Автор досить оригінально розважає імператора, придворних дам і кавалерів. Опис розваг при дворі в Ліліпутії. Авторові на певних умовах дарують волю

Моя приязність та сумирна поведінка настільки примирили з моєю присутністю імператора, двір, армію і взагалі весь народ, що я почав плекати надію на швидке здобуття волі. Я всіляко намагався зміцнити це сприятливе ставлення до себе. Населення поступово звикло до мене й почало менше мене боятися. Іноді я лягав на землю й дозволяв п’ятьом або шістьом ліліпутам танцювати на моїй руці. Наприкінці навіть діти наважувалися гратися у піжмурки в моєму волоссі. Я навчився досить пристойно розуміти й розмовляти їхньою мовою. Якось імператорові спало на думку розважити мене акробатичними трюками, в яких ліліпути спритніші й вправніші за інші відомі мені народи. Але ніщо мене так не втішило, як майстерність канатних танцюристів, яку вони демонстрували на тонких білих нитках завдовжки у два фути, натягнутих на висоті дванадцять дюймів від землі. На цьому предметі я хочу зупинитися трохи докладніше й попрошу читача набратися терпіння.

Ці вправи виконуються лише особами, які претендують на високі посади й прагнуть шанобливого ставлення двору. Вони замолоду треновані в цьому мистецтві й не завжди вирізняються шляхетним походженням. Коли відкривається вакансія на високу посаду внаслідок смерті або опали (що трапляється часто), п’ять або шість таких претендентів подають прохання імператорові дозволити їм розважити Його Величність і двір танцями на канаті; і хто стрибне вище за всіх, не впавши, дістає вакантну посаду. Досить часто навіть перші міністри отримують наказ показати свою спритність і засвідчити перед імператором, що вони не втратили своїх здібностей. Флімнап, канцлер казначейства, має славу людини, яка здійснила стрибок на туго натягнутому канаті, принаймні, на дюйм вище, ніж вдавалося коли‑небудь будь‑якому іншому сановникові у всій імперії. Мені довелося бачити, як він перекрутився кілька разів поспіль на невеличкій дошці, прикріпленій до канату завтовшки не більше звичайної англійської мотузки. Мій друг Рельдресель, головний секретар таємної ради, на мою думку, – якщо лише моя дружба із ним не засліплює мене, – може претендувати щодо цього на друге місце після канцлера казначейства. Інші сановники в зазначеному мистецтві стоять майже на одному рівні.[13]

Ці розваги часто супроводжуються нещастями, пам’ять про які зберігає історія. Я сам бачив, як два чи три здобувачі покалічилися. Проте небезпека стає ще більшою, коли власне міністри дістають наказ показати спритність. Прагнучи перевершити самих себе та своїх суперників, вони виявляють таку ретельність, що рідко хто з них не зривається й не падає, іноді навіть одразу по двоє чи троє. Мене запевняли, що за рік або за два до мого прибуття Флімнап неодмінно зламав би собі шию, якби одна з королівських подушок, що випадково лежала на підлозі, не пом’якшила удару під час його падіння.[14]

Крім того, в особливих випадках тут влаштовується ще одна розвага, що демонструється у присутності лише імператора, імператриці та першого міністра. Імператор кладе на стіл три тонких шовкових нитки – синю, червону та зелену, у шість дюймів завдовжки кожна. Ці нитки призначені в нагороду особам, яких імператор побажає відзначити особливим знаком своєї прихильності.[15]

Церемонія відбувається у великій тронній залі Його Величності, де здобувачі змагаються у спритності. Імператор горизонтально тримає в руках ціпок, а претенденти, підходячи один по одному, то перестрибують через нього, то плазують під ним туди‑сюди кілька разів, – залежно від того, піднято ціпок чи опущено; іноді один кінець ціпка тримає імператор, а інший – його перший міністр, іноді ж ціпок тримає лише останній. Хто виконає всі описані вправи з найбільшою легкістю та спритністю і якнайкраще покаже себе у стрибанні та плазуванні, той нагороджується синьою ниткою; червона дається другому за спритністю, а зелена – третьому. Подаровану нитку носять як пояс, обмотуючи її двічі навколо талії. При дворі рідко можна зустріти особу, яка не має такого пояса.

