Розділ 3. Суперечності розширення ЄС на Схід. 224 2 page

Подальший розвиток подій продемонстрував, що першочергова
ставка федералізму на швидкий розвиток європейської свідомості,
яка мала стати важливим стимулом інтеграційного процесу, вияви-
лася хибною. Базова причина — ігнорування багатовікового впливу
національних держав як основи державної і суспільної безпеки.
Закінчилися невдачею і перші спроби на практиці реалізувати фе-
дералістські ідеї наднаціонального об'єднання, особливо що сто-
сується питань політичної інтеграції в 50—60-ті роки.

Федералістські концепції формувалися на гіпотезі про тотож-
ність цілей і потреб учасників інтеграційного процесу. На практиці
виявилося, що кожна з держав-учасниць інтеграційного об'єднан-
ня механічно переслідувала насамперед власні цілі. Розвиток євро-

Massart-Pierar. I'Europe en tous ses etats: entre mythe et contrainte
communautaire? Academia Collection Europerspectives. No. 4. Bruyant. 1993. —
P. 34.

СиджанскиД. Федералистское будущее Европы: от Европейского сообщества
До Европейского Союза. — М.: Российский гос. гуманит. ун-т, 1998. — С. 34.

Розділ 1. КОНЦЕПТУАЛЬНО-ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ ДОСЛІДЖЕННЯ...

пейської інтеграції за рахунок активізації міжурядового співробіт-
ництва простежується не лише в межах Європейських економічних
товариств (яскравим прикладом е «люксембурзький компроміс»
січня 1966 p., коли прихильники федералістської розбудови Європи
на чолі з Лео Тіндемансом зазнали поразки від реалістів на чолі з
Президентом Франції Ш. де Голлем), айв утворенні ряду євро-
пейських організацій, заснованих на принципах міждержавного
співробітництва (Європейська Асоціація вільної торгівлі, Сканди-
навський регіон).

Отже, всі спроби практичної реалізації основних положень кла-
сичного федералізму в 50—60-ті роки виявили свою неспромож-
ність. Основні причини невдач, крім згаданого вище національно-
державного традиціоналізму, крилися в нормативному, доктри-
нальному характері федералістської концепції, яка ставила цілі, до-
сягнення яких більше відповідало уявленням прихильників єдиної
Європи, аніж реально існуючим тенденціям. Фактично, в основу
класичної теорії федералізму покладені не стільки об'єктивні фак-
тори, що мали визначати практичні форми та методи європейсько-
го об'єднання, скільки суб'єктивні, далекі від реальної дійсності
мрії федералістів про те, якою має бути об'єднана Європа.

Федералістський підхід до розбудови об'єднаної Європи мав та-
кож інші недоліки. Інституційна домінанта, основана на ідеї готов-
ності правлячої еліти та населення позитивно сприйняти європей-
ські федеративні структури, виключала пошук інших форм
ініціювання інтеграції, що нівелювало використання інших методів
будівництва Європейської Федерації. Ситуація ускладнювалася ще
й тим, що класичний федералізм розглядав процес утворення євро-
пейського об'єднання як одноразовий інституційно-юридичний
акт, який, власне, був і початком, і завершальним етапом інтеграції.
Однобічний та однозначний характер федералістської моделі, яка
будувалася не стільки на аналізі об'єктивних передумов інтеграції,
реальних оцінках її перспектив та можливих форм реалізації,
скільки на догматичних, аксіоматичних твердженнях про єдино
можливе федералістське майбутнє Європи, робили її вразливою і
неспроможною оперативно реагувати на практичні зміни в тен-
денціях європейської інтеграції.

1.1. Ретроспективний аналіз традиційних теорій європейської єдності

Відмовившись від абстрактного програмування інтеграційного
розвитку, прихильники нового напряму у федералістській теорії
віддавали перевагу конкретним розрахункам можливостей утво-
рення Європейської Федерації. Залишивши незмінною перспек-
тивну ціль, — інституційно-федеративну Європу — реформатори
класичного федералізму, до яких належать Альтієро Спінеллі, Поль
Тейлор, Карл Фрідріх, а починаючи з 80-х років навіть Д. де Руж-
мон, практично відмовляються від традиційних федералістських
методів інституційної інтеграції, що продемонстрували низьку
ефективність. Намагаючись розробити нові федералістські підходи
та методи європейської інтеграції, які б більш адекватно враховува-
ли еволюцію інтеграційних процесів, послідовники цього напряму
федералізму зосереджували увагу не стільки на цілях інтеграції, які
так і залишилися апріорно незмінними, скільки на методах та шля-
хах їх досягнення.

