Завдяки щасливому випадку автор знаходить спосіб залишити імператора Блефуску й після деяких ускладнень благополучно повертається на свою батьківщину

За три дні після прибуття до Блефуску я із цікавості вирушив на північно‑східний берег острова і помітив на відстані півліги у відкритому морі щось схоже на перекинутого човна. Я зняв черевики й панчохи і, пройшовши вбрід близько двохсот чи трьохсот ярдів, побачив, що гнаний припливом предмет наближається. У мене вже не залишалося жодних сумнівів, що це справжній човен, відірваний бурею від якось корабля. Я негайно повернувся до міста й попросив Його імператорську Величність дати в моє розпорядження двадцять найбільших кораблів, що залишилися після втрати флоту, і три тисячі матросів під командуванням віце‑адмірала. Флот пішов довкола острова, а я найкоротшим шляхом повернувся до того місця берега, де виявив човен; за цей час приплив ще ближче прибив його. Всі матроси мали при собі мотузки, які я попередньо зсукав у кілька разів задля більшої міцності. Коли прибули кораблі, я роздягнувся й вирушив до човна убрід, але за сто ярдів від нього змушений був пливти. Матроси кинули мені мотузку, один кінець якої я прив’язав до отвору в передній частині човна, а інший – до одного з військових кораблів, але від усього цього було мало користі, бо, не дістаючи ногами дна, я не міг працювати як слід. Через це мені довелося підплисти до човна і щосили підштовхувати його вперед однією рукою. Використовуючи приплив, я нарешті досяг такого місця, де міг стояти на ногах у воді, що діставала мені до підборіддя. Відпочивши дві чи три хвилини, я продовжував підштовхувати човен доти, поки вода почала сягати мені до пахв. Таким чином, коли найважчу частину операції було виконано, я взяв інші мотузки, складені на одному з кораблів, і прив’язав їх спочатку до човна, а потім до дев’яти кораблів, що супроводжували мене. Вітер був попутним, матроси тягли човна на буксирі, я підштовхував його, і ми невдовзі підійшли на сорок ярдів до берега. Після відливу човен опинився на суші, і я за допомогою двох тисяч чоловіків, озброєних мотузками й машинами, перевернув човен і побачив, що він має лише незначні ушкодження.

Не надокучатиму читачеві описом ускладнень, які довелося перебороти, щоб на веслах (робота над якими забрала в мене десять днів) привести човен в імператорський порт Блефуску, куди з моїм прибуттям стеклася незліченна юрба народу, зацікавлена небаченим видовищем такого дивовижного судна. Я сказав імператорові, що цей човен послала мені щаслива зірка, щоб я дістався на ньому до місця, звідки мені можна буде повернутися на батьківщину; і я попросив Його Величність забезпечити мене необхідними матеріалами для оснащення судна, а також дати дозвіл на від’їзд. Після деяких спроб переконати мене залишитися імператор виказав милість і дав свою згоду.

Мене дуже здивувало, що за цей час, наскільки мені було відомо, до двору Блефуску не надходило жодних запитів про мене від нашого імператора. Однак пізніше мені приватно повідомили, що Його імператорська Величність, не підозрюючи, що мені відомі його наміри, вбачав у моєму від’їзді до Блефуску просте виконання обіцянки, відповідно до даного на те дозволу, про що було добре відомо всьому нашому двору. Він був упевнений, що за кілька днів я повернуся, коли церемонію прийому буде закінчено. Але за якийсь час він почав перейматися моєю тривалою відсутністю; порадившись із канцлером казначейства та іншими членами уряду, які вороже до мене ставилися, він послав до двору Блефуску одну знатну особу з копією мого обвинувачувального акту. Цей посланець мав інструкції повідомити монархові Блефуску про велике милосердя мого володаря, який вдовольнився накладенням на мене такого легкого покарання, як осліплення, і оголосити, що я втік від правосуддя. Якщо, мовляв, протягом двох годин не повернуся назад, то мене буде позбавлено титулу нардака й оголошено зрадником. Посланець додав, що задля збереження миру й дружби між двома імперіями, його володар плекає надію, що його брат, імператор Блефуску, накаже відправити мене до Ліліпутії зі зв’язаними руками й ногами, щоб покарати за зраду.[41]

Імператор Блефуску після триденних нарад послав досить люб’язну відповідь із безліччю вибачень. Він писав, що брат його розуміє всю неможливість відправити мене в Ліліпутію зв’язаного. Окрім того, хоча я й позбавив його флоту, він вважає себе зобов’язаним мені за безліч добрих послуг, зроблених мною під час мирних перемовин; що, втім, обидва монархи невдовзі зітхнуть із полегшенням, бо я знайшов на березі величезний корабель, на якому можу вирушити у море; що він віддав наказ спорядити цей корабель з моєю допомогою й за моїми вказівками і сподівається, що за кілька тижнів обидві імперії позбудуться нарешті настільки нестерпного тягаря.