Щодня повз мене проводили коней з полкових і королівських стаєнь, тож вони невдовзі перестали лякатися мене й, не пручаючись, підходили до самих моїх ніг. Вершники змушували коней перестрибувати через мою покладену на землю руку. Якось імператорський ловець на рослому коні перестрибнув навіть через мою ногу, взуту в черевик; це був воістину дивовижний стрибок.

Одного разу я мав щастя потішити імператора у дуже незвичний спосіб. Я попросив дістати кілька ціпків завдовжки у два фути й завтовшки із звичайну тростину; Його Величність наказав головному лісникові зробити відповідні розпорядження, і наступного ранку сім лісників привезли необхідне на семи возах, кожен із яких був запряжений вісьмома кіньми. Я взяв дев’ять ціпків і міцно вбив їх у землю у вигляді квадрата, кожен бік якого був завдовжки у два з половиною фути; на висоті близько двох футів я прив’язав до чотирьох кутів цього квадрата інші чотири ціпки паралельно до землі; потім на дев’яти кілках я натягнув носову хустинку туго, як барабан; чотири горизонтальні ціпки, здіймаючись над хустинкою приблизно на п’ять дюймів, утворили з кожного боку щось подібне до поручнів. Закінчивши ці приготування, я попросив імператора відрядити двадцять чотири найкращих кавалеристи для вправ на влаштованому мною майданчику. Його Величність схвалив мою пропозицію, і, коли кавалеристи прибули, я підняв їх по черзі на конях і у всеозброєнні разом із офіцерами, які ними керували. Вишикувавшись, вони розділилися на два загони й розпочали маневри: пускали одне в одного тупі стріли, атакували одне одного оголеними шаблями, то кидаючись навтьоки, то переслідуючи, то ведучи атаку, то відступаючи, – словом, показуючи кращу військову виучку, яку мені будь‑коли доводилося бачити. Горизонтальні ціпки не дозволяли вершникам та їхнім коням впасти з майданчика. Імператор був у захваті і навіть змусив мене повторювати цю розвагу кілька днів поспіль, а одного разу навіть сам піднявся на майданчик і особисто керував маневрами.[16]

Завдяки великим зусиллям йому навіть вдалося переконати імператрицю дозволити мені потримати її в закритому кріслі на відстані двох ярдів від майданчика, так що вона могла добре бачити всі маневри. На щастя для мене, всі ці вправи пройшли благополучно; раз тільки буйний кінь одного з офіцерів пробив копитом дірку в моїй носовій хустинці й, спіткнувшись, упав, перекинувши свого наїзника, але я негайно ж виручив обох і, прикривши однією рукою дірку, спустив іншою рукою всю кавалерію на землю у той же спосіб, яким підняв її. Кінь вивихнув ліву передню ногу, але вершник не постраждав. Я ретельно зашив хустинку, але відтоді перестав довіряти її міцності в подібних небезпечних вправах.

