Над містом кружляв сокіл: де соколи літають, там круків не пускають… 2 1 page

А на соборній дзвіниці, обрясненій клечанням, шаленів у побожному захваті Саливон Глек, простосердо гадаючи, що його ревність чують зараз не тільки люди, а й глухенький пан Бог. Дзвонив з перебором старий гончар і зранку, коли тікав од передзвіння Михайлик-Кохайлик, гірко зневажений гоноровитою панною, коли люди, стривожені веселим бамканням, дізналися, що нічого страшного й не сталося в городі, еж просто гончар Саливон хотів попрощатися з новісінькими, торік тільки почепленими, дзвонами собору: їх нині ж мали мирославці зняти, щоб перелляти на гармати й гаківниці. Дзвонив гончар і в час відправи, як годилось. Дзвонив знічев’я й зараз, по обідні, коли й дзвонити було не слід, і так старий ушкварював, аж соборний протоієрей, отець Варлам, лютуючи, як пес кудлатий, виривав з патлів собі волосся пелехатими мичками. Невеличкий, чепурно вбраний задля свята, — старий гончар, мов навіжений, борсався в пружному павутинні мотузків, що попростягались до нього — від великих, і менших, і ще менших дзвонів, ретельно сьогодні пообмиваних від пилу й птичого посліду, бо ж голуби та горобці кожен дзвін побілили прегусто — борсався дзвонар у тому павутинні, борсався, як муха, що намагається з тих чіпких тенет скоренько вирватись. Хвалу Божу за хвости хорошенько смикаючи, дзвонар орудував руками і ногами (бо завтра вже, коли й схочеш, то не надзвонишся: ані дзень, ані бом, ані за мотузочок!), і в напрочуд зграйному хорі подавали мідні голоси й підголоски — то дзвін-полієлей, то перечасний — підстарший дзвін, то скликанчик задзвінний, тонкоголосий, той самий, що завше починає першим, то дзвін неділешній, то постовик, а то буденний — чи по два, чи по три, чи по п’ять заразом, а то й гуртом усім — у раз по раз повторюваних сполученнях чітких ритмічних фігур, — і все це так шпарко й весело, і все це так густо й тремко, з гарячим захватом людського вміння, аж подих переймало в городян, котрі слухали останній, прощальний спів мирославської Божої вежі, бо ж мала вона сьогодні свої гучні дзвони віддати війні. Сховавшись під найбільшим, старшим дзвоном, бамкав величезним серцем, обома руками розгойдуючи, дід Варфоломій Копистка, веселий цехмайстер жебраків, і все співало в душі цього легкої вдачі чоловічка, і він, хоч і сам був дзвонарем, уславленим не тільки в берегах Долини, не міг надивуватися з кебети гончаря Саливона, котрий на дзвіниці таке вшкварював, аж танцювати хотілось, котрий по мертвому подзвіння в найменші дзвони («клим-клим-клим») так тенькав жалібно й печально, що люди плакали… Цей музика-дзвонар так, бувало, надзвониться, що й уві сні завжди вчувались йому дзвони, настроєні зграйно, де дзвін старший, перший — звучав «до», де полієлейний «мі» був у великій терції до першого, а буденний «соль» — чиста квінта до старшого ж таки, — і всі вони співали в різних поєднаннях, у різних ритмічних фігурах, і серця дзвонарів калатали завше з ними влад. І Саливон, і дід Копистка — обидва прощалися з дзвонами, двоє старих людей, що для них хвилини благовісту бували найсолодшими хвилинами існування, коли биття їхніх сердець могла чути вся Калинова Долина. Доручивши здоровенне крицеве серце старшого дзвона одному з хлоп’яків, котрі з самісінького ранку топтались на дзвіниці, чекаючи щасливої хвилини, коли ж нарешті їм дадуть хоч трохи побамкати, дід Варфоломій Копистка, припавши грудьми до тисячопудового мідного тіла, що на його нижньому пояску перебігали літери «Літа Божого тисячу шістсот якогось там… сольян бисть святій Покрові», грудьми своїми сприймав старий жебрак дуже бриніння дзвона, його спів, його рев, його плач, та й сам він, дід Варфоломій, мало не плакав, прощаючись із оцим велетнем, що з нього дивувалися сторонські купці та всякі гості, котрі прибували в город Мирослав