Органи примусового виконання; 3 page

Позовна заява третьої особи із самостійними вимогами оплачується державним митом за загальними правилами Декрету Кабінету Міністрів України від 21 січня 1993 р. «Про державне мито», в редакції Закону України від 20 квітня 2000 р. та статтями 63-69 ЦПК. Цивільний процес в їх інтересах може бути розпочатий також за ініціативою прокурора, органів державної влади, органів місцевого самоврядування, профспілок, інших організацій, а також окремих громадян у передбачених законом випадках (ст. 121 ЦПК). Пред'явлення позову третіми особами можливе в суді першої інстанції до постановлення судового рішення (ст. 107 ЦПК). Ухвала суду про відмову та допуск третьої особи у справу не може бути оскаржена поданням апеляційної скарги, оскільки такі дії суду не перешкоджають дальшому рухові справи (п. 1 ст. 291 ЦПК). Але особи, які мають право на апеляційне оскарження рішення суду, можуть у апеляційній скарзі викласти свої міркування також з приводу законності ухвали суду з цього приводу.

За процесуальним становищем треті особи із самостійними вимогами користуються усіма правами і несуть усі обов'язки позивача. Рівність їх прав пояснюється тим, що відносно них зроблено припущення, що вони є суб'єктами спірного права. Але між ними існує відмінність: в інтересах позивача розпочинається провадження по справі, третя особа — вступає в порушену справу в суді, тому об'єднати цих осіб поняттям «позивач» було б неправильним. Назва третьої особи суто процесуальна — вона вступає у справу між двома сторонами, тому і одержала таку назву.

Цивільний процес, який виник за позовом третьої особи до сторін, має відносну самостійність: його розвиток залежатиме від розвитку процесу між сторонами, але припинення процесу між сторонами не викличе обов'язкового припинення процесу між нею і сторонами. Задоволення сторін укладенням мирової угоди чи в результаті розгляду справи судом першої інстанції не перешкодить третій особі вимагати відповідно розгляду судом її вимоги до сторін чи порушити касаційне провадження.

Відносна самостійність в розвитку цивільного процесу третіх осіб не впливає на їх повну самостійність у здійсненні належних їм суб'єктивних цивільних процесуальних прав і виконанні обов'язків. Свої права вони реалізують без будь-яких обмежень, виходячи тільки з необхідності захистити власні майнові і особисті немайнові інтереси.

91)треті особи,які не заявляють самостійних вимог.

§ 3. Треті особи, які не заявляють самостійних вимог

Третіми особами, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, називаються суб'єкти цивільних процесуальних правовідносин, котрі беруть участь у процесі по справі на стороні позивача або відповідача з метою захисту своїх суб'єктивних прав та інтересів.

Одна й та ж особа може брати участь у справі як третя особа тільки з боку однієї сторони, але на боці однієї сторони можуть брати участь декілька третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог.

Юридична заінтересованість третіх осіб без самостійних вимог у результатах розгляду судом справи між сторонами визначається ст. 108 ЦПК тим, що постановлене судом по такій справі рішення може наперед вирішити наслідки взаємовідносин між ними і сторонами — вплинути на їх права або обов'язки щодо однієї із сторін. А це можливо тоді, коли між третьою особою і позивачем існують певні матеріально-правові відносини. Вказане положення підтверджується, наприклад, змістом статей 198, 238 Цивільного кодексу. Відповідно до ст. 238 ЦК, якщо особа з підстав, які виникли до продажу речі, пред'явить до покупця позов про її відібрання, то покупець повинен притягнути до участі в справі продавця як третю особу без самостійних вимог на свою сторону, а продавець зобов'язаний вступити в цю і справу, оскільки несприятливе для покупця рішення може створити для нього право в порядку регресу одержати від продавця (третьої особи) заподіяні збитки. За змістом відносини таких третіх осіб зі стороною залежать від правовідносин між сторонами, які становлять предмет позову. З пред'явленням позову (регресного) до третьої особи її правовідносини зі стороною стають предметом самостійного судового розгляду.

