Органи примусового виконання; 4 page

Захист прав інших осіб та інтересів держави в цивільному процесі можуть здійснювати фінансові органи місцевої державної адміністрації у справах, які виникають із спорів про право власності, спадкування, а також у справах окремого провадження про встановлення юридичних фактів, від яких залежить здійснення громадянами таких прав.

Суб'єктами захисту прав інших осіб й інтересів держави можуть бути ті органи державної влади, участь яких у цивільному процесі обумовлюється необхідністю здійснення ними своєї компетенції у сфері виконавчо-розпорядчої діяльності. Так, державна податкова адміністрація може стягувати з громадян у бюджет в судовому порядку недоїмки по податках та інших обов'язкових платежах, а також суми штрафів та інших фінансових санкцій; подавати позови про стягнення в доход держави коштів, одержаних громадянами за незаконними угодами, та в інших випадках одержання коштів без установлених законом підстав (ст. 11 Закону від 4 грудня 1990 р. «Про державну податкову службу в Україні»).

Законом від 15 грудня 1993 р. «Про внесення змін і доповнень до Закону Української РСР «Про захист прав споживачів» передбачено, що Державний комітет України у справах захисту прав споживачів (ліквідований, його функції передані Державному комітету стандартизації, метрології та сертифікації — Указ Президента від 15 грудня 1999 р. № 1573/99 «Про зміни у структурі центральних органів виконавчої влади»), його органи в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві і Севастополі здійснюють державний контроль за дотриманням законодавства України про захист прав споживачів у центральних і місцевих органах державної і виконавчої влади та господарюючими суб'єктами-підприємствами (їх об'єднаннями), установами, організаціями — незалежно від форми власності, громадянами-підприємцями, іноземними юридичними особами, які здійснюють підприємницьку діяльність на території України, забезпечують реалізацію державної політики щодо захисту прав споживачів і мають право пред'являти до суду позови по захисту прав споживачів (ст. 5).

Міністерство охорони навколишнього природного середовища та ядерної безпеки України, державні комітети України: по водному господарству, земельних ресурсах, лісовому господарству, з питань геології та використання надр та їх органи на місцях можуть порушувати в судах справи про відшкодування з юридичних і фізичних осіб збитків, завданих державі внаслідок порушень законодавства про надра (статті 64-67 Кодексу України про надра); про відшкодування збитків і витрат, заподіяних здоров'ю і життю людей та державі внаслідок: порушення законодавства про охорону навколишнього природного середовища (статті 5, 20, 67-69 Закону від 25 червня 1991 p., зі змінами від 5 травня 1993 р. «Про охорону навколишнього природного середовища»); порушення законодавства про охорону атмосферного повітря (статті 44-45 Закону від 19 жовтня 1992 р. «Про охорону атмосферного повітря»); порушення законодавства про природно-заповідний фонд (статті 64-65 Закону від 16 червня 1992 p., зі змінами від 5 травня 1993 р., «Про природно-заповідний фонд України»); порушення законодавства у галузі охорони, використання і відтворення тваринного світу (ст. 58 Закону від 3 березня 1993 р. «Про тваринний світ»); порушення лісового законодавства (статті 97-101 Лісового кодексу України).

Державний нагляд за додержанням законодавчих та інших нормативних актів з охорони праці здійснюють: Міністерство праці та соціальної політики України, Міністерство охорони навколишнього природного середовища та ядерної безпеки України, Комітет по нагляду за охороною праці, органи державного пожежного нагляду управління пожежної охорони Міністерства внутрішніх справ України, органи та заклади санітарно-епідеміологічної служби Міністерства охорони здоров'я України (ст. 44 Закону від 14 жовтня 1992 р. «Про охорону праці»). У справах за позовами до власників про відшкодування шкоди працівникам, збитків іншим громадянам, підприємствам і державі зазначені державні органи можуть брати участь для дачі висновку по справі (статті 11, ЗО Закону, ч. 2 ст. 121 ЦПК).

Для правильного вирішення справ з участю агропромислових організацій судова практика допустила розширене тлумачення щодо застосування ст. 121 ЦПК в редакції 1963-1981 pp. в частині можливої участі органів державного управління «у випадках, передбачених законом». Згідно з роз'ясненням Верховного Суду України у справах, які виникають з договору підряду на капітальне будівництво в агропромі, суд в необхідних випадках може згідно з ч. 2 ст. 121 ЦПК залучити для дачі висновку відповідні фінансові установи Промбанку, Жилсоцбанку тощо.

