Лінгвістичні погляди Вільгельма фон Гумбольдта. Відкриття порівняльно-історичного методу в мово­знавстві було могутнім поштовхом для лінгвістичної думки і відкрило широкі перспективи перед мовознав­ством

Відкриття порівняльно-історичного методу в мово­знавстві було могутнім поштовхом для лінгвістичної думки і відкрило широкі перспективи перед мовознав­ством.

Першим теоретиком у галузі мовознавства, який глибоко, по-філософськи осмислив багатий мовний ма­теріал і результати зроблених до нього наукових дослі­джень, був Вільгельм фон Гумбольдт (1767—1835), німецький учений з різноманітними інтересами (ціка­вився не тільки мовознавством, а й антропологією, етнографією, історією, філософією, естетикою) і з яскраво вираженим філософським складом розуму та праг­ненням до теоретичних узагальнень.

Гумбольдт здобув освіту у Франкфуртському (на Одері) і Геттінгенському університетах. Вивчав право, політику, історію. Працював дипломатом. Належав до передових верств прусської чиновницької аристокра­тії. Його близькими друзями були Гегель, Шиллер і Гете. У 1808—1810 рр. обіймав посаду міністра на­родної освіти Німеччини. У 1810 р. заснував Берлін­ський університет, який нині носить ім'я його та йо­го брата, природознавця й мандрівника Олександра фон Гумбольдта. В. Гумбольдт зробив вагомий вне­сок у філософію, естетику, юриспруденцію, літерату­рознавство. Однак найбільше він прислужився мово­знавству.

Коло лінгвістичних зацікавлень Гумбольдта надзви­чайно широке. Цьому сприяло знання багатьох мов — баскської, санскриту, китайської, семіто-хамітських, малайсько-полінезійських й індіанських. У своїх пра­цях використовував також матеріали давньоєгипетсь­кої, японської та інших мов. Найбільше його цікави­ли загальнотеоретичні й філософські проблеми мово­знавства.

Першою лінгвістичною розвідкою Гумбольдта була доповідь «Про порівняльне вивчення мов стосовно різ­них епох їх розвитку», виголошена в 1820 р. в Берлін­ській академії. У цій доповіді викладені ідеї стадіаль­ної концепції мови. Гумбольдт прагне виявити загаль­ні закономірності історичного розвитку мов світу. Усі мови світу він поділяє на чотири морфологічних типи: 1) мови кореневі; 2) аглютинативні; 3) інкорпоруючі; 4) флективні (перший, другий і четвертий типи було виділено до нього А. Шлегелем, а інкорпоруючий упер­ше виокремив Гумбольдт). Ці типи мов учений розгля­дає як відображення хронологічно послідовних етапів світового мовотворчого процесу, як перехід від нижчої до вищої, досконалішої форми. За ступенем розвитку мов можна судити про ступінь інтелектуального роз­витку народу: народ, «який більше від інших обдаро­ваний природою і який перебуває у сприятливіших умовах, порівняно з іншими, повинен отримати й най­досконалішу мову». І хоч нині останнє положення Гум­больдта (перехід кореневих мов у аглютинативні, а далі аглютинативних у флективні як найдосконаліші) вважають помилковим, сама ідея структурного зіставлен­ня мов стала основою нової мовознавчої дисципліни, яка успішно розвивається, — лінгвістичної типології. У XX ст. стадіальну теорію відродив і розвивав радян­ський мовознавець М. Я. Марр. Відомими є невеликі розвідки Гумбольдта «Про бук-вене письмо та його зв'язок з будовою мови» (1824) і «Про двоїну» (1827). Найціннішою є його тритомна пра­ця «Про мову каві на острові Ява», яку вчений не встиг завершити. її було опубліковано посмертно в 1836— 1840 рр. У теоретичному вступі до неї «Про різнома­нітність будови людської мови та її вплив на духов­ний розвиток людства» Гумбольдт виклав свою теоре­тичну концепцію, свою філософію мови. Ця праця стала знаменитою і справила великий вплив на роз­виток мовознавства.

