Льдтом, слід розглядати не як мертвий продукт (ег£оп), а як творчий процес, безперервну діяльність (епег£еіа), що перетворює «звук у вираження думки»

Суперечність між незмінністю і змінністю мови Гум-больдт трактує так: «У кожен момент і в будь-який період свого розвитку мова [...] уявляється людині на відміну від усього вже пізнаного й продуманого нею — невичерпною скарбницею, в якій дух завжди може від­крити щось ще невідоме, а почуття — завжди по-ново­му сприйняти щось ще не відчуте [...]. Мова насичена переживаннями багатьох попередніх поколінь і збері­гає їх живе дихання, а покоління ті через звуки мате­ринської мови, які й для нас стають вираженням на­ших почуттів, пов'язані з нами національними й ро­динними зв'язками. Ця почасти стійкість, почасти змінність мови створює особливе відношення між мо­вою і поколінням, яке нею розмовляє». Положення про динаміку мовного розвитку та зв'язок кожного стану мови з попереднім було реакці­єю на антиісторичну і механістичну концепцію мови XVII—XVIII ст., а також на логічні й універсалістські концепції, в тому числі граматику Пор-Рояля.

Після виходу аналізованої праці Гумбольдта жоден із теоретичних напрямів мовознавства не міг не брати до уваги розмежування ег£оп і епег£еіа, тобто синхро­нії і діахронії.

Із цим положенням пов'язана ідея Гумбольдта про необхідність розрізнення мови й мовлення: «мова як сукупність її продуктів відрізняється від окремих ак­тів мовленнєвої діяльності». Учений вперше закликає вивчати живе народне мовлення.

Викликає зацікавленість і вчення Гумбольдта про форму в мові. Форма — це «постійне й однакове в дія­льності духа, взяте в усій сукупності своїх зв'язків і систематичності, що підносить членороздільний звук до вираження думки». Форма, а не матерія є сутністю мови. Усе в мові відображає її форму (і фонетика, і граматика, і лексика). Для виявлення форми мови не­обхідне її системне вивчення. Це положення Гумбольд­та згодом запозичив швейцарський мовознавець Ф. де Соссюр, у вченні якого воно трансформувалося в сенте­нцію «мова — це форма, а не субстанція». Гумбольдт розрізняє зовнішню (звукову, граматичну тощо) і внутрішню форми. Внутрішня форма мови — це сукупність шляхів, способів та прийомів (своєрідний механізм, інтелектуальна модель), за допомогою яких позамовний зміст передається зовнішніми звуковими засобами. Іншими словами, це спосіб, яким категорії мислення об'єктивізуються в мові. Внутрішня форма є своєрідною для кожної мови і виявляється та втілю­ється в зовнішній формі. Своєрідність внутрішньої фор­ми кожної мови проступає як у членуванні лексикою світу, так і в системі граматичних категорій і в непо­вторних структурах усіх мовних рівнів.

Внутрішня форма є головною в мові порівняно із зовнішньою. Вона, по-перше, відрізняє одну мову від ін­шої (внутрішня форма кожної мови є неповторною); по-друге, фіксує особливості національного світобачен­ня. Поняття внутрішньої форми згодом творчо вико­ристав український мовознавець О. Потебня щодо сло­ва. Під внутрішньою формою він розумів відображені в етимології слова певні ознаки.

У зв'язку із внутрішньою формою Гумбольдт торка­ється проблеми значення й смислу слова. Слово не є прямою назвою предмета, а позначенням того, як той предмет був осмислений мовотворчим актом у конкрет­ний момент винаходу слова, тобто словом позначається особливе бачення предмета, а не сам предмет. Цим і пояснюється різноманіття виразів для одного й того самого предмета. Так, у санскриті, де слона називають то таким, який двічі п'є, то двозубим, то одноруким, ко­жен раз розуміючи один і той самий предмет, трьома номенами позначені три різні поняття. Варті уваги типологічні ідеї Гумбольдта. На його дум­ку, форми багатьох мов у найбільш загальному можуть збігатися. Це пояснюється подібністю органів мовлення та спільними (однаковими) законами мислення, які не залежать від етнічної належності людей. Від етносів залежить те, як у їхніх мовах реалізуються загальні за­кони мислення. Тому Гумбольдт не сприймає дедуктив-ності всезагальної граматики, яка підходить до вивчен­ня конкретних мов від готових логічних схем. Грама­тики конкретних мов, за його переконанням, повинні будуватися на індуктивній основі.

