Сюди тень, туди тень, — та й минув увесь день, — день, повний несподіванок і пригод. 2 24 page

Ерго бібамус! — відповідаючи якимось мислям, неначе сам собі, звичною латиною сказав отець Ігнатій Романюк. Бувши ретельним слугою Господа Бога, він, протягом життя попуючи, по шинках, звісна річ, не ходив, а це сьогодні був його перший вихід між гулящі люди по тому, як отець Ігнатій зняв сан служителя католицької церкви. — Ерго бібамус! — повторив він, сам собі дивуючись, бо ж цих п’яницьких слів його уста не промовляли з молодечих літ. — Випиймо! — погодилися й поляки, примхою долі занесені далеченько від рідного дому, недавні найманці гетьмана Однокрила, що їм уже й не хотілось воювати. — Нєх жиє добри хлопак! — підіймаючи дерев’яного михайлика, проголосив один із них. — Живео младич! — озвалися й серби. — Щасливий будь, мій хлопчику! — з добрим виразом на худому обличчі сказав і Йван Покиван. — Оце є саме те, — думно промовив Романюк, — за чим я й поспішав сюди: щоб народи наші були разом… — Разом! — підніс свій келех іще один сербин, Стоян Богосав, урятований нині від шибениці, і спитав у Романюка: — Коли ж буде твоє послання, попе? — Кому послання? — спитав Прудивус. — Оце ходжу та й думаю, закличного листа складаю до черкасів… до простих людей України. — Про що листа? — Щоб тримались Москви, — відповів Романюк і, вставши, знову сказав: — Ерго бібамус! — і притьмом вихилив келех прегарячої варенухи, бо ж тримати срібний бокал була несила, так він розпікся від киплячої горілки, що палахкотіла синім вогнем. За ним випили і всі інші. Тільки Михайлик іще тримав у руці свою чару, дивився на кволий вогонь — не без страху, бо ж належало пити вперше в житті, і товариші, видно, зрозуміли це і аж замовкли, збагнувши значність такої хвилини. А Прудивус тихенько спитав: — Чого ж ти?.. Пий! Молодий коваль нарешті випив свою першу чарку, і жовтий кошачий вогонь очей шинкарочки Насті протяв душу, мов позолочене вістря коси, намальоване над дверима шинку, і дух заперло від невміння пити, і всі співчутливо підсували хлопцеві якийсь заїдок, і знову всі замовкли. А пан Ігнатій, витягши з кишені аркуш паперу, перейшов до шинквасу, ближче до свічок, і щось там коли-не-коли записував, чи не своє послання ко черкасам, що про нього він тільки-но казав товаришам. У нашого Михайлика ще в голові гули джмелі після першої чарки, коли Тиміш Прудивус, підвівшися з-за столу, низько вклонився молодому ковалеві: — До твоєї милості, доміне Михайлику. — Аве! — вклонився й Покиван. — Чолом! Простодушний Михайлик зніяковів, став іще незграбніший, почервонів і зненацька розсердився — чи сам на себе, чи на лицедіїв, чи на випиту варену горілку. І він спитав з баса: — Чого це ви? Бо майнула думка: чи з нього ж не кепкують? — Бачили-сьмо, — сказав Прудивус, — люди мов на живіт кричали, тебе вітаючи на лицедійському кону. — Даяння складали прещедрі, — додав Покиван. — На руках несли… — Ще нікому з наших київських спудеїв не випадало за кумедію такого дива. — Ерго, ми просимо, — урочисто завершив Прудивус. — Приставай до нас, до лицедіїв! — Я ж неписьменний. — Дарма! — відмовив Іван Покиван. — Навчимо, — додав і Прудивус. — Я ж і незграбний — задля вашого мудрого діла. — Бачили! — Мушу я, ковалюючи, допомогти зрадників подолати, — чухаючи потилицю, намагався відмовитись Михайлик, хоч і нелегко було відмовляти хорошим людям. — А може, й сам я вирушу — трішки повоювати. — А для війни — ти зграбний? — посміхнувшися, спитав Тиміш Прудивус. — Хтозна… — непевно здвигнув широченним плечем простодушний коваль. 31