з усіх кутків Європи, з Ближньої та Середньої Азії. Дзвін оцей відливали для Покровського собору недавно — тут же, в Мирославі, і чимало тоді золота й срібла накидали городяни в розтоплену мідь, щоб співав цей дзвін любішим голосом, і сам Варфоломій Копистка висипав тоді в киплячий спиж усю свою калитку, все, що нажебрав протягом життя, і не думав же він тоді, що ось так доведеться… Голоси мирославських дзвонів зараз чули десь там, і поза краєм Долини, трикляті однокрилівці, а через тиждень-два вчують вони ці ж самі голоси з жерл гармат: і голос найбільшого, і голоси дрібніших, привезених сюди з Голландії, з Валдаю, з Києва, коли загомонять вони гучними голосами справедливості. Варфоломієві кортіло ще раз подзвонити в усі дзвони бодай трішки, але він бачив, що Глек аж сам не свій, аж ніби й не було вже тут його душі, таким чудним, далеким, зосередженим було його обличчя, бо ж мислі витали десь там, по той бік озера, де скупчилась ворожа сила: чи ж добре вони чують його дзвони, чи ж не тьохне серце якого-небудь зрадника… Мислі були десь на далеких манівцях, що ведуть на північ, до Москви, де його син, Омелько, поспішає до московського царя: чи ж подумає він зараз про батька… Мислі старого Саливона не раз повертались і до ганьби його, до сина-мартопляса, котрий, як йому спозарана вже хтось переказав, збирається проскочити через облогу, щоб добутись до далекого Києва, і старий підсвідомо доходив до мислі про те, чи не сам він є причиною цієї втечі… Заносячись думками в безвість, рвав Саливон за мотузки, розгойдував ногою дошку, прив’язану товстою вірьовкою до підстаршого, перечасного дзвона, але не бачив, що на дзвіниці, даремно пориваючись перекричати дзвони, давненько вже топталась, чимось вельми стурбована, його дочка Лукія. — Тату, йдіть снідати! — гукала вона. Та Саливон Глек не вгавав. — Тату!.. Агов!.. Чи не пора до роботи? Але старий не зважав. — От уже не люблю, коли ось так… Дівка гнівливо і, видно, якоюсь новою бідою пригнічена, змовкла, марно дожидаючи, коли ж нарешті батько весь видзвониться або ж передасть мотузки Варфоломієві Копистці. А згодом починала знов: — Та йдіть же снідати! Тату… І стара дівка, горопашна, знов чекала, бо не могла ж, батька жаліючи, ось так зразу й викласти недобру звістку, яка її й привела на дзвіницю. Бавилася з голубами, що безстрашно пурхали над дзвіницею та й по всьому Соборному майдану, нагадуючи гончарівні знов про ту ж біду. Поглядала в безжурну блакить небес і вниз, у далечінь, на заквітчану зелом тучну землю, на величаву красу Долини, на щиру українську вроду раннього літа. 3

Весь город красувався в кружальному танку білозорих беріз, що там і там висвічували, мов ставники соборні, в білорунних заростях калинових кущів, у сніжистому вборі глоду, бузини, горобини та жимолості, що від них у Долині все було біле-білісіньке, — мовби в шумі молочному кипіли гаї посеред вулиць, та й вулиці жили межи дібров, і казковими яблуками виринали златомальовані церковні бані, і злиденні, але чепурні хати-білявки, і панські хороми, і рибальські вітрила на Рубайлі, і білокрильці-лебеді на хвилях, і гуси на лугу, і на леваді смуги полотен, для біління простелені проти сонця, і мокра білизна, розвішана по верболозах, та й білі сорочки невтомних косарів, що гони за гонами сунули по луках, хоч і був то гріх — косити в Зелену неділю, і всюди цвіт ромашки, і голуби коло собору, — все це сліпило очі, сяяло і полотніло, і стільки тої білини перлової, молочної, сніжистої було прещедро розіллято всюди, що кожне, глянувши довкола, думало про те, як Господь Бог, малюючи цей мирний краєвид, не пошкодував ані хисту художника, ані білила, бо вся ж долина сяяла, немов на підрешітку сир, як вона сяє й тепер, бо я ж був там недавно в Мирославі колишньому, і хоч і все там змінилося, але ж так само гарно там, так само гарно, як було колись, бо ж Україна — завше Україна, і цвісти й красуватися їй віки вічні… Цвісти й красуватись! 4