Мову Гумбольдт розглядає як «напружене» живе Ціле, сукупність протилежних і взаємопередбачуваних першооснов, які перебувають у динамічній рівновазі. У мові він помітив такі антиномії: мови і мислення, мови і мовлення, стійкості і змінності, об'єктивного і суб'єк­тивного, індивідуального і колективного та ін.

Отже, з появою праць Гумбольдта настав новий етап у розвитку мовознавства. Учений створив струнку й цілісну лінгвістичну концепцію, теоретично обґрунту­вав статус порівняльно-історичного мовознавства, за­клав основи загального й теоретичного мовознавства. Його по праву вважають основоположником цих наук. Наукова творчість Гумбольдта справила глибокий вплив на розвиток лінгвістики. На проголошених ним теоре­тичних положеннях ґрунтуються різні сучасні напря­ми у мовознавстві: соціолінгвістика, менталінгвістика, етнолінгвістика, антрополінгвістика та ін.

17. Лінгвістична концепція Фердинанда де Соссюра

На початку XX ст. багатьох мовознавців не задо­вольняла не лише концепція молодограматизму, а й уся порівняльно-історична парадигма. На їхню дум­ку, мовознавство було відірване від життя, занурене в старовину, тому не могло вирішувати свої прикладні завдання. До цих мовознавців належить Фердинанд де Соссюр (1857—1913) — основоположник соціоло­гічного напряму.

Соціологічний напрям — сукупність течій, шкіл і окремих концеп­цій, які трактують мову передусім як соціальне явище.

Навчався Соссюр у Женевському (1875) і Лейпцизь­кому (1876—1978) університетах, слухав лекції К. Бруг-мана, Г. Остгофа, А. Лескіна, Г. Курціуса. Першу працю «Мемуари про початкову систему голосних» опубліку­вав у 1879 р. (єдина серйозна праця, опублікована за його життя). Ця наукова розвідка настільки випереди­ла час, що її зрозуміли й оцінили аж через 50 років. її вважають символом наукового передбачення в лінгвісти­ці. У ній встановлено початкову систему голосних індо­європейської прамови у зв'язку з теорією індоєвропей­ського кореня. Висунена в цій праці гіпотеза про існу­вання у праіндоєвропейській мові ларингалів-сонантів (у лінгвістиці вона отримала назву ларингальної тео­рії) знайшла своє підтвердження в 1927 р., коли львів­ський (на той час) мовознавець Є. Курилович виявив один із таких ларингалів у відкритій під час розкопок 1906—1907 рр. у Туреччині хетській мові. Однак у час виходу праці новаторську ларингальну теорію Соссюра не сприйняли навіть його вчителі Бругман і Остгоф, через що Соссюр змушений був повернутися з Німеччи­ни до Парижа, а згодом (у 1891 р.) переїхав до Женеви, де до кінця життя працював професором університету.

Протягом 1907—1911 рр. він прочитав три курси із загального мовознавства, які не мав на меті публікува­ти. Після смерті Соссюра його учні А. Сеше й ПІ. Бал лі в 1916 р. за своїми конспектами його лекцій видали «Курс загальної лінгвістики», в якому викладено ори­гінальне вчення їхнього вчителя, що знаменувало пере­ворот у мовознавстві. Дехто порівнює мовознавчу тео­рію Соссюра з відкриттям М. Коперника. Філософською основою лінгвістичної теорії Соссю­ра є соціологічне вчення Огюста Конта й Еміля Дюрк-гейма. У «Курсі загальної лінгвістики» простежуєть­ся вплив положень Конта (до речі, Конт уперше ввів термін соціологія), викладених у його «Курсі позитив­ної філософії» (1830—1842): положення про необхід­ність опису розглядуваних явищ без проникнення в їх­ню суть, а лише встановлюючи суто зовнішні зв'язки між ними, і положення про соціальну статику (стан су­спільства) та соціальну динаміку, що досліджує вплив моральних стимулів на перетворення світу. Близькими для Соссюра були деякі ідеї праці Дюрк-гейма «Метод соціології», зокрема визначення суспільства як «своєрідної психічної сутності, асоціації бага­тьох свідомостей» і виведений ним «закон примусу», згідно з яким кожен соціальний факт є примусовим (людині нав'язують певну поведінку).