Із цією відповіддю посланець повернувся до Ліліпутії. Монарх Блефуску повідомив мене про все, що відбулося, і водночас запропонував мені (але під найсуворішим секретом) своє милостиве заступництво, якщо мені завгодно буде залишитися в нього на службі. Хоча я вважав пропозицію імператора щирою, однак вирішив монархам більше не довірятися, якщо є можливість обійтися без їхньої допомоги. Тому, висловивши імператорові подяку за його милостиву увагу, я шанобливо попросив Його Величність вибачити мене й сказав, що хоча невідомо, на щастя чи на біду доля послала мені це судно, але я вирішив краще віддати себе на волю океану, аніж бути приводом розбрату між двома настільки могутніми монархами. І я не помітив, щоб імператорові не сподобалася ця відповідь; навпаки, я випадково довідався, що він залишився дуже задоволений моїм рішенням, як і більшість його міністрів.

Ці обставини змусили мене поспішити й виїхати швидше, ніж я планував. Двір нетерпляче очікував на мій від’їзд та усіляко сприяв мені. П’ятсот осіб під моїм керівництвом зробили два вітрила для мого човна, прошили для цього складене у тринадцять разів найміцніше тамтешнє полотно. Виготовлення оснащення і канатів я взяв на себе, скручуючи разом по десять, двадцять і тридцять найтовстіших й найміцніших мотузок. Великий камінь, випадково знайдений на березі після довгих пошуків, послужив мені якорем. Мені дали жир трьохсот корів для змащення човна та інших потреб. Із неймовірними зусиллями я зрізав кілька найвищих струнких дерев на весла й щогли; у їх виготовленні мені дуже допомогли корабельні теслі Його Величності, які вирівнювали й обчищали те, що я зробив напередодні.

У кінці місяця, коли все було підготовлене, я вирушив до столиці отримати накази Його Величності й попрощатися із ним. Імператор з найяснішою родиною вийшли з палацу; я впав ниць, щоб поцілувати його руку, яку він дуже прихильно простягнув мені; те ж зробили імператриця й всі принци крові. Його Величність подарував мені п’ятдесят гаманців із двомастами спругів у кожному, свій портрет на повен зріст, який я негайно сховав собі в рукавичку для кращого збереження. Але весь церемоніал мого від’їзду був такий складний, що зараз я не надокучатиму читачеві його описом.

Я поклав до човна сто волячих і триста баранячих туш, що відповідає кількості хліба й напоїв і стільки ж смаженого м’яса, скільки могли приготувати чотириста кухарів. Крім того, я взяв із собою шість живих корів, двох биків і стільки ж овець із баранами, щоб привезти їх до себе на батьківщину й зайнятися їх розведенням. Для прогодування цієї худоби в дорозі я захопив із собою велику в’язанку сіна й мішок зерна. Мені дуже хотілося відвезти із собою з десяток місцевих мешканців, але імператор нізащо на це не погоджувався; не вдовольнившись найретельнішим оглядом моїх кишень, Його Величність зобов’язав мене словом честі не брати із собою нікого з його підданих навіть за їхньої згоди й за їхнім бажанням.

