Главная Случайная страница


Полезное:

Как сделать разговор полезным и приятным Как сделать объемную звезду своими руками Как сделать то, что делать не хочется? Как сделать погремушку Как сделать так чтобы женщины сами знакомились с вами Как сделать идею коммерческой Как сделать хорошую растяжку ног? Как сделать наш разум здоровым? Как сделать, чтобы люди обманывали меньше Вопрос 4. Как сделать так, чтобы вас уважали и ценили? Как сделать лучше себе и другим людям Как сделать свидание интересным?


Категории:

АрхитектураАстрономияБиологияГеографияГеологияИнформатикаИскусствоИсторияКулинарияКультураМаркетингМатематикаМедицинаМенеджментОхрана трудаПравоПроизводствоПсихологияРелигияСоциологияСпортТехникаФизикаФилософияХимияЭкологияЭкономикаЭлектроника






Сюди тень, туди тень, — та й минув увесь день, — день, повний несподіванок і пригод. 2 20 page





А там, біля тої кузні, тим часом прокинувся Михайлик. Такий свіжий та дужий, такий бодренний, мовби проспав не годину, а цілу добу. І зразу ж таки згадав про той молот, що припав йому до руки, і почуття польоту, що після неладного падіння в рівчак не облишало хлопця від самісінького ранку, почуття нестримного польоту знов охопило його, хоч він, закоханий, вже й не думав навіть про гордовиту дівчину, про Подоляночку Ярину, котра так зверхньо розмовляла сьогодні з невідомим їй нахабним босоногим голодранцем. — До кузні хочу, — сказав господареві, остаточно прокинувшись, Михайлик. — Пізно. Гріх! Вечерня вже скінчилась… Проспав! — Зелена ж неділя завтра, синку, — сказала, перехрестившись, Явдоха. — Та й увесь тиждень працювати буде гріх, — додала поважно ковалиха Анна. — Як то гріх? — здивувався Михайлик. — Найбільший гріх — то війна! Зброя потрібна ж? — Гріх, кажуть. — Руки в мене… — Сверблять до роботи? — посміхнувся коваль Іванище. — Але ні… Сонце низенько. Гріх! — Ось я з тобою попрацюю, — раптом озвалась Анна, бо їй стало шкода цього хлопця, що так занудьгувався за звичним ковальським ділом. — Анно, гляди лишень! — застеріг чоловік. — Коли почує отець Орлам, що в нашій кузні гупають, проженуть мене й тебе з малими дітьми з Мирослава. — Війна ж! Не проженуть. — Ой, гляди! — Дарма! Добре діло — не гріх, — сказала Анна і повела Михайлика в кузню. А коли нагрілося залізо, Михайлик узявся до діла, і Анна мимоволі задивилась на незграбного молодика. Та й сама вона, прудка, цікава московочка, перевертала під його молотом розпечену штабу заліза, маленьким молоточком інколи вказуючи хлопцеві, куди бити, — і сама вона, невисока й струнка, але ставна та дужа, з великими сильними руками й маленькими ніжками в зелених сап’янцях, розрум’янилась, мов маків цвіт. Раз по раз побіжним рухом руки Анна підбивала під голубий повойник легке, неслухняне, трохи рудувате волосся, що від блиску горна та від кавалка розпеченого заліза, який іскрив під їхніми вдарами, здавалося ще рудішим. В роботі Анна ставала дедалі швидшою й меткішою, і все частіше та частіше передзвонювали молотки… Михайлик поглядав на неї, і хлопцеві приємно було дивитись на її прекрасне, натхненне в цю щасливу мить обличчя, і він думав про те, як добре жить на світі, коли є довкола стільки добрих і гарних людей, коли є, крім інших, і та, що найкраща й найвродливіша за всіх, ота гордійка, до котрої вранці прикипіло його обпечене юнацьке серце. З-під його молота злітали іскри. Іскри зі штаби стальної, яка за кільканадцять ударів ставала шаблею. Іскри з другої штаби. Іскри з третьої… з десятої… з тридцятої. Іскри з очей. І дзвенів та стогнав метал, метал розпечений і метал холодний, метал серця, бо дзвеніло й співало все в ньому самому, в душі в цього парубка, якого шал кохання підняв сьогодні вперше над землею, та й ніс його, та й ніс, швидше і швидше, вперед і вперед, — дзвеніло й співало залізо, дзвенів та співав і сам коваль Михайлик, який став сьогодні вранці кохайликом, — співав увесь, бринів увесь, бив серцем і молотом. Бив молотом і справді-таки співав. І сам того не помічав, як, либонь, не помічають того й птиці небесні, коли їм настає пора співати. Коли настає пора… А ковалиха Анна думкою линула за Омельковим конем і аж бачила вже, як хлопець у її сестри, в Марії, гостює в далекій Москві… …Михайлик гупав молотом і співав. Не помічав того, що за широкими дверима кузні, припавши нишком до одвірка, слухає його циганочка Мар’яна. Він співав та й співав. Одну пісню співав. Другу пісню. Третю. — Гей-гей!.. ПІСНЯ ТРЕТЯ, ВЕЧІРНЯ Й НІЧНА

