Полезное:
Как сделать разговор полезным и приятным
Как сделать объемную звезду своими руками
Как сделать то, что делать не хочется?
Как сделать погремушку
Как сделать так чтобы женщины сами знакомились с вами
Как сделать идею коммерческой
Как сделать хорошую растяжку ног?
Как сделать наш разум здоровым?
Как сделать, чтобы люди обманывали меньше
Вопрос 4. Как сделать так, чтобы вас уважали и ценили?
Как сделать лучше себе и другим людям
Как сделать свидание интересным?
Категории:
АрхитектураАстрономияБиологияГеографияГеологияИнформатикаИскусствоИсторияКулинарияКультураМаркетингМатематикаМедицинаМенеджментОхрана трудаПравоПроизводствоПсихологияРелигияСоциологияСпортТехникаФизикаФилософияХимияЭкологияЭкономикаЭлектроника
|
Однією з найоригінальніших структуральних течій є копенгагенський структуралізмКопенгагенський (датськийістдуктуралізм, або глосематика (від грец. фоззета, род. відм. фоззетаіоз «слово»), —лінгвістична течія структуралізму, яка мала на меті створення універсальної лінгвістичної теорії; трактує мову як абстрактну структуру й описує її суто формальними способами без звертання до її субстанцій (реального змісту і звучання). Тривалий час був найвпливовішим і найавторитетнішим структуральним напрямом. Виник у 1931 р. внаслідок об'єднання датських мовознавців у лінгвістичне товариство, так званий Копенгагенський осередок. Засновником осередку був Луї Єльмслев (1899— 1965) — директор Інституту лінгвістики і фонетики при філософському факультеті Копенгагенського університету. Крім Єльмслева, до осередку входили Вігго Брьондаль (1887—1942), Ганс Ульдалль (1907—1957), Кнут Тогебю (1918—1974), Ганс Сьоренсен (нар. 1911). Теоретичними джерелами цього напряму було вчення Соссюра і логістична теорія мови Уайтхеда, Рассела та Карнапа. Із теорії Соссюра копенгагенці запозичили ідею про розрізнення мови та мовлення, розуміння мови як системи знаків, положення про те, що мова — це форма, а не субстанція і в мові нема нічого, крім відмінностей (чиста структура відношень), а також про те, що мова повинна розглядатися в самій собі й для себе. Неопозитивізм (ідеї Уайтхеда, Рассела, Карнапа та ін.) вплинув на розвиток структуралізму взагалі, однак послідовне вираження його принципи знайшли саме в глосематиці. Навіть Єльмслев визнав, що визначене ним поняття структури як чистої форми і чистих відношень запозичене в Карнапа: «За Карнапом, кожне наукове твердження повинно бути твердженням про співвідношення, які не передбачають опису самих елементів, що входять у співвідношення». Важливою передумовою створення загальної теорії мови як системи обчислень було те, що внаслідок розвитку математичної теорії виникло поняття математики як знакової системи, яка конструюється відповідно до певних формальних правил. Програма копенгагенських структуралістів була викладена Брьондалем у першому номері журналу копенгагенського осередку «Лінгвістичні праці» (1939). Метою лінгвістики, зазначається в праці, є створення загальної (логічної) граматики, в якій мова повинна розглядатися в панхронічному аспекті, тобто повинні досліджуватися загальнолюдські чинники, що діють на кожній стадії розвитку кожної окремої мови. Свою лінгвістичну теорію копенгагенські структуралісти назвали глосематикою для того, щоб акцентувати на принциповій відмінності їхньої теорії від традиційного мовознавства. Творцем глосематики вважають Луї Єльмслева — автора багатьох праць, у яких розвинуто ідеї цієї мовознавчої течії. Найважливішими з них є «Мова і мовлення» (1942), «Основи лінгвістичної теорії» (1943), «Метод структурного аналізу» (1950), «Пролегомени1 до теорії мови» (1943). Остання праця найповніше розкриває глосематичну теорію. У ній ідеться не про якусь конкретну мову (датську, англійську, німецьку тощо), а про мову загалом як певну систему, тобто даються положення, що повинні підходити до будь-якої мови незалежно від генеалогічної й типологічної класифікацій. Іншими словами, Єльмслев робить спробу створити загальну теорію мови. Лінгвістика, на думку Єльмслева, має досліджувати мову не як механічне поєднання позамовних (фізичних, фізіологічних, психологічних, логічних, соціологічних) явищ, а як самодостатнє ціле, структуру 8ііі §епегіз (своєрідну). Водночас лінгвістична теорія повинна нехтувати відхиленнями в мовленні і шукати «постійне, яке лежить в основі змін», те, що робить мову мовою, якою б вона не була. Лінгвістична теорія має відповідати