Новий підхід відрізнявся динамічністю. Абстрагувавшись від
ідеологічних елементів класичної теорії про те, якою має бути
об'єднана Європа, він орієнтувався перш за все на реальну ево-
люцію європейської інтеграції. З огляду на це робився важливий
висновок про неможливість миттєвої європейської федерації за ра-
хунок прийняття спільної конституції. Утворення європейської фе-
дерації розглядається сучасними прихильниками федералізму
швидше як процес федералізації європейських структур, початко-
вим елементом якого є не утворення юридично-інституційних фе-
деративних структур, а радше співробітництво та спільні міждер-
жавні угоди і рішення. Саме інтенсифікація та поглиблення між-
державного співробітництва має підготувати європейське суспіль-
ство до розуміння необхідності поступового утвердження інтег-
раційних структур федеративного характеру.

Показовим є зарахування сучасними адептами федералізму до
своїх рядів відомого практика і теоретика європейського інтег-
раційного процесу Жана Монне. Розглядаючи можливість євро-
пейської федерації, Ж. Монне був активним прихильником
Функціональних методів її утворення. Будівництво Європейського
Союзу передбачалось здійснювати поступово, сектор за сектором,
починаючи з видобутку вугілля та виробництва сталі й закінчуючи

Розділ 1. КОНЦЕПТУАЛЬНО-ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ ДОСЛІДЖЕННЯ...

всією економікою, з тим, щоб у результаті був утворений політич-
ний союз¹.

Реально оцінюючи перепони'на шляху глобального та форсова-
ного переходу до європейської федерації, Ж. Монне пропонував:

1) метод поступового інтеграційного будівництва шляхом вирішен-
ня спочатку найбільш простих завдань, що не викликають заува-
жень у жодної держави-члена, співробітництва в межах можливого і
утворення в процесі цього співробітництва передумов для вирішен-
ня більш складних завдань, які спочатку здавалися невирішеними;

2) процес інтеграції може бути життєздатним, лише коли він буде
розвиватися знизу вверх — від економіки до політики, а не навпаки,
як передбачалось раніше. Характеризуючи свою поетапну стра-
тегію, Ж. Монне писав у власних мемуарах, що «ми вірили, почина-
ючи з невеликих досягнень, у поступове утворення федерації на ос-
нові політики солідарності. Але я ніколи не вірив, що одного дня в
Європі, за рахунок великих політичних змін... та прагматичних ме-
тодів, які ми розробили, люди проголосують за федерацію. Феде-
рація може бути лише кульмінацією існуючих економічних та
політичних реалій...»².

Гнучкий характер оновленої стратегії федералізму дає можли-
вість говорити про схожість із функціоналістською концепцією
Ж. Монне. Говорячи лише про різницю у способах та термінах ви-
конання федералістських завдань, деякі з них розглядають функ-
ціоналізм Ж. Монне лише як прагматичний метод, що дав змогу
конкретно зводити можливості для поетапного утворення євро-
пейської федерації³. Таке порівняння вірне настільки, наскільки
можливе використання в федералістській теорії елементів функціо-
налізму. Сконцентрувавши увагу на дослідженні динаміки інтег-
раційних процесів, функціоналізм певною мірою сприяє збагачен-
ню федералістської теорії, розкриваючи можливі шляхи утворення
європейської федерації. При цьому зовсім не обов'язково, щоб

¹ Jean Monnet. A Ferment of change // Journal of Common Market Studies. 1963.
Vol. 1.-P. 211.

² Jean Monnet. Memoirs. — London. 1978. — P. 346, 367.

³ Michael O'Neill. The Politics of European Integration. — London and New York:
Routledge, 1996. — P. 27.

1.1. Ретроспективний аналіз традиційних теорій європейської єдності

федералістський та функціональний підходи повністю збігалися,
оскільки останній розглядає мету лише як кінцевий результат інтег-
раційного процесу, не приділяючи їй особливого значення.