Там, десь далі, за озером, де починався степ, сивіла ковила на обрії, прозора тирса-білоус, і видно було з височенної дзвіниці, поставленої на урвищі, над рікою Рубайлом, як виграють проти сонця панцири, гармати, шаблі та списи однокрилівців, які сьогодні заради свята не зважувались нападати знов, і мирославці раділи, що проклята війна вщухла бодай на один-єдиний деньок. Зграйний передзвін, спадаючи в Долину, радував оборонців, і здавалось, буцім кожен, хто його чув, стає дужчим і завзятішим, легшим і чистішим, бо дзвін єднав людей у спільному пориві, як гуртують козацтво — пісня в поході, музика в танці, жалобний спів на похороні, коли людські серця калатають, як ми тепер сказали б, у єдиному ритмі, як одне велике серце народу, — і зараз ця певність єднала людей і тут, на Соборнім майдані, і там, по всій Долині, і десь на краю її, де мирославці грудьми стояли проти дужчого ворога. Лукія, не знаючи, як їй повестися з батьком, чи казати йому про сумну вість, що привела її зараз на дзвіницю, вирішила дочекатись кінця передзвону. Зіпершись на поруччя, вона дивилась далеченько, туди, на той бік війни, за Красавицю, за видне звідсіль величезне озеро, яке, вигинаючись луком, в одному місці, насупроти замку, звужувалось аж до півверстви, бачила на тому березі — і панські хороми, і хатки в садах, і чепурні бідняцькі халупи, що тулилися в придолинку, силу-силенну гармат і гаківниць на обох берегах. Бачила в далечині й людей. Грудьми стояли долиняни проти однокрилівців, угодованих і добре озброєних, стояли на вузькій смузі ковилового степу, де вчора зник Омелько, де вчора ще лишався один із двох, уже закритих нині (його з дзвіниці теж досить добре було видно) виходів з Калинової Долини, що розкинулась великим амфітеатром, глибоченною чашею з нерівними краями. По течії Рубайла вхід і вихід замикали два замки, з валами та укріпленнями (замок завжди — замок), і, не зламавши їх, гетьман Однокрил не міг ані в Калинову Долину вдертись, ані міста Мирослава захопити в свої криваві лабети. Обидва замки, Північний та Коронний, побудував тут недавно той самий француз де Боплан, що старався для польських королів, а тепер його укріплення добру службу служили волелюбному українському простолюдові. В замку Коронному, що належав іще недавнечко графу Потоцькому, були, як водилося, й вежі, і важкі ворота попід ними, і підійманий місток, і льохи з порохом, селітрою, вугіллям та сіркою, і збудована німецьким способом порохова ступа на десяток товкачів, і понад рікою — позублені стіни з вузенькими прорізами, і на обвідній стіні — гармати, фальконети, гаківниці, і по всьому замку — житла для воїнів, для графських гайдуків та пахолків, для музик та мартоплясів, і друкарня, і панські покої, величезні пекарні та куховарні, глибоке водоймище і внутрішній замковий сад — з водограями, з мармуровими італійськими статуями, казковий сад, де Лукія тепер часом гуляла, мріючи про свого Козака. За тим замком, за річкою, купинами та моріжками ясніли болота, де не могли пройти ні наші, ні вороги; по другий бік, за містом, бовваніли мури, що простягались аж до замку Північного. Коло міста, коло річки, коло озера сивіли лани Долини, зеленіли городи, в калинових заростях купчились діброви й прозорі березові гаї, вільшина й сріблясті верби по низках та низькодолах, старезні дикі груші… Гончарівна оце не вперше милувалась рідним містом з височенної дзвіниці Покровського собору, і завжди щеміло серце від захоплення, а тепер — до сліз стискалося, бо ж невеселі мислі про те родинне лихо, що привело її сюди, про війну, про те, що ворог, коли Бог попустить, може-таки сплюндрувати всю оцю світову красу… Походна козацька пісня ревонула під самим собором, марно змагаючися з шаленим