трьом вимогам: несуперечливості, простоті й повноті (вичерпності). Точні науки пішли значно вперед порівняно з соціальними, бо мають справу тільки з відношеннями між речами, з функціями. Такий самий підхід повинен бути й щодо мови. Тому метою глосематики є опрацювання такого методу опису мови («алгебри» мови), «який оперував би невизначеними єдностями» і став основою створення дедуктивної теорії мови. Об'єктами дослідження є тексти. Необхідно створити процедурний метод, за допомогою якого можна було б описати не тільки якісь конкретні датські тексти, а й усі тексти, навіть уявні. «Користуючись інструментом лінгвістичної теорії, — зауважує Єльмслев, — ми можемо вилучити з вибірки текстів запас знань, який знову можна використати на інших текстах. Ці знання стосуються не тільки і не стільки процесів або текстів, із яких вони вилучені, а системи, або мови, на основі якої побудовані всі тексти певної природи і з допомогою якої ми можемо побудувати нові тексти». Однак індуктивний аналіз даних проводиться лише на початковому етапі, далі — вже дедуктивний. Лінгвістична термінологія Єльмслева не має нічого спільного з традиційною лінгвістичною термінологією (немає таких термінів, як родовий, давальний і т. д. відмінки, керування, прилягання тощо; немає специфічних термінів для фонетики, морфології, синтаксису). Він уводить загальні, універсальні терміни, що ґрунтуються на відношеннях між мовними елементами, тому їх можна застосувати і до фонем, і до морфем, і до слів, і до речень: 1) взаємозалежності, за яких один член передбачає існування іншого і навпаки, називаються інтерде-пенденціями (англ. іпіегйерепЛепсе «взаємозалеж- ність»); 2) однобічні залежності, за яких один член передбачає існування іншого, але не навпаки, називаються детермінація ми (англ. йеіегтіпаііоп «визначення»); 3) вільніші залежності, в яких обидва члени є сумісними, але жоден із них не передбачає існування іншого, називаються констеляціями (англ. сопзіеіаііоп «сузір'я»). Елементи залежностей Єльмслев називає об'єктами, а сам аналіз — діленням. Аналіз тексту полягає в поетапному членуванні. Об'єкт, що аналізується, — це клас, інші об'єкти, які встановлено наступним членуванням, — сегменти класуу а об'єкти третього членування — сегменти сегментів. Класи у мовленні — ланцюжки, а сегменти цих класів — частини ланцюжків. Класи в системі — парадигми, а сегменти класів у системі — члени парадигми. Таку процедуру в цілому Єльмслев називає дедукцією. Єльмслев, намагаючись перетворити лінгвістику на точну науку, бере за основу методики досліджень метод дедукції, який притаманний математичним наукам. Індукція, яка не допускає формулювання загальних понять, за його переконанням, не може забезпечити несуперечливий і простий опис. Як образно висловився автор «Пролегоменів», індукція «звичайно є ближчою до поезії, ніж до чистої науки». Мета аналізу не просто у членуванні мови на все менші одиниці, а у встановленні взаємозалежностей між ними і в об'єднанні їх у класи, що мають спільні функції. Єльмслев один із перших спробував систематизувати наявні в мові функції, використовуючи поняття константи і змінної. Він услід за Соссюром розглядає мову як знакову систему. Специфіка мови як знакової системи в тому, що в неї «можуть бути переведені всі інші семіотики». Усі знаки мови, кількість яких необмежена, складаються з незнаків, тобто фонем, кількість яких обмежена. Такі незнаки вчений називає фігурами. Аналіз знаків Єльмслев проводить у плані вираження і плані змісту (це його терміни, які згодом поширилися в лінгвістиці). Однак зміст і вираження вжиті ним не в традиційному значенні (не як значення і форма, субстанція і форма). І у плані змісту, і у плані вираження він виділяє субстанцію та форму. Субстанцією змісту є мовна інтерпретація відображеного в мозку людини зовнішнього світу, а формою змісту є спосіб упорядкування і комбінації ідей, тобто система моделей, яка представляє систему значен-нєвостей (цінностей). Субстанція змісту є однією й тією самою для всіх мов, а форма змісту в кожній мові своя, власна і неповторна. Визначальною для Єльмслева є форма. Мову потрібно вивчати як форму. Субстанція, куди входять, наприклад, фонетика й семантика, — нелінгві-стичний предмет, вивчати який повинні інші спеціальні (нелінгвістичні) науки, такі, як фізика, психологія тощо. У статті «Метод структурного аналізу в лінгвістиці» Єльмслев писав: «Будь-який звук може бути