Пошук нових способів та методів утвердження федералістської
моделі інтеграції свідчить про те, що класична форма федералізму з
її нормативними та доктринальними твердженнями не витримала
випробування часом. Сучасні прихильники федералістської ідеї зо-
середжують свою увагу не стільки на цілях інтеграції, скільки на
аналізі реальних інтеграційних процесів, що проходять в Європі, і
виробленні адекватної, гнучкої стратегії щодо цілей та способів ре-
алізації федерації. У цьому аспекті показовою є концепція так зва-
ного «інтегрального» федералізму, що її розвивають О. Марк та
Ф. Кінскі. Основна ідея тут полягає в тому, щоб забезпечити пе-
рехід до федеративних європейських структур не стільки через
інтегрування забюрократизованих, технократичних державних
політичних інститутів, скільки через інтенсивне залучення до інтег-
раційних процесів усього суспільства. Активна участь рядових
членів суспільства в федеративному будівництві має не лише забез-
печити ефективне вирішення проблем місцевого характеру, а й
дасть змогу здійснити перехід до загальноєвропейських федератив-
них структур через новий рівень суспільного чи приватного об'єднан-
ня. Йдеться насамперед про пряму участь у процесі прийняття
рішень як на національному, так і європейському рівнях таких еле-
ментів інтеграційного процесу, як регіони (вирішення проблеми
відсталих регіонів) та національні меншини. Саме регіони та
національні меншини, на думку послідовників інтегрального феде-
ралізму, стали б тими базовими інтегральними елементами, що взя-
ли б на себе частину повноважень держави, які відповідають рівню
їх компетенції. Компетенції окремих об'єднань, районів, держав
мають визначатися відповідно до завдань, які вони вирішують.
Різному рівню завдань відповідає і різний ступінь автономних пов-
новажень. Кожен рівень структур має володіти повноваженнями,
Достатніми для вирішення проблем, які можуть бути з найбільшою
ефективністю вирішені саме на цьому рівні.

Принцип взаємодоповнюваності дає можливість звільнити дер-
жаву від ряду зобов'язань на користь як європейської федерації, так

Розділ 1. КОНЦЕПТУАЛЬНО-ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ ДОСЛІДЖЕННЯ...

і регіонів, місцевих громад, приватного сектора. Централізація дея-
ких функцій на рівні федеративного уряду і одночасна децент-
ралізація інших функцій на локальному та регіональному рівнях
дасть змогу визначити, на якому з них діяльність приватного чи
суспільного об'єднання може бути використана з найбільшою
ефективністю, виходячи з існуючих ресурсів та можливостей. У разі
недостатнього забезпечення необхідними заходами, це дає мож-
ливість довести об'єднання ресурсів до рівня Європейського спів-
товариства. Послідовники інтегрального федералізму, таким чи-
ном, фактично переносять принцип субсидіарності, що використо-
вується Європейським співтовариством у взаємовідносинах з дер-
жавами-членами, на такі складові елементи інтеграційного проце-
су, як регіон, громада, національні меншини. Зрештою, це має при-
вести до виникнення нової мережі різнорідних центрів співробіт-
ництва та поглиблення інтеграційних процесів, заснованих на фе-
деративних принципах, до регіонального та локального рівня.

На основі цього аналізу та врахування зовнішніх факторів
об'єктивного характеру робиться традиційний висновок про феде-
ративне майбутнє Європи, шлях до якого проголошується склад-
ним та суперечливим. Це пояснюється, з одного боку, «ембріональ-
ним» станом інститутів Європейського співтовариства та їх недо-
статнім рівнем повноважень щодо національних інститутів країн-
членів, а з іншого — постійним опором політиці централізованої
влади з боку європейських держав. Бачимо вражаючу відмінність
від класичного федералізму. Враховуючи розходження інтересів
держав-членів та їх відмінності, новітні федералісти визнають, що
Співтовариство дійшло висновку про необхідність утвердження
принципу союзу в різноманітності. Говорячи про загальноєвро-
пейські заходи (європейський паспорт, обмін студентами, куль-
турні заходи), Жак Дел op підкреслював, що в них «абсолютно не-
має прагнення до уніфікації. Зрештою, за кожною країною зали-
шається право наслідувати свою історію, свої традиції, звичаї, спе-
цифічні особливості. Наша Європа буде об'єднана лише за умови
збереження її різнорідності»'.

