З ДИСЦИПЛІНИ 4 page

Товариство має право змінювати (збільшувати або зменшувати) розмір статутного фонду.

Основу майна підприємницьких структур складає статутний фонд, за допомогою якого створюється й починає функціонувати підприємство.

Статутний фонд утворюється шляхом внесення вкладів за-сновників, учасників і може поповнюватись за рахунок прибутку від господарської діяльності підприємств, за рахунок додаткових вкладів учасників, у тому числі спонсорів.

Вкладом до статутного фонду можуть виступати: всі види майна - будівлі, споруди, устаткування та інші матеріальні цінності, грошові кошти засновників, усі види майнових прав -на користування землею та іншими природними ресурсами, а також використання винаходів, ноу-хау та інших об'єктів інтелектуальної власності та інші права, що не належать до майнових, але мають товарну вартість.

Вклад, оцінений у гривнях, становить частку учасника та засновника у статутному фонді товариства. Порядок оцінки вкладів визначається в установчих документах господарського товариства, якщо інше не передбачено законом.

Терміни, розмір, порядок внесення та оцінки вкладів кожного учасника до статутного фонду передбачаються у статутних документах.

Протягом року всі учасники підприємства повинні повністю внести свої вклади до статутного фонду. Якщо хтось не виконав своїх обов'язків, то за час прострочки він сплачує 10% річних з недовнесеної суми, якщо інше не передбачено засновницькими документами.

Розмір статутного фонду може бути збільшено чи зменшено, але за умови, що всі учасники повністю внесли свої вклади. Зміна розмірів статутного фонду набирає чинності з моменту реєстрації його органом, який зареєстрував Статут підприємства.

При виході учасника зі складу підприємства чи його ліквідації, йому сплачується вартість частини майна, пропорційно до його частки у статутному фонді. Статутний фонд служить не тільки "перепусткою" для державної реєстрації, й стартовим капіталом, від якого залежить функціонування підприємства.

Державна реєстрація господарського товариства здійснюється в порядку, передбаченому ст. 58 Господарського Кодексу України.

Таким чином, процес організації нового підприємства проходить такі стадії:

• визначається склад засновників та розробляються засновницькі документи;

• оформлюється протокол №1 про призначення директора та голови ревізійної комісії;

• відкривається тимчасовий рахунок у банку - протягом 30 днів повинно надійти 50% статутного капіталу;

• реєстрація за місцем своєї установи;

• занесення до державного реєстру;

• внесення учасниками підприємства повністю своїх вкладів до банку;

• відкриття постійного розрахункового рахунку у банку;

• реєстрація в податковій інспекції;

• отримання круглої печатки та кутового штампу.

Припинення діяльності здійснюється двома шляхами:

• шляхом реорганізації;

• шляхом ліквідації.

Підприємства можуть припиняти свою діяльність не тільки тому, що вони нерентабельні, й у разі зміни форми функціонування, об'єднуючись з яким-небудь іншим підприємством, або розділу майна та виходу з великого підприємства.

Проте в усіх цих випадках зачіпаються інтереси як власників, так і найманих працівників, які потребують захисту й можуть розраховувати у цих випадках на державу.

Підприємство реорганізується у разі:

• приєднання одного підприємства до іншого;

• злиття підприємства з іншим підприємством та утворення нового підприємства;

• розділу підприємства;

• виділення з підприємства одного чи декількох нових підприємств;

• перетворення одного підприємства в інше. Ліквідація підприємства здійснюється ліквідаційною комісією, яка створюється власником, а в разі банкрутства - судом.

Майно підприємства, його фінансові кошти після розрахунків з бюджетом, кредиторами, оплатою праці працівників розподіляється між засновниками пропорційно до їхньої частки в майні підприємства.

Бізнес-план – це детальний, чітко структурований і ретельно підготовлений документ, який описує, до чого прагне фірма, як вона збирається досягти поставленої мети і який буде мати вигляд після її досягнення.

Основні типи планів на підприємстві:

1. Бізнес-план.

2. Корпоративний план – це викладення стратегії, планів і очікуваних результатів фірми. Складається для внутрішнього користування.

