Государство. (1) Государство – враг народа!.. Рекетир крутых нажив!.. Неразумная природа В нем сгребла дерьмо и гниль!.. (2) Власть имеющий

До 1996 р. країна жила за радянською Конституцією. Прийняття нового Основного закону держави (1996 р.), внесення змін до нього та їх скасування (2004 р. та 2010 р.) свідчить про політичну нестабільність. Уряди змінювались майже щорічно і жоден не порушував питання про відновлення вітчизняного виробництва. Верховна Рада, так само як і інші гілки влади, не викликає довіри населення. Виборча система за партійними списками позбавила народ мати своїх представників у Верховній Раді, хоч за Конституцією України 1996 р. він є джерелом влади. Багатопартійність, про яку мріяли реформатори, призвела до утворення понад півтори сотні карликових партій, які нічим не відрізняються одна від одної, крім прізвищ «вождів», і які не мають аж ніякого авторитету і впливу в суспільстві.

У новітній історії України найтрагічнішим є те, що на хвилі емоційного піднесення від здобуття незалежності та переходу до буржуазної демократії, яка зрештою виявилася фікцією, перебудова радянської планової економіки на ринкову (капіталістичну) відбувалась методами «шокової терапії». Тоді ніхто чітко не уявляв ні мети ні наслідків швидкого стрибка в капіталізм. Аналітичні дослідження горбачовської кампанії, названої „перебудовою”, розкривають суть процесів, в основу яких закладена підступна ідея демонтажу радянської соціалістичної системи і народу в цілому. Ця операція розраховувалась на момент зміни поколінь, що дозволило зруйнувати духовний і психологічний каркас радянського народу. Передбачалось (і зроблено) в ході кампанії створити новий народ („новые русские”, „нові українці”) з новими якостями, а старий (радянський) – позбавити власності і прав, застосовуючи методи інформаційно-психологічної та економічної війни1. «Архітектор» перебудови М. Горбачов, промовляв: «Головне ввязатися в бій, а там буде видно…». А видно нічого не було. Наш сучасник Е. Дубінін, який за радянської доби обіймав високі посади, зазначає: якби хтось тоді сказав, що інфляція за кілька років сягне 10.000 %, а будуватимуться не єгипетські, а фінансові піраміди, його б усерйоз не сприйняли. Замість вжиття заходів на оздоровлення економіки лунала туманна ринкова фразеологія й абстрактні прожекти. Економіка внаслідок розбалансованості вступила у фазу стагнації, зростав дефіцит товарів, вводилась карткова система.Так звана економічна свобода, право на власний розсуд розпоряджатись виробленою продукцією, чехарда у правилах госпрозрахунку жирно підгодовували власні інтереси керівників підприємств2. Надання переваг особистим інтересам перед суспільними, ігнорування принципу соціальної орієнтованості бізнесу є основною відмітною рисою ринкових трансформацій в Україні. По суті відбулось наступне: СРСР розпався, але залишились „діти” й „онуки” КПРС, які ідеологічно перефарбувались на демократів і націонал-патріотів, конвертувавши партійні і комсомольські квитки у власність. На нашу думку, у ті карколомні часи перебудови і двадцятирічної незалежності найбільша стратегічна помилка полягає в ігноруванні інтересів народу, який є будівничим фундаменту держави. Історія вже сказала, якою ціною для українського народу обернулись так звані реформи, які насправді являють собою ілюзію рішень і абстрактних закликів та гасел. Міністр внутрішніх справ царської Росії П. Столипін свого часу підкреслював: якщо реформи упродовж трьох років не дають позитивних результатів, їх потрібно згортати. Україна „реформується” уже двадцять років!

Унікальна історична ситуація повернення до капіталізму (перше його „пришестя” припадає на 60 – 90-ті рр.. ХІХ, існував до 1917 р.) на уламках СРСР породила у політичних колах ейфорію з приводу демократичних і ринкових нововведень. Якщо розглядати історичний процес не за лінійним а спіралеподібним принципом, на який ніби схоже те, що відбувається зараз, то зворотній рух, тобто повернення від соціалізму до капіталізму[‡] повинно засвідчити більш високий рівень розвитку. Однак спостерігається протилежне: цінності капіталістичного світу, зокрема свобода вибору обернулась розвитком корупції, клієнтизму, не обтяженістю суспільною мораллю та відповідальністю. Сучасними дослідниками посткомуністичні трансформації називаються неомеркантилізмом, або тупиковим побічним продуктом глобальних постмодерних змін1. За визнанням посла Великобританії в Україні Р. Сміта, концепція глобалізації набула поширення з розвалом світової соціалістичної системи, яка докорінно відрізнялась від економічної, західноєвропейської і північноамериканської економічної моделі, Це явище викликало у певних наукових колах хвилю ринкового романтизму і ринкового фундаменталізму, під яким розуміється неоліберальна економіка чикагської школи. Переведення економіки України на капіталістичні рейки обернулось економічним спадом, який удвічі перевищує і довше триває, ніж велика депресія 1929 – 1933рр. у США. Економіка України вітчизняними ринковими романтиками загнала в глухий кут, що й досі не можемо вийти на рівень промислового виробництва 1991р.2. Відомий український філософ Мирослав Попович висловив своє ставлення до нинішніх реалій в Україні, давши зрозуміти їхню складність і суперечливість: „...я поділяю страхи того колишнього колгоспника перед перспективою стати наймитом у вчорашнього товариша і сусіда. Хоч у найманій праці нічого поганого я не вбачаю. Як, зрештою, й нічого доброго”1.