Роз'яснення Пленуму Верховного Суду України дають підставу стверджувати, що участь органів державної влади, органів місцевого самоврядування та інших осіб в цивільному процесі з метою покладених на них обов'язків і для захисту прав громадян та інтересів держави (тобто реалізації своєї компетенції) можлива і в інших випадках, прямо не передбачених законом, але у справах, пов'язаних з об'єктом управління, що здійснюється таким органом.

Органи державної влади і місцевого самоврядування для дачі висновку по справі можуть бути залучені судом для участі в процесі або вступити в процес за своєю ініціативою, їх участь у процесі для дачі висновку є обов'язковою у випадках, передбачених законом, та коли суд визнає це за необхідне (ст. 121 ЦПК).

95)Факти,які не потрібно доказувати

Серед юридичних фактів є такі, які не потрібно доказувати, — це факти, на які стороні по справі достатньо тільки послатися, а доказувати їх не потрібно. До таких фактів відносять:

загальновідомі — про які знає велика кількість людей (ст. 132 ЦПК);

преюдиційні — встановлені судовим рішенням по цивільній справі, яке вступило в законну силу, при розгляді іншої цивільної справи між тими самими особами. Згідно зі ст. 31 ЦПК до преюдиційних належать також факти, встановлені вироком суду по кримінальній справі, який вступив у законну силу, між тими самими особами, але тільки з таких питань: чи мали місце ці дії? чи вчинені вони даною особою?

законні презумпції — відповідно до закону вважаються встановленими (ст. 32 ЦПК). Використовуючи презумпцію, суд має право визнати істинним існування певного юридичного факту (ст.ст. 7, 21, 441 Цивільного кодексу України). Це допускається за умови, якщо даний факт за припущенням, яке ґрунтується на суспільній практиці, є прямим наслідком або причиною іншого, доказуваного факту і не заперечений під час розгляду справи. Отже, на відміну від загальновідомих і преюдиційних фактів, законні презумпції можна спростувати.

96)форми захисту прав і законних інтересів громадян і організацій.

конституційне право на судовий захист

2. Форми захисту суб'єктивних прав і законних інтересів громадян і організацій

При порушенні прав громадян або організацій з боку інших осіб, а також при будь-якій загрозі порушення права в майбутньому й при відсутності добровільного відновлення порушеного права в потерпілого завжди виникає об'єктивна потреба застосування певних засобів або способів захисту стосовно зобов'язаної сторони1.

Способи захисту права звичайно встановлюються нормами матеріального (регулятивного) права. Так, основні способи захисту цивільних прав перелічені в Цивільному кодексі України. Стаття 16 ЦК України говорить, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав і інтересів можуть бути: 1) визнання права; 2) визнання правочину недійсним; 3) припинення дії, яка порушує право; 4) відновлення становища, яке існувало до порушення; 5) примусове виконання обов'язку в натурі; 6) зміна правовідношення; 7) припинення правовіднопіен-ня; 8) відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; 9) відшкодування моральної (немайнової) шкоди; 10) визнання незаконними рішень, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.

Крім «способу захисту права» існує також і «форма захисту права», що є категорією процесуального характеру.

Під формою захисту права в цивільному судочинстві варто розуміти обумовлену законом діяльність компетентних органів щодо захисту права, що полягає у встановленні фактичних обставин цивільної справи, застосуванні відповідних норм права, визначенні способів захисту права й винесенні рішення.

Чинне законодавство передбачає громадську, адміністративну і судову форми захисту права, установлюючи пріоритет судового захисту права.

При встановленні форм захисту права враховується характер прав і інтересів, їхня спірність або безспірність, необхідність оперативного захисту й інші фактори. Велике значення при цьому мають правові традиції, а також прагнення до дотримання загальноприйнятих демократичних стандартів у забезпеченні права на захист.