замінений іншим звуком або буквою, або умовленим сигналом, система ж залишається тією самою». Вивчення форми змісту Єльмслев називає плере-матикою (грец. ріегез «повний»), а відповідні одиниці — плеремами; вивчення форми вираження називає кенематикою, а відповідні одиниці — кенемами (не фонемами). Для мовознавства, стверджує Єльмслев, надзвичайно важливо зафіксувати відношення між досліджуваними одиницями. Для цього потрібно мати «метод, який дає змогу в певних умовах звести дві сутності до однієї» або «ототожнити дві сутності», тобто визначити варіанти й інваріанти. Таким методом він вважає комутацію — операцію, що полягає в заміні одного елемента іншим. Якщо заміна якогось елемента одного плану іншим елементом того самого плану зумовлює зміну в протилежному плані мови, то ці два елементи є самостійними елементами системи, інваріантами. Якщо ж такої зміни немає, то це є варіанти одного інваріанта. Поняття інваріантів і варіантів дозволяє ототожнювати елементи, зводити їх до обмеженої кількості найпростіших елементів. Усе наведене вище — тільки найголовніші ідеї глосематики. У 40—60-ті роки це відгалуження структуралізму стало широко відомим у всьому світі, однак його оцінка була неоднозначною — від різко негативної до позитивної. Наприклад, французький мовознавець А. Мар-тіне порівняв глосематику з «баштою зі слонової кості». Позитивним у копенгагенському структуралізмі було прагнення опрацювати точний метод аналізу, який спирається на дані математичної логіки. Глосематики розширили поняттєвий апарат мовознавства, запропонували цінні методологічні принципи. Науковці вважають, що глосематика може бути корисною для створення формальних універсальних мов (мов-посередників) для машинного перекладу і для створення типологічної класифікації мов. В історію науки глосематика ввійшла як спроба гранично абстрагованого від будь-якої конкретики підходу до мови. Будучи загальною дедуктивною теорією мови, вона стала однією з перших спроб поєднання лінгвістики з формальною логікою і тим вплинула на вдосконалення методів дослідження мови. Такі глосе-матичні терміни, як схема, комутація, детермінація, кореляція, реляція, план вираження, план змісту, конкретні типи функцій та ін., увійшли в лінгвістику. Недоліком глосематики є значне звуження і збіднення об'єкта дослідження, відірваність мови від людини, суспільства, культури, історії, а також перебільшення ролі відношень за рахунок елементів, що співвідносяться. На основі глосематики не можна досліджувати реальні мови і не можна зводити мовознавство до побудови схем, як це роблять глосематики. Як зауважує В. М. Алпатов, «колись впливова глосематика нині стала історією» [Алпатов 1998: 176]. Американський структуралізм (дескриптивізм) На відміну від Празького лінгвістичного осередку і глосематики американський структуралізм не є прямим продовженням запропонованих Соссюром теоретичних положень. Американський структуралізм, або дескриптивізм (від англ. сіезсгірї'ме «описовий»), — мовознавчий напрям, для якого характерний формальний підхід до вивчення мовних фактів (сполучуваність одиниць, їх місце в мовленні стосовно інших одиниць тощо). Виник у 30-ті роки XX ст. і розвивався до 50-х років. Між ним і європейськими школами структуралізму існують відмінності, що зумовлено специфікою суспільно-історичних, філософських і мовних умов розвитку мовознавчої науки в США: поширенням філософій неопозитивізму, прагматизму та біхевіоризму, актуальністю проблем, пов'язаних із вивченням туземних мов американських індіанців і різнорідних етнічних груп іммігрантів. Можна стверджувати, що це відгалуження структуралізму виникло з суто практичних потреб. Згодом, переносячи свої методи на вивчення англійської та інших індоєвропейських мов, мов семітської і тюркської родин, дескриптивна лінгвістика прагнула зберегти свою практичну спрямованість, передусім зв'язок із методикою викладання мов. Зародження дескриптивізму пов'язане з іменем відомого антрополога і лінгвіста Франца Боаса (1858— 1942). Він довів непридатність опрацьованих на матеріалі індоєвропейських мов методів і принципів для дослідження індіанських мов. Це пов'язано з тим, що цим мовам властиві інші мовні категорії і до них не можна застосувати порівняльно-історичний метод, бо вони «не мають історії», тобто зафіксованих у писемних пам'ятках попередніх етапів свого розвитку. Саме цим зумовлено те, що, по-перше, ці мови можна вивчати тільки на синхронному зрізі, і, по-друге, потрібно створити такі об'єктивні методи їх опису, які б ґрунтувалися на суто зовнішніх, формальних ознаках.