Сюди тень, туди тень, — та й минув увесь день, — день, повний несподіванок і пригод. 2 23 page

Тиша бриніла в гóроді. Тільки часом перегукувались вартові. Але вже не чути було ні соловейків, ні собак, ні хоркання кобил, ні гуркоту війни, ані пісень клечальних, ані парубоцьких зітхань, що від них такими ночами аж вітер здіймається над Мирославом. Стоячи біля вікна, вони вдвох, Ярина й Михайлик, знову ненароком схопившись за руки, дослухалися до обережних кроків за вікном. Михайлик і не глянув навіть на осяяний місяцем Рембрандтів образок на стіні, що в нього, власне, й закохався кілька ночей тому цей селюк з першого погляду, бо ж оригінал ковалика приваблював тепер, ясна річ, властеливіше за портрет… Парубок чув її дихання, чув дотик руки, бачив мерехтіння очей, а схаменувся лише тоді, коли зовсім близько зашерхотіли чиїсь кроки по ріні, під самим архієрейським будинком. — На нього, бач, і собаки не брешуть, — посміхнулась бісова панночка. — Отже… — Хто ж це такий закоханий? — пирснувши, спитав Михайлик… — Шукач скарбів… — Таких, як ти? — Дорожчих! — прошепотіла Ярина і стиснула ковалеві руку. Нишком визирнувши з вікна, вони побачили дві постаті, що крадькома посувались попід стіною владичиного дому. — Хто другий? — спитав Михайлик. — Мар’яна. — Циганочка? — Ти вже її знаєш? Придивившись, Михайлик справді-таки впізнав тоненьку постать чарівної ворожбиточки. Вона підвела пана Оврама під вікно й стиха сказала: — Тут. І підштовхнула Роздобудька до стіни: — Лізьте, паночку. — Куди ж? — У вікно, паночку. — А драбина? — Нема, паночку. — Як же я злізу? — і пан Роздобудько, пещений чепурун, спинився біля мурованої стіни ні в сих ні в тих: так близько була мета його прибуття до Мирослава, лист полковника Кіндратенка, але добутись на другий поверх панок не вмів. З того десятка жовтожупанних харцизів, що в руїнах монастиря сьогодні полягли від руки Філіппа та Михайлика, лишилося в живих тільки троє поранених, але ж пан Роздобудько про катастрофу ще не знав і собі на допомогу чекав їх усіх сюди — з хвилини на хвилину, і йому було зручніше, щоб вони приспіли вже потому, як папери полковника Кіндратенка опиняться в його кишені, бо, зрештою ж, цікавили шукайла, звісна річ, передусім скарби, а не якась там сухорлявенька панночка, що її забагли так притьмом і в Римі, і в Варшаві, і в домі гетьмана Гордія Пихатого. Шукайло прагнув добутись до панни Кармели мерщій, бо мусив квапитись, поки йому на поміч не приспіли ті харцизяки, що ховалися в руїнах кляштора. Та й сторожа могла тут нагибати його в першу-ліпшу хвилину. Та й собаки десь поблизу забрехали. Та й невиразні чиїсь голоси вже озвались поблизу архієрейського дому. Зволікати було ніколи, і Мар’яна смикнула за товстенний мотуз, який звисав з прочиненого вікна до самої землі. Це було, мабуть, умовне гасло, і чиясь рука мерщій викинула з вікна величезний мішок, який, упавши до ніг Роздобудькові, так його налякав, що пан Оврам замалим не скрикнув, захитався, і Мар’яна-циганочка, щоб його підтримати, схопила за лікоть, міцно стиснула маленькою, але чіпкою ручкою і наказала: — Лізьте в лантух. — Навіжена! — Вас нагору витягнуть мішком. — Я піду собі, — сказав Оврам і на крок одступив од мішка, маючи надію зразу ж таки зустрітися з помагачами-однокрилівцями, які ось-ось уже повинні були надійти з монастиря. Аж тут завалували собаки, рвучи когось, знов загомоніли стиха якісь люди, і все це було так близько, коло саду, а чи й у самому саду, що бідолашний шляхтич рвонувся до мішка, став у нього ногами й заскреготав аж, коли спритна циганочка хутенько зав’язала йому над головою чималий гузир, припнула до мотузка і шепнула в вікно: — Тягніть! Михайлик і Ярина потягли. Пан Оврам був не з опасистих, але