¹ Delors J. Europe: Les embarrass de la souverainete // Politique Internationale.
Automne 1988. № 41. — P. 295.

1.1. Ретроспективний аналіз традиційних теорій європейської єдності

Адепти європейської федерації, врешті, обмежуються критикою
у тому сенсі, що визнають: сучасна ситуація в Співтоваристві є не
лише кроком назад від федерації, а й навпаки, свідчить про спільне
бажання рухатися далі на шляху до інтеграції. Певна децентраліза-
ція в прийнятті рішень дає змогу в гнучкій формі усунути важливі
розбіжності, що гальмують інтеграційний процес, який неодмінно,
як вважають федералісти, приведе до федеративного об'єднання.
Як доказ наводяться закріплені в Єдиному Європейському Акті по-
ложення про директиви та принцип взаємної довіри. Діяльність
внутрішнього ринку грунтується приблизно на трьохстах директи-
вах, які визначають лише спільні цілі та завдання, залишаючи за
країнами право вибору конкретних методів виконання. Принцип
взаємної довіри, враховуючи реальні труднощі та розбіжності, дає
змогу зняти з порядку денного питання про необхідність зближен-
ня національних законодавств і введення єдиної регламентації.

Визнаючи факт обмеження повноважень Європейського співто-
вариства переважно сферою регулювання та висування ініціатив,
деякі прихильники федеративної теорії відстоюють концепцію так
званого «галузевого» федералізму¹. Основна ідея цього підходу по-
лягає у твердженні про поступове розширення федеративних пов-
новажень Співтовариства в окремих галузях діяльності. Це сто-
сується таких сфер діяльності ЄС, як соціально-економічна, тех-
нічна, охорона здоров'я, навколишнього середовища та транспорт,
де більше 80 % питань вирішується на основі федеративних прин-
ципів. На основі аналізу еволюції європейських інтеграційних про-
цесів, останніх нормативних документів Європейського співтова-
риства робиться висновок про поступове поширення федеративних
принципів на такі сфери, як валютно-фінансова політика та
зовнішня політика. Перехід до останнього етапу формування Еко-
номічного і валютного союзу (ЕВС) свідчить про еволюцію Співто-
вариства в цих питаннях саме за федеративною схемою. Утворення
Європейської системи центральних банків (ЄСЦБ) спільно з Євро-
пейським центральним банком (ЄЦБ), повністю автономним

СиджанскиД. Федералистское будущее Европы: от Европейского сообщества
До Европейского Союза. — М: Российский гос. гуманит. ун-т, 1998. —
С. 223-225.

Розділ 1. КОНЦЕПТУАЛЬНО-ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ ДОСЛІДЖЕННЯ...

інститутом Співтовариства передбачає відповідальність останніх за
розробку і виконання спільної валютної політики. В галузі
зовнішньої політики спільні позиції значно слабші і формуються
лише в таких питаннях, як торгова політика, політика допомоги
третім країнам, проблеми світового характеру. Один із відомих при-
хильників федералізму Майкл Бургесс стверджує, що, незважаючи
на «багаті» та «глибокі» політичні дискусії в майбутньому, феде-
ралістська ідея вже знайшла своє втілення в Європі¹.

Нова інтерпретація федералізму дає змогу не лише використову-
вати для розвитку теорії положення інших теоретичних концепцій,
наприклад, функціоналізм та неофункціоналізм, теорії комуніка-
цій та інші, а й робить його адекватним реальним інтеграційним
процесам в Європі. Широка підтримка федералістської ідеї депута-
тами Європарламенту, постійне її обговорення в науково-академіч-
них колах і певною мірою зростаючий інтерес серед державних
діячів і політиків свідчить про те, що федералізм продовжує чинити
вплив на пошук ефективних форм розвитку європейської інтег-
рації. Прискорення європейських інтеграційних процесів в остан-
ній час, без сумніву, вдихнуло нове життя в ідеї федералізму. Не-
давнє розширення Європейського Союзу до 25 держав робить фе-
дералістську модель ефективною для реалізації суміщення таких
процесів, як розширення та поглиблення інтеграції як в еко-
номічній, так і в політичних сферах. Однак повний успіх у теоре-
тичному забезпеченні процесу розширення бачиться неможливим
без залучення наукового апарату неофункціоналізму.