Сюди тень, туди тень, — та й минув увесь день, — день, повний несподіванок і пригод. 2

Скінчивши нарешті вечірню відправу, що під кінець її довелось єпископові прощатися у вівтарі з Омельком, котрий, проспівавши «Світе тихий», мусив рушати в путь, — скінчивши нарешті вечірню відправу, що на цей раз видалась особливо довгою, Мелхиседек, задихаючись від утоми, зняв з голови митру, важку, цупку, мов казанок, цяцьковану по золоту перлами та самоцвітами, скинув, хапаючись від нетерпіння, й блискучий саккос із золотими дзвінцями, зняв швиденько і омофор, пояс, поручі й підризник, бо вельми душно було в церкві, уже й спочив трішки, в самій рясі посидівши обіч жертовника на ослоні, біля віконця в східній вівтарній стіні, вже йому й люлечки покурити схотілось, аж вуха пухли, вже й попоїсти була пора, — службу ж правлять натщесерце, — а люди з церкви не розходились і не розходились, чекаючи, певне, архієрейського напутного слова, хоча казання в суботу проголошувати й не годилося, бо задля проповідей одвіку призначалось тільки неділешню літургію, та й стомився нині владика, а до розмови з мирянами готовий не був. Але… — Доведеться-таки, — кивнув архієрей вітцеві Варламові Лобанівському, настоятелеві мирославського собору, протоієреєві, тобто найстаршому попові, котрий гадав, маючи до того вельми поважні підстави, що з вітця Мелхиседека — архієрей, як із вола херувим, як із висівок паска, як із цигана рабин, як із кота борщ, бо ж від нього за цілу версту тхне козарлюгою, байдебурою степовим, січовиком-голодранцем, а не церковним вельможею, бо ж не вичавлює він сьомого поту з напівголодних кріпаків, що належать до єпископської кафедри, бо ж розмовляє по-людськи з босоногою челяддю, що служить йому в архієрейській господі, бо ж не знає цей владика до пуття ані Святого Письма (хоч і вчився колись в академії), ані треб, бо ж йому від ладану в голові паморочиться, та й до тютюнища привержений, та й до чарки, старий собака, не байдужий, та й приятелює з такими зайдами, як той анахтемський Козак Мамай, що на лиху годину з’явився оце в Мирославі, — та й іще чимало було у вітця Варлама поважних причин не любити, зневажати й пуще вогню боятися Мелхиседека, бо ж він був певен, оцей руденький попик, же тяжка архієрейська митра більше личила б йому самому, і в цьому святому переконанні підтримував його останнім часом і сам пан Купа-Стародупський, до якого всім пастирським серцем і глибокою попівською кишенею щиро горнувся, ластився й липнув далекоглядний отець Варлам, котрого деякі миряни вельми шанували, бо він служив Божу службу з таким захопленням, аж плакав, бо носив цибулину в кишені й раз по раз нюхав, розтираючи в пальцях… — Що доведеться? — спитав, не зрозумівши, отець Варлам. — Доведеться мовити слово, — пояснив Мелхиседек. — Яке там у суботу слово! — буркнув отець Варлам і вирвав з довгого й не вельми рясного попівського пучка на потилиці рудющу волосину, що він робив завжди, хвилюючись чи сердячись, але від того майже не лисів, хоч і насмикував за день добру мичку (матушка плела з того волосся килимки, начеревники, скуфійки та ще силу всякої всячини), бо ж він завжди або гнівався, або нуртував… Волосся валялося жмуттям і по всьому вівтарю (за що йому від матушки перепадало, бо пропадає добро). — Хто ж таки в суботу каже проповідь! — і він знову з тихим тріском видрав собі волосину і спересердя хотів був кинути її додолу, але, схаменувшися, сховав до глибоченної кишені. — Люди ж чекають напутнього слова. — Дурна череда, а не люди. — Ви мене таки переконали, отче Варламе: треба мирові дещо сказати. Оце зараз. Саме в суботу! — Ат! — і він знову вирвав волосину. — З підручників гомілетики відомо, же вчена дидаскалія, спираючись на слова Ісуса Христа і святого Петра-апостола, бачить у літургійній проповіді… — Пора! — немовби й не чувши направи попа Варлама, буркнув сам собі владика, і виступив з вівтаря через дияконські двері з намальованим на них (ні, не Мамаєм!) архангелом, і зійшов на амвон. Тут отець Варлам уже не міг уговтувати владику — перед усім народом, він тільки поглядав з прихованою люттю і сподівався воздати йому за все, щоб тіло й душу владики воврещи в вогненну дебр, і він зичив архієреєві всяких лих, во глибині душі своєя вповаючи, що вітця Мелхиседека, якщо все-таки є справедливість на землі, обов’язково вб’ють в одному з найближчих боїв, куди його нечистий носить, як справжнісінького полковника. Отець Варлам був не з тих стародавніх українських попів, що чорну муку приймали від польських жовнірів та ксьондзів; не з тих, хто йшов на смерть мученицьку за народ, за православну віру; не з тих, кого, не навернувши до унії, поливали олією й клали в жар; не з тих пастирів, з кого живцем здирали шкуру або вкидали в бочки з понабиваними гвіздками й котили з гори; не з тих попів, що смерть приймали разом з мирянами, коли польські вояки з попами уніатськими винищували непокірні села, навіть старих, жінок і дітей, — отець