все-таки не дуже легко було тягти мішок на другий поверх. — Навіщо ми його — сюди? — ледве чутно спитав Михайлик. — А ми — не сюди! — в місячних сутінках лукаво пустивши бісика, відповіла Ярина. — А куди ж? Ярина промовчала. Вони його вже й од землі одірвали, вже досить високо й підняли, та ще чимало зусиль було попереду, коли Ярина пошепки сказала: — Годі! — Він же повис, панно! — Так треба! Прив’яжи ось мотуз до гачка. Тільки тепер збагнув нарешті Михайлик підступність заміру Ярини Подолянки і, коли б він не був такий несміюн, зареготав би тут, як навіжений. Єдине, на що він спромігся в шаленому захваті, він знову нахабно її поцілував, оцю гордовиту і ще ніким не ціловану панну шляхтянку. — Геть! — прошепотіла вона з тихою люттю. — Зараз піду, — покірно погодився Михайлик і… поцілував її знову. — Я вб’ю тебе! — яросливо прошепотіла Ярина, бо ж ні скрикнути, ні вдарити хлопця не могла: під самісіньким вікном, борсаючись у зав’язаному мішку, висів пан Оврам Роздобудько. — Уб’ю! — Тепер убивай! — радісно погодився нахаба і поцілував її вп’ять. 23

А внизу циганочка Мар’яна пошепки напоумляла знавіснілого пана Роздобудька, який, утративши останній розум, вовтузився в зав’язанім мішку. — Нехай же швидше тягнуть! — гарчав Оврам. — Зачепилося щось: ні туди й ні сюди! І не сіпайтесь, паночку: боки об мур пообшморгуєте. — Дарма, пся крев! — тихо лаявся пан Оврам. — Не шарпайтесь, ваша мость: вірьовка обірветься. — Дарма, відьмо ти єгипетська! — Падати ж високо! Сторожа вчує! — Чому ж не тягнуть? — Цитьте! Хтось іде. І панич лаявся не так уже й голосно, шептав собі щось, мов рак у торбі, а циганочка знов перестерігала необачного шукача пригод і скарбів: — Помовч, язичку, кашки дам! Бо як зачують сторожові собацюги… — Дарма! — шепотів у мішку пан Оврам. — Дарма, та не дуже! — і, підступивши впритул до висячого лантуха, циганочка чіпко помацала бідолашного панка. — Вони ж, собацюги оті архієрейські… трішки підскочать угору та й сюди — зубами… або й сюди! — і Мар’яна вщипнула знову за м’яке так дуже, аж синець там набряк, мабуть, і дівчинка стиха сміялася, наче далекий струмок жебонів, але від того ніжного леління наче гарячим приском сипонуло по спині шукачеві, бо в голосі циганочки бриніло щось таки відьомське й незбагненно погрозливе, хоч вона мовби й розраджувала його в тій халепі: — Сидіть тихенько! До ранку тільки… — Що ж буде вранці? — обережно спитав з мішка пан Оврам. — На добраніч! — не відповівши на тривожне запитання, чемно попрощалась циганка. — Постривай! — заволав пан Оврам. — Тихше-но! — спинилась Мар’яна. — Хтось там іде. — Не кидай мене! — стиха зойкнув Оврам Роздобудько. — Коли то мирославці, ти їм скажи: в мішку, мовляв, щось потрібне повісили. Щоб тільки не торкались вони до мене, щоб не мацали… скажи що-небудь! — Я їм скажу: в Мирославі дзвони знімають же? На гармати? От у мішку й повішено дзвона. Ніхто й не займе: кому ж посеред ночі скортить дзвонити! Чи не так? — А так… — непевно й зовсім уже тихо озвався пан Оврам. — Тільки ви, пане мій… коли хто зачепить все-таки, озивайтесь, як і належить дзвонові. — Як же воно? — Раз товсто: бам! Удруге тонко: дзінь! Ось так!.. — і циганочка потиху проспівала оті «бам» та «дзінь» і нараз принишкла, бо під самісіньке вікно підступила нічна дівоча сторожа разом з Козаком Мамаєм. — Чого ти тут? — спитав у Мар’яни Мамай. — Балакаємо з панночкою, — невинним голоском відповіла ворожка, кивнувши на вікно. — Еге ж, зі мною, — озвалася з кімнати Подолянка. — А що це повішено в мішку? Собаку? — Дзвони, — відповіла ворожка. — Чи ж добрий мають голос? — поспитав Мамай. — Два голоси: товстий і тонкий. — А ось я спробую, — сказав Мамай і оперіщив палюгою по мішку. — Бам! — озвався з басý пан Роздобудько. Мамай оперіщив удруге. — Дзінь! — тоненьким голоском задзвенів шляхтич. А потім знову: — Бам! І ще раз: — Дзінь! Досхочу надзвонившись, Козак Мамай подався з дівочою сторожею далі, і аж тут тільки пан Роздобудько заверещав, як півтора чорта, та й то не дуже голосно. — Гей, ти там, відьмо циганська! — стиха покликав шукайло. Та ніхто не озвався. Мар’яна вже зникла з саду. 24