— Хтозна! — повела плечиком і Явдоха, що зненацька виникла тут, як вона завжди й з’являлась біля свого синочка в найпотрібнішу мить. — Хтозна! — повторила неня. — Ми ще воювати й не пробували. Але зібралися. — Я сам, мамо, я сам! — розгнівався Михайлик і ненароком вихилив ще одну чарку вареної горілки. — Я, мамо, сам! — Чому ж сам?! Удвох збиралися, разом і підемо, — добродушно мовила неня, хоч у них ще й слова не було об тім зронено, щоб іти на війну. — Зібрались, бачите! — Я теж оце зібрався… товаришів покинути, — кивнув на Йвана-рухляра чимось заклопотаний Тиміш Прудивус. — Рушаю в дальню путь. — Куди ж це? — спитала паніматка. — До Києва, — скубнувши себе за вус, відповів Тиміш. — Отак притьмом? — спитав Михайлик. — Отак!.. Мушу добиватись до святого Києва. — Та з міста вийти вже ніяк! Долину ж оточили вороги. — Я мушу йти. — Видима смерть чигає на тебе за стінами города. — Знаю. — Що ж тебе туди жене? До Києва? — спитав Михайлик. — Кохана дівчина? — Нема коханої. Бо я вдівець. — Ненька? — спитала Явдоха. — Неньку поховано тут. У Мирославі. — Куди ж тебе чорти штовхають? — До академії. — Тягне його дідько до науки! — злостиво пробурчав Пришийкобиліхвіст. — І не впинить його ніяка сила, — зітхнув і Йван Покиван. — Війна ж! — Ми — спудеї. — То й братчики — з тобою? — спитала Явдоха з певним жалем, бо не любила розлучатися з тими, до кого прихилилась серцем, а в ті хисткі й непевні часи розлук і зустрічей було ніяк не менше, ніж тепер. — Рушаєте всі разом? — Ні, — сердито відповів Данило Пришийкобиліхвіст. — Ми лишаємось тут. — Лишаємось! Якщо ти, Михайле, пристанеш до нас, — закінчив Покиван. — Ну, — сказав Михайлик. — Не пристану-таки. — То доведеться рушати до Києва й нам. — Вакації кінчаються, — пробубонів Прудивус. — От тобі чорти ночами й дошкуляють! — знову заговорив Пришийкобиліхвіст. — А й ми також… м-м-м-мусимо… ч-ч-через т-т-тебе… лізти в самісіньке пекло війни. Я н-н-навіть не уявляю, як ми з-з-зможемо перейти на той бік, за лінію об… об… облоги. Н-н-н-не уявляю! — Чого це ти став заникуватися? — сказав Прудивус. — Після сьогоднішньої вистави… звик! — люто відказав Пришийкобиліхвіст. — Я, бач, подумав: чи не наслідуєш ти пана гетьмана? — А що хіба? — Та, кажуть, пан Гордій Пихатий чогось почав заникуватись, і всі його кадильники й полизачі теж раптом поставали заїками. — Т-т-тобі все ж-ж-жарти, а я й с-с-с-справді не можу балакати як треба. Тобі смішно? Еге? А як загинемо, перебираючись на той бік, тобі теж буде смішно? — А ви зі мною не ходіть. — Як же ми без тебе вдаватимем кумедії? Коли б цей селючок… — І Данило кивнув на Михайлика. — Якби він погодився до нас пристати… то, може, як-небудь і впоралися б. — Але… — сказала мама. — Що «але»? — Селючок не пристане. — Тож і ми рушимо разом з тобою, — сказав Тимошеві Покиван. — Рушимо, рушимо! — передражнив його Пришийкобиліхвіст, лигаючи з глечика простиглу вже варенуху, і сердито зиркнув на Прудивуса, який своїм поверненням до Києва руйнував товаришам усі лицедійські справи, бо ж ніякий Михайлик, звісна річ, не зміг би замінити знаного в