З наведеної ст. 238 ЦК також вбачається, що участь у процесі цього виду третіх осіб спрямована на те, щоб сприяти захисту прав тієї сторони, на боці якої вона виступає, не допустити для неї несприятливого рішення суду, оскільки останнє матиме для третьої особи преюдиціальне значення — надасть право стороні вимагати збитків від третьої особи за правом регресу.

Крім запобігання пред'явленню невигідного для себе регресного позову, третя особа може бути заінтересованою також у тому, що, вступивши в процес по справі між сторонами, зможе своєчасно запобігти порушенню своїх прав, погіршенню свого правового становища (участь особи, яка вже одержує аліменти, при пред'явленні до боржника іншою особою позову про стягнення аліментів).

Участь третьої особи в процесі сприяє всебічному, повному і об'єктивному встановленню судом дійсних обставин справи, прав і обов'язків сторін, а отже — і постановленню законного і обґрунтованого рішення.

Третіми особами без самостійних вимог у судовій практиці іноді визначаються співучасники сторін і суб'єкти захисту прав інших осіб. Але співвідповідач перебуває в правових відносинах з позивачем і відповідає безпосередньо перед ним, а третя особа на стороні відповідача перебуває за межами ' спірних правовідносин сторін. Суб'єкти захисту прав інших осіб відрізняються від третіх осіб за виконуваними цивільно-процесуальними функція ми — їх участь у процесі обумовлена необхідністю здійснення покладених на них обов'язків і захисту прав громадян (у тому числі і третіх осіб) та інтересів держави (ч. 2 ст. 121 ЦПК).

Треті особи без самостійних вимог можуть за власною ініціативою вступити у справу в суді першої інстанції до постановлення рішення, а також бути залученими до участі у справі за клопотанням сторін, прокурора або ініціативи суду. В зв'язку з цим треті особи без самостійних вимог поділяються на дві групи: які вступають у справу і котрі залучаються до участі в справі.

Так, за пред'явленим членом кооперативу позовом до кооперативу про захист порушеного чи оспорюваного права користування жилим приміщенням, виділеним йому загальними зборами членів кооперативу (зборами уповноважених), державна адміністрація району, міста притягується до участі в справі третьою особою. При відмові у видачі ордера на виділену кооперативом квартиру членові кооперативу позов пред'являється до державної адміністрації району, міста. Кооператив у цьому випадку бере участь у справі як третя особа.

В справах за позовами про звільнення майна від арешту (виключення з опису) як треті особи можуть бути притягнутими: торговельні організації, які продали включене в опис майно в кредит, підприємства, організації, кооперативні організації, що спорудили будинки за державні кошти, одержані в кредит, і продали ці будинки працівникам на пільгових умовах, в разі спору про право власності на них; інші заінтересовані організації.

У справах, що виникають з житлових правовідносин, якщо судове рішення може вплинути на інтереси місцевих рад, державних і громадських органів, підприємств, установ, організацій чи кооперативів, суд зобов'язаний залучити їх до участі в справі, постановляючи про це ухвалу.

Для вступу в процес по справі подається заява із зазначенням мотивів вступу і посиланням на докази. Така заява не підлягає оплаті державним митом і розглядається суддею в стадії підготовки справи до розгляду (п. З ст. 143 ЦПК) та при розгляді справи по суті.

При вирішенні питання про вступ третьої особи в справу суд перевіряє існування між нею і однією із сторін правових відносин і можливість впливу на них рішення суду по справі між сторонами. При розгляді судом заяви про залучення третіх осіб інші особи, які беруть участь у справі, вправі оспорювати доцільність їх участі в процесі. Про наслідки вирішення заяви суд постановляє ухвалу, яка оскарженню не підлягає як така, що не перешкоджає дальшому розвитку процесу (п. 1 ст. 291 ЦПК). Але особи, які беруть участь у справі, можуть викласти свої міркування з приводу законності і обґрунтованості такої ухвали в апеляційній скарзі на рішення суду.