Навіщо ж так сердито! — з докором мовив Михайлик і в простодушнім зніяковінні додав: — Я ж — боязкий! — і знову ненароком цмокнув неторкану дівку біля вуха. — Та я ж — несміливий… це всі знають! — і він тицьнув їй невмілими, а солодкими й гарячими губами в підборіддя, бо в губи зопалу не вцілив, що й поправив на другий раз, не гаючись. — Очі видряпаю! — знемагаючи, прошепотіла панна. Але Михайлик, влучивши на цей раз у губи, затулив їй рота поцілунком і вже й не відтуляв — хвилину? годину? рік? — бо макітрилося в голові, все закружляло й заверетенилось, бо ж плин часу зненацька зупинився, а коли не стало подиху, не стало серця, він, одірвавшись на мить, почув неначе здалеку благання в її голосі: — Іди собі! Михайлик промовчав. — Іди, Кохайлику! — сказала панночка, вже чомусь лютуючи більше на себе, ніж на коваля. Михайлик стрепенувся. — Навіщо ж так суворо? — спитав він. — Ти попроси як треба! І ждав. — Прошу! — ледве чутно вимовила нарешті панна Ярина. — Не так, — невблаганно відмовив Михайлик-Кохайлик. — Дуже прошу, — ще тихше сказала Кармела-Ярина. — Благаю! — Ще не так. — Молю тебе! І вона його поцілувала. 25

Він потім навіть згадати не міг, простодушний ковалисько, як спритно й тихо спустився по стіні, мало не зачепивши Оврама Роздобудька, що його вже, видно, тнули крізь товстенний лантух комарі, бо мішок дрібно дрижав, стогнав і скавулів. Він і сам не тямив, наш Кохайлик, як, незбагненним дивом не сполохавши собак і не збудивши зледащілих вартових, опинився по той бік паркана, котрий оточував старий архієрейський садок, коли зіткнувся раптом ніс до носа з циганкою Мар’яною, гарненькою ворожбиточкою, що при зустрічах з нею ковалеві всякий раз чомусь ставало моторошно. — Куди поспішаєш, лебедику? — з притиском спитала вона. — Тебе шукаю, — відмовив хлопець, і не було в цій відповіді ні рісочки брехні, бо ж і справді цілий день його не облишало бажання знайти премилу чаклунку й подякувати за все добре, що вона йому наворожила. — Тебе шукаю! — ще певніше повторив Михайлик і поліз до кишені. Витягши разок дорогого намиста, почепив на шию циганочці, і місяць, загравши в перлинах, кинув сяйво на лице, заграв у зіницях, і дівчинка стала ще краща, а якісь тривожні молоточки застукали в скронях, і серце закалатало перед тією дикою й знадливою красою, аж хлопець одсахнувся од циганки: після всього, що сталося зараз у домі владики, його самого це бурхання крові тільки злякало й засмутило, хоч і не було в тім парубоцькім збентеженні грішного збурення плоті, а схвилювала хлопця лиш незборима сила дівочої краси. — Ну, — мовила циганка, — от ти й розбагатів. — Розбагатів… — і він забрязкав червінчиками в новому кармані. — Кишенею розбагатів? — І серцем, квіточко. — Це з тобою сталося ще до мого ворожіння: коли я нині тебе вперше побачила… там, на базарі… ти вже летів! — Летів… — покірливо кивнув Михайлик, але більше не сказав нічого, а тільки дивився на циганочку. Потім сумовито мовив: — Яка ти гарна… — Та й що? — так само сумно зітхнула Мар’яна. І раптом попросила: — Поцілуй мене! — Я… ще не вмію! — рішуче відмовив хлопець. — Знаю, — посміхнулась циганочка. — Чула! — Що ж ти чула? — спалахнув Михайлик. — Те й чула: що ти ще не навчився цілуватись! — із глузливим журом прошепотіла вона. — Твої цілунки лящали з покоїв панни Подолянки — на цілі гони, мій