До громадської форми захисту прав належить самозахист і врегулювання спору про право. Самозахистом є застосування особою засобів протидії, які не заборонені законом та не суперечать моральним засадам суспільства (ст. 19 ЦК). Це найдавніша форма правового захисту. Вона найбільш проста, але результативна. Разом з тим при самозахисті велика небезпека вчинення неправомірних дій, прояву незаконності з боку суб'єкта, що захищається. Тому ЦК спеціально підкреслює, що «способи самозахисту мають відповідати змісту права, що порушене, характеру дій, якими воно порушено, а також наслідкам, що спричинені цим порушенням».

Самозахист правомірний у деяких передбачених законом випадках: необхідна оборона; крайня необхідність; безакцентне списання кредитором з банківського рахунку боржника суми заборгованості.

Для самозахисту характерна та обставина, що правозахисні дії вчинює сама зацікавлена особа без і поза будь-якою нормативно-правовою регламентацією.

Урегулювання спору про право — це спільні дії сторін, що сперечаються, щодо ліквідації існуючого конфлікту. Суть урегулювання спору зводиться до того, що особа, чиї права дійсно чи уявно порушені чи оспорюються, у нормативно встановлений строк у писемній формі доводить свої вимоги з долученням відповідних документів до відома другої сторони. Остання, розглянувши заяву, повинна в певний строк або задовольнити претензію, або надіслати вмотивовану відмову.

Переваги врегулювання спору полягають у простоті й швидкості, його доцільності й ефективності.

Адміністративний порядок захисту права полягає в тому, що у випадках, передбачених законом, органи державного управління або місцевого самоврядування можуть без виклику зацікавлених осіб і поза діючою процедурою ухвалити рішення щодо відновлення порушеного права або про усунення юридичних невизначеностей.

Кожна з названих форм захисту ефективна в певній сфері і має свої переваги, а також деякі недоліки. Так, перевага адміністративної форми

— швидкість захисту, а в числі недоліків називають непристосованість до вирішення складних спорів і схильність відомчому впливу.

Перевага громадської форми (наприклад третейського судочинства)

— здатність оперативно, з урахуванням згоди сторін і при мінімальному сприянні державних органів захистити приватноправові інтереси. Основним недоліком її застосування на сьогоднішній день є відсутність традиції її використання громадянами і юридичними особами для захисту своїх цивільних прав, за винятком захисту прав у сфері зовнішньої торгівлі, де така практика вкоренилася.

Отже, несудові форми захисту права мають потребу в значному вдосконаленні. Адміністративна і громадська форми захисту суб'єктивних прав можуть бути досить ефективні лише за умови судового контролю за діями адміністративних і громадських органів як гарантії законності їхньої діяльності.

Загальновизнано, що найбільш досконалою формою захисту права є судова форма.

Характер судового захисту дозволяє вважати його універсальним, а тому найбільш ефективним способом захисту порушених прав і свобод особи. Основною рисою судового захисту є його необмеженість, або загальність.

Судова форма захисту характеризується наступними перевагами:

1)судовий захист поширюється на необмежене коло осіб;

судовому захисту підлягають усі без винятку права і свободи, що належать індивідові, як в силу прямої вказівки Конституції України й інших законів, так і тих, що не мають нормативного закріплення, але не суперечать закону;

2)захист здійснює спеціальний орган — суд, створений тільки для розгляду спорів про право;

3)суд вирішує заявлені вимоги на основі застосування норм цивільного, сімейного, трудового та іншого права в порядку цивільної юрисдикції;

4)обставини справи досліджуються в режимі цивільної процесуальної форми, що гарантує законність і обґрунтованість вирішення спору;

6)захист здійснюють неупереджені судді;

7) у розгляді справи беруть активну участь сторони спору й інші заінтересовані особи. Це підвищує ефективність судової процедури і, як результат, сприяє правовому вихованню громадян.

Таким чином, судова форма захисту найбільш пристосована до вирішення спірних і складних правових питань через наявність детального регулювання порядку розгляду справ за участю заінтересованих осіб, закріплення всебічних гарантій ухвалення законного та обґрунтованого рішення. Слід зазначити, що в силу цього вона не може забезпечити оперативність захисту. Це є однією із причин існування інших форм захисту права й удосконалення судової форми, введення форм спрощеного судового захисту, наприклад наказного провадження.

конституційне право на судовий захист

Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немай-нового або майнового права та інтересу.

Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: