Над містом кружляв сокіл: де соколи літають, там круків не пускають… 2 4 page

Озвавшись нарешті, йогомость обернувся знов до лицедія Тимоша Прудивуса: — Я хтів тобі сказати, леґіню, що вороги старого Галілея, вони є й наші вороги: і твої, і мої, і України, і Москви, і Польщі, і Словаччини, всесвітнє панство, грошолюби, вся ота католицька монашва… І ти, юначе, ідучи з моїм листом до врага в лабети, будь обережний. Вони є мудрі, а ти будь хитрішим! Вони — спритні, а ти май розум над них! Бо ж ти… в своїй молодечій легковажності… ти горлав сьогодні на все поле, що йдеш на той бік. А є ж на світі й зрадники, і шпигуни, вивідачі, підслухачі! Ось чому я прошу… — І панотець обняв молодика. Пригорнув його до серця й Пилип-з-Конопель. І сказав: — Я втік із Франції, втік від того ж ворога. Мій рідний Руан кипить ще й досі після повстання «босоногих», яке я бачив, бувши хлопцем. Та й моя власна шабелька немало завинила, в заколотах Фронди, проти влади короля. А мій язик… він, правда, був гострішим од моєї шаблі, але ж… не гострішим від твого лицедійського язика! — Про що це ти? — спитав Прудивус. — Ти так необережно вчора посміявся з пана Пампушки, мон шер, що добре ти робиш, тікаючи геть з Мирослава. Але ж і там… — Чорти мене не вхоплять! Я ж тільки спудей… — Ти йдеш, як воїн! — Іду без ніякої зброї. — А твій язик? А сміх? А лист оцей? Хіба не зброя? А тому… обережніше смійся! — і, схопивши до рук той же роман Сореля, похапцем перегортав сторінки. — Аж ось… послухай, що є зброя сміху! — І Філіпп Сганарель, на ходу перекладаючи твір свого жигуватого земляка і сучасника, почав читати восьмий розділ: — «Коли з-поміж усіх тварин сміх є властивий самій тільки людині, то я не думаю, щоб його було дано їй без причини і щоб не дозволялося ні самому сміятися, ані смішити інших. Правда… більшість зневажає жарти, не відаючи, що нема нічого труднішого, як мати в цьому ділі успіх….» — І Філіпп, перегорнувши сторінку, читав, перекладаючи, далі: — «І я знаю вельми дурноверхих людей, котрі не дістануть з мого твору ніякої користі і уявлятимуть собі, що я писав це тільки задля їхньої розваги, а не для того, щоб виправити їхні розтлінні звичаї. Ось чому мені скажуть, що для запобігання всьому цьому я міг би вишпетити пороки дошкульніше… але…в наш час не люблять голої правди, і я вважаю за аксіому, що варто інколи придержати язика, аби поговорити якнайдовше, бо бувають такі епохи, коли корисно вгамувати лихослів’я, побоюючись, коли б сильні світу сього не заподіяли вам неприємностей і не звеліли засудити вас на довічне мовчання. Я волію поступитися своїми дотепами, ніж своїми друзями, і хоч я й маю схильність до сатири, одначе ж намагаюсь прибрати її в таку приємну форму, щоб навіть ті, кого я зачіпаю, не могли на мене образитись. Але… чи ж оціняться, зрештою, мої старання?.. Із усіх, кого я знаю, тільки дуже небагато людей мають досить здоровий глузд, щоб міркувати про це, інші ж тільки забавляються гудьбою речей, красу яких вони нездатні осягнути. Коли віддаєш книгу на людський розсуд, то варто поставити в книгарні швейцарців, аби вони захищали її своїми алебардами, бо ж завше знайдуться нероби, ладні критикувати всяке друковане слово і охочі до того, щоб їх мали за знавців тільки за те, що вони кажуть: „Це все дуже погано“, хоч і не можуть навести ніякісіньких доказів. Нині кожен хоче корчити з себе любомудра, незважаючи на те, що невігластво ніколи так не процвітало, як у наш час, і не встигає школяр почути безпеку від різок, як, подолавши три-чотири французькі книжки, він береться писати сам і вважає, буцім він здатен перевершити інших. Все це було б дарма, коли б не принижували ближнього затим, щоб здобути шану собі, а до того ж не відкидали б геть усякий сором і не намагалися знаходити вади там, де їх нема… Якщо мене все-таки зважились би ганити, то тільки згаяли б час, бажаючи критикувати того, хто сам є критиком інших: чи ж варто тупити зуби об терпуг?» 24