Саме виникнення неофункціоналізму пов'язуть із тенденцією
наближення теоретичних досліджень з питань євроінтеграції та її
розширення до практики інтеграційного процесу та пошуку
відповідей на ті питання, на які не могли відповісти прихильники
класичного федералізму. Послідовники неофункціоналізму вихо-
дили із реальних тенденцій інтеграції, що дозволило виробити і
втілити в життя ряд важливих його елементів, а саму концепцію ви-
вести в розряд провідних напрямів інтеграційних досліджень.
Аналізуючи витоки неофункціоналізму, А. Спінеллі підкреслював,

Burgess M. Federalism and federation in Western Europe — In: Federalism and Fe-
deration in Western Europe / Ed. M. Burgess. — Beckenham, 1986. — P. 26.

1.1. Ретроспективний аналіз традиційних теорій європейської єдності

що ця модель «визріла в головах тих, хто отримав великий адмініст-
ративний досвід праці в спеціалізованих органах, яким під час Пер-
шої та Другої світових війн союзники передали адміністративне
право вирішення питань, що являли спільний інтерес (розподіл си-
ровини, підтримка національних грошових одиниць, спільне
військове командування)»¹.

Неофункціоналізм пояснює динаміку співробітництва та коор-
динації політичних курсів національних держав, логіку міжнарод-
них обмінних процесів. Неодноразові спроби вольового врегулю-
вання міждержавних стосунків на міжурядовій основі, що робилися
задовго до того, як європейська інтеграція стала реальністю
(Міжнародний телеграфний союз — 1865 p.; Угода про універсальні
поштові вимоги — 1875 p.), неофункціоналізм пояснює як резуль-
тат інтенсифікації глобальних обмінних процесів у технічній, ко-
мунікаційній і торгівельній сферах та прагненнях організувати ко-
ординацію і контроль за цими діями. Основні положення були роз-
роблені на базі теорії традиційного функціоналізму, засновником
якого був відомий англійський соціолог Девід Мітрані².

Відмінна особливість функціоналізму полягала в тому, що він
заперечував будь-які прояви силової політики як міждержавного,
так і федеративного характеру, які здатні лише відновити націо-
налістичні тенденції в тій чи іншій формі. Д. Мітрані пропонував
оперувати не поняттями, що визначають рівень поділу влади: дер-
жава, конфедерація, федерація, а саме елементами менш гло-
бального характеру, визначеними потребами окремої людини.
Він закликав спершу виділити проблеми, які необхідно вирішити
Для забезпечення економічного та соціального добробуту, а форма,
за допомогою якої вони будуть вирішені, визначиться сама по собі.
Співробітництво та взаємодія при цьому пропонувалася саме в пи-
таннях соціально-економічного характеру, вирішення яких є акту-
альним для всіх держав і тому в якійсь мірі вони можуть об'єктив-
но виступати їх об'єднуючим елементом. Таке функціональне

Philippe Mioche. De I'dee europeenne а ГЕигоре. ХІХ-ХХ siecles. — Paris:
Hachette, 1997. — P. 108.

David Mitrany. A Working Peace System. An Argument for the Functional Develop-
ment of International Organization. — London, 1995. - P. 6.

Розділ 1. КОНЦЕПТУАЛЬНО-ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ ДОСЛІДЖЕННЯ...

співробітництво в галузі транспорту, охорони здоров'я, енергетики
виключало необхідність попередньої розробки тієї чи іншої кон-
ституційної моделі чи будь-якого ідеологічного підґрунтя. «Кожно-
го разу, — заперечуючи класних федералістів, стверджував Д. Міт-
рані, — природа та значення проблеми будуть визначати відповідну
форму інституцій»¹. І хоча функціональне співробітництво могло
розвиватися в усіх напрямах, перевага віддавалася «позитивним»
елементам². Така модель міжнародних відносин мала попередити
можливість проявів націоналізму та забезпечити надійні гарантії
миру.