Таким чином, якнайкраще приготувавшись до подорожі, я поставив вітрила 24 вересня 1701 року о шостій годині ранку. Пройшовши при південно‑східному вітрі близько чотирьох ліг у напрямку до півночі, о шостій годині вечора я помітив на північному заході, на відстані півліги, невеликий острівець. Я продовжував рухатися і кинув якір з підвітряного боку острова, що був, очевидно, безлюдним. Трохи підкріпившись, я ліг відпочити. Спав я добре й, за моїми припущеннями, не менше шести годин, бо прокинувся години за дві до світанку. Ніч була світлою. Поснідавши до сходу сонця, я підняв якір і за попутного вітру взяв за допомогою кишенькового компаса той же курс, що й напередодні. Моїм наміром було досягти по можливості одного з островів, що лежать, за моїми розрахунками, на північний схід від Вандіменової Землі. У цей день я нічого не відкрив, але наступного дня близько третьої години, перебуваючи, відповідно до моїх обчислень, за двадцять чотири милі від Блефуску, я помітив вітрило, що рухалося на південний схід; сам же я прямував просто на схід. Я гукнув, але відповіді не отримав. Однак невдовзі вітер послабшав, і я побачив, що можу наздогнати судно. Я поставив всі вітрила, й за півгодини корабель помітив мене, викинув прапор і вистрілив із гармати. Важко описати почуття радості, що охопило мене, коли зненацька з’явилася надія знову побачити любу батьківщину й залишених там дорогих моєму серцю людей. Корабель зменшив вітрила, і я пристав до нього о шостій годині вечора 26 вересня. Моє серце затріпотіло від захоплення, коли я побачив англійський прапор. Розіпхавши корів і овець по кишенях, я зійшов на борт корабля з усім своїм невеликим вантажем. Це було англійське купецьке судно, що поверталося з Японії північними та південними морями; капітан його, містер Джон Білль із Дептфорда, був люб’язною людиною і чудовим моряком. Екіпаж корабля складався із п’ятдесяти осіб. Між ними я зустрів одного мого давнього товариша, Пітера Вільямса, який розхвалив мене перед капітаном. Капітан привітно зустрів мене і попросив розповісти, звідки я їду й куди прямую. Коли я коротенько розповів йому, він подумав, що пережиті пригоди скаламутили мій розум і я бовкаю нісенітниці. Тоді я вийняв із кишені корів і овець; це вкрай здивувало його і переконало в правдивості моїх слів. Потім я показав йому золото, отримане від імператора Блефуску, портрет Його Величності та інші дива. Я віддав капітанові два гаманці із двомастами спрутів у кожному й обіцяв йому подарувати після прибуття в Англію тільну корову й вівцю.

Але, думаю, читачеві не надто цікавий детальний опис цієї подорожі, яка стала дуже вдалою. Ми прибули у Даунс 15 квітня 1702 року. Дорогою в мене була лише одна неприємність: корабельні пацюки потягли одну мою ягничку, і я знайшов у щілині її обгризені кістки. Решту худоби я успішно доставив на берег й у Гринвічі пустив її на галявину для гри в кулі; тонка й ніжна трава, понад моє очікування, слугувала їм чудовим кормом. Я не зміг би зберегти цих тварин протягом такої довгої подорожі, якби капітан не давав мені своїх кращих сухарів, які я розтирав на порошок, розмочував водою й у такому вигляді давав їм. Упродовж мого недовгого перебування в Англії я зібрав значну суму грошей, показуючи цих тварин багатьом знатним особам та іншим цікавим, а перед початком другої подорожі продав їх за шістсот фунтів. Повернувшись до Англії з останньої мандрівки, я виявив уже досить велику череду; особливо розплодилися вівці, і я сподіваюся, що вони принесуть вагому користь сукняній промисловості завдяки надзвичайно тонкій вовні.[42]

Я залишався із дружиною та дітьми не більше двох місяців, бо моє нестримне бажання побачити чужі землі не давало мені спокою, і я не міг всидіти вдома. Я залишив дружині півтори тисячі фунтів і оселив її в гарному будинку в Редрифі.[43]

Решту свого майна, частково в грошах, частково в товарах, я забрав із собою, сподіваючись збільшити свої статки. Мій старший дядько Джон заповів мені маєток недалеко від Еппінга, що приносив на рік до тридцяти фунтів прибутку; такий самий прибуток я отримував від їдальні «Чорний Бик» на Феттер‑Лейн, що була в мене у довгостроковій оренді. Таким чином, я не боявся, що залишаю родину на піклування приходу.[44]

Мій син, Джонні, названий так на честь свого дядька, відвідував школу з граматики і був гарним учнем. Моя донька, Бетті (яка тепер заміжня і має дітей), навчалася швейній майстерності. Я попрощався із дружиною, донькою та сином (не обійшлося без сліз) і сів на купецький корабель «Едвенчер», місткістю у триста тонн, що прямував до Сурату[45]. Капітаном був Джон Ніколс із Ліверпуля. Проте звіт про цю подорож покладений в основу другої частини опису моїх мандрів.