пам'ятники на 11 могилах.
Немає потреби говорити про нескінченні позовах в соціальних службах з приводу пільгового кредитування, якнайшвидшого надання квартир і т.д. представникам депортованих народів. Поряд з окремим конкурсом бюджетних місць у ВНЗ, це викликає невдоволення решти населення. Ситуація ускладнюється методами, які використовують татарські політичні лідери. Так, у с. Кутове Бахчисарайського району демонстрація кримських татар силою змусила сесію місцевої ради швидше провести розпаювання земель резервного фонду серед татар - колишніх членів колгоспу. Такі пільги не стільки реально полегшують життя колишнім депортованим, скільки ускладнюють і без того непрості взаємини татар з іншими «нацменшинами».

Етнічна ситуація на півострові невпинно загострюється, проте причини цього суто політичні. Крим історично знаходиться на перетині «інтересів» дуже багатьох держав, для яких вигідна нестабільна і, отже, керована обстановка. Ось один з можливих сценаріїв розвитку міжнаціонального конфлікту.

На сьогоднішній день Туреччина є одним з найсильніших чорноморських держав. Вона має значно більше шансів повернути собі колишнє Кримське ханство, ніж слабка у військовому відношенні України - утримати його утримати Але навряд чи турецький уряд буде проводити відкриту загарбницьку операцію: найбільш вдалим кроком є ​​порушення тендітного міжнаціонального миру на кримській землі, підтримка татарського населення в національному конфлікті, освіта кримсько-татарської республіки з подальшим переходом її під протекторат Туреччини.
На підготовчому етапі турецький уряд буде надавати матеріальну, військову та психологічну допомогу ісламістським організаціям кримських татар, меджлісу й духовенству. Вже зараз видно, як на турецькі гроші в кримських містах і селах зводяться мечеті, будуються коледжі, школи, інтернати. У незареєстровані, а, отже, і незаконні, організації кримських татар - Меджліс, "Адалет", "Ахрар", "Саар-фундейшн", "Зам-Зам", "Ісламська партія Криму" і ін надходять великі суми грошей на різні потреби, саме на турецькі інвестиції проходить навчання і озброєння формувань кримсько-татарських бойовиків. Така цілком мирна підтримка буде проходити до тих пір, поки в Криму не виникне сприятливий грунт для відкритого конфлікту. І тоді татарами можна буде керувати з-за моря, уникаючи нарікань з боку світової громадськості. Очевидно, до чого може призвести міжконфесійний конфлікт такого рівня в умовах відкритого військового протистояння Заходу і Сходу - США та Іраку.

Це лише один з можливих сценаріїв міжнаціонального конфлікту в Криму, проте очевидно, що його основними рушійними силами будуть фактори, що мають дуже мало спільного з власне національними розбіжностями. Таким чином, дане питання в рівній мірі входить в сферу юрисдикції як соціології, так і етнополітики.
Висновок

В основі будь-якого конфлікту лежать як об'єктивні, так і суб'єктивні протиріччя, також ситуація, що включає або суперечливі позиції сторін з якої-небудь проблеми, або протилежні цілі, методи чи засоби їх досягнення в даних обставинах, або розбіжність інтересів опонентів.

На думку одного з основоположників загальної теорії конфлікту Р. Дарендорфа концепція суспільства вільного, відкритого і демократичного зовсім не вирішує всіх проблем і протиріч розвитку. Від них не застраховані не тільки країни, що розвиваються, а й ті, де є усталена демократія (див. проблема Ольстера у Великобританії, etc.) Міжнаціональні конфлікти - це специфічне, конкретно етнічне вираження загальносоціальних протиріч. Більшість політологів пов'язують їх перш за все з протиріччями, що складаються в сфері матеріального виробництва. Останні нерідко вирішуються шляхом революцій, беручи разом з тим різні побічні форми - як сукупність колізій, як колізії між різними класами, як... ідейна боротьба, політична боротьба і т. д. У той же час характер цих конфліктів, в яких чітко проглядаються протиріччя між національними меншинами та "корінним" населенням, дуже типовий.

Існують дві точки зору на конфлікт. Одні дослідники вважають, що соціальні конфлікти несуть загрозу, небезпеку розпаду суспільства. В інших вчених інша точка зору. Так, соціолог структурно-функціонального напряму Льюїс Козер пише: "Конфлікт перешкоджає окостеніння соціальних систем, викликаючи прагнення до оновлення і творчості". Інший німецький соціолог Ральф Дарендорф стверджує, що конфлікти незамінні як фактор загального процесу соціальної зміни.

Все ж таки міжнаціональний конфлікт - це небажане явище в житті суспільства, яке є свого роду гальмом у вирішенні проблем суспільного життя людей різних національностей. Погасити вибухнула конфлікт вкрай важко, він може тривати місяці, роки; затухати, потім розгоратися з новою силою. Негативні наслідки міжнаціональних конфліктів не вичерпуються прямими втратами. Наприкінці 1996 року чисельність вимушених мігрантів із зон збройних зіткнень в країнах колишнього СРСР становила 2,4 млн. осіб. У цілому з територій, охоплених конфліктами, бігло не менше 5 млн. чоловік.

Такі масові переміщення, характерні для періоду конфлікту, істотно змінюють возрастнополовой склад населення. В першу чергу виїжджають особи похилого віку, жінки і діти, і саме ці, найбільш соціально вразливі групи населення в останню чергу повертаються на батьківщину. Так, під час конфлікту в Придністров'ї серед прибулих в правобережну частину Молдови 56,2% дітей і 35,2% жінок. 7% біженців залишили на місці колишнього проживання чоловіка, а 6% - дітей. Таке становище аж ніяк не сприяє поліпшеннюдемографічної ситуації. Крім того, до наслідків конфліктів можна віднести безробіття серед молоді, малоземелля, люмпенізацію значної частини населення. Все це може бути причинами соціальної нестабільності та етнічних конфліктів, націоналізму, політичних спекуляцій, зміцнення позицій консерватизму і традиціоналізму.

На сьогоднішній день на міжнародному рівні ще не вироблені чіткі дефініції національної меншини та її прав. При визначенні даної дефініції беруться до уваги такі чинники, як кількісний аспект, негосподствующее положення, відмінності в етнічному або національному характері, культурі, мові або релігії, а також індивідуальне ставлення (прийняття рішення про належність чи неналежність до нацменшини). Приміром, у Німеччині національними меншинами визнають себе фризи, данці, сорби, цигани (рома). А ось євреї себе нацменшиною не визнають, а вважають себе релігійної конфесійної групою. Уйгури в Китаї (10 мільйонів чоловік) нацменшина, багатомільйонне населення курдів, росіяни в країнах СНД і Балтії також є нацменшинами.

Коль скоро невідомо точно, що розуміти під національною меншиною, то ще важче зрозуміти, які його права. Тим часом у деяких навіть відносно розвинених країнах, як в Албанії, питання про це стоїть руба. У Македонії не забороняється створення політичних партій на етнічній основі, а в Болгарії конституція забороняє створення таких партій. У Румунії заброньовані місця в парламенті для нацменшин, а в Німеччині бронювання таких місць визнається антиконституційним. Питання про участь національних меншин у прийнятті рішень також залишається відкритим, а це буде породжувати конфліктні ситуації скрізь, де існує нерівний доступ до влади різних національних груп.