Пилип-з-Конопель, можливо, перекладав би й далі, коли б лицедій Прудивус не перепинив його запитанням: — Ти з усім тим згоден, братику? — Не з усім. Я просто хочу, щоб зрозумів ти, яка то небезпечна річ — сатира. Я хочу, щоб ти, рушаючи до ворога в лабети… щоб ти там був обачніший, мій милий друже. — Ось таким, як ти? — єхидно поспитав Прудивус. — За свій меткий язик я мало не наклав головою… там, дома, у Франції. Аж довелось тікати! — Ти думаєш, Пилипе, пощастить мене вговтати? — Ні, — сумно зітхнув Філіпп, — не думаю. — Тоді навіщо ж ти… — Шкода твоєї голови. Бо ж мені хочеться з тобою здибатись колись у цім житті, а не в загробнім. — Чому ж нам і не здибатись? — Війна, бач! — Я в свою смерть іще не вірю, — посміхнувся Прудивус і запросив: — Ерго бібамус! На дорогу! — Хильнімо, — підтримали спудеї. — Най Бог щастить, — благословив Ігнатій. — Гей, шинкарочко! — покликав Іван Покиван, а коли всі випили, сердито буркнув: — Я піду з тобою. — Куди… зі мною? — здивувався Прудивус. — На той бік. До стану однокрилівців. — Отак притьмом? — А не притьмом, — посміхнувся рухляр. — Послухавши оце мудренне читання про небезпечність сатири, я раптом зрозумів, що йти нам треба разом. Щоби там… силою сміху, силою кебети нашої… зашкодити безчесним замірам гетьманиська, Гордія Пихатого, так зашкодити, щоб усе поспільство зрозуміло: по чий бік правда, по чий бік сам пан Бог! А наша привселюдна кумедія… — Яка ж кумедія, коли ми з тобою, Йване, тільки вдвох! — Я піду з вами, — озвався й Пришийкобиліхвіст, і всі так приємно здивувалися, бо ж ніхто від нього такої товариськості не ждав. — Я з вами, друзі милі! Так! — І пан Данило мальовничо віддав чолом. — Ну що ж… — не дуже й зрадівши, пробелькотав Прудивус, бо не полюбляв-таки товариша, а тому не дуже і вболівав од близької з ним розлуки. — Оце й добре, що разом, — зрадів простодушніший і довірливіший Іван Покиван та й підніс угору михайлика: — Хильнімо! Випивши, вийшли на вулицю і тільки тут помітили, який періщить дощ. — Девкаліонів потоп, — похмуро сказав Пришийкобиліхвіст. — Може, вийдемо не сьогодні, а завтра? Йому ніхто не відповів. Виступити з-під стріхи в першу мить було не так і легко, бо треба ж було наче в холодну річку пірнати, і всі на хвильку затримались на порозі шинку, спудеї ще й пісні заспівали, здавна знайомої української пісні «І шумить, і гуде, дрібен дощик іде», перелицьованої на латинський кшталт: «Ет тонат, ет бромат, плювіумкве целюм дат: а хто ж мене, молодую, меум домум редукат?» Іван Покиван, підспівуючи, подався попід стріхою вздовж стіни шинку за якоюсь там природною справою, коли натрапив за причілком на чиєсь тіло. Нахилившись, він помацав, згріб мокру солому, якою воно було вкрите, і переконався в тім, що тіло мертве. — Світла сюди! — гукнув товаришам Покиван. Спудеї з козаками, відчепивши олійного ліхтаря, що хитався за вітром над дверима шинку, присвітили до закоцюблого й побачили, що то — Панько Півторарацький, довготелесий рудь, котрий так браво нахвалявся ночувати з Настею Певною. — Переночував! — зірвав з голови шапку Прудивус. Не встигли збентежені люди гукнути Настю-Дарину, не встигли до пуття спитати в шинкарки, що могло статися з Паньком і як він потрапив туди, де його знайшов Покиван, не встигла шинкарочка до ладу щось відповісти, як раптом Панько Півторарацький сів і протер баньки. — Де це я? — спитав він, придивляючись при тьмянім світлі до спудеїв. — Хіба й ви всі дали разом зі мною? — Що дали? — Дуба. — Тю на тебе! — жахнувся Пришийкобиліхвіст. — Агій! — покрикнув і Романюк. — Я повернувся звідтіль, — просто сказав Панько. — Оце зараз. Ще й пальці, бачите, не