Полезное:
Как сделать разговор полезным и приятным
Как сделать объемную звезду своими руками
Как сделать то, что делать не хочется?
Как сделать погремушку
Как сделать так чтобы женщины сами знакомились с вами
Как сделать идею коммерческой
Как сделать хорошую растяжку ног?
Как сделать наш разум здоровым?
Как сделать, чтобы люди обманывали меньше
Вопрос 4. Как сделать так, чтобы вас уважали и ценили?
Как сделать лучше себе и другим людям
Как сделать свидание интересным?
Категории:
АрхитектураАстрономияБиологияГеографияГеологияИнформатикаИскусствоИсторияКулинарияКультураМаркетингМатематикаМедицинаМенеджментОхрана трудаПравоПроизводствоПсихологияРелигияСоциологияСпортТехникаФизикаФилософияХимияЭкологияЭкономикаЭлектроника
Суперечка як форма позалогічної аргументації
|
|
1. Важливу роль у здобутті істини відіграє доведення.
У логіці під доведенням розуміють процес мислення, що полягає в обґрунтуванні деякого твердження за допомогою інших тверджень, істинність яких установлено раніше.
Будь-яке доведення складається з трьох частин:
• тези — це твердження, істинність якого необхідно довести;
• аргументів (основи) — це судження, що їх наводять для доведення тези;
• демонстрації — це спосіб логічного зв'язку тези з основою. Як тези можуть поставати найрізноманітніші судження, якщо вони не очевидні і потребують доведення. У науках це різноманітні твердження (теореми — в геометрії, факти й обставини — у юридичній практиці), у повсякденні — певні переконання, чужі і власні думки.
Тезу може бути сформульовано як на початку суперечки, так і в будь-який її момент. Сформулювати тезу можна у кілька способів:
• за допомогою вступного словосполучення «Я стверджую...», «На мою думку...», «Моя теза полягає у...» тощо;
• опосередковано — шляхом надання певному судженню категоричної форми;
• через постановку прямого чи риторичного запитання.
У ролі аргументу може бути будь-яке судження, що відповідає двом правилам:
• це судження має бути безпосередньо пов'язане з тезою;
• це судження має бути істинним, причому його істинність має бути беззаперечною або раніше доведеною.
Формами аргументів є:
а) факти дійсності;
б) аксіоми й закони науки;
в) норми законодавства;
г) визначення (дефініції) понять.
Саме факти у доведенні мають найбільшу силу: як правило, вони переконують найґрунтовніше — І. Павлов називав їх «повітрям ученого». Скажімо, під юридичними фактами розуміються обставини, що служать за основу виникнення чи припинення конкретних правових стосунків.
Крім фактів, іншим універсальним видом аргументів є визначення (дефініція). Наприклад, у геометрії дефініції понять «точка»; «лінія»,чшощина» тощо мають фундаментальне значення для подальших доведень.
Наукові закони йтеорії, коли вони використовуються як аргументи, розкривають родові та видові якості предмета доведення.
Демонстрація, що встановлює зв'язок між тезою йаргументом, за формою являє собою дедуктивний або індуктивний умовивід. Наявність тези й аргументів іще не означає, що доведення здійснено. Наприклад, якщо ми маємо купу автомобільних деталей, то це ще не означає, що ми маємо готове авто. Для того щоб доведення було завершеним, необхідно встановити логічний зв'язок тези з аргументами.
Доведення спирається на умовивід, але не зводиться до нього, не є простою арифметичною сумою умовиводів. Подібно до того як судження репрезентує себе у вигляді зв'язку понять, а умовивід — у формі зв'язку суджень, так і доведення репрезентує собою зв'язок умовиводів (а, відповідно, і суджень, і понять).
Однак слід мати на увазі, що не всякий умовивід є доведенням.
Існують два основні способи доведення:
• пряме доведення, коли теза обґрунтовується безпосередньо аргументами. Простий приклад: «Телевізор працює, оскільки при ввімкненні у мережу на екрані з'являється зображення»;
• непряме доведення, коли вихідна теза обґрунтовується за допомогою доведення помилковості протилежного судження — т. зв. антитези. У цьому випадку — відповідно до закону виключеного третього — теза автоматично вважатиметься істинною. Непряме доведення має два різновиди:
• апогогічне доведення: при ньому спочатку приймається доведення тези,' яка суперечить вихідній; далі ця теза доводиться до абсурду або до суперечності з певними істинами; потім, відповідно, з хибності такої тези випливає істинність вихідної.