городі лицедія Прудивуса. І пан Данило Пришийкобиліхвіст бурчав: — Чорт батька зна що! І як це можна: товаришів лишати в скруті! Якою свинею треба бути… — і спитав у Прудивуса: — Невже не міг зібратися в Київ до того, як гетьманці обложили город? — Не міг, виходить… — відмахнувся Прудивус, бо ж не хтілось пояснювати, що виникла раптом інша причина, яка спонукала його мерщій тікати з міста… Брат Омелян подався до Москви, і батенькові, старому Саливонові, тепер ще прикріше було б свого посліднього сина стрічати на базарнім кону, тому ось Тиміш (і дзвін без серця — нічого не варт! — як казав батенько), тому й вирішив мандрівний лицедій негайно ж повертатись до Києва, до академії, хоч, либонь, уже й не було тепер змоги перейти за грань війни по тому, як замкнулось круг Мирослава кільце ворожої облоги. Михайлик поглядав на Прудивуса з одвертим запитанням, і той мусив дещо пояснити. — Згадаю нашу академію, серце мліє, — заговорив Прудивус. — Про кручі Дніпрові згадаю… про книги… — Він там, бачите, вчену книгу складає про Адама і Єву, — глузуючи, сказав Пришийкобиліхвіст. — Боже, Боже, що то вчений може! — поважливо зітхнула матінка. 32

Про що ж ти свою книгу пишеш? — наполягав Михайлик. — Про пізнання добра і зла, — сказав Прудивус. — Про перший піт Адама, про Каїна з Аблем і про першу людську кров, пролляту на землі. Про перемогу життя над смертю… — Над ким? — здивовано спитала, сяйнувши зизуватими жовтими очищами, прекрасними в своїм невгамовнім паланні, Чужа Молодиця. — Над ким перемогу? — Над смертю, — повторив Прудивус. — Завжди і скрізь… — стиха заговорила шинкарка, і щось лиховісне забриніло в її співучім голосі, аж усі обернулись до неї. — Завжди і скрізь перемагає… смерть! — Брехня! — скрикнув Михайлик, аж півника пустив своїм хлоп’ячим басом і, п’яніючи вперше в житті, пальцем посварився на шинкарку. — Брехня ж? — спитав він у Прудивуса. А той, людина вчена, сказав: — Атож! — і спитав у шинкарки: — Живих істот, моя хижа кралечко, народжується ж більше, ніж їх устигає прибирати смерть? Ну? Ну? — Не знаю, — раптом згасаючи, знизала плечима шинкарка й заходилася з наймичками коло свого складного господарства: перемивала посуд, гасила в спорожнілих кутках свічі, витягла на вулицю тих п’янюг, що вже хропли попід столами. — Не знаю я, — бубоніла Настя Певна, — скільки народжується, скільки вмирає… — І шинкарочка поволокла за ноги п’янісінького Панька Півторарацького, а він, витягаючись, аж наче довшав у її руках. — Куди це ти мене тягнеш? — нараз прокинувшись, став на коліна, потім звівся на хисткі ноги рудий Панько. — Я ж тобі сказав: ночуватиму тут! З тобою ночуватиму! — Перемагає життя, як бачите! — кумедно розвів руками Йван Покиван. — Якщо це свинство ти називаєш життям! — хмуро повела бровою Настя-Одарка і з несподіваною посмішкою звернулась до Михайлика: — Правда ж, мій хлопчику? — Пер-р-р-реночую-таки з оцією шльондр-р-рою! — по-дияконському загорлав Півторарацький, довгий, червонопикий і рудий, справді-таки схожий на півтора рака, саме зараз вареного в солоній воді людської пристрасті. А коваль Михайлик не дуже й чемно відповів Чужій Молодиці: — Я свинства не люблю. Але… хіба ж оце — не свинство: п’янюгу з шинку тягне молодичка, котра сама ж його впоїла? Тьху! Хіба ж не бридко? — І тут життя перемагає! — зареготав