Варлам не був таким попом… Це був звичайнісінький піп, зажерливий і від неробства знавіснілий, заздрісний і неохайний, продайдуша, бо охоче продався б кому-небудь, якби його схотів хтось купити, — одним словом, це був звичайнісінький піп із тих, кого стрічаючи, миряни мерщій хапаються за ґудзик чи гаплик: піп з хрестом, а чорт з хвостом! — і такий, мовляв, побожний, як у святого Юрія Побідоносця кінь… Якби перехопив хто погляди, що їх кидав на владику цей рудий попище, зразу зрозумів би, яким чортом дихає цей божий слуга. Він дивився на ноги єпископові, і здавалося, що поглядом перебиває кістки йому, так не хотілось, щоб єпископ сходив нині на амвон. Та владика був уже там. Поправивши на голові скривавлений завій, він мовив до людей хороше, просте слово: — Миряни! Шарудіння й ледве чутний поважливий гомін раптово вщухли (тільки мушва бриніла над головами), бо люди ждали пастирського слова, такого потрібного в тривожну годину війни. — Миряни! — повторив єпископ. — Сьогодні довго балакати не можна… за всіма церковними правилами, що їх так добре знає наш отець Варлам, хай благословить його милосердний Христос-спаситель! Тож я скажу небагато: роботящі люди міста збентежені намовляннями вітця Варлама, щоб жоден православний протягом клечального тижня… щоб не брався ні за холодну воду, як це й годиться зеленими святами, бо в ці дні працювати завше було гріх! Неначе хвиля пройшла по церкві після слів архієрея, бо саме цього люди й чекали від нього: працювати чи не працювати? — Отож, діти мої: правду каже наш отець Варлам… І ще вища хвиля знялася в соборі, сколихнувши юрбу збентежених мирян. — Правду піп каже, — провадив далі єпископ, — бо ж саме так у священних книгах писано, так і звичаями предківськими заведено. Ми ж бо рідні звичаї шануємо. Але… — і владика на коротку мить замовк, а всі чекали, що він скаже далі. Чекав і той рудий попище Лобанівський. — Але ж війна порушує звичаї… і не за книгами церковними, а за правдою людською й Божою. Отож, миряни: преповажного вітця Варлама слухайте, а його науки не сповняйте! Коли владика на хвилину замовк, отець Варлам святенно, тихо, але виразно, щоб усі в храмі чули, заволав: — Господи! Відпусти йому гріхи його… Білі вуса владики розпушились, наче коси дівочі, вітром розмаяні, і він чорним оком повів по церкві, де тиша панувала, хоч мак сій, глипнув і на вітця Варлама, що вже скуб собі з патлів заразом по кілька волосин, і повів свою просту мову далі: — Хто не хоче знов підпасти під шляхетське здирство, яке несе нам Однокрил, той мусить весь клечальний тиждень працювати, в поті чола здобуваючи волю козацьку, для діла правого, Богові вгодного, для наших дітей і онуків, во славу нашої України! — і єпископ проголосив за Вкраїну молитву, а сказавши «Амінь!», — знову звичайним людським голосом, а не попівським розтягом, раптом додав: — А завтра скидатимем дзвони… — Які це дзвони? — нехтуючи найпростішою пристойністю, вихопився отець Варлам. — З усіх мирославських церков. — І з нашого собору? — скрикнув отець Варлам. — Звісно ж! — відповів владика, а всі, хто був у церкві, ахнули. На соборі ж новісінькі дзвони повісили тільки минулого літа, і городяни хвастали ними перед приїжджим купецтвом, перед мандрівниками чужоземними, бо й справді було чим хвастати, бо всі сторонські люди говорили, же таких дзвонів не бачили ніде. — Переллєм на гармати. А коли війна скінчиться, знов переробимо в дзвони, — провадив превелебний, і раптом посмішка торкнула йому губи: — Наш отець Варлам скаже зараз, буцім гріх нам буде непрощéнний. Але ж: де гріх, там і покута. І краще вкусити гріха, ніж потрапити знову в лядську кормигу. Чи не так, миряни? — Так! — одним подихом прошелестіло в громаді, а отець Варлам так дуже смикнув себе за довгі патли, аж мало не скрикнув од болю. — Гріх не дзвони знімати, — вів далі преосвященний, — а гріх би нам був непростимий не встояти у цій війні проти ворогів отчизни, проти зрадників нечестивих, котрих ти нам допоможи скарати, Господи праведний, довготерпеливий і многомилосердий… Свого владику слухали миряни, не зважуючись передихнути, бо любили суворого пастиря й воєначальника, вірили йому і ладні були за ним податися хоч і в самісіньке пекло. — Після літургії завтра дзвони поскидаємо з усіх церков, — завершив архієрей, і наче вітер подихнув по церкві, але вщух раптово, як і знявся. — Ми ворога подужаємо! — стиха мовив Мелхиседек, і всі перехрестилися, відповідаючи на ці слова великим серцем народу. — Амінь! — проголосив єпископ і швидко, не заходячи, як годилось би, до вівтаря, спустився з амвона й попростував через собор, проз велику запорозьку ікону, де червоножупанні січовики, позадиравши чубаті голови, дивилися вгору, на Діву Марію, а від уст кошового тяглась до неї стрічка з написом: «Молимось, порятуй нас од усякого зла, од війни, од непроханих друзів». Миряни, непроходимий гурт, розступалися перед пастирем, як грудка масла під гарячим ножем. 3