гнуться. Тільки-тільки — звідтіль… — Звідкіль? — спитав недавній католицький панотець. — З того світу, — просто відповів Півторарацький. — Чого ж ти повернувся? — спитав і Прудивус. — Замкнено там. — Що замкнено? — спитав Покиван. — Ворота до раю, — відказав рудий. — Як то замкнено? — здивувався гуцул. — Що це ти таке верзеш?! — Святий Петро, бач, подався кудись на грішну землю та й заніс десь від райських воріт золотого ключа. — Ти при своєму умі? Варнякаєш… — При своєму, — сказав, підводячись, Панько. — До раю мене не пустили. От я й… той… повернувся додому. Надто вже їх там багато… Війна ж! А всі, кого вбили, потрапляють до раю. — Але тебе ж не вбили? — спитав Романюк. — А від чого я вмер був? Од горілки ж! А всі, хто дуба дає від горілки, всі вони… Таж ось спитайте в пані Смерті! Чи не так, Одарочко? — І він обернувся до Чужої Молодиці. — Скажи їм, серденько! Чи не так? — Перепився-таки! — сердито сплюнула шинкарка, хутко відступила геть і сховалася в шинку, навіть двері за собою замкнула. — Здурів-таки рудий, — посміхнувся Прудивус. — Таку приємну молодичку… і раптом називає Смертю! — Вона ж таки — сама-самісінька… — Піди проспись! — порадив Покиван. Втративши цікавість до воскреслого з мертвих Панька, що перепився аж до такої дурної нісенітниці, всі одвернулись од нього, дожидаючи, коли ж хоч трішки вгамується злива, аж помітили разом, як з’явився біля шинку, весь мокрий, куценький ченчик, патлатий отець Зосима. Прудивус, закинувши за плече свою подорожню торбину, хотів уже рушати в путь — разом з Пришийкобиліхвостом і Йваном Покиваном, — коли каптурник його зупинив. Взявши лицедія за рукав, патлатий звільна мовив: — Там… — Піди ти під три чорти! — Там владика… — Що владика? — Кличе. — Кого? — Тебе, мартоплясе. — Куди? — До господи. До архієрейської. Мерщій. Та й вас, — додав монах, беручи за рукав мандрівного гуцула Романюка. — І вас! Кличе. Владика. Просить до себе. Нум! Ось так Прудивус із товаришами, а з ними й Гнат Романюк, брьохаючи в темряві по калюжах, рушили під дощем на Соборний майдан, до господи єпископа. 25

А там… О, там уже доварювався жаданий борщ, щирий козацький мудрий борщ. Украй зголоднівши, всі принюхувались, чекали, коли ж доспіє. Аж дощу за вікнами не чули! Почули тільки, коли рипнуло в сінях, а потім щось загрюкало і в двері куховарні, що на них, як і годилось тоді, був намальований бравий Козак Мамай. — Кого це там чорти несуть? — гукнув до дверей Іваненко, алхімік. — А несуть! — озвалась від порога мокра, як хлющ, Лукія. — Тільки не чорти несуть, а чортиці, — додала, вступаючи до куховарні, Ярина Подолянка, від ливного дощу теж мокрісінька, і вносячи з дівчатами брудний лантух, в котрому кумедно борсалося щось живе й сердите. — Знов когось піймали? — ледве стримуючи сміх, спитав архієрей. — І що це у вас за звичай такий: кого не спіймаєте — цок у лобок та й у мішок? — Ми ж таки — дівчата! — скрасніла Лукія. — Та й що? — Ніяково ж нам чоловіків та голими руками брати! — Хіба що так, — погодився владика. — Аякже! — у якомусь гарячковому збудженні пирснула панна Ярина, стріпнувши руками, а з пальців злетіли на підлогу бризки дощу, аж наче задзвеніли, мов скляні, та і вся вона, з рукою, перев’язаною білим завоєм, з такою ж пов’язкою на голові (після сьогоднішнього бою), була мовби скляна, якась напружена й прозора. Здавалось, буцім панна пашить тим нездоровим палом, котрий буває при гарячці, яку звуть вогневицею. Самовладна врода Ярини яскріла в ту хвилину ще зазирніше, як завжди. Її пружисте, гнучке тіло, щільно обліплене мокрою від зливи шовковою сукнею, немов голісіньке, обриси вихилястого стану, чіткий і промовистий рух довгастої руки — все це справляло таке враження, начебто Михайлик бачив цю панну вперше, така вона була незвичайна зараз і навіть якась