Філософська концепція мови Гумбольдта визнача­ється ідеями німецької класичної філософії (І. Кант, Г.-В.-Ф. Гегель, Ф.-В. Шеллінг, Ф.-Г. Якобі). Провід­ною думкою концепції, її теоретико-методологічною ос­новою є антропологічний підхід до мови, за якого ви­вчення мови повинно здійснюватися в тісному зв'язку зі свідомістю і мисленням людини, її культурою та ду­ховним життям.

Услід за Кантом Гумбольдт розглядав свідомість як особливу першооснову, яка не залежить від матерії й розвивається за своїми законами. Застосовуючи це по­ложення до визначення мови, він пише: «Мова є душа в усій її сукупності. Вона розвивається за законами духа». Як мова загалом нерозривно пов'язана з люд­ською духовною силою, так кожна конкретна мова по­в'язана з духом народу — носія цієї мови. Мова — це зовнішній вияв духа народу: «мова народу є його дух, а дух народу є його мова, і важко уявити собі щось більш тотожне». Первинним є дух народу: «[...] ду­ховна сила є найбільш життєвою і самостійною пер­шоосновою, а мова залежить від неї». У той же час дух народу можна пізнати тільки через мову. Мова відо­бражає найсвоєрідніші й найтонші риси народного ду­ха, проникає в його таємниці.Гумбольдт констатує нерозривність понять «мова» і «народ», «мова» і «культура». За його твердженням, мо­ва є надбанням окремого народу, а народ — це спіль­ність людей, що розмовляє однією мовою. Мова невід­дільна від культури. Вона тісно пов'язана з духовним розвитком людства, відображає розвиток культури. Мо­ва закладена в самій природі людини. Вона необхідна для розвитку її духовних сил і формування світогляду.

На противагу лінгвістам, які розглядали мову як технічний засіб вираження думки, Гумбольдт доводить, що мова і мислення тісно пов'язані між собою і що мова — це той орган, який творить думку. Отже, мис­лення не просто залежить від мови, а певною мірою зумовлюється кожною конкретною мовою; мови — ор­гани оригінального мислення націй.

Пізнання світу залежить від мови, оскільки вона не безпосередньо відображає світ, а інтерпретує його. Отже, в кожній мові закладено своє світобачення, і вона стає посередником між людиною та зовнішнім світом. Мо­ва ніби описує навколо людини зачароване коло, вийти з якого можливо лише вступивши в інше коло, тобто вивчивши іншу мову. * Вивчення іноземної мови, — за­уважує Гумбольдт, — можна було б через те порівняти з набуттям нової точки зору в колишньому світорозу­мінні; до певної міри так воно і є, тому що кожна мова утворює тканину, зіткану з понять та уявлень певної частини людства». Йдеться про те, що мови по-різному членують світ: те, що в одній мові охоплено одним сло­вом, в іншій розподіляється між двома словами, а ще в іншій не має словесного вираження й передається опи­сово словосполученням або реченням. Для Гумбольдта далеко не одне й те саме, коли мова використовує для поняття одне слово чи описовий зворот: «те, що в по­нятті представлене як єдність, не виявляється таким у виразі, і вся реальна дійсність окремого слова пропадає для поняття, якому не вистачає такого вираження». Це положення Гумбольдта донині викликає бурхливі су­перечки. Згодом його розвинули американські вчені Е. Сепір і Б. Уорф, які висунули гіпотезу лінгвальної відносності (її часто називають гіпотезою Сепіра — Уор-фа). Про життєвість гумбольдтівського положення свід­чить той факт, що в наш час надзвичайно популярною в мовознавстві є проблема мовних картин світу.

Прогресивним є положення Гумбольдта про твор­чий характер мови. За своєю суттю мова є щось постій­не і водночас у кожний момент змінне. Формою існу­вання мови є розвиток. Мова — організм, який вічно себе породжує. Це жива діяльність людського духа, єдина енергія народу, яка виходить із глибин людської сутності й пронизує все її буття. Мову, згідно з Гумбо-

Date: 2015-07-23; view: 465; Нарушение авторских прав