овканням дзвонів, і Лукія, перехилившись через бильця, поглянула вниз, під стіни храму, і побачила, як браво виступають озброєні мирославські ремісники. На цехових короговках, гаптованих шовком та золотом, сяяли ознаки ремества: чобіт, ножиці, меч, молот, риба, кухоль, діжка, сідло, хлібина, колесо, а цеху бортницького — бджола, божа ратайка. Побачивши на короговці кухоль, Лукія знов гукнула батькові: — Тату! Наші вирушили! Але гончар не чув і того, а може, і вдавав, буцім не чує, бо за свою гончарську сотню був спокійний: сам же її й споряджав, та й вежу Гончарську в Коронному замку сам рихтував до відсічі, та й битви нині бути не могло заради Тройці, — тож він, старий цехмайстер, можливо, просто не хотів нічого зараз ні чути, ні бачити, аби надзвонитись востаннє досхочу. Ремісничі сотні простували через Соборний майдан під проводом бувалих запорожців чи лейстрових козаків, озброєні самопалами, шаблями, келепами, списами, — народне ополчення тих часів. Виступало за ними й городове козацтво, сунули й хлібороби, що ховалися тут від ворога, мирні велетні з луками, косами, довбнями та голоблями… І всіх єднала брава козацька пісня, гуртувало єдине бажання: не втратити волі, не схилити голови. — Тату! Погляньте, як славно йдуть! — знов намагалась привернути увагу свого старого батенька Лукія. Та дзвонар не вгавав. — Тату! Сніданок прохолов! Але старий наче й не чув. — Тату! В нас іще одні двері щось украло! — знову крикнула гончарівна і торкнулась батькової руки. — З Козаковою парсуною двері! І в стельмаха в Мельничука в коморі знято двері з Мамаєм… Старий не чув. Не дійшло до свідомості ошалілого дзвонаря і те сумне, з чим Лукія прийшла: — Тату, приходив коваль Іванище! Саливон Глек не почув і цього. — Каже, прилетів голуб… Тату, чуєте? Голуб, тату… той самий голуб, що його брав із собою Омелько! Тату, схаменіться… Лукія заплакала, бо з Омельком, видно, сталося щось страшне. Та старий у захваті не бачив і сліз її, бо й не оглянувся навіть, дзвонив, заплющившись, і вже ніяка, либонь, сила не могла одірвати від мотузків безпутнього батька Лукії, оглашенного дзвонаря, котрий у хвилини натхнення, до Бога душею злітаючи, думав і думав про свого сина в мандрах, про Омелечка, що був не тільки співаком нечуваним, а й дзвонарем неперевершеним… Намагаючись хоч трішки заступити його, батенько дзвонив і дзвонив, не знаючи втоми, ні бажання спочити… — Тату!.. От уже не люблю… — ярилась, обливаючись сльозами, розгнівана дівка. — Там же голуб, тату, прилетів! Білий Омельків голуб! Але старий Глек дзвонив і дзвонив. 5

Мирославський єпископ прислухався до того свавільного передзвону з видимою втіхою, бо розумів, що приводів до журби та суму є в людей задосить, а кожна абищиця, яка може бодай трішки розважити обложених ворогом долинян, усе це — не від чорта, а від Бога. В заквітчаних зіллям покоях владики аж наче танцювало все від хмільного дзвону, аж осикове листя на гілках клечання тремтіло без вітру дрібним дрожем прив’ядання, аж Козак Мамай, намальований на дверях кімнати (під написом: «Козак — душа правдивая — завше діло має: коли не п’є, то воші б’є, а все не гуляє»), насмішкувато підводив угору праву брову, аж павине перо проривало папір, на якому мирославський чернець-полковник, сидячи біля столу, щось писав. На чималенькому столі, крім паперів, крім полкової печатки, крім пернача полковницького та митри архієрейської, крім шаблі, пістоля й золотого хреста з фініфтю, крім клечального зілля та квітів, було й чимало книг, задля пильної роботи сьогодні позніманих з різьбленої кленової полиці, яка, на висоті людського зросту, облягала майже всю кімнату. Лежали на столі книги церковні: требник митрополита Петра Могили (засновника Києво-Могилянської академії, куди в науку повернутись так поспішав Тиміш Прудивус), непогамовного борця проти унії. Були