чудна. — Кохайлику, здоров! — вздрівши біля печі молодого ковалика, голосно привіталась панна, і якийсь короткий просвіток, непевною блискавкою сяйнувши в її очах, не зігрів скривдженого парубка, коли вона спитала: — Чого такий сумний? — мовби й не вона сьогодні одвернулась від нього, мовби й не вона вночі парубка цілувала, мовби й не вона до ранку про нього думала. — Чого такий нудний? — повторила панна і засміялась, і знову здалося, ніби дрібні скляночки задзвеніли по підлозі, розбиваючись, як допіру бризки з її рук. Отець Мелхиседек стурбовано помацав своїй племінниці лоба, аж наче руку попік жаром, яким горіла дівчина. — Одведіть у ліжко, — звелів архієрей дівчатам, і ті скоренько потягли її до внутрішніх покоїв, хоч панна і опиралась, а всі, хто лишився в куховарні, стурбовано дослухались до рипіння дубових сходів, що вели на горішній поверх архієрейського дому. Іван Іваненко, поглядом спитавши владику, поспішив за дівчатами, бо цей алхімік був, як на ті часи, й видатним лікарем, котрий чудово знався на цілющих травах України. Коли все на поверсі стихло, коли дівчата повернулись, єпископ, трішки помовчавши, кивнув їм на мішок, а поки ті зубами розв’язували тугий вузол сирового ременю, питав у гончарівни: — Де ж ви його схопили? — Під дощем, — потай блимнувши на Козака Мамая, відмовила дівка. — Що ж воно таке? — Хтозна ж… Копало щось під Мамаєвим дубом, бо там, кажуть люди, чи не скарб закопано колись. А дощ! А темно ж! От ми й питаємо: хто це тут, мовляв, у грязюці порпається? А воно якось так не по-людськи як загарчить на нас… От ми перелякались та його в мішок, та й сюди. — А може ж, воно й не людина? — спитав, підморгнувши вусом, Козак Мамай. — Певна річ! Ні, не людина. — А що ж воно? Собака? — Ні. — Нечиста сила? — Ні. — Та що ж? — Який-небудь панок… Покіль дівчата розв’язували, Кохайлик, про все забувши, втупився в двері, що за ними зникла Ярина, і в уяві сяяли віясті очі, брова дугою, мріла тоненька постать, але він міг витріщатись на двері скільки заманеться, бо уваги на хлопця ніхто вже не звертав: усі дивились на те диво, що його дівчата витрушували з мішка. — Хто ж це? — допитувався Мелхиседек і аж руками об коліна вдарився, побачивши, як із мішка, разом із брудною та мокрою соломою, витрушують самого пана Демида Пампушку-Купу-Стародупського. — Чого це ти туди вбрався, пане обозний? — регочучи, спитав єпископ. — Чолом! — ніби й не чувши, вклонився пан Пампушка так бундючно, неначебто це зовсім і не його зараз витрусили з мокрого мішка, немовби це й не він увесь був зараз у соломі та в пір’ї. — Дозвольте йти, пане полковнику? — спитала Лукія. — Ходіть здорові, — одпустив дівчат єпископ. Виходячи з архієрейської кухні, дівчата чемно вклонились, а потім, обережно скрадаючись, порипали сходами нагору — дізнатися, як там ведеться панні Подолянці. Пан Пампушка-Стародупський, потрапивши з-під хлющі до теплої кімнати, де весело палахкотіло полум’я в челюстях печі, вже принюхувався, аж кінчик носа йому ворушився, аж ніздрі роздимались, мов у Песика Ложки. — Лепсько пахтить, — обізвався обозний. — Ти краще скажи — за віщо тебе вкинули в лантух? — Був дощ… — Сховали тебе від дощу? — Було досить темно. — Чого ж ти мовчав? — Я не мовчав. Я лаявся. — А-а, — засміявся єпископ. — Такий ти важний пан! — І спитав: — Якщо дівки не впізнали тебе, чом же не сказав їм, що це — ти? — Щоб не впізнали: не личить же панові обозному — з лопатою. — Що ж ти робив під моїм дубом? — спитав Козак Мамай. — Копав. — Льох? Криницю? Яму — ближньому? Чи, може, скарб? — Таке й скажете! — Потаємно? Серед ночі? — А вдень у мене тепер клопоту: і хліб печи… — І горілку смокчи? — І… шаблі гартуй… — І воли гуртуй? — І Козак Мамай, кепкуючи, заспівав: — І хліб пекти, й по телята йти, якби мені, Господи, дукачі знайти! — і зареготав, аж мурашки