• непряме доведення методом розподілу полягає в тому, що з кількох можливих тез методом виключення доводиться одна. Наприклад, розглядаючи кілька кандидатів на вакантну посаду, керівництво може обрати найбільшгідного претендента.
2. Правила й помилки в доведенні, що стосуються тези:
1) теза має бути ясно й чітко сформульована. Будь-яка двозначність може спричинити ланцюг логічних помилок, що призведе до помилкового кінцевого результату;
2) теза має залишатися незмінною за змістом — це категорична вимога закону тотожності. Однак у практиці часто зустрічаються різні форми підміни тези:
• доведення через людину (перехід на особистості), тобто підміна вихідної тези особистісною характеристикою людини, яка має відношення до тези;
• доведення через публіку, тобто звернення до почуттів аудиторії з метою викликати в них симпатію до змісту тези й змусити повірити в її істинність;
• розширене трактування, коли замість доведення істинності висунутої тези доводиться інше твердження — настільки широке, що з нього не випливає істинність висунутої раніш тези.
Правилай помилки в доведенні, що стосуються аргументів:
1) аргумент має бути істинним. Як логічну помилку варто розцінювати використання свідомо помилкових аргументів чи аргументів імовірних, істинність яких іще потребує доведення;
2) аргумент має бути достатньою підставою для тези. Порушення цього правила призводить до таких помилок:
• помилка недостатнього обґрунтування, коли аргумент не випливає з тези; -
• помилка підміни часткового загальним, відносного — абсолютним, коли аргумент, істинний лише у певних умовах, застосовується з будь-якого приводу. Наприклад, гасло боротьби з корупцією в сучасній Україні часто служить за аргумент на користь необхідності неодмінно посадити за ґрати того чи іншого високопоставленого чиновника попереднього режиму;
• помилка замкненого кола, коли істинність аргументів базується на припущенні про істинність тези, яку вони насправді покликані доводити.
Правила й помилки, що стосуються демонстрації:
1) демонстрація має здійснюватися з чітким дотриманням правил тієї форми умовиводу, якої вона набуває. Якщо демонстрація являє собою категоричний силогізм, вона має будуватися за правилами категоричного силогізму; якщо індуктивний умовивід — за правилами індуктивного умовивду;
2) логічні помилки, що стосуються демонстрації, однотипні з помилками, яких зазвичай припускаються у процесі тих чи інших умовиводів. Якщо демонстрація являє собою категоричний силогізм, то й логічні помилки в ній частіш за все відповідні, типові для категоричних силогізмів, — поспішне узагальнення.тощо.
Правила спростування тези:
1) тезу може бути спростовано шляхом доведення нової тези, яка їй, суперечить. Відповідно до закону виключеного третього, істинність нової тези автоматично означатиме помилковість старої;
2) тезу може бути спростовано шляхом виведення з неї висновків, які суперечать дійсносгі. Цей спосіб називається доведенням тези до абсурду.
Правила спростування аргументів:
1) аргументи можуть бути спростовані шляхом доведення їхньої помилковості. Доведення помилковості аргументів розглядається як доведення помилковості вихідної тези в,цілому;
2) аргументи можуть бути спростовані1 шляхом установлення їхньої недостатньої обґрунтованості. Автоматично в розряд «недостатньо обґрунтованих», тобто.лише ймовірних, потрапить і сама теза;
3) аргументи можуть бути-спростовані шляхом установлення їхньої недостатності для того, щоб тезу можна було визнати за істинну;
4) аргументи можна, спростувати шляхом сумніву у їхньому джерелі.
Правило спростування демрнстрації; демонстрація найчастіше спростовується шляхом виявлення навмисної або ненавмисної помилки в ході логічних міркувань.