3. План маркетингу – визначення потреб торгівлі і маркетингу.

4. Операційний план – план поточної роботи підприємства.

Бізнес-планування здійснюється у таких ситуаціях:

1. Створення нової фірми або зміна форми власності чи власника.

2. Залучення додаткового капіталу зі сторони.

3. Значна реструктуризація підприємства.

4. Аналіз діяльності фірми при досить суттєвих змінах оточення.

Бізнес-план дає можливість усвідомити місце підприємства на ринку, проаналізувати перспективи розвитку галузі і ринку товару, по-іншому подивитися на діяльність підприємства, його проблеми і перспективи.

Мета бізнес-плану – це досягнення розумного і такого, що можна здійснити, компромісу між тим, чого фірма хоче і що може досягти.

Функції бізнес-плану:

1. Бізнес-план виконує роль техніко-економічного обґрунтування діяльності підприємства, що допомагає визначити необхідність і належне розміщення ресурсів, вказуючи власнику на всі слабкі місця й упущення.

2. Бізнес-план служить інструментом управління і виступає в ролі керівництва до перетворення задуманого у життя, і є критерієм оцінки діяльності підприємства.

3. Бізнес-план є інструментом для забезпечення фінансування даного підприємства.

Бізнес-аналіз включає:

· аналіз внутрішнього середовища фірми;

· аналіз зовнішнього середовища фірми;

· аналіз ринку товару;

· аналіз виробничих проблем;

· аналіз кадрового забезпечення;

· фінансовий аналіз;

· аналіз системи управління фірмою.

Аналіз внутрішнього середовища фірми спрямований на одержання й узагальнення об’єктивної інформації про стан підприємства.

Аналіз зовнішнього середовища фірми – це процес, за допомогою якого підприємець або менеджер оцінює зовнішню безпеку і можливості, що можуть перешкоджати або сприяти досягненню поставленої мети.

Аналіз ринку включає аналіз таких складових:

· загальні тенденції зміни підприємницького ризику;

· стан конкуренції на ринку;

· характеристика основних потреб підприємців;

· опис збутової мережі; тенденції розвитку зовнішнього середовища.

Аналіз кадрового забезпечення включає:

· визначення потреб у кадрах на перспективу;

· забезпечення виробництва високопродуктивною робочою силою;

· забезпечення розвитку працівників та сприяння підвищенню їх кваліфікації;

· удосконалення організації стимулювання праці.

Фінансовий аналіз базується на даних бухгалтерського обліку і звітності. Він дає можливість оцінити, наскільки керівники фірм ефективно використовують наявні фінансові ресурси, а також потенційних інвесторів і обсяги необхідних інвестицій.

Тема 10: Фінансування та оподаткування підприємництва

1. Джерела фінансових ресурсів підприємництва

2. Оподаткування в підприємстві

3. Механізм застосування спрощеної системи оподаткування

Література: І – 1,10,11,13

ІІ – 2,4-6,7,10,12,14

ІІІ – 2,3,6,8

Фінансові ресурси на підприємстві отримали назву «грошового капіталу». Вони є сукупністю усіх видів грошових коштів, фінансових активів підприємства.

Фінансові ресурси поділяють на власні та залучені. До власних належать засоби: а) отримані від випуску та реалізації акцій та облігацій; б) резервний капітал, який утворюється внаслідок відрахувань від прибутку та їх інвестування у виробництво; в) пайові внески членів трудового колективу; г) частина статутного капіталу, який складається із внесків засновників в оборотні фонди. Власний грошовий капітал також може збільшуватися шляхом наступних випусків акцій.

До залучених фінансових ресурсів належать капітал, який утворюється за рахунок банківського довготермінового кредиту (понад один рік) та коштів, отриманих від випуску облігацій, а також орендовані підприємством засоби праці.

Управління фінансовими ресурсами передбачає передусім оптимальне співвідношення власного і залученого капіталу, тобто раціональну структуру грошового капіталу.

З цього погляду найважливішим завданням фінансового менеджменту є досягнення самофінансування підприємства.

Самофінансування підприємства — забезпечення із власних джерел як поточних витрат, так й інвестицій у процесі фінансово-господарської діяльності підприємства.