пішли по спині в обозного: — Знайшов, пане? Казана з дукачами? Знайшов? — Поки що ні. — Чого ж ти такий веселий? Та й чепурненький сьогодні, як мазничка? Гарний, як комин навиворіт? — Тобі смішно! Але ж це — біс батька зна що! Хапають якісь божевільні дівки… А кого хапають? Самого пана обозного! — Чого ти репетуєш? — спитав єпископ. — Я хвилююсь! — Приємно бачити, — мовив, посміхнувшись, єпископ. — Це ще колись Лукрецій сказав: «Приємно, коли море хвилюється». — Але ж неприємно, — підхопив Мамай, — неприємно, коли калюжа думає, що вона — море! Цього ваш Лукрецій не казав? Пан обозний помулявся і став хапати дрижаки. — Замерз? — спитав єпископ. 26

Замерзнеш тут! — огризнувся обозний і, принюхуючись, поспитав: — А що пак ви тут варите, панове? — Просимо до гурту, — призволив єпископ. — Смачненьке щось? — і витяг з-за халяви срібну ложку. — Козацький мудрий борщ! — відповів Козак Мамай і замалим не пирснув, побачивши, як пан обозний зблід, як сховав ложку, як зразу ж заспішив додому: — Мені пора! — Чого так раптом? — Дружина молода. Чекає… — Підожде! — Е-е, — щасливо посміхнувся Пампушка. — Коли б ти мав таку знадливу жіночку! Та коли б вона тебе ось так любила! — І пан обозний, весь у пір’ї й соломі, запишався, мов сучка в човні, бо й справді він був цієї ночі вперше ощасливлений таким бурхливим і для пана Купи несподіваним нападом кохання пані Роксолани, яка вже приступила до здійснення свого підступного заміру: надто ретельним виконанням шлюбного обов’язку зжити зо світу підтоптаного мужа. І, звісна річ, нічого ж не відаючи про замах на його життя, пан Купа-Стародупський щиро тішився наглим щастям. Аж навіть щебетав оце тепер перед самотнім бурлакою Мамаєм. Аж хизувався. І казав: — Не знаю, що й робив би від таких шалених любощів! Скарби шукав би! Воріженькам голови стинав би! Їв би та пив би без упину, без утоми, без міри! — і знову повів носом, але, знов занюшивши гемонський запах мудрого борщу, спрожогу рвонувся до дверей. — А скуштувати борщику? Пане обозний? — спитав Козак Мамай. — Зникла хіть до їжі. — Страви козацької злякався? — Не те, щоб злякався… — І пан Пампушка, схилившись до вуха Мамаєві, сказав нишком: — Я боюсь… коли б після такого міцного харчу… боюсь, що я не зможу… — Чого не зможеш? — так само пошепки спитав Мамай. — Коло жіночки… — І пан Пампушка скраснів, як юнак, як варений рак. — То я піду! — і знову рвонувся до дверей. Але в ту мить до куховарні вступили один за одним куценький ченчик, Прудивус, отець Ігнатій Романюк, Іван Покиван і лютий-прелютий Данило Пришийкобиліхвіст. — Прошу до столу, панове, — запросив владика, і бідолашному панові Купі нічого не лишалось, як знову витягти ложку та й сісти разом з усіма до кухонного столу, на якому вже парував під покришкою здоровенний казан. Владика спитав: — Може, по чарці б? — А чого ж! — озвався пан обозний, бо ж треба було набратися сміливості перед козацьким мудрим борщем. Владика, господарюючи, заходився наливати, а Козак Мамай зітхнув: — Ой владико, милость твоя велика, та… чарка мала! — Можна й більшу, — погодився Мелхиседек, налив більшу, але Мамай одвів рукою: — Січовикові на війні не слід. Пампушка з подивом зиркнув на Козака: — Кажуть же, що ти — по два барила враз! — Балакають, — кивнув Мамай. — Тебе ж, Козаче, — провадив далі Пампушка, — на всіх дверях, по козацьких хатах, — та й до дверей куховарні обернувся, — малюють тебе з чаркою? — Малюють, — розвів руками Козак Мамай. — Ого! Ще й не таке в народі намалюють чи розкажуть! Чув же я від людей, буцімто Козак Мамай прожив на світів — невідь-скільки год. А я ж — отак, як бачите: все сорок та й сорок! — та й хитрувато посміхнувся, так що не втнеш — жартує а чи правду каже він, оцей химерний козарлюга. — Отак і не хильнеш? — Хотілось би до скляного бога прикластись, та