За два чи три дні до мого звільнення, саме у той час, коли я розважав двір своїми витівками, до Його Величності прибув гонець із повідомленням. Кілька підданих, проїжджаючи повз те місце, де мене знайшли, побачили на землі якесь величезне чорне тіло досить дивної форми, із широкими пласкими краями, що займають простір, подібний до того, який має спальня Його Величності, посередині підняте над землею на висоту людського зросту; що це не яка‑небудь жива істота, як вони спочатку побоювалися, тому що воно лежить на траві нерухомо, і деякі з них кілька разів обійшли його довкола; стаючи на плечі один одному, вони піднялися на верхівку загадкового тіла, яка виявилася пласкою поверхнею, а всередині тіло було порожнім, у чому вони переконалися, тупцюючи по ньому ногами; і вони смиренно висловлюють припущення, що це є власністю Людини‑Гори; і якщо буде завгодно Його Величності, то вони візьмуться доставити його лише на п’яти конях. Я відразу ж здогадався, про що йшлося, і щиро зрадів цій звістці. Очевидно, діставшись берега після кораблетрощі, я був такий засмучений, що не помітив, як дорогою до місця мого нічлігу з мене злетів капелюх, якого я прив’язав шнурком до підборіддя, коли гріб у човні, і щільно насунув на вуха, коли плив морем. Ймовірно, я не звернув уваги, як розірвався шнурок, і вирішив, що капелюх загубився у морі. Описавши властивості й призначення цього предмета, я благав Його Величність розпорядитися, щоб його якомога швидше мені доставили. Наступного дня капелюх привезли мені, але в не найкращому стані. Візничі пробили в полях дві дірки на відстані півтора дюйма від країв, зачепили за них гачки, які прив’язали довгою мотузкою до упряжі й тягли в такий спосіб мій головний убір добрих півмилі. Однак через те, що ґрунт у цій країні надзвичайно рівний і гладкий, капелюх зазнав менше ушкоджень, ніж я очікував.

За два чи три дні після описаної події імператор віддав наказ армії, розташованій в столиці та околицях, бути напоготові до виступу. Його Величності спало на думку розважитися у досить дивний спосіб. Він побажав, щоб я став у позу Колоса Родоського[17], розсунувши ноги якомога ширше.

Потім він наказав головнокомандувачу (старому досвідченому воєначальникові і моєму великому заступникові) вишикувати війська зімкненими шеренгами та провести їх церемоніальним маршем між моїми ногами (піхоту – по двадцять чотири особи в шерензі, а кавалерію по шістнадцять) із барабанним боєм, розгорненими прапорами та піднятими піками. Весь корпус складався із трьох тисяч піхоти та тисячі кавалерії. Його Величність наказав солдатам під страхом смерті поводитися пристойно щодо моєї особи під час церемоніального маршу, що, однак, не зашкодило деяким молодим офіцерам, проходячи піді мною, піднімати очі вгору; щиро кажучи, мої панталони перебували в той час у такому жалюгідному стані, що давали деякий привід для насмішок і подиву.

Я подав імператорові стільки прохань і записок про дарування мені волі, що нарешті Його Величність поставив це питання на обговорення спочатку свого кабінету, а потім державної ради, де ніхто не висловив заперечень (за винятком Скайреша Болголама[18], якому завгодно було без усякої на те причини стати моїм смертельним ворогом).

Але, незважаючи на його протидію, справу було вирішено всією радою й затверджено імператором на мою користь. Болголам обіймав посаду гальбета, тобто адмірала королівського флоту, користувався великою довірою імператора і був людиною досить освіченою у своїй справі, але похмурою і різкою. Однак і його нарешті переконали дати згоду, але він наполіг, щоб йому доручили складання умов, на яких я отримаю волю, тільки‑но дам урочисту клятву свято їх дотримуватися. Умови ці Скайреш Болголам доставив мені особисто, у супроводі двох помічників‑секретарів і декількох знатних осіб. Коли вони були прочитані, я повинен був присягнути, що не порушу їх, причому обряд присяги провели спочатку за звичаями моєї батьківщини, а потім у спосіб, запропонований місцевими законами, який полягав у тому, що я повинен був тримати праву ногу в лівій руці, поклавши в той же час середній палець правої руки на тім’я, а великий – на верхню частину правого вуха.

Можливо, читачеві цікаво буде скласти собі певне уявлення про стиль та характерні традиції цього народу, а також познайомитися з умовами, на яких я отримав волю; тому я наведу тут повний детальний переклад зазначеного документа, виконаний мною якнайретельніше.