Нічого доброго двадцять років навколо ринкового барахтання не принесли Україні і в світоглядному плані. Розпад Радянського Союзу призвів до паплюження комуністичної ідеології, намагання правлячих еліт колишніх радянських республік, зокрема Росії та України, звести паркан між історичним минулим і сучасним, здійснити переформатування колективної ідентичності на національній та історичній платформі2. Створюються альтернативні моделі історичного минулого, які відбивають не лише різні методологічні підходи, а й регіональні особливості його інтерпретації.

Зокрема, своєрідній „ревізії” піддаються події та підсумки Великої Вітчизняної війни. З 90-х рр.. ХХ ст. ідеологічні пристосуванці фальсифікують її причини, характер, применшують всесвітньо-історичне значення перемоги над фашизмом, наносячи моральної шкоди, перш за все, ветеранам Великої Вітчизняної війни. А головне, вони замовчують правду про те, що у тій борні вирішувалось доленосне питання всього людства: „чи збережеться взагалі світова цивілізація”*, що створювалась упродовж тисячоліть народами всієї планети3. У новомодній Україні здійснюється цілеспрямована ідеологічна й інформаційна війна проти історичної пам’яті народу, спотворюється світогляд молоді. Нинішні реформатори і частково науковці всіляко намагаються знівелювати ідейні орієнтири, зганьбити моральні чесноти радянської доби, засновані на християнських цінностях, хоч з ідеологічним атеїзмом. Совість не дозволяє авторові даної праці вдаватись до категоричного засудження, відкидання комуністичної моралі, як це роблять багато теперішніх суспільствознавців, поступаючись методологічними принципами науки. Приміром, А. Венгеров у передмові до статті М. Вар’яса про релігійну мораль однобічно у критичному тоні зганьбив моральні цінності радянської доби1. Критиці їх також піддають Г. Ващенко, А. Залужна та ін. Варто нагадати, що основні принципи комуністичної моралі: відданість справі комунізму, примноження працею суспільного багатства, усвідомлення громадського обов’язку, колективізм, гуманізм, інтернаціоналізм регламентували не лише поведінку, а й були дієвими факторами прогресивних змін у суспільстві.

Друге „пришестя” капіталізму на відміну від першого, що сталось внаслідок скасування кріпосного права (1861р.), відбувається під режисуру західних експертів і радників, на вимоги МВФ та інших міжнародних структур. Дана ситуація породила велику кількість модерних економістів і „абстракціоністів” на всіх щаблях державного управління, які ідею ринку зробили своєрідним жупелом. Катастрофічний спад виробництва зумовлений не лише ринковими трансформаціями, в основу яких покладена приватизація основних засобів виробництва закамуфльована терміном „роздержавлення”, а й великою мірою розрив народногосподарських зв’язків між республіками колишнього СРСР. Зокрема з цією причиною пов’язані близько 50 % загальних обсягів спаду виробництва2.

Новоспечені реформатори не враховували, що в нині розвинутих країнах становлення капіталізму відбувалось за допомогою державного регулювання, зокрема, у галузі оборони, охорони громадського порядку, освіти, науки, водопостачання, збереження навколишнього середовища, виробництва і розподілу електроенергії, транспорту, зв’язку, що складають безпеку, благополуччя і стабільність у суспільстві*. І не менш важливою державною функцією є своєчасне і адекватне реагування на появу негативних соціальних наслідків ринкової економіки – соціальна нерівність, бідність і безробіття, що може призвести до соціальних вибухів. Роль української держави, на жаль, зведена нанівець, хоч існують приклади виходу із кризи, зокрема феномен Рузвельта (1933 р.). Тоді згаданий президент ввів мораторій на дію Конституції Сполучених Штатів Америки і своїми указами регулював ситуацію1. За радянської влади соціальна захищеність громадян відбувалась на трьох рівнях: фонди громадського споживання, профспілки, організації та установи, радгоспи і колгоспи тощо. Слабкість державної влади в теперішніх умовах плюралізму власності дала можливість захопити майже всю інфраструктуру, яка забезпечувала соціальні потреби громадян: дитсадки, будинки відпочинку, санаторії тощо. Якщо ж держава є (?!), вона повинна миттєво реагувати на погіршення соціальних стандартів життя своїх громадян, адже ринок не є самоціллю, а механізмом для прискорення економічного, соціального і культурного розвитку країни. Але ми і досі не перейшли від економіки виживання до економіки розвитку.