Треті особи без самостійних вимог користуються процесуальними правами і несуть процесуальні обов'язки сторони. Але оскільки вони не є суб'єктами спірних матеріально-правових відносин сторін, то не мають права на зміну підстави і предмета позову, збільшення чи зменшення розміру позовних вимог, на відмову від позову, визнання позову чи укладення мирової угоди (ч. 2 ст. 108 ЦПК). Вони не можуть вимагати повторення для них тих процесуальних дій, які були здійснені сторонами й іншими особами, які беруть участь у справі, до їх вступу в процес. В доказовій діяльності третя особа діє незалежно від сторони. Виконання чи утримання від виконання певних процесуальних дій базується на принципі диспозитивності і всебічно залежить від самих третіх осіб, але, виходячи з положень принципу об'єктивної істини, з необхідності всебічного і повного з'ясування дійсних обставин справи, суд може зобов'язати третю особу виконати певні процесуальні дії, зокрема, подати наявні в неї письмові докази.

Третя особа, яка бере участь на стороні відповідача, не вправі заявити зустрічний позов, але з дозволу суду може виконати дії, що означають зміну нею процесуальної правосуб'єктності — вона може стати третьою особою, яка заявляє самостійні вимоги.

Спірною є висловлена в літературі думка, що треті особи без самостійних вимог вправі залучати на свою сторону інших «субтретіх» осіб, і хоч таке подвійне ускладнення процесу викличе незручності для суду, але воно сприятиме уникненню в майбутньому двох процесів по розгляду справи, оскільки дозволить судові з'ясувати існуючі правові відносини між сторонами, стороною і третьою особою, між останньою і «субтретьою» особою.

Участь третіх осіб без самостійних вимог у справах, що виникають з трудових правовідносин, — про поновлення на роботі неправильно звільнених або неправильно переведених працівників з виплатою за вимушений прогул має процесуальні особливості. Оскільки звільнення з роботи або переведення працівників з однієї посади на іншу чи на інше підприємство тієї або іншої місцевості провадиться за розпорядженням уповноважених на це посадових осіб, то останні на підставі ст. 109 ЦПК залучаються до участі у справі третіми особами без самостійних вимог, причому тільки на стороні відповідача. Залучення їх провадиться переважно за ініціативою суду, в провадженні якого перебуває справа, але можливе і на клопотання осіб, які беруть участь у справі.

Розглянувши позов працівника до організації і задовольнивши його, суд, коли буде встановлено, що звільнення або переведення позивача проведено з порушенням законодавства, повинен у тому ж процесі покласти на винну третю особу відшкодування підприємству, установі, організації шкоди, заподіяної в зв'язку з оплатою неправильно звільненому працівникові винагороди за вимушений прогул або оплатою переведеному працівникові різниш в заробітній платі у розмірі, встановленому законодавством про працю. Передбачене ст. 109 ЦПК положення є винятком із загального правила розгляду справ з участю третіх осіб без самостійних вимог на стороні відповідача і дає можливість судові у трудових справах про поновлення на роботі або на попередній посаді звільнених чи переведених працівників розглянути одночасно первісний і регресний позови.

92)умови і порядок заміни неналежної сторони.наслідки заміни неналежної сторони.

У момент порушення справи не завжди відомо, чи є позивач суб'єктом права, чи порушене його право, чи є порушником

права саме та особа, на яку вказує позивач. Тому позивача і відповідача в момент порушення справи вважають можливими суб'єктами спірних матеріальних правовідносин. У зв'язку з цим у судовій практиці виникає питання щодо неналежної сторони в цивільній справі.

Неналежний позивач - це особа, якій не належить право вимоги по пред'явленому в суді позову, а неналежним відповідачем є та особа, що не повинна відповідати по пред'явленому до неї в суді позову. Якщо при розгляді цивільної справи суд встановить, що будь-яка сторона є неналежною, виникає необхідність заміни цієї сторони. Стаття 105 ЦП К передбачає, що умовою такої заміни є згода позивача, що цілком обґрунтовано, оскільки ініціатором процесу є позивач і справа порушена в його інтересах. У судовій практиці може виникнути ряд варіантів заміни неналежної сторони.