Джерелом самофінансуваня є насамперед прискорена амортизація, тобто грошове вираження процесу перенесення вартості основних виробничих фондів на готовий продукт в міру не лише їх фізичного, а й морального зношування (морального старіння). Іншими словами, прискорена амортизація означає списання у перші роки експлуатації нових засобів праці значно більшої частини їх вартості стосовно пропорційного терміну служби. Фізичне зношування означає втрату фізичних властивостей і якостей основного капіталу, а моральне — його старіння і знецінення внаслідок появи досконаліших основних фондів, пов'язаних з НТР. Проте в Україні норми амортизації приблизно у два рази нижчі, ніж у розвинутих країнах світу.

Основними видами податків є прямі та непрямі.

Прямий податок — податок, який вилучають з доходів та майна конкретної фізичної або юридичної особи.

Непрямий податок — податок на товари і послуги, який частково або повністю переносять на їх ціну або фіксують у вигляді тарифів.

Розглянемо структуру кожного з цих видів податків.

До прямих податків належать податки з таких доходів, як заробітна плата, прибуток, відсоток, а також з таких видів майна, як земля, будівлі, цінні папери. Прямий податок з юридичних осіб — податок на прибуток підприємств (фірм, компаній, корпорацій), їх майно, на землю (земельний). Прямий податок з фізичних осіб — по-дохідний і помайновий податки з населення, податки на спадок і дари, транспортні засоби.

Основним видом непрямих податків на юридичних осіб є податок на додану вартість, тобто податок з підприємств, який вилучається на суму приросту вартості.

Платниками Єдиного податку є:

· фізичні особи, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в трудових відносинах з якими, включаючи членів їх родини, протягом року перебуває не більше 10 осіб і обсяг виручки яких від реалізації продукції за рік не перевищує 500 тис. грн.

§ юридичні особи – СПД будь-якої організаційно-правової форми і форми власності, в яких за рік середня чисельність працівників не перевищує 50 чоловік і обсяг виручки від реалізації продукцій за рік не перевищує 1 млн. грн.

Виручкою від реалізації продукції, робіт, послуг вважається сума, фактично отримана СПД на розрахунковий рахунок або в касу за здійснення операцій з продажу продукції, робіт, послуг.

У випадку продажу основних фондів виручкою від реалізації вважають різницю між сумою, отриманою від реалізації цих фондів, та їх залишковою вартістю на час продажу

Для переходу на єдину систему оподаткування, обліку і звітності СПД повинен подати письмову заяву до ПО за місцем державної реєстрації, де він обов’язково повинен вказати, яка ставка ЄП ним вибрана (6% чи 10%). Заява подається не пізніше, ніж за 15 днів до початку наступного звітного терміну.

Податковий інспектор перевіряє дані, наведені в заяві, на предмет їх відповідності умовам переходу на спрощену систему оподаткування

А також перевіряється, щоб особа, яка бажає перейти на спрощену систему оподаткування, не має заборгованості перед бюджетом з податків та обов'язкових платежів, термін сплати якої настав на час подання заяви. Для цього користуються даними особових рахунків відповідних платників податків у відділі обліку. За відсутністю зауважень, ДПС протягом 10 днів з дня подання заяви зобов’язаний видати свідоцтво про право сплати ЄП за встановленою формою, у протилежному випадку – вмотивовану відмову.

Термін дії свідоцтва становить:

· для юридичних осіб – 1 рік

· для фізичних осіб – 1 квартал

Термін дії свідоцтва, виданого фізичним особам протягом календарного року може продовжуватися щоквартально за умови відсутності податкової заборгованості по ЄП і своєчасної сплати ЄП.

Разом з видачею свідоцтва проводиться реєстрація Книги обліку доходів і витрат, яка є обов’язковим документом, що має вестися платником ЄП. Ця Книга видається на 1 календарний рік, вона повинна бути прошнурована.

Ставка ЄП для СПД – фізичних осіб – встановлюється місцевими радами в залежності від виду діяльності і не може складати менше 20 грн. і більше 200 грн. на місяць

Якщо фізична особа = СПД – здійснює декілька видів підприємницької діяльності, для яких встановлюються різні ставки ЄП, він має 1 свідоцтво і сплачує ЄП, що не перевищує встановленої максимальної ставки.

