Майоліка

Майоліка є близькою за властивостями та якістю до теракоти, але, на відміну від неї, покрита глазур'ю, що надає виробам водонепроникності, запобігає забрудненням, поліпшує зовнішній вигляд, підвищує міцність. Для грубих керамічних виробів, зокрема й для майоліки, доступною і дешевою є соляна глазур. Для її нанесення на поверхню виробу в розпечену піч (1040—1180 °С) уводять кам'яну сіль (NaCl) і водяну пару. У результаті цього в окисній атмосфері виріб набуде коричнево-жовтого кольору, а у відновній — сірого.

Повноцінна глазур — прозоре безбарвне або кольорове склоподібне покриття, що добре розтікається при нанесенні на черепок. Глазур забезпечує виробу гладкість поверхні та декоративний ефект. Міцності зчеплення глазурі з черепком сприяє Кальцій оксид СаО.

Висловлюються припущення, що слово «майоліка» походить від назви острова Майорка в Середземному морі, що є головним центром з експорту іспано-мавританської кераміки в Італію. Майоліку широко застосовували вже у II—І тисячоліттях до н. е. в Ассіро-Вавилонії, потім у Середній Азії, а пізніше в Іспанії та Італії. У X—XII ст. у Київській Русі майоліку використовували для облицювання стін, настилання підлоги, обрамлення віконних і дверних прорізів у церковних будинках і палацах. У наш час вона широко застосовується для оздоблення інтер'єрів громадських і промислових будинків.

Фаянс

До винайдення порцеляни фаянс був найкоштовнішим керамічним матеріалом. Від порцеляни він відрізняється значно більшим умістом глини (до 85 %) і характеризується більш високою пористістю, водопоглинанням (до 20 %), а також меншою механічною міцністю. Температура його обпалювання є значно нижчою (до 950 °С), ніж порцеляни. Залежно від якості глини колір фаянсу змінюється від білого до кремового. Через високу пористість його завжди покривають глазур'ю. Тому деякі види майоліки наближаються до фаянсу. Глазур може бути прозорою, кольоровою або глушеною. З такого фаянсу виготовляють ванни, раковини та інші санітарно-технічні вироби.

Назва «фаянс» походить від міста Фаенца (Північна Італія), на околицях якого у XIV—XVст. було широко розвинуто керамічне ремісництво.

Фаянс, що вироблявся в Європі, характеризувався непросвічуваністю. Перський фаянс, виробництво якого пройшло тривалу епоху підйому й розквіту (X—XVII ст.н.е.), мав добре просвітчуваний черепок. Він вироблявся з маси, багатої на кварц, з невеликими добавками обпаленої глини. На всіх стародавніх фаянсових виробах на глазурі є сітка дрібних тріщин (фахівці називають сітку цих тріщин цеком; на порцелянових глазурях цек зустрічається значно рідше). Для колекціонерів і цінителів кераміки сітка тріщин свідчить про вік виробу. Причиною розриву глазурі й утворення тріщин є схильність фаянсу до зворотного поглинання вологи і набрякання, унаслідок чого об'єм черепка збільшується в межах 0,016—0,086%.