Покиван. — Життя? — спантеличено спитала Настуся. — Чому життя? — А тому, що сьогодні цей хлопець мене переміг на кону. Я ж там був Смерть, а він — Життя! — Дурне життя, дурна і смерть! — гнівливо блимнула жовтим оком шинкарка. — Хіба ж така буває смерть? — з похмурим презирством спитала вона, зневажливо кивнувши на рухляра. — Яка ж вона бува? — спитав Михайлик. — Яка буває смерть, — розважливо мовив Прудивус, — ніхто ж не відає. Хто з живих її бачив? Тільки ті, що вмирали і вмерли. Отже… — Сам ти її бачив уже тисячі разів, — на моторошних низах свого гнучкого голосу мовила Настя-Дарина. — Ти стрічаєш її всюди, тільки ж не знаєш, що це саме вона, твоя смерть… від Бога суджена, як і дружина! А часом іще й жаданіша від коханої жіночки, бо ж тільки обійми смерті можуть звільнити чоловіка з обіймів вінчаної жони! — Ох, ох, та не люби двох! — із звичною лицедійською дотепністю вклонився Прудивус, хотів був ще додати щось кумедне, але похлинувся й закашлявся, аж навіть задихнувся на коротку мить, аж йому здалося, буцім сама смерть на ту хвилину зовсім уже зблизька зазирнула в очі, бо аж за серце вхопився, і шинкарці довелось швиденько подати йому кухоль з горілкою. — Добалакався! — повела плечем Чужа Молодиця. — Гай-гай! — не вгавав п’яненький Покиван. — Усі бачили нині, що я від нього тікав, од Михайлика, а що він мене, тобто панну Смерть, переміг, подолав, пострамив, загнав на шибеницю. Всі бачили сьогодні на базарі, як Життя перемагає биту соромом Смерть! — І він прекумедно простяг свою гнучку руку до Михайлика: — Ось воно, Життя! — Отаке жовтодзьобе?! — спитала Настя Певна. — Добре сказано! — зареготав Прудивус. — Жовтодзьобе життя! Бо воно ж молодісіньке. Бо смерть старіє, а життя молодіє, тітонько моя гожа й прехороша. Та й уяви собі, Настусю: ось він — Життя, а ти, наприклад, Смерть… — Думай, що кажеш! — з несподіваною люттю зойкнула Настя Певна. — Я ж — для прикладу! Ти, скажена Дарино, мені розкажи-но: як ти такого сокола… коли б ти була Смертю в нашій виставі… як ти його змогла б зловити? — Чи я ж не принадна? — манірячись, поспитала Настя-Дарина. 33

Чужа Молодиця схопила Михайлика за руки і стала так близько, аж той усім тілом почув калатання її серця, а Явдоха скрикнула, налякана чимось таким незбагненним і моторошним, що стиснуло груди: — Пусти-но, хвойдо! Але Настя-Дарина не повела й бровою. — Чи я ж — не принадна? — знову, пишаючись, спитала вона в Михайлика. — Принадна, — повів широким плечем молодесенький велетень. — Гарна? — На око… гарна-таки. — Чули? — переможно блимнула Дарина. — Ще ж од мене ніхто й ніколи не відмовився! — І Чужа Молодиця спитала в парубка: — Тільки на око й гарна? А далі? — Самим тільки очам я ніколи не вірю. — А ти помацай… — Михайле! — перестерігаючи, скрикнула матінка. — Я й рукам не вірю, — відмовив хлопець. — А ти поцілуй лишень! — заволала Чужа Молодиця. — Е-е, ні! — закопилив губу Михайлик. — Не вірю й губам. — Чому ж ти віриш? — спалахнула шинкарка. — Серцеві. — Серце — сліпе! — простогнала Чужа Молодиця. — Хоч, правду сказати, і серце моє… — і нараз підставила хлопцеві опуклу грудь: — Послухай-но, як б’ється! Ти вухом притулись. — Не можу, — відмовив парубок. — Дай руку! — Не хочу! — і додав, обдумуючи кожне слово: Спокус на світі є багато:
І молодиці, і дівчата,
І оране, і цілина…
Але ж любов бува одна!