У випадку, коли платник ЄП здійснює підприємницьку діяльність з використанням найманої праці або за участь у підприємницькій діяльності членів його сім’ї, ставка ЄП збільшується на 50% за кожну особу. СПД – фізична особа сплачує податок на обов’язкове соціальне страхування – 15% (в тому числі у фонд зайнятості – 4%) до 20 числа натупного за звітним місяця – щомісячно, крім самого ЄП.

СПД – юридична особа, що перейшла на спрощену систему оподаткування самостійно обирає 1 з наступних ставок ЄП:

1. 6% суми виручки від реалізації продукції (товарів, послуг) без врахування АЗ у разі його сплати і без врахування ПДВ

2. 10% суми виручки від реалізації продукції за виключенням АЗ в разі його сплати, але включаючи ПДВ до складу ЄП

ЄП сплачується фізичними особами –СПД – до 20 числа наступного за звітним місяця -щомісячно, а розрахунок подається щоквартально до ПО не пізніше 20 числа наступного за звітним місяця.

ті.

Тема 11: Виробниче підприємництво

1. Сутність та види виробничого підприємництва

2. Місце та роль виробничої діяльності у структурі підприємництва в Україні

3. Підприємницька діяльність на основі договору комерційної концесії (франчайзинг)

Література: І – 1,10

ІІ – 1,2-4,7,9-11,15

ІІІ – 4,5,14

Підприємництво — надзвичайно багатопрофільний вид економічної діяльності, що охоплює практично всі галузі системи господарювання. Кожна з ланок має характерні особливості, розрізняється змістом бізнес-операцій, засобами їх проведення. Підприємницька діяльність може здійснюватись у виробництві, торгівлі, посередництві, наданні фінансових послуг, страхуванні, будівництві, громадському харчуванні, туризмі, готельному господарстві, наданні побутових, консалтингових, транспортних послуг та ін.

При виборі того чи іншого виду підприємницької діяльності слід враховувати такі критерії (фактори), зокрема:

• вид товару, який пропонується на ринок, його якість, асортимент;

• споживчий попит на товар або послугу;

• фінансові можливості підприємця, наявність матеріальних, трудових ресурсів;

• існуючий економічний стан у даній сфері бізнесу, рівень розвитку конкуренції;

• досвід роботи підприємця, його кваліфікацію;

• перспективність виду підприємницької діяльності, можливості одержання достатнього прибутку.

Пріоритетне значення з огляду на загальнодержавні (національні) інтереси має підприємницька діяльність у виробничій сфері. Це найбільш перспективний та інвестиційно привабливий шлях до справжнього успіху, хоча він більш складний, потребує залучення різних факторів виробництва, характеризується більш тривалим періодом від зародження бізнес-ідеї до реалізації виробленої продукції та отримання економічного ефекту. Результати дослідження зарубіжних економістів свідчать про те, що серед промислових видів бізнесу швидкозростаючими напрямками є: виробництво комп'ютерів, оргтехніки, упаковки, фармацевтичних товарів, засобів зв'язку.

Можливо, початківець не хоче займатися виробництвом. Існують й альтернативні рішення. Так, великою популярністю користуються такі види бізнесу: організація кафе, барів, магазинів роздрібної торгівлі, стоянок для автотранспорту, надання посередницьких послуг з нерухомістю, автосервіс, продаж і обслуговування комп'ютерів, підключення їх до мережі Інтернет, туристичне обслуговування, будівництво жилих будинків поліпшеного планування, ремонт офісів та квартир. Міжнародна практика підтверджує досить високий відсоток виживання цих видів бізнесу та наявність попиту з боку клієнтів.

Виробниче підприємництво — це діяльність, яка безпосередньо пов'язана з виробництвом продукції, робіт, послуг, інформації для подальшої реалізації покупцям, споживачам.

Мета — одержання прибутку в результаті продажу виробленої продукції, виконаних робіт, послуг. Виробнича підприємницька діяльність розрізняється за формами та видами.