Стверджуючи, що федералізм не здатний створити мирну систе-
му міжнародних відносин, Д. Мітрані не ставив під сумнів можли-
вий федеративний характер функціонально утворених міжнарод-
них організацій, чия компетенція мала бути достатньою для по-
дальшого розвитку та вдосконалення функціонального співробіт-
ництва. Це мало бути своєрідною «угодою між кількома чи більше
урядами, що мала б на меті використання спільної вигоди від роз-
витку співробітництва в специфічних сферах, чи від регулювання
деяких видів міжнародної діяльності»³. Це, в свою чергу, мало б
призвести до кардинальних переміщень повноважень та юрисдик-
ції від держав до цих нових міжнародних організацій. Поступово
«акумуляція такої кількості часткових повноважень — прогнозував
Д. Мітрані, — приведе одного дня до утворення справді авторитет-
ної організації»⁴.

Намагаючись ідентифікувати та пояснити динаміку сучасних
міжнародних відносин, концепція Д. Мітрані претендувала більше
на соціальну теорію, ніж просто на ідеологічне вчення. Саме на
цьому підґрунті вона й викликала найбільшу критику. Намагаю-
чись пояснити всі зміни в політичних процесах лише об'єктивними

David Mitrany. A Working Peace System. An Argument for the Functional Develop-
ment of International Organization. — London, 1995. — P. 56-57.
LuifPaul. On the Road to Brussels: the Political dimension of Austria's, Finland's and
Sweden's accesion to the European Union. — Wien: Braumuller, 1995. — P. 13.
Michael O'Neill. The politics of European Integration. — London and New York:
Routledge, 1996. - P. 33.

David Mitrany. A Working Peace System. An Argument for the Functional Develop-
ment of International Organization. — London, 1993. — P. 31.

I

1.1. Ретроспективний аналіз традиційних теорій європейської єдності

факторами, він не враховував такі фактори суто суб'єктивного ха-
рактеру, пов'язані з поведінкою їх виконавців, як корупція, недо-
статня сила волі, ротація, що також безпосередньо впливає на прак-
тичну реалізацію державної політики. Штучне звуження динаміки
величезного комплексу міжнародних процесів лише до вузько
раціональних положень політичної економії, бажання деполітизу-
вати міжнародні відносини значно обмежували можливості функ-
ціональної теорії.

Ще одним суттєвим недоліком функціоналізму Д. Мітрані був
його глобальний характер. Розглядаючи регіональну інтеграцію як
неодмінну передумову виникнення регіональних та світових кон-
фліктів, Д. Мітрані оцінював можливості інтеграції лише в глобаль-
ному, світовому контексті, повністю чи частково залишаючи поза
увагою дослідження феномена її просторового розширення. На від-
міну від цього недоліку традиційного функціоналізму, його більш
пізні послідовники зосередили увагу саме на регіональній інтег-
рації, розвинувши та глибоко дослідивши причини та основні
рушійні сили розширення інтеграційного процесу, його експансії
не лише на нові сфери, а й на нові просторові межі.

Функціоналізм став теоретичною основою для розвитку нео-
функціоналістської концепції політичної інтеграції, що зазнала
свого активного розвитку в 50-ті роки. Неофункціоналізм як самос-
тійна теорія виникла як своєрідна реакція американських ака-
демічних кіл на попередні невдалі спроби пояснити логіку та перед-
бачити зміни в сучасних міжнародних відносинах. Належачи, як
правило, до представників академічної соціальної науки, неофунк-
Ціоналісти розглядали інтеграцію як більш складний, багатосто-
ронній та досить тривалий у часі процес. Основні положення теорії
неофункціоналізму були розроблені наприкінці 50-х років відомим
американським політологом, професором Каліфорнійського
університету Е. Хаасом. Подальший розвиток неофункціоналізму,
вдосконалення його методів та ревізія деяких положень пов'язані з
іменами відомих теоретиків: Ф. Шміттера, Л. Ліндберга, С. Шайн-
голда, П. Тейлора.

Неофункціоналісти ідентифікують взаємодії в економічній
^сфері та потреби добробуту як реальну основу для позитивного

Розділ 1. КОНЦЕПТУАЛЬНО-ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ ДОСЛІДЖЕННЯ...