Заміна неналежного позивача з точки зору відомого дослідника В.І. Тертишникова може бути проведена одним з п'яти варіантів:

Перший варіант. Первісний позивач є неналежним, відомо хто є належним позивачем. Якщо неналежний позивач згоден вибути з процесу, а належний - вступити в нього, суд своєю ухвалою проводить заміну неналежного позивача, не зупиняючи провадження в справі.

Другий варіант. Якщо при тих же вихідних даних неналежний позивач не погоджується вибути з процесу, а належний позивач просить допустити його до участі в справі, то суд допускає останнього як третю особу, яка заявляє самостійні вимоги на предмет спору, оскільки місце позивача вже зайнято. Продовжуючи розглядати справу, суд відмовляє в задоволенні позову неналежному позивачу, а вимоги належного позивача вирішує, виходячи з обставин справи.

Третій варіант. Якщо при тих же вихідних даних неналежний позивач згоден вибути з процесу, а належний не згоден вступити в справу, суд приймає відмову позивача від позову і зупиняє провадження по справі. Позовне провадження не

може продовжуватися, тому що в процесі залишається тільки відповідач.

Четвертий варіант. Якщо суд не встановив, хто є належним позивачем у справі, а неналежний позивач згоден вибути з процесу, то провадження по справі повинно бути зупинено, так як позивач відмовився від позову.

П'ятий варіант. При тій же умові, але якщо неналежний позивач не згоден вибути з процесу, суд продовжує розглядати справу і відмовляє неналежному позивачу у задоволенні його позову.

Заміна неналежного відповідача може бути проведена одним з чотирьох варіантів, але при заміні необхідно мати згоду позивача:

Перший варіант. Якщо судом встановлено, що даний відповідач є неналежним і хто є належним. При даній умові, якщо позивач згоден на заміну, суд своєю ухвалою проводить заміну неналежного відповідача.

Другий варіант. При цій же умові, якщо позивач не згоден на заміну відповідача іншою особою, суд може притягнути цю особу як другого відповідача до процесу і у позові щодо неналежного відповідача відмовляє, а вимоги щодо належного відповідача вирішує по суті справи.

Третій варіант. Якщо не встановлено судом, хто є належним відповідачем, а позивач згоден на вибуття неналежного відповідача, суд зупиняє провадження по справі, так як позивач відмовляється від позову і в позовному провадженні залишається тільки одна сторона.

Четвертий варіант. При цій же умові, якщо позивач не згоден на вибуття неналежного відповідача з процесу, суд розглядає справу і відмовляє у задоволенні позову щодо даного відповідача.

Стаття 105 ЦПК не передбачає як умову заміни неналежної сторони згоду неналежного відповідача. Але в судовій практиці думку неналежного відповідача іноді враховують, якщо відповідач домагається від суду певної реабілітації, тобто рішення про відмову в позові стосовно нього.

У цьому випадку, навіть за згоди позивача на вибуття неналежного відповідача з процесу, суди повинні враховувати думку відповідача і в рішенні вказувати про відмову в позові стосовно нього.

Відповідно до СТ.105 ЦПК після заміни неналежної сторони розгляд справи починається заново, тому що стороні, яка вступила у справу, необхідно ознайомитися з матеріалами справи, зі своїми процесуальними правами та обов'язками, брати участь у дослідженні доказів.

Новий ЦПК України на відміну ЦПК 1963 р. не допускає заміну неналежного позивача. Навіть у випадку коли позивач неналежний, однак наполягає прийняти від нього позов, то суддя повинен прийняти заяву та порушити провадження по справі. При встановленні в результаті розгляду справи неналежності позивача суд ухвалює рішення про відмову йому в задоволенні позову.

Згідно зі ст. 33 нового ЦПК України суд першої інстанції може допустити заміну неналежного відповідача лише за клопо-танням (заявою) позивача.

Наведені нові положення ЦПК засіювані на розширені принципу диспозитивності, однак недопущення заміни неналежного позивача навряд чи можна вважати вдалою новацією.