Існують дві форми виробничого підприємництва:

1. Традиціоналістське підприємництво. Орієнтоване на виробництво традиційних товарів для постачання на ринок. Асортимент товарів, який вже давно випускається виробником, відносно стабільний, не підлягає суттєвим змінам за різновидами.

2. Інноваційне підприємництво. Передбачає організацію виробництва з широким використанням інновацій. Результатом такої організації виступає новий (раніше не існуючий) товар або товар з принципово новими характеристиками, властивостями або навіть сферами використання. Практика виробничої підприємницької діяльності у будь-якій формі включає в себе елементи інноваційного процесу.

Види виробничої підприємницької діяльності:

• основні;

• допоміжні.

До основних відносять види виробничої підприємницької діяльності, результатом яких є виробництво товару, готового до споживання (виробничого або індивідуального). Функція виробництва є для підприємця провідною.

Серед допоміжних розрізняють види підприємницької активності, які обслуговують, супроводжують виробництво (наприклад, інноваційна, науково-технічна, інформаційна, інжинірингова, конструкторська, консультаційна, маркетингова, лізингова діяльність, виробниче споживання товарів та послуг, збут продукції).

Підприємець-виробник має тісний зв’язок з покупцем (споживачем), для якого призначений вироблений товар. Успіх досягається за поєднанням інтересів двох сторін.

Здійснення виробничого підприємництва пов'язане з необхідністю придбання або використання факторів виробництва. Це основні та оборотні засоби, робоча сила, фінансові ресурси, інформація, природні ресурси, підприємливість.

Основними етапами виробничого підприємництва є: обгрунтування ідеї виробництва конкретного товару (послуги); маркетингове дослідження та проведення попередніх підприємницьких розрахунків (виявлення споживчого попиту, аналіз кон'юнктури ринку, визначення обсягу виробництва та асортиментної структури, потреби у фінан­сових ресурсах, точки беззбитковості виробництва); придбання або оренда устаткування; пошук постачальників та покупців, укладання з ними договорів; організація товаропостачання; реалізація виробленої продукції та маркетингова підтримка збуту; визначення результатив­ності виробничої діяльності.

У сучасних умовах підвищується значення інноваційного підприємництва як процесу створення та комерційного використання техніко-технологічних нововведень. Як правило, основою підприємницької діяльності є нововведення в області продукції або послуг, що дозволяє створити новий ринок, задовольнити нові потреби. Інновації слугують специфічним інструментом підприємництва.

Отже, інноваційне підприємництво — це особливий новаторський процес створення чогось нового, механізм господарювання, в основі якого лежить постійний пошук нових можливостей, орієнтація на інновації.

Сучасна економічна наука виділяє три основні види інноваційного підприємництва:

• Інновація продукції. Це процес оновлення внутрішнього потенціалу підприємства, що забезпечує виживання фірми, підвищення обсягу прибутку, розширення частки на ринку, утримання клієнтури та ринкового становища, створення нових робочих місць, підвищення престижу.

• Інновація технології. Це процес оновлення виробничого потенціалу, спрямований на зростання продуктивності праці і економію енергії, сировини та інших ресурсів, що у свою чергу дає можливість збільшити обсяг прибутку фірми, удосконалити техніку безпеки, провести заходи щодо захисту навколишнього середовища, ефективно використовувати інформаційні системи.

• Соціальні інновації. Це загальний процес планомірного покращання гуманітарної сфери підприємства. Застосування інновації такого роду розширює можливості на ринку робочої сили, мобілізує персонал підприємства для досягнення поставлених цілей, зміцнює довіру до соціальних-зобов'язань підприємства перед працівниками та суспільством в цілому.

Таким чином, інноваційне підприємництво передбачає створення і виробництво науково-технічної продукції, товарів, робіт, інформації, духовних (інтелектуальних) цінностей, що підлягають подальшій реалізації покупцям, споживачам.

Інноваційне підприємництво пов'язане з вкладом інвестицій у створення та використання нової науково-технічної продукції з метою отримання прибутку та соціального забезпечення. Ця форма підприємництва має підвищений ризик, обумовлений новизною, творчим характером науково-технічної роботи, можливістю отримання як позитивного, так і негативного результату. Саме тому інноваційне підприємництво у розвинутих країнах носить назву — венчурний (ризиковий) бізнес.