«Гольбасто момарен евлем гердайло шефінмолліол‑лігу, наймогутніший імператор Ліліпутії, благотворець і острах Всесвіту, володіння якого, займаючи п’ять тисяч блестрегів (близько дванадцяти миль в діаметрі), поширюються до крайніх меж земної кулі[19]; монарх над монархами, найбільший із синів людських, який ногами своїми впирається в центр землі, а головою дістає до сонця; за одного помаху якого трусяться коліна в земних царів; приємний, як весна, благодатний, як літо, рясний, як осінь і суворий, як зима.

Його найвища Величність пропонує нещодавно прибулому в наші небесні володіння Чоловікові‑Горі наступні пункти, які він під урочистою присягою зобов’язується виконувати:

1. Людина‑Гора не має права залишити нашу державу без дозвільної грамоти із прикладанням великої печатки.

2. Він не має права входити в нашу столицю без нашого особливого дозволу, причому жителі мають бути попереджені за дві години, щоб встигнути сховатися у своїх будинках.

3. Названий Чоловік‑Гора повинен обмежувати свої прогулянки нашими головними великими дорогами й не сміє гуляти або лягати на луках і полях.

4. Під час прогулянок дорогами він повинен уважно дивитися під ноги, щоб не розтоптати кого‑небудь із наших люб’язних підданих або їхніх коней та возів; він не повинен брати підданих в руки без їхньої на те згоди.

5. Якщо буде потрібна швидка доставка гінця до місця його призначення, то Людина‑Гора зобов’язується раз на місяць відносити у своїй кишені гінця разом із конем на відстань шести днів шляху і (якщо буде потрібно) доставляти названого гінця цілим і неушкодженим назад до Нашої імператорської Величності.

6. Він повинен бути нашим союзником проти ворожого нам острова Блефуску і докласти всіх зусиль для знищення ворожого флоту, що в цей час готується до нападу на нас.

7. Згаданий Чоловік‑Гора в години дозвілля зобов’язується надавати допомогу нашим робітникам, піднімаючи особливо важкі камені при спорудженні стіни нашого головного парку, а також на будівництві інших наших будинків.

8. Чоловік‑Гора протягом двох місяців повинен точно виміряти наші володіння, обійшовши все узбережжя та порахувавши кількість зроблених кроків.

Нарешті, під урочистою присягою названий Чоловік‑Гора зобов’язується точно дотримуватися зазначених умов, і тоді він отримуватиме щодня їжу й питво в кількості, достатній для прогодування 1728 наших підданих, і користуватиметься вільним доступом до нашої найяснішої особи та іншими знаками нашого благовоління. Дана в Бельфабораку, у нашому палаці, у дванадцятий день дев’яносто першого місяця нашого царювання».

Я з великою радістю і задоволенням дав присягу та підписав ці пункти, хоча деякі з них не були такі чесні, як я бажав би; вони були продиктовані виключно злістю Скайреша Болголама, верховного адмірала. Після складання присяги мої ланцюги негайно зняли, і я отримав повну волю; сам імператор удостоїв мене своєю присутністю на церемонії мого звільнення. На подяку я впав до ніг Його Величності, але імператор наказав мені підвестися і після багатьох милостивих слів, яких я – щоб уникнути докорів у марнославстві – не повторюватиму, додав, що сподівається знайти в мені корисного слугу і людину, гідну тих милостей, які він вже зробив мені й може зробити в майбутньому.

Звертаю увагу мого прихильного читача на те, що в останньому пункті умов повернення мені волі імператор постановляє видавати мені їжу й питво в кількості, достатній для прогодування 1728 ліліпутів. Через деякий час я запитав в одного мого друга придворного, яким чином було встановлено таку точну цифру. На це він відповів, що математики Його Величності, змірявши висоту мого зросту за допомогою квадранта та визначивши, що висота ця перебуває в такому відношенні до зросту ліліпута, як дванадцять до одиниці, вирахували, на підставі подібності наших тіл, що обсяг мого тіла дорівнює, принаймні, обсягу 1728 тіл ліліпутів, а отже, воно вимагає в стільки ж разів більше їжі. Із цього читач може скласти уявлення як про тямущість цього народу, так і про мудру ощадливість великого його повелителя.