На майдані вітця Мелхиседека щільно обступили ті, хто протовпитися в церкву до вечерні не міг, і сила запитань та всяких справ упали на владику таким обвалом, що він, стомлений і заклопотаний, сівши на березовий пеньок, котрий трапився по дорозі, на моріжку, неподалік од владичого дому, мусив повторити все, що казав у соборі, та й мирославці на вулиці почували себе вільніше, як у церкві, то й питали в пана полковника — хто що хотів: про дзвони, про листа до Москви, про роботу для прийшлих ремісників і знов про дні зелених свят. — Отець Варлам лякає вас чортами? — спитав Мелхиседек. — Лякає. — Буцім причепиться нечиста сила, якщо на клечальному тижні попрацюєте задля війни? — Еге ж! — То не вірте попові! Це кажу я, полковник мирославський… — Але страшно ж, полковнику. — Лядська неволя страшніша за всякого чорта! — Але ж не страшніша за пекельний гріх, ваше преосвященство! — заперечив сотник Хівря, що з церкви вийшов із пучечком свяченого кануперу, як те робили молодиці. — І якщо доведеться вибирати поміж гріхом… — І зрадою? — підказав єпископ. І спитав у людей: — То будемо, черкаси, волі здобувати чи в лядській кормизі пропадати? — Волі! Волі! — загукала громада. — Не наплюють нам у жменю! — Бог нам допоможе! — Амінь! — проголосив єпископ. — Або дома не бути, або волі здобути! — гарикнув дужим басюрою Прудивус, який, так і не попрощавшися з братом, з Омеляном, щойно повернувся до міста. Він був прикро засмучений, і голос його розлігся над майданом з особливою силою, аж громада вся зануртувала. — Волі здобути! — повторив лицедій. — А коли волі… — знову озвався Мелхиседек. — Коли хочете волі, то треба, гріха не боячись, мерщій ставати до роботи, щоб панна Смерть, яка вже зазирає нам у вічі, щоб хутчіш одвернулась вона від нашого славного міста. — Щоб не потоптав нас гетьман Однокрил. — Не пустимо його походом на Москву. — Нехай поможе нам Господнє провидіння! — проголосив єпископ. — А коли не пустимо похлібця лядського ступити далі, то й Москва віддячить нам не раз, бо ми сильні тільки з нею. Амінь! Хоч і лунали ще подекуди голоси заперечення, вся громада загомоніла схвально, і вже бачив єпископ, що на зелені свята мирославці байдики бити не будуть, та й утікачі з околиць поможуть долинянам захистити свою честь і свободу. Владика рушив був до свого дому, що стримів над урвищем, по той бік Соборного майдану, але спинився, бо побачив, як пробивається через юрбу, вишкіривши дірку на місці передніх зубів, захеканий Демид Пампушка, тримаючи в руках сувій паперу, що з нього на вузенькій стьожці звисала червона, шпанської смоли печатка. — Лихая вість! — гукнув обозний. — Що там таке? — Чули-сьте? Лист! — Від кошового? З Січі? — Від гетьмана Гордія Однокрила. — Та й що за лист? — Щойно оточив усю Долину, затулив останній вихід! — Праведно, посітив ти нас, Господи, гнівом своїм, — перехрестився отець Варлам. — Що ж він там пише? — спитав старий гончар Саливон. — Страхає голодною смертю. — Чи не рано? — Але ж виходу з Долини вже нема. — Вистоїмо, пане полковий обозний, — глузливо кинув йому гончар. — А як? А як? — смикаючи себе за тонкий щетинкуватий вус, питав пан Купа. — Аж Однокрил на цім письмі похваляється, що розбив уже десь там, побіля Гадяча, звитяжне військо вірного народові полковника Мартина Білодіда… — Бреше, чортів лебедин! — спокійно мовив превелебний. — Що вже послав своїх найманців супроти полків