там і книги Іоанникія Галятовського, ректора тієї ж академії. Розкриті лежали там і книги польські, французькі, що з них черпав немало мудрого цей учений чернець і воєначальник. Був на тім столі й тодішній Словник української народної й книжної мови (словник тлумачний, синонімічний, з поясненням слів грецьких, латинських, староєврейських, французьких), складений року 1627 київським архдрукарем, зайшлим молдаванином Памвою Бериндою, виданий о тій порі, коли і в країнах європейських путніх словників було не так уже й багато. Працюючи, отець Мелхиседек сьогодні особливо часто припадав до цього щирого народного струмка, радіючи щедрій красі українського слова, що в нім буяє сила духу нашого народу. Він розумів, отець Мелхиседек, що мова — перша зброя в боротьбі: виживе мова, виживе й вітчизна, бо ж мова є не тільки найпевніший засіб поневолення, а й вірне (разом з ножем та хлібом), надійне оружжя добування волі, бо геній народу без буяння рідної мови не варт нічого, — так принаймні цьому розумному чорноризцеві тоді здавалось… Тож і тепер ось по відправі, коли-не-коли зазираючи то в словник Беринди, то в якісь інші книги, владика щось писав та й писав, а зелений клечальний передзвін, зазивний і співливий, хоч і суперечив церковним приписам, щиро тішив його, і точні слова, легко спадаючи з павиного пера, лягали нерівними рядами на великий аркуш, і це були саме ті, найгостріші, найдошкульніші слова, які були потрібні в зверненні до народу — до посполитих, до козаків, до городян, до шляхти, до всіх чесних черкасів, тобто українців: отець Мелхиседек розповідав їм правду про нинішню війну, про ворогів та друзів простого люду України, про зазіхання Ватикану, про підступи Варшави, про Москву, про жадану одність слов’ян… Владика намір мав цього листа віддати кобзарям, сліпцям, що мандрують безборонно по просторах України, носячи слово правди. Йому хотілось так усе те написати, щоб лірники та кобзарі, вивчивши листа, як думу, як пісню, проказували б його повсюди, наставляючи на ум людей, спантеличених брехунцями Ватикану, Варшави та гетьмана Гордія Пихатого. То без упину пишучи, то на хвилинку спиняючись і припадаючи до холодних, цяцькованих кахлів присадкуватої груби за його спиною, владика сам собі проказував, на слух перевіряючи потрібні добрим людям прості українські бентежні слова, слова болю, слова гніву, слова правди, що з ними владика мирославський не міг не звернутися до зрадженого самозваним гетьманиськом народу України. Він не чув, як тихо ввійшов до покою куценький ченчик. Ставши зблизька, отець Зосима скрива заглядав, що пише превелебний, та розібрати нічого не міг, бо вже недобачав. Одступившись на крок, він чекав, коли владика одвинеться нарешті від свого препильного діла. — Не знайшов ніде, — вибравши-таки слушну мить, поволі-волі вимовив ченчик. — Кого це? — одвівши важкі очі від писання, неуважливо спитав єпископ. — Варфоломія Копистку, цехмайстра жебраків, — звільна відмовив длявий ченчик, загайко й тихоплав, маруда, якому доручив отець Мелхиседек привести заводія й начальника старців, сліпців та мандрованих лірників, кобзарів та бандуристів, моторного діда Копистку, щоб доручити його цехові цього листа, який так прудко виникав зараз під його пером, листа, котрого треба було понести по Вкраїні, щоб підняти нарешті ввесь простий люд український проти римського запроданця Однокрила. — Ви пошукайте на дзвіниці, — не одриваючись од писання, звелів Зосимі архієрей. — Коли так ловко дзвониться, Копистка завше там. Ідіть! Та швидше ж! Куценький ченчик прокволом вийшов, дибаючи помалу-малу, барячись на кожнім кроці, і аж заплющився на порозі, щоб не бачити зненависного обличчя Козака Мамая, намальованого, як тоді водилось повсюди, на вихідних дверях з покою до сіней. 6