ба! — Ти ж сам казав, що після бою можна. — Після сьогоднішнього — можна, але ж перед завтрашнім… Січовикові ж, бач, трудніше від денця. Правда ж, отче Зосимо? — звернувся він до куцого. — Вам коли чогось не велено, то ви мерщій до келійки та й… нишком? Так? А січовик — усе проміж людьми. Ні запаски, ні чарки! Та й совість козацька проти чернечої — не така вже й чорна. Та й січовий закон — дужчий від Божого: на війні — ані краплі! Хай би там що казали про запорозьких братчиків… — То хильнемо й без тебе, — погодився владика. — Та й без нас, — додав, кивнувши на спудеїв, Тиміш Прудивус. — Нам пора вже рушати. — Тоді борщу? — Борщу то й борщу, — погодився Тиміш і витяг ложку. — Для зважливості в дорозі такий мудренний борщик — ого-го! Мамай посунув на середину стола гарячий казан, що від нього аж дубова стільниця ввігнулась, зняв покришку, і пряна пара козацького борщу вдарила в носи до сліз, аж гавкнув під столом бувалий Песик Ложка. — Ну що ж… — прорік єпископ і взявся до чарки. — Дай Боже! Хто хотів, той випив, і всі ті добрі люди, попідкручувавши вуса, щиро заходились коло мудрого борщу. — Ач! — поважно мовила Явдоха. — Кому ж і їсти мудрий борщ, коли не нам, не сотникам?! — І ненька з виразним побоюванням позирнула на сина, бо знала, звісно, що за пекельна річ — мудрий козацький борщ, якого Михайликові зараз доведеться скуштувати в перший раз. 27

Та й добрий же борщ! — ледве передихнув старий Гнат Романюк, вимушено помовчавши після першого враження, яке часом буває враженням найдужчим. — Добрий, — погодився й коваль Іванище. І хоробро сьорбнув іще та й ще. — От коли б сюди ще й перцю кайєнського, — почухав собі оселедця Козак Мамай. — Коли б… — Добре й без нього, — зострахнулась Явдоха, з осторогою озирнувшись на сина. Але пан сотник досить спокійно мовив: — Глотку… пазурами… чортяка… рве! — Ого! — погодився, смакуючи, москаль Іванище. І висловив здогад: — Воляка або коняка, гляди, й не здужають цього борщу? — Сконають, — упевнено потвердив пан єпископ. — Іменно сконають, — погодився і алхімік Іваненко, входячи до куховарні і знаками заспокоюючи владику, що з небогою все гаразд, що вже спить, мовляв. — Сконають без покаяння! — І він сьорбати заходився мудренний борщ так залюбки, ніби й не було в нім ніякої пекельної сили, бо ж хіміки, нівроку їм, звикають ще й не до таких міцних речей, як перець. — Сконає воляка, — погодився, старанно кутуляючи погано вварене м’ясо, Романюк. — Тільки чоловік од нього й здоровшає, — тоненьким від перцю голоском промовив єпископ, бо вже ж одвик за стільки років од щирої запорозької їди. — Та й чоловік не всякий, — лукаво блимнув Козак на Пампушку, котрий ложкою раз по раз ніби й набирав потроху, але не сьорбнув ще нітрішки. — Доброму лицареві то воно здорово, а от який-небудь… Пан обозний, щоб уникнути глузування, таки сьорбнув борщу. Очі полізли на лоба, вирячилися, вибалушилися, але зусиллям волі Пампушка примусив себе проковтнути нелюдський наїдок, бо в роті його тримати було ще тяжче, ніж ковтати. — Доброму лицареві чи ковалеві воно, гляди, й здорово, — повторив Мамай, — а який-небудь шляхтич, канцелярист, паничик пещений, який-небудь угрин або німець, ті, гляди, вмруть. — Іменно вмруть, — погодився й Гнат Романюк. — Ні, не візьме німця нечиста сила, — мовив алхімік, — ще чоловік і поздоровшає. — Ох, — бідкався Мамай, — іще трішки б кайєнського перчику! — А німчин і без перцю пропаде по третій ложці, — наполягав Романюк. — Я їх натуру знаю: пропаде по третій ложці! — Гав-гав! — почувши своє ймення, озвався Ложка під столом. — Чого тобі, друже? — спитав Козак Мамай. Та Ложка не відповів, тільки з виразним докором поглянув на свого володаря. — Борщу й тобі? — Гав-гав! — зрадів собачка. — Сконаєш, Ложечко, — відмовив Песикові хазяїн, але все-таки жбурнув