князя Верейського, що стоять у Білгороді, що ми їх тут, мовляв, дожидаємо марно… — Бреше, котолуп варшавський! — І присягається, — провадив своє Пампушка, — не відступати від Мирослава, покіль ми тут усі не вимремо, як у диму джмелі… — А чи не пора вже нам скувати гак? — кивнувши на обозного, спитав Хома Нетреба, старий коваль. — За лихі вісті київ з двісті! — гукнув Прудивус. — Не я ж це вигадав, — погладив себе по голому черепу Демид, бо там іще чорнів слідок соколиного дзьоба, і в ту хвилину йому засвербіло саме в тому місці. — Читайте ось листа! — Бреше він, самого гаспида байстрюк! — так само спокійно знову мовив владика. — Я гетьмана знав іще в ту пору, як він служив у Луцькому суді за регента, де він, видно, й брехати навчився. Чому ж то він мовчить, що вже московські ратники та обложили двох жовтожупанних полковників у Конотопському замку? Чому ж то він мовчить, що по всій Україні проти гетьманської влади — повстання за повстанням? Чому ж він мовчить і про те, що в бою під містечком Гримайлом запорожці вже розбили Однокрилового війська десять крот по півчвартаста, бо його найманці понадудлювались так, що не знали о собі, не так о битві, бо ж козаки попідсилали своїх братчиків з горілкáми… Та й тікали ж однокрилівці, зложивши встид на сторону, бо запорожці в них коні займили, і тільки хто-не-хто зміг безоружно вийти на піших ногах. Чому ж про це мовчить пан гетьман? До нас сюди, самі, панове, знаєте, тікають з його війська обшельмовані козаки, а з його сіл — хлопи, навіть челядь, навіть розбещені на легкому хлібі двораки… Помовчавши, Мелхиседек сказав: — Ти все це знаєш, пане Купо! То навіщо ж… — Але ж… гетьманський лист! — Базікай! — гарикнув на всю глотку владика, прездоровий колись козарлюга, і, вхопивши товстенного Купу за петельки, підняв угору, мов перину, та й добре струсонув, аж пан обозний замалим не ґиґнув. Поставивши Демида Стародупського на землю, отець Мелхиседек сердито звернувся до всіх: — Коли хто мовить бодай слово супроти волі громади, кара на горло без ощадку! — І ці слова воєначальника знову сколихнули юрбу. — Кари йому, кари! — загукали десятки голосів. — Обіцяно ж йому: ребром за гак! — Голодні ж воюємо! — На війні ж без паляниці — як без гаківниці! — Може, вам іще й калачів напекти? — глузливо скрикнув пан Пампушка. — А чого ж! — сердито відповів єпископ. — Козак не жартує ні мечем, ні калачем! — На палю його, сучого сина! — Ребром за гак! — Але ж я там уже дещо встиг упорати, ваше преосвященство, — бачивши, що жартам настав край, заспішив пояснити пан обозний. — Я сьогодні ж увесь день там… — Мало! — не слухаючи, що той скаже далі, обірвав полковник. — Я вже там, пане полковнику, встиг трохи подбати й про… — Мало! — знову кивнув полковник. — Кари йому, кари! — знову загукала громада. — Чуєш? — спитав єпископ. — Не тільки я, а вже й народ прирік тебе до кари: якщо за тиждень у нашому гóроді… — В облозі?! — Якщо не буде всього потрібного задля козацької душі та тіла, тебе скарають-таки найлютішою смертю. — Але ж, владико… — жахнувся обозний. — Як же я зумію… — За невміння деруть реміння. — Та де ж я все візьму? Те, чого нема?! Де я візьму? Я ж — не чаклун! — Є між нами чаклун, — стиха озвався Саливон Глек. Аж тихий вітер пройшов між народом: — Козак Мамай? І всі озирались: чи не тут він? А за хвильку ввесь гурт мирославців завирував: — Козак Мамай! Козак Мамай! Козак Мамай! 4