Отець Мелхиседек знову був зарипів пером, хорошенько обдумуючи кожне слово, бо вірив у його силу («Як напише писака, то не злиже й собака!»), але й двох рядків зложити не встиг, аж на порозі став спітнілий пан Купа-Стародупський. Дірка на місці двох передніх зубів зяяла в роті, щетинкуваті вуса стояли сторч, відкриваючи на диво яскраві губи, які здавались недоречно намальованими на завше блідому обличчі. Драглий, товстенний, мов кухва, він, бувши напрочуд моторним і хутким, не підійшов до владичого столу, а підтюпцем підбіг. — Ви чуєте, владико? — скрикнув пан обозний. — Дзвонить! — Во славу Господню… нехай! — Але ж нині — Клечальна неділя, а той скажений Саливон розбамкався, мов на Великдень. У таке страшнюче врем’я — йому весело! Однокрилівці ж можуть подумати, же в нас приспіла якась радість! — Хай собі думають, пане полковий обозний. — Ба! Чуєте? Он уже дзвониться чи не по всіх церквах! А ви тут, ваше преосвященство… — Чую! Дзвонять, аж лихо сміється. Добре, бач! — І архієрей, як стій розгнівившись, загорлав: — І чого це ти до всього доброго прискіпуєшся, пане? Рік лише минув, як почепили ми на соборі нові дзвони, а тепер мусимо переливати на армату. Нехай же люди хоч надзвоняться! А ти, мостіпане… чи не повернувся б ти до своїх обозних справ? — І ще трішки — архієрей лайнувся б зовсім по-запорозькому. Але замість того спитав: — Як нині годував козацтво? Я сьогодні піду по сотнях… покуштую! — Як буде ваша ласка… — І пан Пампушка-Купа-Стародупський, перелякавшись погрози, рвонувся геть, щоб до приходу владики путнє що-небудь зварити для простого воїнства. — Стривай лишень! — спинив Мелхиседек. — Куди пак подівся твій гість? Отой чепурний панок? — Не знаю. Пан Роздобудько зник. Владика хотів був іще щось у пана Пампушки спитати, але над городом веселий передзвін раптово згас, на мить запанувала тиша, а потім церква за церквою, дзвіниця за дзвіницею почали бити на сполох. — Що сталося? — сам у себе спитав єпископ, і аж зуби йому занили від тривоги. — Чи не пожар?! — рвонувся Купа-Стародупський і хутко вискочив за двері. А владика, не скинувши ні ряси, ні каптура, на ходу вчепив до пояса шаблюку, сховав за пазуху наперсного хреста і діамантову панагію, щоб не теліпалися на ретязьках, і, вхопивши, замість архієрейської патериці, полковницький пернач, вибіг на вулиці города, бо аж стогнали вони від лиховісного ґвалту всіх дзвіниць Мирослава. 7

На соборній дзвіниці Лукія тим часом, так і не докликавшись батька, неуважно дивилась в далечінь, на низькодоли, аж раптом дим кількох пожеж, що спалахнули на околицях Мирослава там і там, привернув її увагу, і дівчина таке побачила далеко внизу, по той бік озера, що й подих їй перехопило, аж відібрало голос. Там злітали димочки нечутних на дзвіниці пострілів. Там, видно, вже ревли й гармати. Хмари куряви здіймаючи, стрічались дві навали кінноти. Вступали в бій, щодуху підбігаючи, й сотні ремісничі, оті, що тут недавнечко пройшли попід дзвіницею собору. Там уже кинулись на допомогу нашим і косарі на лузі, сторч переставляючи жала кіс на кіссі. Блискучі щити польських вояків, що, скупившись, посунули на оборонців міста, народжували нові сонця, які в бою сліпили долинян, а віддалік уже сунули хмарою кримці й ногайці. Біліли постріли ворожої армати, вогнем жахтіли розриви тодішніх нехитрих гранат. Видно було, як налягає вража сила, як долиняни ламлють ворога, а потім відступають знов. Все це скоїлось так нагло, що в першу мить Лукія не могла здобутися й на слово. Мирне місто відбивало нечайний наскок, і в тривожному димі війни по серцю ятаганом шарпонула думка, що життя… що не таке воно й безжурне, як могло б хвилину тому здатися при погляді на голубів, на безхмарну блакить, на безпутнього батенька, що його Лукія вже знову смикала за білий рукав святкової сорочки. — Тату! Тату! — кликала вона, але батько дзвонив та й дзвонив. Лукія вже бачила, що оборонці