Інноваційне підприємництво як процес на шляху створення товару-новинки включає такі послідовні стадії:

1)формування інноваційних ідей;

2)відбір найбільш перспективних ідей;

3)детальна розробка задуму та його експертна оцінка;

4)розробка усіх деталей обраної найбільш перспективної ідеї (інноваційного проекту);

5)експертна оцінка інноваційного проекту;

6)експериментальне виробництво товару-новинки та випробування його в умовах ринку;

7)коректування процесу виробництва;

8)початок масового виробництва нового товару та його просування на ринок для задоволення потреб покупців.

У 80-90 рр. у країнах з розвинутими ринковими відносинами виникли нові тенденції розвитку інноваційного підприємництва, зокре­ма:

1)активізація малого бізнесу, венчурних фірм;

2)з'явився новий різновид фінансового капіталу — венчурний капітал;

3)виникла широка мережа технопаркових структур, що стали організаційними формами інноваційного підприємництва;

4)у розвинутих країнах поряд з проведенням державної науково-технічної політики створена державна система економічного стимулювання і підтримки венчурного бізнесу.

Венчурні фірми — це невеликі інноваційні підприємства, але дуже гнучкі, ефективні суб'єкти господарювання, які створюються з метою апробації, доробки, доведення до промислової реалізації "ризикових" інновацій. У деяких випадках венчурні фірми можуть виступати як тим­часові організаційні структури, які створюються для розв'язання конкретної проблеми.

Ці підприємства характеризуються високою активністю, що пояс­нюється прямою особистою зацікавленістю робітників фірми і партнерів по венчурному бізнесу в успішній комерційній реалізації розроб­леної ідеї, технології, винаходу. Найбільше розповсюдження венчури отримали у наукомістких галузях економіки, де вони спеціалізуються на проведенні наукових досліджень та інженерних розробок.

Венчурний бізнес має такі переваги: призводить до створення нових життєздатних господарюючих одиниць, впливає на усю традиційну структуру ведення наукових досліджень та спричиняє структурні зміни в суспільному виробництві країни; підвищує зайнятість висококвалі­фікованих спеціалістів; сприяє технічному переоснащенню традицій­них галузей економіки; стимулює діяльність великих корпорацій з удос­коналення механізму управління та організації праці; показує, що орі­єнтація на довгострокові цілі вимагає концентрації венчурного капіталу.

Головними складовими венчурного капіталу є не державні кошти, а вільні фінансові ресурси великих компаній, комерційних організацій. На відміну від великих компаній, венчурні фірми мають менший обсяг витрат, менший фінансовий ризик при отриманні негативного результату, а також можливість залучення більш потужних підприємств до інноваційної діяльності при успішному завершенні наукових дослі­джень та початку стадії промислового освоєння нових розробок.

Нині на венчурний бізнес припадає чотири п'ятих усіх винаходів та нововведень. Венчурні фірми створюються на договірних засадах на кошти, отримані шляхом об'єднання, як правило, декількох юридичних або фізичних осіб, або на кредити чи вклади великих компаній, банків. Для створення венчурної фірми необхідна наявність таких умов: ідеї нововведення (нового виробництва, технології, послуги); суспіль­ної потреби у реалізації проекту; підприємця, здатного на основі перс­пективної ідеї організувати нову фірму; "ризикового" капіталу для фінансування.

На відміну від інших форм інвестування, інвестування у венчурний бізнес має такі характерні особливості:

• фінансові ресурси вкладаються у венчурний бізнес без матеріального забезпечення і без гарантій, відповідно, інвесто­ри йдуть на значний ризик. У випадку невдачі вони можуть втра­тити чимало коштів. Таке "ризикове" вкладання коштів підприємцями обумовлюється їхньою вірою в успіх венчурного бізнесу, відсутністю умов для власних досліджень та комер­ційної реалізації перспективної технології;

• участь інвестора в статутному капіталі фірми (як правило, частка не перевищує 50%), тобто "ризиковий" капітал розміщуєть­ся не як кредит, а у вигляді пайового внеску в статутний капітал фірми. Інвестори мають право на отримання прибутку підприє­мства, що фінансується;

• активна позиція інвестора в управлінні фірмою, у яку вкладений капітал, оскільки він особисто зацікавлений в успіху вен­чурного підприємства. У зв'язку з цим ризикові інвестори час­то не обмежуються вкладанням коштів, а надають різні уп­равлінські, консультаційні та інші ділові послуги венчурній фірмі, але при цьому не втручаються в оперативне керівництво її діяльністю.