Він був тут, поблизу ж. Сидів собі на невисокому горбочку, під старим кремезним дубом, ніби нічого й не коїлось на ближнім моріжку, начебто не його й кликали стільки голосів. Сидів він у звичайній своїй споглядальній поставі, ноги по-турецькому склавши, як Ходжа Насреддін. З незворушним спокоєм в очах. З якоюсь іншою бандурою в руках. А біля нього — ратище козацьке, загнане до половини в землю. До ратища — коня прип’ято, винохода-ступака, того самого Білогривця, що його Мамай намалював собі на чорній стіні гетьманської цюпи. Біля коня — наш добрий знайомий, Песик Ложка. Все достеменно так, як Козака Мамая зображували тисячі майстрів народного малярства на нехитрих картинах протягом кількох століть, — але ж одним тільки не скидалося все те на відомі картини: коло Мамая принишк величезний гурт мирославської дітвори, завороженої чи голосом його, чи бреньками козацької бандури.

Він їм уже й пісень співав, і борюкався з ними, бо діти завше горнулись до Козака, і всі об тім знали, аж молодиці малят приводили до нього, — на щастя, бач! — і вагітні ходили на Мамая подивитись, аби вродилося що-небудь добре… Він їм зараз, можебилиць наговоривши, злегка торкаючи струни, золотою сережкою помаваючи, потиху-тиху розповідав: — …Прийшов я додому. Хочу я їсти, нігде мені сісти, я — за пиріг да й за поріг. Де не взялася вража оса да й хвать мене за вуса, да й понесла на небеса. Ізлетів я на небо, дивлюся — стежечка. Пішов я, пішов, дивлюся — церковця: із калачика дверцята, пиріжком підперта, бубличком заперта. Укусив я бубличка, церковця одімкнулася… І треба ж було видіти його обличчя в цю мить! В очах дітей він бачив захват, але й у самого Мамая — лице суворе, гартоване сонцем, гризене комарами, печене всіма вітрами, сяяло його лице, як у дитяти. Нечасто в ті пори будь-якому козаченькові випадало щастя побавитися з дітьми, але ж суворі люди прагнули цього завжди, мирні чоловіки, котрим доводиться все життя воюватися, обороняючи рідний край, жінок та дітей, — і тепер ось Козакові знов та й знов кортіло з малюками поборюкатися, побігати, пригорнути кожного до грудей, котрі й не скуштували досі ні окрайчика святого батьківського щастя, тієї радості — до лона пригорнути своє дитя, тієї тваринної радості, що є людяніша й коштовніша за всі інші радості буття. Мамай вів далі свою казочку, нехитру-немудру, та вже не тільки дитячих поглядів прагнув, а й до голосів на недалекім моріжку прислухався, до людей, що його кликали, бо вже розумів, що казочці ось-ось настане кінець. — Укусив я пряничка — церковця одчинилася. Увійшов я в ту церковцю, аж бачу в вівтарі — Бог Син і Бог Отець… — І зненацька урвав: — Але — казці кінець! Діти вражено загомоніли, засмикали Козака, та треба ж таки було з мандрівки по небесах повернутися до справ земних, невеселих, ратних, козацьких, бідняцьких. Громада вже сунула до нього, — знали, де шукати: цього дуба, років з двісті тому, він сам тут посадив, як і по всіх, либонь, городах України були старезні, його ж рукою саджені, дуби, — тож люди й сунули саме сюди, бо Козак полюбляв цей горбок, цей дубок. Гуртом підходячи до нього, мирославці били Мамаєві чолом: — Тільки ти порадиш нас, Козаче. — Чого не може громада, — відмовив Мамай, — того й Козакові зась. — Ти знаєш більше за нас. — Від усіх — не більше, — чіпляючи бандуру на дубову гілку, закинув Мамай. — Ти ж усе вмієш. — Дещо вмію, — погодився запорожець. — Ти ж можеш усе, чого схочеш. — Хочу я й справді багато. А можу… — і Козак Мамай розвів руками, і око прискалив кумедно, і вусом повів. — Гай-гай! — Гай, та ще й зелений! — сказали добрі люди. — Ми таки й справді зараз мусимо зробити більше, як можемо… — Ні, — заперечив Мамай. — Ви, панове громадо, більше можете, ніж вам здається. Ви більше маєте, ніж ви знаєте. Ви більше знаєте, ніж гадаєте, більше сієте, ніж пожинаєте. Ви, панове товариство, більше здужаєте, ніж оце зараз хочете, бо ж ви ще й не знаєте всього: що ви можете, що ви вмієте, що ви маєте… — Але ж нам треба знайти саме те, чого нема. — Все, що нам потрібно для війни, для подолання. — Все це є в Калиновій Долині, — проголосив Козак Мамай. — В оцій багатющій землі. — Де ж воно? — Де? — Треба шукати. І наш Мамай, уклонившись воєначальникові, старшині й поважним панам-цехмайстрам, віддав чолом і всьому народові і мовив: — Хай нас рятує рідна земля. Мовчання скувало громаду. Тиша пойняла весь гурт людей. А Козак Мамай, повагом одійшовши до кущів калини, на горбок, став навколішки та й припав до землі. В благанні. В молінні: — О земле… Та й усі, хто там був, повклякали на землю, і громада, наче одні великі груди, глибоко зітхнула: — Земле-матінко! — Дай сили! — молився Мамай. — Дай сили… — одностайно видихнув гурт. — Рятуй і поможи! — Рятуй… і поможи… — Відкрий нам лоно щедре… І, вухом до землі припавши, Козак Мамай слухав. Усі ждали. Кивало за вітром білопінне калинове гілля. Туркотіли голуби на дзвіниці. Дзвенів у високості жайворон. Десь телятко матір свою стиха кликало. У підхмар’ї проквилив самотній сокіл: «Кгіак, кгіак!» І все замовкло. Аж раптом подихнув легенький вітер. І знову пролетів. Рвонув. Іще. Та й ще. Та й закрутився вихором. Знялася хмара гайвороння і, пролинувши над містом, на мить заступила сонце, і притьмом стемніло, як пізнього вечора. Та за хвильку часу знову заграло літнє надвечір’я всіма барвами, знову сонце забриніло на вечірньому прузі, знов озвався сокіл, знов чути стало жайворона, бо тиша царювала над юрбою, як і перед тим. Козак Мамай підвівся. Очі йому палали, мерехтіли, мало дим не йшов, ліва його брова, помітно більша від правої, округлилася й звелася ще вище, вуса Козакові настовбурчилися, козацький чуб аж ворухнувся, обличчя зблідло, як тільки може збліднути дублене на всіх вітрах обличчя, і аж голос захрип, коли він стиха мовив до громади: — Нас урятує скарб. 5