йому під стіл шматок наперченої баранини. Але пес, нюхнувши, відскочив і злякано загарчав. — Навіть собака… — Боїться! — А німець не сконає все-таки, — наполягав алхімік. — Вони — вояки справні! — Чого сперечатись! — кутуляючи тверду від оцту баранину, озвався Мелхиседек. — Зловили ж наші дівчата двох рейтарів? Можна б і спробувати, — і владика тричі плеснув у долоні: — Отче Зосиме, гей! Коротенький монашок зразу ж виступив на середину куховарні з кутка, де він стояв чи, як він сам казав урочисто: «був присутній», і дожидав розпоряджень. — До розказу, владико, — схилив голову ченчик. — Як там німці? — Мовчать. — Обоє? — Мов у роті вода. В одного. В роті. Вода. — А другий? — Дурня… — Що дурня? — Вдає. Той. Другий. Цибатий. Дурня клеїть. — От і приведи лишень сюди отого другого. Та мерщій! Куценький ченчик уклонився його преосвященству і повагом вийшов. Прудивус підвівся: — Нам уже пора в дорогу, — сказав він, і лицедії всі троє, поскладавши біля грудей руки пригоршнями, підступили до архієрея по благословення на дорогу. — З батеньком ти вже попрощався, голубе? — І архієрей, зволікаючи хвилину розставання, не поблагословив його, а лише поклав молодикові руку на плече. — Ну? — Ні, владико, — і голос Тимоша затремтів. — Не прощався з батеньком… — Коли ж? — І пан полковник, розмовляючи, одводив його потроху від печі й від цікавого вуха лицедія Данила Пришийкобиліхвоста. — Не хоче він мене, мартопляса мерзенного, бачити, ваше преосвященство. Не хоче… — А ти знаєш, Тимоше… голуб отой, Омельків… прилетів? Без листа прилетів! Голуб! — Знаю, владико, — озвався нарешті Прудивус, одриваючись од своїх невеселих думок. — Лишаєш батенька в таку гірку хвилину? — Я тепер йому стану ще більш осоружним: двоє синів загинуло… люблені. А мартопляс, ганьба його, живий?! Ні… мушу йти геть! — То слухай же… — І пан полковник, ставши з Тимошем осторонь, швиденько розповів йому про своє писане послання до простих людей України і, доручивши йому кілька важливих воєнних справ — до вірних народові полковників київського та чернігівського, до якихось невідомих спудеєві селян, козаків та священиків, що їх треба було навідати дорогою на Київ, дещо переказати просив і ректорові Києво-Могилянської академії, преосвященному Іоанникієві Галятовському, давньому та вірному прихильникові Москви, що з ним отець Мелхиседек перебував у певній дружбі — ще з часів свого козакування. Все оце молодикові втовкмачував владика хутко, вже хотів був, нарешті, благословити їх у дорогу, коли помітив, що від мокрих після дощу спудейських кунтушів здіймається легенька пара. Вони були ще мокрі від зливи, мандрівні лицедії, і на фарбованій підлозі після кожного кроку полишали невеличкі калюжі. — Перевдягніться, хлопці, — запропонував архієрей. — Ніч тепла, превелебний пане, — відмовився Йван Покиван. — Та й на довгаля оцього, — кивнув він на Прудивуса, — одежини так зразу й не прибереш. — Дам йому свого жупана запорозького. — Однокрилівці ж його, владико, в жупані злапають як стій, — заперечив коваль Іванище. — Вони ж залюбки запорожців саджають на палі. — А коли надягти кунтуша? — І з кунтуша — геть душа! — озвався Козак Мамай. — Нам би їх так перебрати, щоб рідна мама не впізнала, — роздумливо проговорив пан сотник, а Явдоха схвально покивала головою. — Щоб ніяка нечиста сила не зайняла його по той бік озера… — і додав, трішки подумавши: — Може, перебрати б його… за попа? — Цей недостойний спудей, — докірливо зауважив Данило Пришийкобиліхвіст, — він іще й школи попівської не скінчив. Як же можна… — А ви його — своєю архіпастирською рукою, владико! — порадив Іван Покиван. — Гріх! — одмовив єпископ. — А чи не перебрати нам його, — почав Михайлик, — за німецького рейтара? — Ого! — здивувався Мамай. — Скрізь пройде так, що ніхто й не вгадає… Ну-ну! — А двох товаришів своїх, — додав Михайлик, — хай пожене туди, як полонених мирославців. — Де ж мені взяти німецький шолом? — не дуже приємно вражений такою, як ми тепер сказали б, перспективою, спитав Прудивус. — І забрало ж? І панцир? Наколінники? Щит? Не грабувати ж убитих! — Ви, владико, веліли ж до цюпи вкинути двох живих німчаїв? — нагадав полковникові новоспечений сотник. — Їх зараз приведуть сюди, — погодився єпископ, і всі дожовували тверду баранину мовчки, зосереджено поглядаючи на двері. 28