братику гіркий… — Мар’яно! — спалахнув, мов у горнилі підкова, коваль. — Так голосно цілуються лиш ті, хто ще того й не вміє! — і сумно спитала: — Це вперше ж, мабуть, братику? — А вперше, — признався хлопець. Мар’яна похнюпилась. — Слухай, соколе! — раптом сказала вона. — Я рада за мою панну Подолянку! Бо ж я за неї ладна… пролити кров: і свою, і чужу. За неї… А тепер і за тебе! Мар’яна говорила на циганський кшталт — прудко й похапливо, а граничне збентеження ще більше шматувало бистру мову, слово налізало на слово, наче пекли вони серце, ніби летючі птахи-слова поривались на волю з тісної клітини грудей, і дівча поспішало їх випустити, висловити, полегшити утруднене дихання. — Вона моя царівна, королівна. А й ти, козаче, тепер… — Чому ти так говориш? — Бувай здоров! — і циганка обняла його і поцілувала. Хлопець їй відповів, бо ж не був поцілунок ні блюзнірським, ні зрадливим супроти Подолянки, бо ж циганочка поцілувала, як сестра, і вони так і завмерли на мить у братніх обіймах, таких тісних і щирих, аж зорі перед ними завихоріли, мов летючі світляки, аж кров забурхала по жилах, аж заплющився парубок. — Чого це ти? — спитала дівчина. — Очі твої сліплять. — Ой-ой? І незчулись, як хтось підійшов. Пролунав тільки вражений вигук: — Михайле! Перед ними стояла Явдоха. 26

Циганочка миттю зникла, мовби її злизали чорти, а матінка й син стояли одне проти одного мовчки. В материнськім мовчанні стільки було докору та гіркоти, болю та крику, що чуйний до настроїв матінки Михайлик, хоч і не знав за собою провини, замурував собі уста. — Шльондра! — нарешті сказала мати. Михайлик спробував був заперечити, та матінка йому з губи вихопила будь-яку змогу заговорити і додала з тим же гірким презирством, таким жалючим в устах неньки: — Тягайло! — Але ж, мамо… — Бахур! — Ви не зрозуміли, матінко… — Розпусник! — Я кохаю іншу. — А цілуєш цю? Ледащо! — Неню! Та послухайте ж… — Я й сама бачу, який ти є волоцюга й зальотник! — Дайте ж мені сказати! — Джиґун! Баболюб! — Мамо! — Гляди, щоб мамою від тебе не стала оця проклятуща ворожка! — Невже ж ви можете подумати, що я… — Ти обіймав її? — Це вона — мене. — Ти цілував її? — Цілував, — покірливо буркнув синок. — Як рідний брат! — А ту товстенну пані обозну на руках носив і лапав — теж, як рідний брат? А від одного-єдиного погляду панни Подолянки ошалів… також, як братик? Га? Але ж про тую панну годі й думати: далеко тобі до такої вельможної, як до цариці небесної. Далеко! — Далеко, мамо, — покірливо погодився Кохайлик. — Вона ж і не гляне на такого безхатнього й неодукованого вахлака, як ось ти. Вона ж і на світ божий народилась для якого-небудь князенка чи королевича? — Для королевича, — покірливо погодився слухняний мамин синок. — Ти ж її ніколи й пальцем не зачепиш. — Уже, — відмовив Михайлик. — Що вже? — Зачепив? — Чим зачепив? — ахнула матінка. — Серцем, мамо. — Ой боже ж мій! — раптом заплакала матуся. — Ой соколочку ж мій! Ой лебедику ж мій! — Чого ж це ви, мамо, плачете? — Ой гарно ж як! Ой славно ж як! — І мати ревно плакала радісними сльозами материнськими, і голубила сина, ледве досягаючи рукою до його підборіддя і нахиляючи хлопця до себе, щоб погладити, як бувало в дитинстві, по кучерявій, уже по-козацьки підстриженій сьогодні, шорсткій довбешці. — То чого ж ви плачете, мамо? — щасливий і збентежений, допитувався парубок. А мати зненацька діловито спитала: — А чи вона ж розумна? — Якщо вона погодиться піти за мене… — Всі зразу й зрозуміють, що дурна! Потім неня спитала: — Ти її… цілував?.. — Цілував. — А вона? Що сказала? Що зробила? — Розгнівалась, мамо. — На тебе? — Ні, на себе. — Це добре, мій хлопчику, — і матінка, щаслива, заплакала знов. — А коли ж… коли зашлемо старостів? — Не