Курс загальної лінгвістики» починається з визна­чення об'єкта мовознавства. Оскільки мова у звичай­ному розумінні цього слова є багатоликим явищем (фі­зичним, фізіологічним, психічним, соціальним, індивіду­альним тощо), то Соссюр уводить три важливі для його концепції терміни Іап£а§е «лінгвальна діяльність», Іапдие «мова» і рагоіе «мовлення». Лінгвальна діяль­ність — це все, що стосується мовного феномену. Мова — це соціальний аспект лінгвальної діяльності, зовніш­ній щодо індивіда. Це система взаємопов'язаних еле­ментів, обов'язкова для всіх членів певного колективу. Вона соціальна, нелінійна, має психічний характер. Мовлення — це лінгвальна діяльність мінус мова. Воно індивідуальне, лінійне, має фізичний характер (пов'яза­не з акустичним аспектом). Якщо мова є найважливі­шою (суттєвою) частиною лінгвальної діяльності, то мовлення є випадковим і побічним явищем. «Єдиним й істинним об'єктом лінгвістики є мова, розглянута в самій собі й для себе», — підсумовує вчений. Новизна соссюрівського положення не в самих по­няттях (поняття мови й мовлення знаходимо у працях Гумбольдта, Бодуена де Куртене та інших мовознав­ців), а в їх послідовному розмежуванні. Розмежування мови й мовлення ніби звузило об'єкт лінгвістики, але в той же час зробило його чіткішим і доступнішим для огляду й виявилося перспективним. Так, згодом на цьому розмежуванні було проведено демаркацію між фонологією і фонетикою.

Із названим положенням пов'язане розмежуван­ня Соссюром внутрішньої лінгвістики, тобто лінгвіс­тики власне мови, і зовнішньої лінгвістики, яка вивчає все, що є чужим організму мови, її системі. До зовніш­ньої лінгвістики належать «усі зв'язки, які можуть іс­нувати між історією мови й історією раси чи цивіліза­ції», «відношення, які існують між мовою і політичною історією», історія літературних мов і «все те, що має стосунок до географічного поширення мов та їх члену­вання на діалекти». По суті, висловлюється думка, протилежна концепції Школи «слів і речей» та лінгвіс­тичній географії, які намагались перебороти кризу від­ходом до зовнішньолінгвістичної проблематики. За переконанням Соссюра, все назване вище перебуває за межами власне мови, тобто системи чистих відношень: «немає такої необхідності знати умови, в яких розвива­ється та чи інша мова», оскільки «мова є системою, що підпорядковується своєму власному ладу».

Чи не головною заслугою Соссюра перед мовознав­ством є утвердження системного підходу до вивчення мови, наголошення на необхідності вивчення мови як системи, тобто вивчення того внутрішнього в мові, що визначає її суть як засобу комунікації. Властивості будь-якого мовного елемента визначаються шляхом зі­ставлення його з іншими елементами. Отже, несуттє­вою є природа мовної одиниці; важлива її протиставле-ність іншим одиницям. Так Соссюр уводить нове для лінгвістики поняття значеннєвості (цінності) як ре-ляційної властивості одиниць мови. Для пояснення цього поняття він наводить приклад зі сфери шахів: «Візьмемо коня: чи є він сам по собі елементом гри? Безумовно, ні, тому що у своїй чистій матеріальності поза займаним ним полем на дошці та іншими умова­ми гри він нічого для гравця не становить; він стає реа­льним і конкретним елементом у грі лише настільки, наскільки наділений значеннєвістю і з нею нерозривно пов'язаний [...]. Будь-який предмет, що не має з ним жодної подібності, може бути ототожнений із конем, як­що йому буде надано ту саму значеннєвість». У мові поняття значеннєвості Соссюр ілюструє та­ким прикладом: французьке слово тоиіоп за значен­ням збігається з англійським зНеер «баран», однак зна-ченнєвість у них різна, бо м'ясо з барана у французькій мові позначається тим самим словом, а в англійській мові (як і в українській) іншим словом — тиііоп «ба­ранина». Таким чином, за Соссюром, «мова є система, всі елементи якої утворюють ціле, а значеннєвість од­ного елемента виникає тільки з одночасної наявності інших». Через системний підхід Соссюр дійшов висно­вку, що «мова — це форма, а не субстанція». Цей висно­вок був оцінений неоднозначно.

Отже, мовна система ґрунтується на відношеннях. Серед відношень між елементами мовної системи Сос­сюр виділяє два типи: відношення, основані на лінійно­му характері мови, коли мовні елементи вишиковують­ся один за одним у потоці мовлення (синтагматичні), і відношення асоціативні (мовні одиниці асоціюються з іншими мовними одиницями в пам'яті). Згодом ос танні стали називати парадигматичними. Відповід­но до цих відношень Соссюр у науці про мову виокре­млює два розділи: теорію синтагм і теорію асоціацій. Основним принципом його теорії є вимога розглядати мову в напрямку «від відношень до одиниці».