І все живе і не смертельно п’яне, що було на ту мить у шинку, зареготало. — Одна, одна! — схвально загукали всі. — І знов, бач, перемагає Життя! — скрикнув, радіючи, Іван Покиван. — Життя без кохання — нічого не варте! — в певнім переконанні скрикнув Кохайлик, шваркнув об долівку чаркою, аж розлетілися скалки, мов бризки з вершечка дніпрової хвилі, і хутким кроком подався до дверей. Матінка поспішила за ним. За нею — спудеї. Підвелися поляки й серби, всі, хто ще здатен був переступати ногами після Михайликового частування. А шинкарочка Настя Певна дивилась їм услід, і погляд її тепер, коли ніхто на неї не глядів, був страшний, лиховісний, і ліва щока її сіпалась невиказаною люттю й шаріла таким вогнем, наче по ній хтось ударив. Копнувши ніжкою, обутою в червоний сап’янець, довготелесого Панька Півторарацького, що знову опинився під столом, вона повернулась до свого діла, до посуду, але свічок біля шинквасу не гасила, бо там, не чувши гострої суперечки про життя і смерть, щось писав та й писав учений гуцул Гнат Романюк, і його бліда рука ставала ще білішою, коли він торкався нею засмаглого чола, обвітреного всіма вітрами Європи. Він міркував про щось, записував і знову завмирав у роздумі. А Чужа Молодиця, поглядаючи скоса, зизувата, ходила круг нього навшпиньках. Свічок так-таки й не гасила, хоч уже й заходив ясний неділешній ранок, ранній ранок червня.

З-за дверей поглядала на пана Романюка, сивого та мудрого, славна циганочка Мар’яна. І щось їй притьмом потрібно було від нього. Вона чекала, коли ж він вийде з шинку. Кусала в нетерпінні губи, які від того ставали ще жаркіші, і зненацька аж квіткою якоюсь пречудовою спалахнули вони в першому промені сонця на сході. 34

А воно сходило над Україною, те сонце Клечальної неділі, весело вискалювалось на світ божий, хоч і брехали собаки на нього, хоч і війна тут знов заварювалась, і сяяло воно однаковісінько — і собакам, і пташкам, які стрічали його щебетанням, і однокрилівцям, і нашим козакам, і катюзі Оникію Бевзю, і волошкам у житі, і панові Овраму Роздобудькові, що десь там іще висів, мабуть, у мішку, під вікном у архієрейської небоги. І люди в місті Мирославі гомоніли вже, служачи службу невсипущому богові воєн: виступало військо, простуючи на край Долини, на зустріч з ворогом, чухрали теслярі якісь колоди, по кузнях де-не-де вже стукотіли молоти, хоч і була неділя, ще й клечальна, коли робота є смертний гріх. — Пора й нам до діла, мамо, — потягаючись, заклопотано сказав Михайлик. — Пора, — кивнула й паніматка. — Куди це ви? — спитав Прудивус. — До кузні, — поважно відповів коваль. — До нас так-таки й не пристанеш? — скинувся Іван Покиван, беручи парубка за лікоть. — Ти ж лицедій — од Бога! — Я — коваль од Бога, — і Михайлик розкрив свою долоню, на якій спокійно вмістилось би десятків зо два крашанок. — А шаблі куватиме хто? — Та й на війну ми, мабуть, підемо-таки, — мовила неня. — Всі ми тепер, матусю, на війні, — сумно зітхнув Прудивус. — Бо все ж — задля звитяги, — додав і Покиван. — Чи в кузні, чи в війську… чи в нас, на кону, на службі в самої богині Мельпомени, яка теж воює разом з нами супроти гетьмана Гордія Однокрила. — Хіба ж це — не війна, — заговорив Прудивус, — ось така, наприклад, інтермедія, де запорожець співає… — І лицедій почав на вулиці страшенним басом виспівувати раннім ранком арію, складену тогочасними віршами: Гей-егей, добрі люди!