93)ухвала суду другої інстанції.види ухвал

§ 6. Рішення і ухвали суду апеляційної інстанції

За результатами розглянутої у апеляційному порядку справи суд постановляє рішення чи ухвалу. Ними є постанови суду апеляційної інстанції, в яких даються відповіді на апеляційні скарги осіб, які беруть участь у справі, і подання прокурора з приводу наслідків нового (повторного) розгляду і перевирішення цивільної справи, перевірки з фактичної і правової сторони рішення, ухвали суду першої інстанції, що не набрали законної сили (чинності), їх обгрунтованості і законності.

Рішення і ухвали суду апеляційної інстанції постановляються ім'ям України негайно після розгляду справи за апеляційною скаргою, поданням в нарадчій кімнаті, в якій ніхто не може бути присутній, крім складу суду, який розглянув апеляційну скаргу, подання. Це правило забезпечує вільне обговорення доводів скарги чи подання та виключає можливість посторон-нього впливу на суддів при прийнятті ними рішення чи ухвали, які постановляються більшістю голосів, підготовляються суддею-доповідачем і підписуються всім складом, який розглянув справу. Судцям заборонено розголошувати міркування, які були висловлені в нарадчій кімнаті (статті 209-211, 311 ЦПК).

Суд апеляційної інстанції постановляє рішення тільки у разі прийняття нового рішення по суті позовних вимог, а ухвалу — в інших випадках. За змістом рішення повинно відповідати правилам ст. 314 ЦПК. В ньому зазначається: 1) час і місце його постановлення; 2) назва суду, прізвище і ініціали головуючого, суддів, секретаря судового засідання; 3) особи, які беруть участь у справі; 4) короткий зміст заявлених вимог; 5) посилання на рішення суду першої інстанції; 6) узагальнені доводи апеляційної скарги, подання; 7) мотиви, на підставі яких апеляційний суд визнав необхідним скасувати рішення суду першої інстанції і постановити нове рішення; 8) встановлені факти і відповідні до них правовідносини; 9) порушення прав і свобод, за захистом яких спрямоване звернення до суду, чи невиконання зобов'язань або інші підстави щодо задоволення вимог; 10) назва, стаття, її частина, абзац, пункт, підпункт нормативно-правового акту (ст. 9 ЦПК), за яким вирішено справу, норми процесуального закону, яким керувався суд; 11) висновок суду про задоволення позову або відмову в позові повністю чи частково, вказівку на розподіл судових витрат, строк і порядок оскарження рішення.

За письмовою заявою сторони, іншої особи, яка бере участь у справі, поданою протягом десяти днів з дня проголошення рішення, суд у десятиденний строк з дня її заявления обґрунтовує висновок суду в окремому процесуальному документі, оформленому до вимог статті 314 ЦПК. В ньому вказується дата його складання та наводяться мотиви, з яких суд вважав встановленими наявність або відсутність фактів (обставин), якими обґрунтовувалися вимоги чи заперечення, прийняті при цьому до уваги докази, доводи, за якими суд відхилив ті чи інші докази, застосував зазначені в рішенні нормативно-правові акти та інше.

За змістом ухвала суду апеляційної інстанції повинна відповідати вимогам ст. 313 ЦПК. Вимоги, сформульовані в пунктах 1-7 цієї норми аналогічні встановленим в пунктах 1-7 ст. 314 ЦПК, зміст яких розглянуто вище.

Крім того в ухвалі зазначаються: мотиви, за якими суд апеляційної інстанції дійшов до свого висновку і посилання на закон, яким він керувався; наслідки розгляду апеляційної скарги, подання у вигляді резолютивної частини ухвали, сформульованої відповідно до повноважень, наданих суду апеляційної інстанції.

При відхиленні апеляційної скарги, подання в ухвалі має бути зазначено, якими конкретними даними спростовуються її доводи. Якщо суд апеляційної інстанції скасовує рішення суду першої інстанції і направляє справу па новий розгляд, в ухвалі повинно бути зазначено, в чому саме полягає неправильність рішення.

