Теоретико-методологічні засади аналізу співвідношення моралі та бізнесу

Історична наука перебуває на стадії методологічного плюралізму, який супроводжується термінологічними дослідженнями, поповненням понятійного апарату із суміжних наук та зарубіжних наукових лабораторій. Учені поступово звільняються від стереотипів марксистсько-ленінського мислення стосовно схематичного поділу суспільства на „верхи” й „низи”, тобто еліта (влада) і народ (вірнопіддані). У сучасних реаліях вітчизняні дослідники слідом за західноєвропейськими усе більше надають уваги середньому класу. Симптоматичним є також звернення до проблем культури, як прийнято тепер називати „поворот до культури” (cultural turn), у т.ч. формування самосвідомості, менталітету, громадянської ідентичності* тощо. У такій інтерпретації поняття „культура”, що носить інноваційний характер, відкриваються можливості міждисциплінарних зв’язків у процесі аналізу складних соціокультурних явищ: мораль і бізнес, мотивація вчинків, життєвий уклад і менталітет, психологія і громадянська позиція різних соціальних груп та інше. Предмет нашого дослідження перебуває на межі історії, філософії, психології, культурології, релігієзнавства у їх взаємостосунках з бізнесом: совість, мораль, доброчинність у соціальній практиці на сучасному етапі розвитку України, релігійна складова громадянського суспільства тощо. Невичерпна багатоманітність історичних явищ, швидкість суспільних трансформацій породжують відставання теоретичного осмислення всього, що відбувається. На перешкоді наукового аналізу з чітких методологічних позицій до певної міри стоїть відсутність загальноприйнятої термінології. Свого часу М.Вебер зазначав, що у таких випадках потрібно відмовитись від невизначених понять і спробувати проникнути в суть явищ. Приміром, з’ясовуючи „дух капіталізму”, він не вважав свою інтерпретацію єдино можливою. Під іншим кутом зору могли би бути відзначеними інші риси цього явища. Власний погляд і пояснення (не дефініцію) змісту цього поняття М.Вебер виводив індуктивним методом1.

Категоріальний апарат суспільних наук взаємодоповнюваний, що іноді спричиняє різнотлумачення. В залежності від теоретичних підходів до розгляду тих чи інших явищ вони перетворюються на дрейфуючі. Тому виникає потреба у з’ясуванні змісту понятійного апарату відповідно до поточного моменту, оскільки сучасні процеси в Україні важко піддаються ідентифікації. Цілком поділяємо думку авторитетних учених доктора філософських наук Головахи Є.І. та доктора соціологічних наук Паніної Н.В. про те, що серед термінологічних визначень типів суспільств за допомогою дихотомії, як то „традиційні” та „сучасні”, „антагоністичні” й „неантагоністичні”, „авторитарні” та „демократичні”, варто виокремити критерій психічного стану суспільства, яким припустимо визначати „нормальні” та „шалені”. Нинішню ситуацію правомірно кваліфікувати як посттоталітарне суспільне безумство*, яке замість очікуваної свободи призвело до анархії, масової розгубленості, прагнення через національну гідність розпалювати національний антагонізм. Термін „безумство” запозичений суспільствознавцями з психопатології та психіатрії з метою діагностики соціальної хвороби. Він відповідає тому стану, в якому перебуває Україна: неототалітарний режим з елементами псевдодемократії і псевдоринку, де розквітає корупція та економічний, культурний, правовий, морально-етичний нігілізм.

Всупереч історичним реаліям вітчизняні вчені сурмлять про існування (чи то формування) громадянського суспільства, не даючи йому чіткої дефініції. З набуттям популярності поняття „громадянське суспільство” в період зміни суспільних відносин на Сході Європи, у т.ч. в СРСР (кінець 80-х рр. ХХ ст.) частково замінило поняття „лібералізм”. Дотепер немає його однозначного визначення і правомірного застосування. Серед численних дефініцій громадянського суспільства як плюралістичної, саморегульованої і раціонально організованої структури із самостійними і матеріально незалежними індивідуумами, варто акцентувати увагу на співвідношенні двох важливих компонентів: економічні відносини і проблеми соціальних прошарків, класів – носіїв цих відносин. „Громадянське суспільство” не ідентичне поняттям „політичне, економічне або буржуазне суспільство” яке, зокрема, базується на приватнокапіталістичній господарській системі, носіями якої є підприємці (буржуазія – за марксистською термінологією) і громадяни. Наближення буржуазного суспільства до громадянського настає із запровадженням захисту соціальної сфери від капіталістичного господарського порядку і жорсткої державної влади, прийняттям конституції, що захищає громадянські права1. В іншому варіанті громадянське суспільство включає в собі наступні категорії: громадянськість, солідарність, доброчинність, ініціативність і самоорганізація, особиста і соціальна відповідальність тощо.

Вітчизняний досвід формування громадянського суспільства нині є предметом наукових дискусій. У новітній російській історіографії простежується тенденція заглибити коріння громадянського суспільства у другу половину ХІХ ст., пов’язуючи з соціально-економічними трансформаціями. Перехід від феодально-кріпосницької до капіталістичної (ринкової) моделі господарювання дійсно супроводжувався відчутними змінами, але суть політичної влади - необмежена монархія – залишалась незмінною за всіх нововведень та громадських ініціатив. Взагалі громадянське суспільство, що тепер так активно вивчається і пропагується з політичних мотивів, перш за все, як демократичне напротивагу абсолютизму, автократичним і диктаторським режимам, має свої просторові, хронологічні й національні межі та забарвлене утопічними рисами. Не переповідаючи історіографію проблеми громадянського суспільства, де крім іншого, відбито відмінні наукові підходи до його тлумачення стосовно різних держав і народів, зазначимо, що в Росії, у складі якої наприкінці ХVІІІ – на початку ХХ ст. перебувало 9/10 нинішньої території України, просування до громадянського суспільства пов’язане з ініціативою авторитарної влади в особі Олександра ІІ. Внаслідок запроваджуваних за його правління буржуазних перетворень, змінювалась соціальна стратифікація, зростала громадянська активність різних соціальних прошарків: підприємців, юристів, університетських професорів тощо, ціннісні орієнтири яких складали громадянськість і громадянська культура. В числі різноманітних проявів громадянського суспільства назвемо земства, салони, об’єднання промисловців, наукові, філантропічні товариства, громади, просвіти, політичні партії, жіночі організації, професійні спілки (від часу революції 1905 – 1907 рр.), благодійні організації, попечительські ради та ін. Вищеназвані структури діяли автономно і не створили єдиної ідеології громадянського суспільства, не змогли інтегрувати різні прошарки населення, а селянство з його традиційною хліборобською культурою взагалі залишалось на узбіччі цього процесу. Було б викривленням історії, якщо за очевидними прогресивними змінами не помічати антисуспільних явищ пізньоімперської Росії: брак толерантності у міжконфесійних і міжетнічних стосунках, громадянських прав і свобод, Конституції, відсутність рівності перед законом, наявність цензури, порушення законів і норм договірного права тощо. Усе разом узяте зводило нанівець декларативні обіцянки царського маніфесту від 17 жовтня 1905р. і привело зрештою поряд з іншими причинами (тягар І світової війни, погіршення соціально-економічного становища в країні, розвиток національно-визвольних рухів на периферії імперії), до стагнації, зрештою, у 1917р. до розпаду політичної системи й імперії Романових. Отже, рівень розвитку громадянського суспільства був невисоким, якщо ще й врахувати наявність двох антагоністичних класів - буржуазії і пролетаріату[*].