звідувався. — От і дурень! — та й діловито мовила: — Завтра зайду до владики, — і голос її дрижав од солодкого материнського клопоту, — гарненько про вас побалакаємо. — Я сам, мамо, — злякано скрикнув Михайлик, — я сам! Але Явдоха не слухала. — Я тебе шукала, сину, — зненацька зовсім іншим, буденним голосом сказала вона. — Тебе там у шинку дожидають лицедії. — Серед ночі?! Навіщо? — Ти ж новобагатьком нині став? А могорич — любовна річ! — Мені не хочеться вночі до шинку, мамо. — Отаке-о вибухалось прездорове одоробло, а мати повинна втовкмачувати в його дурну макітру, як годиться вестися ґречному козакові з добрими людьми! Взявши за руку, Явдоха потягла синочка через порожній базарний майдан туди, де в шинку лунали п’яні голоси, де вигравали троїсті музики, тобто скрипка, бубон та цимбали, що їх далеко було чути в принишклому перед лицем війни нічному городі. Син опинався, бо не хотілось після всього, що зайшло між ним та панною Яриною, після братніх обіймів з циганочкою, після всіх солодощів русальної ночі, не хотілося йти в шинок, до галасливого гурту. Але матінка, шануючи предківські приписи чемності, тягла Михайла до нічного вертепу вже трохи знайомої нам шинкарочки Насті Певної, де чекали Михайлика мандрівні лицедії. Син таки йшов нехотя, а матері, хоч вона й тягла його, було приємно, що синові ще не кортить погуляти, бо про новий шинок Насті Певної вже йшла по городу якась непевна слава, хоч ніхто нічого поганого про саму шинкарку сказати не міг. Над дверима шинку погойдувався олійний ліхтар, над яким на високо поставленій тичині теліпався віхоть соломи, що був тоді повсюдно знаком будь-якого закладу, де торгували горілкою, хоч і висіла над тим шинком ще й дерев’яна дошка з малюнком: золота сіножатна коса, під нею келех, а вище — напис «Оковита!», що походило від «аква віта», двох латинських слів, якими означали здавна, ще в старому Римі, звичайнісіньку горілку «воду життя»… Новий шинок у Мирославі звали «Златомальована коса», або ж «Коса над чаркою», а то й простіше: шинок «Цур дурня в чарку». 27

В тому шинку хазяйнувала вже з місяць, зухвало порушуючи новий порядок продажу горілки, тобто заробляючи грошики задля себе самої, а не для московського царя, — хазяйнувала, взявшись невідомо звідки, вродлива шинкарочка Настя Певна, котру хто кликав Настею, а хто — Дариною, тобто Одаркою, можливо, тільки задля нехитрої рими «шинкарочка Одарочка» (бо ж люди часом задля рими й правдою нехтують), а може, таки мала вона й справді аж двоє хресних імен, хоч католичкою ніби й не була, бо до руської церкви, звідкілясь прибувши до Мирослава, вчащала справно — щосуботи, щонеділі та в усі дванадесяті празники. Мала вона, правда, ще й третє ймення, бо в Мирославі цю недавню зайду зразу ж продражнили Чужою Молодицею. Вона стояла зараз біля рясно обставленого клечальним гіллям шинквасу, високочола, цікава молодичка, ні чорнява, ні білява, з вогнистим волоссям, яке вибивалося з-під парчевого очіпка, з трішки зизуватими великими очима, що вигравали, пускаючи бісики, стежили за всіма зразу, сяяли й поблискували, і, здавалось, люди п’яніють не тільки від горілки, а й від її поглядів, од оковитої, п’янкої й трохи похмурої вроди, од безугавних пісень, од жартів, од солоних дотепів, що рясно злітали з примхливих уст, од її збудженого дихання, такого знадливого, аж кожному, хто дивився на гемонську молодичку, яку взивали там іще й огонь-молодицею, вчувалось калатання її гарячого серця, бистрого та дзвінкого, так здіймались високі та пружні, ще зовсім дівоцькі груди, так спалахувала Настя від парубоцьких поглядів, котрі запалювали все її жіноче єство, котрі змушували жевріти, іскритися й спалахувати її очі, осяваючи й дукачики в намисті, перли на