Мова, за Соссюром, є не просто системою, а найва­жливішою знаковою системою. Під знаком він розу­міє двосторонню одиницю, що має вираження і зміст, притому «мовний знак пов'язує не річ і її назву, а по­няття й акустичний образ. Цей останній є [...] психіч­ним відображеням звучання, уявленням, яке ми отри­муємо про нього за допомогою наших органів чуттів». Дві сторони знака, які він називає відповідно позначува-льним і позначуваним, невіддільні одна від одної так само, як два боки аркуша паперу. Найважливішими властивостями знака є довільність (позначувальне і по-значуване не мають природного зв'язку) і лінійність (протяжність). Водночас Соссюр зазначає, що якщо сто­совно вираженого поняття позначувальне є вільно виб­раним, то щодо мовного колективу воно є не вільним, а нав'язаним. «Мові ніби кажуть: «Вибирай!», але тут же додають: «[...] ось той знак, а не інший!». У цій думці відчутний відгомін дюркгеймівського закону примусу.

Соссюр розмежовує два аспекти в мові і, відповідно, в мовознавстві: синхронію і діахронію. Синхронія — це вісь одночасовості, де розташовуються явища, які співіснують у мові, і де немає втручання часу. Діахро­нія — це вісь послідовності, де кожне окреме явище розміщується в історичному розвитку з усіма змінами. Відповідно він розрізняє дві лінгвістики: синхронічну й діахронічну. Подібне розрізнення існувало й до ньо­го. Так, скажімо, граматика Пор-Рояля була синхро­нічною. На важливість синхронічного вивчення мови вказував Бодуен де Куртене, тоді як представники по­рівняльно-історичного мовознавства досліджували мо­ву в діахронії. Однак Соссюр проводить це розрізнен­ня послідовно і надає йому значення методологічного принципу.

Зрівняння синхронічної лінгвістики з діахронічною на той час було сміливим кроком, бо описову (синхроні­чну) лінгвістику тоді вважали ненауковою, розглядали її як практичну дисципліну, яка надавалася для гімна­зій, а не для університетського професора. Соссюр, по суті, реабілітував синхронічну лінгвістику. «Лінгвісти­ка відводила надто велике місце історії, тепер їй

деться вернутися до статичної точки зору традиційної граматики, але вже сприйнятої в новому дусі, збагаченої новими прийомами й оновленої історичним методом, який, таким чином, непрямо допомагає краще усвідом­лювати стан мови». Ця цитата свідчить, що, по-перше, всупереч твердженням деяких радянських лінгвістів Соссюр не відриває синхронію від діахронії і не пропові­дує ахронію і, по-друге, в нього, як зауважує російський історик мовознавства В. М. Алпатов, «ідеться не просто про зрівняння двох лінгвістик, а про новий виток спіра­лі, про перехід на новий рівень до переважно синхронної лінгвістики».

Уведення протиставлення синхронії й діахронії ко­рінним чином змінило спрямованість лінгвістики XX ст., відкрило шлях до зосередження на синхронічній лінгві­стиці, яка відставала від діахронічної. Це допомогло лін­гвістиці вийти з кризи, в якій вона на той час опинилася.

Не можна погодитися лише з тезою Соссюра про системність синхронії і несистемність діахронії. Як по­казали дослідження нашого часу, зміни в мові мають системний характер, тому нині практикується систем­ний підхід і до діахронічного аспекту мови.

Отже, внесок Ф. де Соссюра у мовознавство істот­ний. Він порушив нові проблеми, деякі вперше чітко сформулював, деякі переконливо розв'язав, а деякі з них «закрив» на певний час. Він також визначив коло першочергових завдань мовознавства, спрямованих на розкриття специфіки мови та її структури. Однак най­більша заслуга Соссюра в тому, що він змінив наукову парадигму. Хоча подібні ідеї уже простежувалися у працях Фортунатова, Бодуена де Куртене, Крушевського, але Соссюр нові ідеї сформулював найчіткіше, привів їх у струнку систему, через що його вплив на подальший розвиток мовознавства є найвагомішим.

Відштовхуючись від різних положень Соссюра, мо­жна прийти до різних поглядів на мову і, відповідно, до різних теорій. На основі вчення Соссюра в мовознавст­ві виникло три течії.

Перша течія — Женевська школа. До неї належа­ли мовознавці, які тією чи іншою мірою розвивали кон­цепцію Соссюра загалом. Головними представниками цієї школи є А. Сеше і ПІ. Баллі.