Козацькая слава
Розпустилася всюди,
Як пір’ячком пава,
Зацвіла вона знову,
Як рожа у літі,
По шляхах українських
Щоб вільно ходити…
Коли ляхів панів
Пощастить упіймати,
Добре києм козацьким
По ребесах дати…

— Хіба ж це — не війна? — спитав Данило Пришийкобиліхвіст, якому також, хоч-не-хоч, треба було взятись до вмовляння, бо ж уся їхня лицедійська справа могла сконати. — Війна ж? — А далі, — переконував Прудивус коваля Михайлика, — далі цей запорожець… досі в наших виставах це був я, а тепер будеш ти, доміне Михайлику… запорожець ховається, а приходить пан шляхтич, — оцей ось Данило, товсте рило, приходить полювати… — На вовків? — На вовків — страшно ж! На перепелиці… — і Прудивус, трішки зніяковівши, замовк, бо круг них, приваблені піснею Прудивуса, вже нуртували люди, що зразу ж оточили улюбленця, і юрба зростала щохвилини, слухаючи переказ старої школярської кумедії, що її панове лицедії мали намір небавом показати мирославським глядачам. — Що ж має бути далі? — зацікавившись, нетерпляче спитав Михайлик. — Ти ж не хочеш до нас приставати! — Хочу, — признався Михайлик. — Синку!? — вражено скрикнула мати. — А мені ж, ненько, всього хочеться. І лицедієм побути, і попом, і паном, і пастухом, і гетьманом, і теслею, і скрипалем, і диким туром, і житнім колоском, і будяком. Але ж… — і він помовчав. — Я ж бо — коваль! — і знову запитав у Прудивуса: — Що ж має бути далі на кону? — Що ж далі! — ворухнув вусом Тиміш, бо в нього запал зразу пропав, коли він збагнув, що хлопчину вговорити не пощастить. — Далі нецікаво: два білоруси-гречкосії приносять панові живого яструба. А той панок — пани ж бо люди вдячні! — велить їх за теє вибити, бо ж, мовляв, хлопська відвага білорусів родиться від помочі москаля та козака… Хіба ж це — не війна? — А далі? — Далі… пан шляхтич нахваляється вогнем і мечем сплюндрувати знов не тільки святий Київ, а й усі наші землі до Полтави, щоб звідти вдарити на Москву, де поляки, бач, не так уже й давно побували і куди їм знову зараз дуже кортить… — Ну, а далі ж? — Зачувши панські похваляння, ти, Михайлику, запорожець тобто, візьмеш доброго дрюка, покличеш на поміч добрих сусідів… — Москаля? — спитали з юрби. — А то кого ж!.. Покличеш москаля з білорусами на допомогу та вже з ними разом тих панів мостивих добрим гуртом будете так сильно лупцювати, так дуже духопелити. — Гамселити, — підказав Покиван. — Товкмачити, — підказали з юрби. — Дубасити! — Гріти! Періщити! — Гатити! Молотити! Дубцювати! — Хворостити! Хвоїти! Шпарити! Чухрати! — Окладати! Банити! Пужити! Шмагати! — Трощити! Гепати! Гилити! Голомшити! Кулачити! Маніжити! Локшити! Потрошити! — Тю на вас, навіжені! — тюкнула на добрих людей матінка Михайликова, бо тії ж розгалдикались аж надто рано, ще до Божої служби. — Хіба ж ми — щось не так лаштуємо в виставі, неню? — поважливо спитав Іван Покиван. — А так! — схвалила паніматка. — Саме за тим, щоб духопелити й гамселити панів-срібляників, ми і лаштуємося з Михайликом до війська. І там удвох… — От їй-богу ж! — розсердився Михайлик. — Але ж я сам, мамо, я сам… Він хотів був щось докірливе ще сказати матінці, але весь гурт саме проходив повз архієрейську господу, і парубкові вельми скортіло, на хвильку бодай, зазирнути в вишневий садок, поглянути на міх із паном Роздобудьком, переконатися, що все те, від чого ще й досі горіли губи та щоки, що все не наснилось йому після вчорашнього аж надто трудного дня. Та треба було поспішати до кузні, до роботи, і зазирати в сад не було коли, але Михайлик все-таки раптом спинився, бо з вишенника долинув до вуха невиразний і збуджений гомін багатьох людей. 35