очіпку, величезні золоті, з рубінами серги в маленьких гострих вушках, серги, що про них лихі язики плескали, буцімто вона, оця знадлива Настя, «навстоячки, навлежачки — заробила й сережечки», хоч ніхто в цілому городі нічого не міг сказати про її легковажність, ніхто не міг похвастати, же він із чарівною шинкаркою не те що там спав або там що, а й пальцем ніхто її не зайняв, а й не поцілував ніхто, а й не помлів ніхто близенько біля неї, біля Чужої Молодиці, так, ніби й справді була вона для всіх в цьому городі чужа. Нічого недоброго (так-бо зветься й дещо добре в житті), ніхто нічого сказати про шинкарку Настю-Дарину не міг, але все-таки погана слава про її шинок за який місяць уже чомусь ходила серед мирославської жіноти, навіть Явдосі нині щось у вуха впало, і їй, звичайно, дуже не хотілось лишати тут Михайлика, але ж нічого іншого вона прираяти собі не вміла, бо ж не було ще в них господи, де міг би синок привітати й почастувати, як годиться, нових друзів, лицедіїв, що так зарадили парубкові в його скруті й щедро поділилися багатющим того дня заробітком, бо ж матінка й досі певна була, що Михайлик усе те одержав задарма. Тримаючи сина за руку, Явдоха стала на порозі шинку, і серце їй тіпалось у материнській за хлопця тривозі, але вона злегка штурхонула Михайлика з порога вперед, у теє страшне-таки життєве горнило, і сумно сказала: — Іди. Пора вже тобі… — і матері навіть схотілося перехрестити сина, але в такому місці не посміла. — Йди! — А ви, матусю? — збентежено скинувся Михайлик. — Мені ж тут бути не годиться, — з гідністю підібрала губи ненька і, ще раз підштовхнувши сина до його парубоцького обов’язку, хутенько вийшла за поріг вертепу. Лишившися вперше в житті без проводу маминої руки, Михайлик аж трохи сторопів, попервах навіть облич не розрізняв у галасливому гурті, який там балював за кількома непокритими столами, наскрізь промоченими горілкою й медами, пивом та брагою, вином і всякими наливками й запіканками. Всі ці трунки в хитромудрому скляному посуді вигравали кольорами райдуги проти свічок на миснику за шинквасом, над яким сяяла лепсько намальована парсуна Козака Мамая. І мальований Козак, і обличчя притомних випивак плавали не в диму тютюновому (по хатах тоді ще не курили), а в парі, хмільній та сивій, що вставала над казанком із варенухою, з якого шинкарочка Настя Певна, гнучкими рожевими пальчиками взявши ополоник, наливала в кухлі гаряче пійло, відповідаючи на поклики городян, гречкосіїв та козаків, що бенкетували тої чортячої ночі в шинку під золотою косою. При самім порозі раював, скучивши в безлюдному степу за чаркою, височенний рудий та безбровий молодий козак, якого звали Панько Півторарацький, товариш Пилипа-з-Конопель, що з ним разом вони пильнували в степу сторожової хвигури. Михайлик упізнав його, хотів був спитати про щось, зрадівши знайомому, але Панько нічого не чув і не бачив, крім шинкарки Насті, витріщався на неї, допиваючи кухля, а допивши, шарпнувся до неї й загукав: — Настусю, а всип мені осьмусю! — Та це ж — цілий кухоль, а не осьмуха, — засміялась Чужа Молодиця. — Дарма! Сип! Наливай-но! — і марно рудий той хлопець намагався обійняти звабливу шинкарку, бо ж він був чи не в два рази вищий од неї, верства келебердянська, і йому доводилось, переламуючись надвоє, незручно нахилятись до її круглого рожевого личка. — І чого ти до неї прилип, як кізяк до тріски? — питали якісь незнайомі Михайликові козаки. — Чого, чого! — одвічав їм Панько. — А того, що я з нею сьогодні ночуватиму. — Хто тобі сказав? Вона сама? — Та що там вона! — хизувався рудий. — Вона й незчується… Мені б тільки обняти! — і Панько, потішаючи п’яне товариство, почав доводити: — Коли дасть обійняти, то дасть і поцілувати! А коли дасть поцілувати… — Ач який! — од шинквасу задзвеніла гнучким сріблястим голосом Настя Певна. — Чого ж то ти такий певнючий? — А того, що ми з тобою, Настусю, куми… — Чи ж ти не знаєш, же кум та кума — родичі тільки від голови до пояса, — пирснула шинкарочка. — А нижче? — Нижче, батюшка казали, гріх! Усі зареготали, а рудий довгаль Панько Півторарацький, збитий з пантелику, тихенько заспівав: Ой рядно, рядно, рядно,