Мирослава — під навалою в кількоро дужчого ворога задкують до брами Коронного замку, що була ворітьми Долини. — Батьку! — зойкнула дівчина, забігаючи з іншого боку й киваючи пальцем униз. Щось в її обличчі таки настрахало дзвонаря, і він, спинившись у своєму шаленому борсанні, вчув дальнє гуркання ворожої армати, шуми бою, бо ж передзвони вже змовкали по всіх дзвіницях Мирослава, та й кримська орда вже встигла підскочити ближче, і вже й тут чути було крики «Алла! Алла!», виття й свистіння, яким татари завше намагались настрахати противника, биття в тулумбаси, рипіння арб, іржання коней та крик верблюдів. Татар приспіло небагато, але від того шарварку здавалося, що їх там незліченна сила… — Стопекельний зрадник! — ревонув гончар і, збагнувши все одним духом, хутко виплутався з павутиння мотузків, підбіг на змиг до поренчат дзвіниці, оком вергнув удалину, загледів дим пожарів, розгардіяш баталії, уздрів і нападників — недалечко вже від Коронного замку, від вежі Гончарської, яку там захищала сотня гончарів, і звелів Копистці, цехмайстрові мирославських жебраків, що їхній цех старцівський власної сотні не мав: — Бийте на сполох! Розгойдавши важенне серце старшого дзвона, Варфоломій Копистка вдарив, і ґвалтовне бамкання попливло над Мирославом. Йому відповіли такі ж могутні голоси тривоги з інших дзвіниць та дзвіничок, ніби закалатали збуджені серця мирного міста. Уже зійшовши трохи вниз, на щаблів кілька, — сама тільки голова його видніла з ляди, — Саливон закричав старому жебракові: — Разів із тридцять-сорок бийте сполох. Потім знову — великодній передзвін! — І гончар так хутко подався вниз по рипучих дерев’яних східцях, що Лукія ледве встигала за ним. — Не люблю непорядку! — покрикувала вона, намагаючись не відстати від хапливого батька. — Не снідавши й не обідавши, на війну?! Сходи були такі тісні, круті й виткі, що спускатись вийшло старому тяжче, ніж лазити нагору, і дбав пан Глек тільки про те, щоб не впасти, а на бурчання пащекуватої дочки нітрішки не зважав. Зійшовши хутенько з дзвіниці, він побачив на майдані чийогось коня, прип’ятого до стовбура берези, ні в кого не питаючи, скочив на нього, хльоснув кінцем оброті, гукнув щось та й зник у хмарі куряви, а на Лукію мерщій накинулись цікаві мирославці. — Чого це б’ють на сполох, дівко? — Напав пернатий гетьман. — Свято ж! — Собака римська, а не гетьман! Люди поспішали — кожен до свого діла, де кому слід було ставати до роботи чи до зброї. Тривожне бамкання, як і звелів Саливон, знову перейшло в святковий передзвін, а веселий заклик цехмайстра жебраків підхопили й на дзвіницях всіх інших церков Мирослава. Вельми дратований хвилею цих неподобних веселощів, пан Купа-Стародупський посилав своїх посіпак чи не на всі дзвіниці міста, але вгамувати дзвонарського шалу не міг. Розуміючи безглуздість своєї поведінки, пан Купа, задерши голову, сварився кулаком, знизу горлав щось дзвонарям, а потім сам чогось перелякався, аж лисе тім’я обережненько собі погладив, бо там іще синіла прездорова ґуля: на золотім хресті соборної дзвіниці він уздрів сокола, і панові обозному здалося, що це — той самий, котрий так люто дзьобнув Купу в голову кілька днів тому, і знову на думку спало загадкове й дурне пророкування навіженого Козака Мамая, же йому вмерти судилось, Пампушці, від будь-якого птаха… 8