Він це мовив тихо. Тишею була й відповідь. І світ замовк над моріжком зеленим. Навіть голуби на дзвіниці. Навіть бджоли перестали дзижчати в квітах калини, в катрані. Аж вітер принишк. І знову Мамай сказав: — Нас урятує скарб… І завмер, — як став, так бунчука й стояв. Спитав Мелхиседек: — Який же скарб, Мамаю? — У цьому ж городі, в щедрій землі Долини, сховано давні скарби… — Запорозькі! — підказав йому хтось. — І князівські… ще, може, від Русі старої. Чи, може, й скіфські… чи ще які скарби, панове товариство. — Чули таке вже не раз! — відказав, із самого тільки потягу до суперечки, сотник Хівря, муж трéзвенний і доброчесний. — Казка! — Які тут можуть бути скарби! — підтримав сотника й пан Купа, бо ж йому зовсім не хотілося, щоб хтось інший те захопив, що мало належати тільки йому одному. — Скарби, скарби! Слухати смішно! — Як же й узяти їх? — спитав гончар Саливон. — Заклятого скарбу так просто й не вхопиш! Величезний гурт людей потиху загомонів. Заговорили про скарби: що чули та знали. Хтось розповідав про запорожця, котрий, на Січ ідучи, замулив десь тут, на дні Рубайла, червінчики, зашиті в волову шкуру, й чималий каюк рушниць, ножів, пістолів, теж обшитий шкурами. А хтось казав про те, як бува страшно брати зачаровані гроші, що й даються не кожному, про скарб, заклятий на дванадцять людських голів: — Десять уже пропало. Ще один пропаде хтось, а потім ті гроші вже можна буде й брати! Розповідали й про винні льохи, знайдені під землею, і про видовбану дубову колоду з горючою горілкою, і про жлукто з грішми, і про запорозькі кузні, закопані в лиху годину; з залізом, вугіллям, свинцем, з гарматами та зброєю, про труну, повну грошей, і про кутній зуб мертвяка, що потрібен, щоб грошики ті, не зашкодивши, віддалися до рук. То ж були такі часи, коли й справді-таки заривали скрізь тяженну силу грошей і всякого добра. Бо співалося ж тоді в пісні: По тім боці огні горять, — нікому тушити,
По цім боці орда суне, — нікому спинити.
Зажурилась Україна, що нігде прожити.
Гей, витоптала орда кіньми маленькії діти.
Малих дітей витоптала, старих порубала,
Молодую челядоньку у полон забрала…

Отож і тікали люди світ заочі, ховали майно, закопували гроші й ватагами, й поодинці, але ж повертались по них, гай-гай, повертались не всі… А скарби лишалися в землі. 6