Життєвий рівень народу України упродовж двох десятиліть не відповідає задекларованій меті під час здобуття незалежності. Щоправда поняття „народ” у суспільствознавців і політиків не має однозначного тлумачення. Якщо воно включає всіх мешканців, то за життєвим рівнем і доходами вони не схожі. Співвідношення доходів трудящих й інтелігенції та так званої буржуазної еліти, у т.ч. політиків, складає 1:24. Наприклад, Голова Верховної Ради України В. Литвин задекларував за 2010 р. дохід у 2,5 млн гривень, офіційно мільйонерами є 5 із 16 членів уряду, не офіційно – ще кілька. Злочинною практикою олігархів стала реєстрація нерухомості, бізнесу на родичів, щоб у разі виявлення криміналу правоохоронці не могли б нічого конфіскувати. Так, у ексміністра внутрішніх справ Ю. Луценка, який потрапив у слідчий ізолятор, зареєстрованою на ньому власністю є лише 40 – метрова „хрущовка”2. Це лише поодинокі приклади, але вони показові й наведені для того, щоб далі ставало все зрозумілішим. Що ми побудували за 20 років незалежності? Відповідь дав Олександр Мороз (двічі обирався Головою Верховної Ради: 1994-1998, 2006-2007рр.) в інтерв’ю газеті „Голос України”, міркування якого ми цілком поділяємо: „...в Україні склалася кримінально-олігархічна держава, в якій бізнес, влада і (фактично) кримінал – діють заодно. Ясна річ – не в інтересах народу”1. Політик також назвав найбільшу помилку (загальну, але не свою), допущену в процесі роз будови (у мене цей термін асоціюється з роз валом) держави: „поєднання бізнесу і влади та не знаходження загальної політичної лінії, яка б об’єднала всіх небайдужих, не рвала Україну штучно, надумано, безпідставно по східно-західному векторах. Тим паче, що така, як нині, Україна ні там, ні там не потрібна”. А що ж далі? – За його словами, „нам лишилося ще перетворити землю в товар і поставити крапку в історії України”2. Ці думки належать відомому політику, який брав найактивнішу участь у державотворенні, який нарівні з іншими: Л.Кравчуком, Л.Кучмою, В.Ющенком, В.Литвином, Ю.Тимошенко, В.Януковичем і багатьма політиками та бізнесменами – повинен нести принаймні моральну відповідальність перед народом за розвал держави. Вони укупі з науковцями упродовж двадцяти років не можуть сформулювати національну ідею. Дехто вважає її головним сенсом створення власної держави. Так вона вже існує. Та й держава – це не самоціль, а знаряддя, механізм втілення ідеї. Тоді навіщо дискусії, адже про терміни не сперечаються, а домовляються. Мабуть це потрібно для того, щоб бідним пояснити кризову економічну ситуацію та їхнє тяжке становище відсутністю національної ідеї. Олігархам це вигідно – вони в цей час багатіють, інтелектуальна еліта залишає країну і шукає кращої долі по всіх світах. Соцопитування засвідчує, що близько 50% молоді бажають виїхати з України за кордон. А як же Батьківщина? – Так, країна, де народився – Батьківщина, як вважає В.Дубінін, але голодна держава – не Батьківщина. Мабуть він правий. „Батьківщина буває різною, але держава зобов’язана бути такою, де всім добре!”3. І справа не лише в матеріальному добробуті, а й морально-психологічному стані суспільства.

Соціальні почуття виявляються у переживанні та емоційно-оціночному ставленні людини до тих процесів, що відбуваються в державі, а також до самого себе. Особливо вони даються взнаки під час суспільних потрясінь і якщо новим реаліям не вдається перебудувати їх, на успіх реформ чи інших заходів марно сподіватись. При цьому маємо враховувати, що соціальні почуття у концентрованому вигляді зумовлюють настрій та впливають на суспільну свідомість. Морально-психологічний стан більшості населення України характеризується тотальним невдоволенням, розгубленістю, тектонічними зсувами у суспільній свідомості. Переважання почуттєвого над раціональним під впливом певних обставин може призвести до будь-яких неочікуваних вчинків, що нерідко використовують політики. Засмиканий експериментами й перебудовами, „нагодований брехнею”, народ втомився, народ лівіє[§]. Можливо багатії чекають „жовтневої” революції. На цю тему цікаві спостереження знаходимо у Н.Соболєвої. Цілком погоджуємось, що суспільна енергія підтримується не негативними (страх, ненависть, невпевненість, апатія...), а позитивними почуттями. І перші і другі є складовими суспільної поведінки й передаються через покоління, якщо залишається основа для їх існування¹. Отже, від негативу** енергії не додається. Не є чимось несподіваним, що у масовій свідомості наших громадян панує негативне ставлення до державної (цинічної) влади, що є потужним чинником політичної нестабільності та стабільної економічної стагнації.Поки що залишається лише мріяти про праведну владу, яку змалював В.Дубінін у формі наказу від народу (наводимо мовою оригіналу)².