Під тобою холодно,
Під кожухом душно,
Без милої скушно…

— Заберіть-но звідси цього телепня, — попросила шинкарочка його товаришів. — Проп’є, глядіть, останній шеляг. — Горілочка — кап, а з кишені — хап! — Напала, бач, брага на врáга. — Нехай п’є: однак завтра в бою помирати. — Чого ж то помирати? — спитала шинкарочка якимось не своїм, прикрим, неприємним голосом, і очі їй нелюбо спалахнули жовтим кошачим вогнем. — Чого ж то йому завтра помирати? — перепитала вона, лиховісно й багатозначно кивнувши на Півторарацького. — А того, що війна! — байдужно відмовив хтось п’яним і сонним голосом. — Війна ж, бач, Одарю! Всі на мить замовкли. Стало тихо, мов у пеклі, мов на веселій тій картині, що висіла на стіні, де чорти п’яницям заливали пельки горющою смолою. — Гріхи ви мої чубатії, — зітхнула Чужа Молодиця, стріпнула неслухняним рудим волоссям, що вилізло з-під очіпка, і два рубіни блиснули в її вухах, наче дві краплі замерзлого грецького вина. — Чого зажурились?! 28

Михайлик розглядав усе те в шинку, та від порога не відходив, бо ж був несміливий. Помальовані стіни ненадовго затримали його погляд: на одній був млин, на другій — музики грали, на третій красувалися химерні квіти. — Ерго бібамус! — волав, міддю врочистої латини задзвенівши, якийсь спудей чи школяр, що означало по-нашому: «Отже, вип’ємо!» — Заприсягся не пити, — відмовляв йому другий. — Не пити! А сьорбати ж можна? — То інша річ… Він хотів був сьорбнути, але в нього спитали: — А чого в тебе голова зав’язана? Поранили в бою? — Ні, просто не щастить! До котрого шинку не прийду, то зараз же там бійка зачинається… — Ерго бібамус! Настя Певна хазяйнувала спритно та швидко, наливала кому горілки, кому кухоль закарпатської паленки, кому тютюнкової, кому перчаківки, кому браги, кому глечик пива марцьового, запорозького чи батуринського, кому березового соку чи квасу гуцульського з яблук та скорушини, а кому й студеної води. Шинкарочка поралась хутко та вправно, а думала про те, що запаси хмільного питва в городі Мирославі кінчаються і скоро доведеться, либонь, оце кишло закривати, бо ж у неї, крім кількох барил горілки в льосі, крім трьох десятків чималих бут угорського та волоського вина та десятка бочок межигірського меду, крім трьох кухов калганівки чи полинівки, крім однієї бочки рейнського та крім дванадцяти анталів червоного вина грецького, нічого вже в запасі й не було. А спрага в пивців росла та й росла. — Оковитонько! — гукали до Насті. — Вштрикни, голубонько, мені ще одного списа в душу! Знов заграли троїсті музики, і вже нічого не можна було вчути в тому гаморі. Гуцули та серби пішли танцювати серед шинку своє відоме коло. Всі загукали голосніше. У дальнім кутку заспівали. А наш Михайлик, несміливий, уже повернувся на порозі, щоб вискочити геть, бо не вельми йому тут подобалось, та й без мами лишатись у цім пеклі було моторошно. 29