В ухвалі суду апеляційної інстанції, постановленій за розглядом скарги, подання на ухвалу суду першої інстанції повинно міститися крім відомостей, передбачених пунктами 1-4 ст. 313 ЦПК, посилання на ухвалу суду першої інстанції. Ухвала постановляється при реалізації судом апеляційної Інстанції своїх повноважень, визначених ст. 312 ЦПК, у випадках: відхилення апеляційної скарги і залишення рішення суду першої інстанції без зміни; скасування рішення суду першої інстанції з направленням справи на новий ро Ігляд; скасування рішення суду першої інстанції із закриттям проваджен-ІІч и справі або залишенням позову без розгляду; часткового задоволення апеляційної скарги чи апеляційного подання прокурора на рішення суду першої інстанції чи часткової зміни рішення суду першої інстанції; задоволення скарги чи подання прокурора на ухвалу суду першої інстанції із скасуванням і направленням справи на новий розгляд; відхилення скарги, подання прокурора і залишення скарги без задоволення.

Рішення і ухвала, постановлені судом апеляційної інстанції проголошуються прилюдно, крім тих, що були постановлені у справах про усиновлення дітей громадянами України та іноземцями, що оголошуються лише особам, які беруть участь у розгляді сп

рави (статті 315, 212 ЦПК). Головуючий роз'яснює їх зміст, порядок і строк оскарження (в касаційному порядку — М. LLL).

Постановлені судом апеляційної інстанції рішення і ухвали за апеляційними скаргами і поданням на рішення і ухвали суду першої інстанції набирають чинності (законної сили) негайно після їх ухвалення. А рішення або ухвала суду першої інстанції втрачають свою чинність (ст. 317 ЦПК)

94)Участь органів державної влади та місцевого самоврядування у цивільному процесі

§ 2. Участь органів державної влади, органів місцевого самоврядування в цивільному процесі

.

§ 2. Участь органів державної влади, органів місцевого самоврядування в цивільному процесі

Така участь з метою захисту прав й інтересів інших осіб може мати місце в цивільних справах, що пов'язані з відповідною галуззю народного господарства, управління якою ними здійснюється, і коли така участь передбачена законом. Порівняно широкі права на участь у процесі надані органам опіки і піклування, житлово-комунальним, фінансовим та ін.

Кодекс про шлюб та сім'ю України (статті 66, 129) покладає на органи опіки і піклування захист особистих і майнових прав неповнолітніх дітей та інших недієздатних осіб. При цьому (відповідно до ст. 129 КпШС) органами опіки і піклування виступають: державна адміністрація районів, районів міст Києва і Севастополя, виконавчі комітети міських чи районних у містах, сільські, селищні ради. А ведення справ покладається на відповідні їх відділи і управління: народної освіти — щодо осіб, які не досягли 18 років; охорони здоров'я — щодо осіб, визнаних судом недієздатними чи обмежено дієздатними; соціального захисту — щодо дієздатних осіб, які потребують піклування за станом здоров'я. Отже, зазначені органи можуть бути суб'єктами захисту прав неповнолітніх, недієздатних осіб, що перебувають під опікою і піклуванням, у всіх підвідомчих судові справах. По одних — мають право звернутися із заявою про порушення процесу, а якщо справа була розпочата за ініціативою інших осіб, повинні вступити в процес для дачі висновку; по інших — тільки вступити в процес для дачі висновку по справі.

Органи опіки і піклування згідно з КпШС мають право пред'явити позов про визнання шлюбу недійсним (ст. 47), про позбавлення батьківських прав (ст. 71), про визнання усиновлення недійсним (ст. 121), про скасування усиновлення (ст. 125). Якщо справа була розпочата іншими особами, участь органів опіки і піклування для дачі висновку в справах, передбачених статтями 71,119 КпШС, є обов'язковою.

Відповідно до ч. З ст. 265 ЦПК до заяви у справах про усиновлення дітей, які проживають на території України, громадянами України та іноземними громадянами додається висновок органу опіки і піклування про доцільність усиновлення та відповідність його інтересам дитини.