Завернувши мерщій в архієрейський садок, спудеї, серби, Михайлик та його матінка побачили, що під вікном панни Ярини зібралось чимало гайдуків і перехожих, горожан і посполитих і що поспішають люди з товстого мотуза зняти той самий, знайомий Михайликові, мішок, у якому й досі борсався й вовтузився пан Оврам Роздобудько. Здивувало, правда, Михайлика: поки він там пиячив у шинку, пан Оврам помітно зменшився в тілі, висох у лантусі чи схуд, бо мішок, що був уночі повним, зараз облягав пана Оврама Роздобудька надто вільно, чималими брижами… Коли мішок спустили на землю, не могли зразу й розв’язати, таким хитромудрим циганським вузлом зашморгнула його Мар’яна, а наш Михайлик аж на місці встояти не міг, бо ж пан Оврам тримався в мішку дуже дивно. Пан Оврам Роздобудько, уродзони шляхтич. мекав. Так, так, він мекав, як звичайнісінький баран. «Ума за ніч стерявся!» — зі страхом подумав Михайлик. Та коли й випустили пана Оврама. він виявився й не паном Оврамом зовсім, і не був анітрішки схожий на того чепуристого красеня, що його циганочка серед ночі заганяла при Михайликові ж ось тут в цей самий мішок, — пан Оврам був анітрішки не схожий на самого себе (чого тільки не може статися з людиною в клечальну, русальну ніч!), бо з мішка зненацька вискочив… прездоровий баран. — От ворожка анахтемська! — сам собі сказав Михайлик. — Яка ворожка? — обернулась до нього матінка, що нічого ж не знала про перевтілення Оврама в барана. — Яка ворожка? — Та Мар’яна ж! Це ж вона цього баранчика зробила? — Ума стерявся! З чого зробила? — Не з чого, а з кого! — буркнув Михайлик і звернувся до барана: — Пане Роздобудьку! Гей, пане… — Ме-е-е-е-е! — голосом Оврама Роздобудька вишкірився на Михайлика баран, аж хлопець відсахнувся, еж він і завше був несміливий і, мабуть, дременув би вже звідти геть, коли б, обернувшися, щоб чкурнути навтьоки, не наштовхнувся на панну Ярину. — Навіжений! — сказала панна Ярина таким голосом і так байдужливо поглянула на парубка, ніби стріла його вперше в житті. — Яринко, серце! — спалахнув хлопець. — Що ж це воно з паном Роздобудьком? — З котрим це паном Роздобудьком? — здивовано спитала вона. — Яринко, люба!? — Чого тобі, хлопче? — холодно спитала Подолянка. — Це ж я! — А хто ти? — Це ж я, Кохайлик! — Я тебе не знаю, хлопче. — Чи ти не сказилась! — визвірився на кохану панночку цей сіряк. — Чи ж не ти мене ось тут сама сьогодні вночі… — і він кивнув на вікно. — Що «я»? Що «тебе»? Що «сама»? Що «вночі»? Чи він, можливо, не при розумі? — спитала вона в людей. — Як же — не при розумі! — ахнув Михайлик. — Та ти ж сама сьогодні пана Роздобудька… — Якого пана? — спитала Подолянка. — Таж ось цього, — і він уклонився баранові: — Скажіть хоч ви, пане Овраме… Вибухнув регіт. — Божевільний-таки, — сказав хтось у гурті, а мама схопила за рукав свого Михайла, щоб вивести мерщій далі від гріха. Гайдуки були кинулися вхопити навіженого нахабу, та панна Ярина звеліла: — Не руште! — Потім, звернувшись до Михайлика, сказала: — А-а, здається, вже знаю… Чи не ти оце, мамин синку… чи не ти, бува, до мене вчора сватався? — Та звісно ж я! — необачно вигукнув простодушний Михайлик, і всі зареготали знову, загомоніли, а