Михайле! — раптом гукнув із того пекла знайомий голос, і Михайлик упізнав у варенушній хмарі обличчя Прудивуса, і товсту мармизу Данила Пришийкобиліхвоста, і милу та лагідну пику Івана Покивана, що вже встиг сильно-таки набратись, але не втрачав спритності навіть у такому непевному стані та й бавив гостей шинкарочки Насті, граючись десятком тарілок, ложок, кухликів, повних горілки чарок, які злітали над головами гульвіс і цілісінькі повертались йому до рук. — Сюди, Михайлику! — загукав, побачивши сторопілого ковалиська, і Йван Покиван. — Ми тебе з вечора шукаємо, — додав і Тиміш Прудивус, що, проводивши брата, думками був з ним, намагався з того лиха надудлитись, але ніяким чортом не п’янів. — Дожидаємо тебе, синку! — гукнув і старий козак Гордієнко, товариш Пилипа-з-Конопель, що із ним разом стеріг недавнечко степової хвигури. Тільки Данило Пришийкобиліхвіст, сердито глянувши на молодого ковалика, не сказав нічого, бо досі не міг забути несправедливого, бач, поділу їхнього лицедійського заробітку, що на нього цей селюк, видима річ, не набув ніякісінького права. Підійшовши до мокрого стола, Михайлик побачив біля Прудивуса й тих самих сербів з поляками, і вченого гуцула, пана Гната Романюка, що в бою з жовтожупанниками порятував Михайлові життя. Зрадівши щирій зустрічі з Прудивусом та Покиваном, Михайлик зразу й забув, що він аж такий боязкий та несміливий, забув і свій страх перед першою в житті чаркою горілки, підвівся й гукнув так голосно, аж сам перелякався: — Шинкарко, агов! — Чого тобі, козаче? — озвалась Чужа Молодиця. — Варенухи! — Скільки? — Скільки в тебе є! — І він, хизуючись, висипав на залитий горілкою стіл жменю талярів, динарів та червінчиків. — На всі грошики! — Сам стільки видудлиш, лебедику? — Частую всіх! — І він уклонився лицедіям. — І вас, панове! — І він віддав чолом сивоголовому Романюкові з поляками та сербами і всім, хто трапився на пізню ту годину в шиночку Насті Певної. — Прошу, панове товариство! — І Михайлик, ще раз уклонившись, сів до столу. — Прошу до гурту! — А мене до чарки й не просиш? — спитала Чужа Молодиця, пускаючи бісики та згрібаючи в поділ білосніжної мережаної запаски, що визирав з-під розведених унизу кутиків полтавської плахти, Михайликові динари, червінчики й таляри. — А мене, соколику, й не просиш? — Ти й так хмільна, — недбало кинув Михайлик, намагаючись притлумити почуття невиразного й глибоко захованого страху, який поймав його перед цією жартівливою молодицею. — Я ж не пила ні краплі! — дзюркотливо засміялась Чужа Молодиця. — А тобі й не треба, — знизав плечима одверто простодушний хлопець. — Ти ж бо й сама п’янюча, мов горілка! І одвернувся. Щоб не видіти її очей, бо в них на мить майнув той самий жовтий, лиховісний вогник, який вразив Михайлика, щойно він переступив поріг шиночка «Златомальована коса». Ковалика нашого, як і всякого тут чоловіка або парубка, щось незбагненне вабило до цієї молодички, прозваної Чужою, бо вона ввесь час палала полум’ям невситимої жаги до нашого брата, але щось, таке ж незрозуміле, заразом і одвертало від неї Михайлика, і він щулився під її допитливим зовущим зором. Іван Покиван спритно помагав Чужій Молодиці переливати в чари та келехи киплячу варенуху, дванадцять дзиґаревих годин варену в горщику, щільно замазаному тістом або глиною, з міцної горілки — з сухими грушами, яблуками, хвигами, родзинками, вишнями, сливами, ріжками, імбиром, гвоздикою, цинамоном, мушкатом, стрючкуватим перцем та липовим медом, — допомагав шинкарці переливати на припічку киплячу варенуху, що з неї, з нового горщика щойно зняли широку затичку, зроблену з хлібної скоринки, і хмільна пара спалахувала пекельним синім полум’ям над чарами та коряками, і скоро вже стояла перед кожним гультяєм посудина, і всі взяли до рук те вогнисте люциперове питво. Взяв свою чарку й Михайлик. І здригнулась ненароком з першою в житті чаркою юнацька рука. І хлюпнула на стіл варенуха, і заколивалось на столі кволеньке синє полум’я. — Ой! — несподівано скрикнула Чужа Молодиця. — Чого це ви, тітко? — збентежено спитав Михайлик. — Так… дарма! Нічого… Пийте ж! Задивившись на пекельні вогники в чарках, усі чомусь мовчали. 30