— Баранина не дуже й уварилась, — ліниво жвакаючи щербатими зубами, промовив Іван Іваненко, алхімік. — В міцному ж оцті й не ввариться як слід, — пояснив Козак Мамай. — Така вже ця страва. — Сутугувата баранина… — озвався й Іванище. — Хіба ж це не свинина?! — раптом аж скрикнув Михайлик і закашлявся, бо похлинувся мудрим борщем. — Хто ж таки варить свинину в козацькім борщі! — А звідки ж ця баранина? — пополотнівши, спитав пан сотник. — Зарізали сьогодні барана прездорового, — відповів алхімік. — Якого барана? Чи не того, бува, що вранці… — Під вікном у панни Подолянки… — вихопив йому з губи Козак Мамай. — Знайшли в мішку?! — Хороший був покійник, — шкилюючи з пана сотника, розгладив вуса Козак. — Який покійник?! — аж зойкнув молоденький сотник. — Баран отой. — Але ж то був… — і наш Михайлик мало не задихнувся. — То ж був ніякий не баран! — Що ти верзеш? — сполошилась Явдоха, котра досі, як і годилось паніматці в гурті чоловіків, трималась осторонь і до розмови не втручалась, а тепер стурбовано помацала лобище сотникові, бо ж була певна, що це триклятий борщ довів її синка до марення. — Схаменись, лебедику! — Але ж то був… і справді не баран!.. — А хто ж? — Отой жевжикуватий шляхтич. — Пан Оврам Роздобудько?! В архієрейській кухні всі ахнули, а пан Демид закашлявся й замалим не подавився. Коли пан Романюк, прочумавшись, роззявив рота, щоб спитати щось, прочинилися двері, і келійник Зосима, переодягнений в сухий підрясник, бо дощ уже пройшов, увів до хати високого німчина, сливе такого ж цибатого, як і Тиміш Прудивус, з руками, скрученими за спиною й прип’ятими до мотузка, що його тримав куценький ченчик. — Скинь путо! — наказав архієрей. — Воля владики, — блимнув ченчик, але, нагнувшись, заходився-таки розв’язувати зубами на руках спійманого шпигуна тугий вузол, хоч і боявся, що німець схопить його за ніс. Як тільки путо впало, цибатий німчин випростався, випнув груди і став такий пихатий, аж засяяв на ньому пишний рейтарський одяг. Він, мабуть, іще важніше набундючився б, коли б не так хотілось їсти, а від міцного духу запорозького борщу німчаєві аж у голові замакітрилось, і він так облизався на казан, ніби його сюди для того й запросили, щоб смачненько нагодувать. Тицьнувши себе в пузо, германець поважно проговорив: — Барон Бухенвальд. — Ого! — здивувався Ігнатій. А пан барон був прикро вражений, бо всі ці козацькі дикуни, як видно люди звання підлого, свинота якась, не скочили й не віддали йому чолом. Ще більше розгнівався рейтар, коли старий чорноризець сказав по-німецькому: — Роздягайся. — Скидай штани! — виразним жестом пояснив Козак Мамай, а за хвильку, спритно витрусивши німчина, передав його панцир Прудивусові, і той почав перебиратися в пишні рейтарські шати, а німець — у скромний одяг лицедія. Хвацько дзенькаючи срібними острогами, Прудивус, перевернувшись нараз на браного найманця, підійшов до столу, де стояв прим’ятий стільник із мореними бджолами, взяв кавалок меду й вимастив свої розкішні вуса, закрутив їх сторч, по-рейтарському, і, прекумедно вклонившись колишньому баронові, спитав: — Чи схожий, майн гер? Та німчин відповів не до речі: — Я є голодний, — і потягся до стільника. Ніхто на те уваги не звернув, бо знову підступили до владики по благословення — Прудивус, Покиван і Данило.