Михайлик, скраснівши, мов жарина, скам’янів. Не міг з місця зрушити, щоб утекти від сорому вселюдського. Не міг ні слова мовити. Не міг передихнути. Та й червонів усе дужче та дужче, і здавалось, бідолашний хлопець згорить на пні. Передихнувши нарешті, він уже й рота був роззявив, щоб відповісти віроломній панночці вбивчим словом, але бовкнути нічого не встиг. Зненацька загули на мирославському соборі дзвони, так несподівано жваво загули, як вони й не гули ніколи досі, як і не повинні вигравати раннього ранку, скликаючи до утрені, бо ж благовістять, звичайно, не в усі дзвони, а в один, а таке веселе бамкання бува хіба що під Великдень, коли «дочитують Христа», або святять коло церкви паски, а чи в ранній обідні на Воздвиження, коли співають велике славословіє, або ж тоді, нарешті, коли в городі скоїлося щось видатне — велика радість а чи велика біда… Ось чому в архієрейськім саду всі на хвилину завмерли: веселий гармидер, залунавши над містом, в серцях вільнолюбивих мирославців не міг не збудити почуття непевної тривоги. Всі перехрестилися. Здивовано перехрестилась і Ярина Подолянка і, наче й зовсім забувши про свого нічного Кохайлика, разом з усіма обернулася до дев’яти глав собору: що ж там сталося? Сполох? Тривога? Чи радість? А коли дзвони так само раптово й замовкли, Михайлик, похиливши голову і аж наче постарівши зразу літ на десяток, почимчикував швиденько геть із того осоружного саду, ошелешений і очманілий після всього, що сталося з ним ось тут, — а всі, хто був у садку, посунули на Соборний майдан, миттю й забувши чудну розмову архієрейської панночки з якимось пренахабним парубійком. А наша Явдоха, наздогнавши сина, взяла була його за руку, але Михайлик вирвав її, спинився на мить і ледве чутно прошепотів: — Я сам, мамо, я сам! 36

Сам! І знову рвонувся далі, до високих воріт, на вулицю, бо ж на ближньому соборі веселі дзвони, ніби кепкуючи з молодика, так підступно й прилюдно зневаженого зарозумілою панночкою, раптом гучно та весело озвалися знов, і мирославці відусюди плавом попливли до собору, бо ж на Вкраїні в ті часи не було музики дужчої та кращої за святковий церковний передзвін. Хлопець прожогом вискочив з архієрейського саду, тікаючи від глуму людського, тікаючи й від настирливої гри дзвонів, тікаючи від себе самого, вибіг на вулицю так хутко, що матінка не могла й наздогнати його, і мчав од того дзвінкого благовісту далі та далі. Та й шептав сам собі, щоб тільки не заплакати: — Я сам, мамо, я сам! Йому назустріч, поспішаючи до церкви, стривожені несподіваним передзвоном, ішли та й ішли гожі дівчата, червонощокі молодиці, лепсько прибрані, з оберемками запашного клечального зілля та квітів, діди, дітвора, ремісництво… А дзвони не вгавали, і від того шаленого благовісту стугоніла й дрижала земля, і соборна дзвіниця на цілий світ, либонь, волала з ковалем Михайликом: «Я сам, мамо, я сам…» — десь там дрібно теленькали дзвони найменші, що між ними був і один колоколисько срібний. «Я сам! Я сам! Я сам!» — подавав згори свій дужчий голос дзвін підстарший, перечасний. «Я… сам-м-м! Я… сам-м-м! Я… сам-м-м-м-м-м!» — поважно бамкав важенний тисячопудовий дзвін, найстарший, яким дзвонилось на «достойно», яким дзвонилося на ґвалт, на сполох, на біду, найбільший дзвін, яким вістили вогонь. «Я сам, мамо, я сам… Я сам! Я сам! Я сам!» Кінець книги першої

КНИГА ДРУГА

ЧЕТВЕРТА ПІСНЯ, КЛЕЧАЛЬНА