Типові помилки, що їх припускаються під час аргументації (як доведення, так і спростування), підлягають класифікації. Вони поділяються на:
• софізми — логічні помилки, зроблені навмисне;
• паралогізми — ненавмисні помилки;
• парадокси — певною мірою обґрунтовані судження, але такі, що суперечать або здоровому глуздові, або загальнопоширеним думкам;
• антиномії — поєднання суперечливих за змістом висловлювань про предмет, які мають однаково переконливі логічні обґрунтування.
3. Важливим засобом з'ясування й розв'язання питань, що викликають розбіжності, є суперечка. Значення суперечки особливо зростає в демократичних політичних режимах, де повсякчасні суперечки між різними політичними силами в боротьбі за владу, з одного боку, є способом вироблення суспільного консенсусу, рішення, прийнятного для більшості громадян, а з іншого — захищають суспільство від монополізації й узурпації влади.
Суперечка — це зіткнення думок чи позицій, підчас якого наводять аргументи на підтримку своїх переконань і критикують несумісні з ними уявлення іншої сторони.
Мистецтво суперечки зветься еристикою.
Суперечка є частковим випадком аргументації, її найгострішою, найбільш напруженою формою. У суперечці далеко не завжди дотримуються основних принципів та форм логічного мислення.
Виділяють такі основні види суперечки:
• дискусія — публічна суперечка з метою розв'язання певної проблеми чи зближення позицій учасників цієї суперечки;
• полеміка — публічна суперечка, що характеризується ненастанним протистоянням принципово різних точок зору;
• диспут — усна публічна суперечка щодо суспільно важливого питання із залученням великого кола фахівців та зацікавлених осіб;
• дебати — суперечка у формі обміну думками щодо тих чи інших теоретичних питань.
Основні умови ведення суперечки:
1) установити загальні постулати, прийнятні для всіх учасників суперечки;
2) із самого початку визначити об'єм і зміст уживаних понять і в перебігу суперечки не змінювати їх;
3) ніколи не забувати вихідної тези.
Під час суперечки можуть бути використані коректні й некоректні способи її ведення.
Коректні способи ведення суперечки відповідають законам логіки й моралі.
Найчастіше використовуються такі з них:
• перейняти ініціативу на себе;
• тягар доведення або спростування покласти на супро-
тивника;
• намагатися взяти «останнє слово».
Некоректні способи ведення суперечки:
• «самозвеличення»: одна зі сторін може вдаватися до афішування власних здобутків, звань, титулів, посад тощо, маючи на увазі: «Невже ви наважуєтеся сперечатися зі мною?!»;
• «апеляція до зиску» («Кому це вигідно?»): замість логічного обґрунтування чи спростування тези сторона суперечки починає агітувати за його прийняття (або неприйняття) з огляду на його вигідність (невигідність) із якоїсь точки зору — моральної, політичної, ідеологічної тощо;
• «апеляція до вірності»: замість доведення чи спростування тези люди апелюють до вірності традиціям, ідеям, партійним переконанням, особистої відданості тощо;
• «ярлик»: однозначна/бездоказова оцінка тверджень суперника. До «ярликів» удаються з метою дискредитації: «Ваша теза утопічна, хибна, грає на руку таким-то силам...»;
• «демагогія»: явне перебільшення чи перекручене трактування наслідків прийняття або неприйняття тези;
• «філософія»: прагнення говорити «мудрованою мовою», «наукоподібно» без необхідності застосовуючи терміни; таким чином сторона суперечки, не маючи насправді аргументів, силкується справити враження мудрості і глибокодумності;
• «багато значна недосказаність»: людина, відчуваючи брак аргументів, прибирає глибокодумного вигляду, який нібито говорить про те, що ця людина могла б навести ще аргументи, але не вважає за потрібне це робити;
• «слабка ланка»: з-посеред аргументів пропонента опонент обирає найслабший, спростовує його у різкій формі і подає справу так, нібито й решта доводів — хибні;
• «удавана неуважність»: людина умисне «забуває» ті доводи супротивника, проти яких не має відповідей;
• «симуляція нерозуміння»: не знаючи, як заперечити, людина прагне подати справу так, нібито не розуміє слів суперника.
Лекція 8. Гіпотеза. Теорія. Запитання.
План.
Date: 2015-08-15; view: 570; Нарушение авторских прав