Альберт Сеше (1870—1946) у праці «Три соссюрів-ські лінгвістики» (1940) підтримує соссюрівське розріз­нення мови і мовлення, значеннєвості і значення, асоціативних і синтагматичних відношень тощо, але виді­ляє не дві, як Соссюр, а три лінгвістики — синхронічну, діахронічну і «лінгвістику організованого мовлення». Виокремлення лінгвістики мовлення — найоригіналь-ніша частина його концепції. До лінгвістики мовлення він відносить усі питання, пов'язані з функціонуван­ням мови. Якщо синхронічна лінгвістика вивчає зна-ченнєвість, то лінгвістика мовлення — субстанціональні характеристики мовних одиниць. Тільки лінгвістика мовлення має безпосередній зв'язок із реальною дійсні­стю. Таким чином, Сепіє вийшов за межі «мови, роз­глядуваної в самій собі і для себе», вивчав проблеми не лише мовної структури, а й мовного функціонування. Досліджував учений ще взаємодію індивідуального та соціального в мові, результати чого викладені в праці «Програма і методи теоретичної лінгвістики. Психоло­гія мови» (1908).

Шарль Баллі (1865—1947) — автор відомих кни­жок «Французька стилістика» (1909) й «Загальна лін­гвістика і питання французької мови» (1932). У своїх працях він розвиває й уточнює ідеї Соссюра. Зокрема, наголошує на необхідності системного синхронічного підходу до мови, зберігає соссюрівське розмежування синхронії й діахронії, приймає його розуміння мови як системи чистих відношень і дихотомію мови й мо­влення, але не обмежується рамками внутрішньої лінгвістики, опрацьовуючи функціональний підхід до мови, тобто вивчаючи лінгвістику мовлення. Йому належить багато оригінальних ідей, які ввійшли в лінгвістику. Це передусім сформульовані ним теорія висловлення (виділення в реченні диктуму, тобто «ви­раження судження про факт», і модусу — «різних від­тінків почуття чи волі») і теорія функціональної транспозиції (перехід одиниць мови на основі їх функ­ції з одного класу до іншого); уведення поняття акту­алізації (мовні одиниці існують віртуально, потенцій­но й актуалізуються, тобто реалізуються, набуваючи конкретного значення, у мовленні). Баллі один із пер­ших визначив мету і завдання стилістики, виділив фразеологію як окрему лінгвістичну дисципліну, здій­снив класифікацію фразеологізмів, яка стала загаль­ноприйнятою.

Друга течія представлена мовознавцями А. Мейє, Ж. Вандрієсом та ін., які сприйняли соціологічні еле­менти вчення Соссюра й розвивали соціологічний напрям у лінгвістиці, намагаючись поєднати його з прин­ципами порівняльно-історичного мовознавства.

Антуан Мейє (1866—1936), якого вважають гла­вою французької соціологічної школи, — автор 24 книжок і 540 статей, найвідомішими серед яких є «Вступ до порівняльного вивчення індоєвропейських мов» (1903), «Порівняльний метод в історичному мово­знавстві» (1925), «Спільнослов'янська мова» (1934). Як і Соссюр, він акцентував на соціальному характері мо­ви: «Мова існує лише остільки, оскільки є суспільство, і людське суспільство не може існувати без мови». У «Вступі до порівняльно-історичного мовознавства» Мейє аналізує соціальні чинники, які впливають на функ­ціонування, розвиток і долю мови. Будучи прихиль­ником учення Соссюра, він, однак, не поділяв різкого розмежування синхронії й діахронії і не прийняв тези про те, що мовознавці повинні зосереджувати увагу го­ловно на внутрішній лінгвістиці. Доречно зауважити, що Мейє у своїх працях розглядав також питання роз­витку української мови і був іноземним членом Ака­демії наук України з 1924 р.

Жозеф Вандрієс (1875—1960) у праці «Мова» (1921), що є нарисом порівняльно-історичного мовознавства, значну увагу приділяв соціальному функціонуванню мови і соціальним причинам мовних змін. Мову трак­тував як суспільне явище, символ і захист групової єд­ності, засіб консолідації етносу. Уперше порушив проб­леми мовної норми і прогресу в мові, які розв'язував із соціального погляду. Із соссюрівського вчення сприй­няв знакову теорію мови, однак не дотримувався суворо­го розмежування синхронії й діахронії, внутрішньої й зовнішньої лінгвістики.

Третю течію сформували вчені, які скористалися положеннями Соссюра про системність мови і створили нову наукову парадигму в мовознавстві — структура­лізм.