Справи про поновлення у батьківських правах (ст. 75), по спорах про дітей (статті 67, 76) також розглядаються за їх участю. Вони повинні вимагати від опікуна або піклувальника відшкодування майнової шкоди, заподіяної несумлінним або недбалим виконанням опікунських обов'язків (ст. 152). У справах про встановлення факту батьківства і факту визнання батьківства їх участь для дачі висновку є обов'язковою. Якщо встановлення таких юридичних фактів необхідне для здійснення прав на одержання пенсії і спадкоємства, то для участі в справі залучаються відповідно органи соціального захисту і фінансові органи для дачі висновку.

Функцію органів опіки і піклування по захисту прав інших осіб й інтересів держави здійснюють органи соціального захисту в справах осіб, над якими за станом здоров'я встановлено піклування (ст. 129 КпШС). Але більш поширена їх участь у формі дачі висновку в справах окремого провадження — про встановлення юридичних фактів (перебування на утриманні, визнання батьківства та ін.), необхідних для вирішення питання про призначення пенсії, тощо. У таких справах можлива участь пенсійних органів Міністерства оборони і Міністерства внутрішніх справ України.

При здійсненні своїх функцій органи опіки і піклування приймають відповідні рішення (п. 6 Правил опіки і піклування), тому їх висновком у справі має бути рішення в письмовій формі. Виконання житлово-комунальними органами функцій управління житловим фондом України обумовлює можливу і необхідну їх участь у цивільному процесі в справах, пов'язаних зі зміною юридичного, технічного, комунального стану споруд і будівель. Житлово-комунальні органи заінтересовані в такому вирішенні справ судами, яке відповідало б законодавству в галузі житлового будівництва і захищало права громадян, підприємств, установ, організацій. На можливість участі таких органів у цивільному процесі у справах, що виникають із спорів щодо житлових правовідносин, звертав увагу судів Верховний Суд України у постановах № 9 від 19 вересня 1975 р. «Про практику застосування судами України статті 105 Цивільного кодексу України»; № 9 від 18 вересня 1987 р. «Про практику застосування судами законодавства про житлово-будівельні кооперативи»; № 2 від 12 квітня 1985 р. «Про практику застосування судами Житлового кодексу України» тощо.

Для дачі висновку про придатність жилого приміщення для проживання суди повинні залучати до участі у справі органи санітарно-епідеміологічної служби, а також місцеві житлові органи, якщо рішення у справі може вплинути на їх інтереси. Невиконання цього обов'язку призводить до порушення прав зазначених органів і може бути підставою для скасування судового рішення, постановленого у таких справах без їхньої участі.

Функцію органів місцевого самоврядування виконує суб'єкт комунальної власності і підприємницької діяльності, котрим є Бюро технічної інвентаризації асоціації «Укртехінвентаризації», на яке покладено обов'язок здійснювати перевірку реального юридичного статусу об'єктів нерухомості, обстеження їх технічного стану, державну реєстрацію права власності на об'єкти нерухомого майна, що перебуває у власності юридичних та фізичних осіб. Бюро здійснює технічну паспортизацію та інвентаризацію основних фондів комунального господарства, а також будинків підприємств, установ, організацій і окремих громадян, поновлення документів на право володіння будинками і встановлення порядку користування земельними ділянками і будівлями. Верховний Суд України роз'яснив судам про необхідність залучати Бюро для дачі висновку у справах про право володіння, поділу будівель і порядку користування земельними ділянками.

Житлово-комунальні організації органів місцевого самоврядування, у підпорядкуванні і розпорядженні яких є житловий фонд, у певних випадках можуть бути залучені у справу третіми особами. В судовій практиці і теорії процесу виникають труднощі у розмежуванні їх процесуальної правосуб'єк-тності такими особами і суб'єктами захисту прав інших осіб. Відповідно до ст. 121 ЦПК підставою для участі їх у процесі буде відсутність спору по договору житлового найму з однією із сторін, а не суб'єктивного юридичного інтересу, про що зазначається в літературі, оскільки такий може мати не лише матеріально-правовий, а й державно-правовий характер.

Date: 2015-07-25; view: 375; Нарушение авторских прав