Венчурні фірми можуть створюватись у двох організаційних фор­мах: самостійні венчурні фірми та фірми, які входять до структурного

середовища великих компаній (підрозділи корпорацій). Рішення про створення внутрішнього венчура приймається керівництвом компанії, і його діяльність контролюється керівником.

Сучасні венчурні підприємства є мобільними структурами, для яких притаманна висока та цілеспрямована активність. Це пояснюється, у першу чергу, прямою особистою зацікавленістю робітників підприємства та інвесторів у швидкій успішній реалізації ідеї (технології, об'єкта, винаходу), що розробляється, причому з мінімальними витратами. За темпами доведення розробки до комерційної реалізації проекту вен­чурні (малі інвестиційні) фірми можуть навіть конкурувати з великими промисловими компаніями.

Особливу роль серед структур, що підтримують розвиток інноваційної діяльності, відіграють технопаркові структури, які перетво­рюють вхідні ресурси (основні і оборотні фонди, інвестиції, інтелекту­альні ресурси) у вихідні інноваційні послуги. Технопаркові структури можуть розрізнятись за структурою та обсягом вхідних ресурсів і вихід­них послуг, розміщуватись в одній невеликій будівлі і надавати 2-3 види послуг до технополісів або регіонів науки, що займають значний простір і є складними регіональними економічними комплексами з інновацій­ною орієнтацією.

Залежно від складності та масштабності інноваційної діяльності існують такі види технопаркових структур:

• інкубатор;

• технологічний парк;

• технополіс;

• регіон науки і технологій.

Інкубатор — це центр допомоги новостворюваним підприємствам, який є багатофункціональним комплексом, орієнтованим на реалізацію широкого спектру інноваційних послуг. Він може займати одну або декілька будівель.

Інкубатори надають початківцям доступні за цінами приміщення в оренду, консультаційні послуги, допомогу в управлінні. Фахівці високої кваліфікації забезпечують координацію ділових операцій, за спри­янням інкубатора відкриваються можливості отримання банківських кредитів та інших джерел фінансування. Іноді й самі інкубатори нада­ють капітал новостворюваним фірмам, що обслуговуються. Інкубато­ри, у свою чергу, отримують фінансову підтримку від приватних інвес­торів, державних і некомерційних організацій, навчальних закладів.

Фірма-клієнт залежно від її технологічного профілю користується набором послуг інкубатора. Інкубаційний період новостворюваного підприємства-клієнта, як правило, 2-3 роки (рідше 4-5 років). По завершенні цього строку вона залишає інкубатор і починає самостійну діяльність.

Таким чином, інкубатори створюють сприятливий мікроклімат для початківців, дозволяють уникнути багатьох помилок та можливих втрат на шляху входження у бізнес. Бізнес-інкубатори як юридично і господарчо самостійні прибуткові організації насамперед займаються розвит­ком незалежних суб'єктів господарювання, а не виробництвом конк­ретної товарної продукції.

Технологічний парк — це велика технопаркова структура, яка є науково-виробничим територіальним комплексом. Головне завдання формування максимально сприятливого середовища для розвитку малих наукомістких фірм-клієнтів. Структурною одиницею технопарку є центр, а до складу найбільш важливих центрів відносяться: дослідниць­кий, науково-технологічний, маркетинговий центри, інкубатор, про­мислова зона, центр навчання. Кожен з вищеназваних центрів реалізує спеціалізований набір послуг (наприклад, проведення дослідницьких робіт, перепідготовка спеціалістів за певним технологічним напрям­ком). Підставою для отримання доступу того чи іншого підприємства в технопарк є використання у виробництві новітніх технологій.