От у нас було… — почав, на горбок виступаючи, дід Непийпиво, колишній козак, стрункий, сивий, з вусами, жовтими від тютюну, і люди знов принишкли, слухаючи, а що старий балакав аж надто неголосно, то й іще глибша тиша осінила громаду. — Скажу про себе, дітки… — Голосніше б, діду Шайтане! — попросив Хівря. — А ти не поганяй! — вишкірився на сотника Непийпиво, прозваний за лиху вдачу Шайтаном, і одвернувся до громади: — Я ж колись докопався-таки до скарбу, дітки. — От чого ви аж такі багаті, діду! — засміявся якийсь безвусий швець, бо ж дід Шайтан ані хижки не мав, ні хатини, а жив тим, що морщив людям постоли. — Докопався, а не взяв! — Чому ж, дідусю! — А тому… Всяк знає, дітки, що те непевне діло краще починати в страшний четвер, або під Великдень, або ж оце завтра — в Клечальну неділю… — От завтра й почнем! — загомоніли люди. — Можна ще й під Івана Купала, лебедики мої… Але мені така пригода випала саме в чистий четвер, після вечерні. Вистояв я страсті Господні та й, свічки страшної не гасивши, доніс вогонь аж до самої могили… — До якої ж це? Де вона? — В нас же, в яру Скаженому: балочка там є, а посередині — шпилик… — Під Неопалимим дубом, діду? — Ні, трішки далі, — завагався Шайтан. — А прикмета яка ж? — Камінь лежить, а на ньому півмісяць був колись вибитий, тепер уже й не видно. Отож від того каменя на полудень треба було одміряти дванадцять ступенів, а там уже й копати… — Боже ж мій! — зойкнула якась дебела дівка. — Ото й пішли ми втрьох: Вавило Брус покійний, ось я… та ще Северин Самотока, ось він тут, збрехати не дасть. — Та він же глухий! — Дарма! В нього, бач, вуха пухнуть, коли хтось бреше при ньому… Ото й дійшли ми з горющою свічкою до місячного каменя, одміряли дванадцять кроків, покурили херувимським ладаном із черепочка, перехрестилися та й почали копати. А скрізь же — тихо так, ані шелесь!.. Копали ми, копали та й докопались до залізних дверей. А за тими дверима… — Ой! — скрикнула в перестрасі та ж сама дівка. — За дверима залізними, — провадив далі Шайтан, — побачили ми в льосі три барила з червінцями, і так вони, ті барила, порозсихалися, що й клепки геть повипадали, а червінчики й сяють, аж видно все в погребі. Вже хотіли ми тії грошики забрати, коли бачимо — перед барилами вагани якісь, а в них буцімто кров… і напис кирилицею: «Хто червінчики вздрів ці, хай покуштує крівці!» — Спаси й помилуй, — по-жіноцькому, широко перехрестився пан Хівря. — От ми втрьох стали й стоїмо: страшно! А що, думаємо, коли це кров — татарська? — Як же ти її покуштуєш? — Чи християнська… — Гріх же! — озвалися з гурту. — А може, й чортова… — Крий боже! — Попостояли ми, потім засипали, що розкопали, та й пішли собі. Побоялися заклятих грошей! Так вони десь там лежать, либонь, і досі. — Чого ж, діду, мовчали? — Заприсяглися: тридцять літ — ні пари з уст. А ось тепер… — Покажіть — де вони! — Не буде діла! — озвався Варфоломій Копистка. — Чому не буде? — образився Шайтан. — Так просто грошики не даються. — Чого ж не даються? — вихопився був і Оврам Роздобудько, що прийшов сюди з паном Пампушкою та й стояв досі мовчки. — Я ж ось, наприклад… всім відомо… — Ти, пане, помовч, нехай людина скаже! — Кажіть, діду Копистко! — Що ж тут казати! Коли мій батько з Мирослава йшов на Січ, то вирішив добро своє сховати в землю. Висипав червінчики в прездоровий гарбуз, зашив його в козинячу шкуру, кинув на віз, посадив мене та й подався до лісу. Вибрали ми горбок величенький, став на ньому батько, поглянув, куди опівдні падає тінь голови, та й звелів мені рити яму… А коли ми сховали той скарб, землею засипали, кіньми затоптали, травою задернували, поклав мене батько на те місце та й ну шмагати. Нагаєм! — Та за що ж?.. — Бив мене батько, бив, а потім і питає: «Чи ти знаєш, синку, за що б’ю?» — «Не знаю», — а сам плачу. — «Ну, каже батько, коли не знаєш, ось тобі ще!» Та й заходився лупцювати знов. А потім і питає: «А що, знаєш?» — «Ой татусеньку ріднесенький…» Але батько взявся до мене й по третьому разу, аж охляв я, аж охрип від крику, аж посинів. «Годі!» — каже батько сам собі. Та й знов питає: «За що ж я лупцюю тебе, синку?» — «За те, — кричу, — щоб я це місце затямив навік». — «Ну, — каже батько, — догадався?» — «Догадався!» — кричу. «Запам’ятаєш це місце?» — «Пам’ятатиму, поки й не вмру!» — Що ж далі? — спитав Роздобудько. — Та що ж! Батенько з походу не вернувся. Наклав головою в Царгороді… — А скарб? — допитувався шукайло. — Де той скарб? — Там, де й був. Колись копав я, копав… на тому ж таки горбочку. Та ба! Забрало щось мої червінчики… Дарма й шмагали! Пана Оврама Роздобудька аж затрясло: — Ти мені, діду, показав би все-таки те місце тепер. — Хто ж ти такий, щоб я тобі показував? Аж тут знову озвався наш Козак Мамай: — Цього панича, — кивнув він із чортячою посмішкою, — запросив до Мирослава сам єпископ шукати скарби! — І Мамай усе те говорив якось химерно, і не можна було збагнути: чи це не жарт? — Отож, — провадив він далі, — мені здається… всі ми панові Оврамові мусимо в його ділі допомагати. Чи не так?.. І пан Роздобудько, хотів не хотів, мусив уклонитися громаді. 7

Date: 2015-09-17; view: 392; Нарушение авторских прав; Помощь в написании работы --> СЮДА...



mydocx.ru - 2015-2024 year. (0.007 sec.) Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав - Пожаловаться на публикацию