співробітництва. Спільні зусилля в цьому напрямі розглядаються
як найкраща протидія атавістичним проявам націоналізму. Водно-
час неофункціоналізм не виключає врахування в своїх теоретичних
формулах творчих можливостей політиків. Навпаки, він визнає, що
в нашому далеко не досконалому світі політики, з властивими для
них чисельними мотиваціями, продовжують відігравати важливу
роль, зберігаючи і навіть посилюючи значення людського фактора.

У цьому питанні неофункціоналізм є певною мірою дещо ближ-
чим до класичного федералізму, ніж до функціоналізму Мітрані.
Він розглядає регіональну інтеграцію у взаємозв'язку з політичним
процесом, який включає (і це визнають федералісти) пошук шляхів
соціального примирення та збалансування конфліктних інтересів,
що існують в усіх суспільствах. Робиться спроба відповісти, як і чо-
му в ході інтеграційного процесу «держави відмовляються від свого
повного суверенітету, як і чому вони добровільно об'єднуються та
змішуються зі своїми сусідами, втрачаючи фактично частину суве-
ренітету заради придбання нової технології спільного вирішення
конфліктів»'. На відміну від функціональної моделі Мітрані нео-
функціоналізм в аналізі політичної інтеграції більше схиляється са-
ме до регіонального, а не глобального співробітництва. Значною
мірою це пояснюється тим, що розробка неофункціоналістської
концепції відбувалася з урахуванням реальних прикладів реалізації
західноєвропейського інтеграційного процесу після Другої світової
війни.

Взаємозв'язок практики західноєвропейської інтеграції з теоре-
тичними розробками неофункціоналізму чітко простежується при
аналізі еволюції основних його положень залежно від темпів та ха-
рактеру змін, шо відбувалися в інтеграційному процесі в Європі на-
прикінці 50—60-х років. Посилення протистояння держав-членів
Європейського співтовариства з питань політичного співробітниц-
тва, зростаюча протидія найскромнішим спробам реалізації над-
національної політики, передбаченої Римськими угодами, кон-
солідація сил прихильників міждержавного співробітництва на чолі

¹ Haas E, В. The study of Regional Integration: Reflections on the joy and anguish of
pre-theorising//International Organization. 1970. Vol. 24. — P. 610.

1 1 Ретроспективний аналіз традиційних теорій європейської єдності

Ш де Голлем (Люксембурзький компроміс 1966 p.), перші невдалі
спроби розширення ЄС змусили прихильників неофункціоналізму
внести ряд важливих змін до теоретичної концепції, пристосовую-
чи її до реальних подій та роблячи її положення зрозумілими та
адекватними щодо практичних регіональних змін.

Така еволюція характеризує теоретичні дослідження не лише
послідовників неофункціоналізму більш пізнього періоду (кінця
50-70-х років), а й самого Е. Хааса. В своїх ранніх працях «Ди-
наміка міжнародних відносин» (1956), «Об'єднання Європи:
політичні, соціальні та економічні сили» (1958), написаних під
впливом реальних успіхів західноєвропейського інтеграційного
процесу, зростання їх впливу серед інших країн регіону він заклав
базові положення неофункціонального підходу до регіональної
інтеграції, що характеризувалися доволі оптимістичним характе-
ром та далекосяжними завданнями.

Переростання європейського інтеграційного процесу з вузької
сфери вугілля та сталі в більш розгалужені галузі спільного ринку
дали Е. Хаасу підстави стверджувати не лише про постійну структу-
ру динаміки в напрямі поглиблення європейської інтеграції, а й її
поширення на інші європейські країни. На фоні скромного, але не-
ухильного зростання транснаціонального функціонального спів-
робітництва доля національних європейських держав змальовува-
лась досить песимістично. Перспектива наднаціонального характе-
ру розвитку європейської інтеграції допускала також кардинальні
зміни в поведінці політичної еліти як на національному, так і на
міжнародному рівнях. Е. Хаас оцінював політичну інтеграцію як
процес, в якому учасники політичного життя кількох окремих
національних систем переконуються в необхідності переорієнтува-
и свою лояльність, розрахунки та надії до нового центру, чиї інсти-
тути володіють або претендують на юрисдикцію щодо існуючих
національних держав. При цьому чим більш успішно функціонує
такий центр, тим більший вплив і більшу лояльність до нього про-
являють інші суб'єкти міжнародних відносин.