Ідеї Боаса розвинули у двох різних напрямах його учні Едуард Сепір (1884—1939) і Леопард Блумфільд (1887—1949). Сепір зосередив свою увагу на вивченні мови у зв'язку з культурою і таким чином заклав основи етнолінгвістики, а Блумфільд обґрунтував принципи «механістичної лінгвістики», яка розчленовує процес мовного спілкування на ряд стимулів і реакцій (мову розумів як різновид поведінки людини і її вивчення орієнтував на положення біхевіоризму — панівної на той час школи в американській психології, яка вважала предметом психології не свідомість, а поведінку як сукупність реакцій на певні стимули). Блумфільд також сформулював у дусі біхевіористської психології теоретичні положення синхронічного опису мови і запропонував дескриптивний метод. Дескриптивна лінгвістика не була однорідною течією. У ній чітко виокремлювались дві школи: єльська (Л. Блумфільд, Б. Блок, Дж.-Л. Трейджер, 3. Харріс, Ч. Хоккет та ін.), яка досліджувала лише проблему структури мови, і анн-арборська (Мічиганський університет), яку цікавила ширша проблематика, зокрема значення мовних одиниць (ця школа зближувалася з етнолінгвістикою). Представники — Ч.-К. Фріз, К.-Л. Пайк, Ю.-А. Найда та ін. Мовознавці єльської школи зосереджували свою увагу на описі зовнішніх формальних елементів структури мови, уникаючи всього, що має якийсь стосунок до логіки, психології та інших дисциплін. Вони розробляли не загальну теорію мови, а лише методи синхронного опису мови. Так, скажімо, Трейджер усе, що стосується наукового вивчення мови, визначив як макролінгвістику, яка в свою чергу поділяється на пралінгвістику, мікролінг-вістику і металінгвістику. Пралінгвістика вивчає проблеми експериментальної фонетики (акустичні й артикуляційні властивості звуків) і частково психологію мовлення. М ікро лінгвістика — це власне лінгвістика, яка є основним об'єктом дослідження дескриптивістів. Ме-талінгвістика вивчає значення мовних знаків, що не належить до власне лінгвістичних явищ, а входить, за Блумфільдом, до * фізіологічної сфери стимулів і реакцій». Дескриптивісти єльської школи свідомо відмежувалися від значення. Пояснення мовних явищ через категорії мислення і психіки людини Блумфільд назвав менталізмом (від лат. тепіаііз «мисленнєвий») і вважав його головною перешкодою перетворення лінгвістики на точну науку. Метою дескриптивістів є індуктивне встановлення на основі текстів мовної системи як сукупності деяких одиниць і правил їх розташування. Загальний метод дескриптивістів ґрунтується на структурних властивостях мови, які можуть бути виражені в абстрактних термінах і поняттях. Звідси їх прагнення до формалізації опису, до репрезентації його у вигляді суворої й лаконічної системи постулатів і визначень, запозичених із математики й математичної логіки. Основними методиками дослідження мови дескрип-тивістами є дистрибутивна й безпосередніх складників (див. розділ «Методи мовознавства»). Очевидною є фетишизація дистрибутивної методики. Дистрибуція (сукупність усіх оточень елемента, в якому він трапляється), за Блумфільдом, — це єдина мовна універсалія (інші мовні універсали він не визнавав). Харріс у праці «Метод у структуральній лінгвістиці» (1948) наголошує: «Головною метою дослідження в дескриптивній лінгвістиці, а разом із тим і єдине відношення, яке буде розглядатися в цій праці, є відношення порядку розташування (аранжування) або розподілу (дистрибуція) в процесі мовлення окремих її частин чи ознак стосовно один одного». Американські структуралісти детально опрацювали методику дистрибутивного аналізу, визначили його рівні та сфери застосування. Найуспішніше ця методика «спрацьовувала» у застосовуванні до тих елементів мовної системи, які не мають плану змісту (значення), тобто до одиниць фонетичної системи. Однак дескрип-тивісти проголосили ізоморфізм дистрибутивної методики, тобто придатність її застосування до всіх мовних рівнів. Суть цієї методики зводилася до таких процедур: 1) членування тексту на мінімальні для певного рівня одиниці (фони, морфи), встановлення їх дистрибуції і визначення на цій основі структурних одиниць мови (фонем, морфем) з алофонів і аломорфів; 2) встановлення дистрибуції структурних одиниць і об'єднання їх у дистрибутивні класи; 3) побудова моделей мови на певному рівні її структури;
|