Поки пан Стародупський, як і годиться обозному, порядкував у городі, на пороховому млині, в пекарнях, салотопнях та кузнях, архієрей, як і належить полковникові, мчав ристю до Коронного замку, де так нагло знову озвалась війна… Козак Мамай, тим часом скочивши на свого коня-розбишаку, прихопив за повід іще двох гнідашів, необачно прип’ятих чиєюсь рукою під тим же Мамаєвим дубом, та й помчав на гору, до кузні москаля Іванища, бо мав до нього якесь пильне діло. Спинивши свої коні, Мамай гукнув: — Ковалю! — Нема дома, — відповіли, вибігаючи на дорогу, дрібні коваленки й ковалівни, дванадцятеро, чи скільки їх там у Анни було. — А мати де? — З татом, — відповіли ковалята. — Нав’ючили на коні все, що накували за ці дні… — пояснив найстарший. — …Списи, шаблі, — додав підстарший. — Та й побігли на війну, — закінчив середульший. — Хто ж там грюкає в кузні? — спитав Козак Мамай. — Наш Михайлик, — в один голос відмовили малюки. І викрикнули вони це так голосно, аж хмара голубів, котра мала притулок біля кузні, знялася в небо, і Мамай подумав про те, що якийсь із цих птахів прилетів сьогодні від посланця долинян, від Глека, прилетів без листа, без вісточки від нього, і це свідчило про страшне якесь лихо, котре спіткало хлопця в перший день путі. Ковалята, відповідаючи Козакові, гукали так голосно, що Михайлик, почувши в кузні той лемент, уже визирнув до гостя з широченних дверей. — Хто мене кличе? — ще й не роздивившись, спитав він своїм дужим басом. — Війна кличе, — відповів Козак. — Треба йти на війну? — спитав Михайлик і зніяковів, наче дівка, до якої прийшли старости, бо ж йому вже кортіло туди, де гримів бій. І він спитав непевним голосом у матінки, що стала на порозі кузні: — Леле! Що ж робить? — Благословляю, — урочисто мовила Явдоха. — Хоч і один ти в мене… Але ж треба, синку. Йди! — І вона, подавши хлопцеві важенний келеп, тричі перехрестила Михайлика. — Рушили? — спитав Мамай. — З вами? На край світу. — Пороху понюхать, кулячого дзизу послухать. То мерщій! — Я готов. Тільки… треба, щоб мене хтось… розсердив. — Однокрилівці те зроблять якнайкраще, — посміхнулась матінка. — З Богом! — Рушили, — сказав Михайлик і допав гнідаша, котрий вухами стриг біля Мамаєвого мальованого воронька. — Рушили! — гукнула й матінка. І легко допала третього коня, що його тримав за повід запорожець. — Куди ви, мамо?! — жахнувся Михайлик. — З тобою, лебедику. — Та куди ж? — На війну, — просто відказала Явдоха і приострожила коня. — Я сам, мамо, я сам! — аж заволав Михайлик, але неня вже мчала десь попереду, у хмарі куряви поспішаючи вниз, до ріки, куди квапилися всі долиняни, що їх немов скликав на поле бою безжурний передзвін усіх церков Долини. Дід Копистка, п’яніючи від захвату, дзвонив і дзвонив, аж піт заливав зіркі в старості очі, що вже бачили згори, як піші та комонні мирославці крок за кроком відганяють нападників од брами Коронного замку. — Оце вшкварили! — гукав старий до Оникія Бевзя, катюги безробітного, котрий завжди охоту мав поспівати на криласі чи попошаліти на дзвіниці і тепер оце щосили бив крицевим язиком у найстаршого дзвона. — Га? Що ти там кажеш? — Та вшкварили ж! — без видимого захоплення прокричав йому на відповідь Оникій. — А дурні однокрилівці думають, бач, — гукав катюзі Варфоломій Копистка, — чого це нам так весело?! Чи не підійшла до нас яка-небудь потуга? Диви! Диви! Але битва, що вже помалу відкочувалась від воріт Долини, нараз позадкувала до стін обложеного міста, потім відкотилася знов, і серце тьохкало в старого жебрака: дим пожеж він уже бачив і далеко над обрієм, за непролазними болотами, за Північним замком, бачив, як знову горить Україна, та й бачив його, цей страшний вогонь вітчизни, чи не вдесяте вже за своє довге жебрацьке життя, і сльози текли з гострозорих очей, мовби дим пожарів сягав і сюди, на дзвіницю. Випручавшися з павутиння мотузків, не стерши й поту, старий дивився вниз і плакав… Дзвони вже змовкли по всьому городу, та й у бою зайшло чомусь таке затишшя, аж раптом стало чути, як загорлали тут, і там, і скрізь тремкими басками молоденькі, раннього весняного заводу півники. В цій тиші вона й підступила до міста, панна Смерть, і, як завше, вдавала, буцімто саме вона і є Життям… Крякали всюди, її вітаючи, галки, ворони та круки, пречорна шквиря птаства, яке, кружляючи над полем бою, чуло собі вже добру поживу. 9