Джерела фінансування інвестиційних проектів

Інвестиційна діяльність підприємства в усіх її формах здійснюється за рахунок усіх можливих джерел. У фахових працях джерела формування інвестиційних ресурсів класифікують за різними ознаками. Так, виділяють три основні групи: власні, залучені та позикові інвестиційні ресурси.

До власних ресурсів відносять:

§ нерозподілений прибуток;

§ амортизація;

§ сальдо позареалізаційних доходів;

§ виторг від списання надходжень активів;

§ статутний фонд.

Позикові ресурси, залучені підприємством у інвестиційну діяльність представлені:

§ довгостроковим банківським кредитом;

§ цільовим державним кредитом.

Залучені ресурси формуються шляхом:

§ емісії підприємством цінних паперів власного боргу;

§ залучення прямих інвестицій;

§ державних субсидій.

Розглянемо детальніше джерела формування інвестиційних ресурсів підприємства, найчастіше застосовувані у вітчизняній практиці.

Чистий прибуток — частина загального прибутку підприємства, яка залишається у розпорядженні підприємства після сплати до бюд­жету податків та відрахувань, сплати штрафних санкцій тощо. Прибуток - головна форма чистого доходу підприємств, що виражає вар­тість доданого продукту. Його величина виступає як частина грошової ви­ручки, яка становить різницю між реалізаційною ціною продукції (робіт, по­слуг) та її повною собівартістю. Після виплати податків та інших платежів з прибутку до бюджету в підприємств залишається чистий прибуток. Частину його можна направляти на капітальні вкладення виробничого та соціального характеру, а також на природоохоронні заходи. Ця частина прибутку може використовуватись на інвестиції у складі фонду нагромадження або іншого фонду аналогічного призначення, утворюваного на підприємстві. Політика розподілу чистого прибутку підприємства базується на об­раній ним стратегії економічного розвитку.

До джерел власних ресурсів підприємства належать амортизаційні відрахування як складова частина фонду відшкодування. Амортизаційні відрахування відображають у грошовій формі вартість зносу основних фондів. Розглядаючи амортизаційні відрахування у контексті валового са­мофінансування, їх можна прирівнювати до валового прибутку, адже амортизаційні відрахування є відшкодованими раніше витраченими прибутками підприємства на створення і придбання необоротних активів, які амортизуються. Прискорена амортизація є важливим власним джерелом інвестицій і стимулом інвестування. Однак нерівномірне списання зносу означає, що підприємство бере в борг у самого себе, інвестує кошти майбутніх періодів.

Власні джерела інвестицій підприємства, у порівнянні із залуче­ними та позиковими, характеризуються простотою і швидкістю залу­чення, високою віддачею за критерієм норми прибутковості капіталу (не вимагають сплати позикового відсотка в будь-яких його формах). Використання власних ресурсів істотно знижує ризик неплатоспро­можності й банкрутства підприємства і при цьому управління цілком зберігається в руках його засновників.

Разом з тим власні джерела обмежені, а тому не дають змоги значно роз­ширити інвестиційну діяльність за сприятливої кон'юнктури ринку. Недостатність зовнішнього контролю за ефективністю використання власних інвестиційних ресурсів при некваліфікованому управлінні ними може призвести до важких фінансових наслідків для підприємства.

Таким чином, мова йде про формування і використання грошо­вого потоку підприємства, отриманого від виконання господарської та іншої діяльності, а також фінансових ресурсів, які прирівнюються до власних.

Основним джерелом позичених підприємством під інвестиційні цілі ресурсів, незважаючи на кризові явища у національному банківському секторі, залишається банківське кредитування. Банк як учасник проектного фінансування може виконувати різні функції: кредитора, інвестора, агента, гаранта.

Банк та інші учасники проекту розподіляють між собою відповідальність за реалізацію проекту, що підтверджується часткою інвестиційного ризику, яку бере на себе та чи інша сторона. В зв'язку з цим розрізняють декілька типів проектного фінансування:

§ без регресу на позичальника;

§ з частковим регресом на позичальника;

§ з повним регресом на позичальника;

§ на консорціумних засадах.

Регрес - це право кредитора пред'являти фінансові вимоги до позичаль­ника. Це право робить неможливим припинення інвестиційного проекту. Право регресу регламентує відносини серед суб'єктів інвестиційного проце­су. Збільшення (посилення) регресу призводить до погіршення коефіцієнта боргу, його покриття і відповідно до зменшення забезпеченості боргу. Поси­лення регресу підвищує інвестиційні ризики з боку позичальника і відповід­но зменшує вартість позички.

Фінансування без регресу на позичальника зумовлює покладення всієї відповідальності за реалізацію проекту на фінансово-кредитну організацію.

Банк бере на себе всі інвестиційні ризики та відмовляється від будь-яких зворотних вимог (регресу) з приводу розподілу відповідальності.

Генерування грошових потоків звичайно починається після введення об'єк­та в експлуатацію. Позитивні грошові потоки відповідають графіку погашення боргу та виплати нарахованих відсотків. Кредитору видається гарантія. В свою чергу інші суб'єкти інвестиційного проекту (інвестори, менеджери проекту або виконавці робіт) гарантують своєчасне введення проекту в експлуатацію, вихід на проектну потужність та додержання кошторису.

Фінансування без регресу на позичальника застосовується досить рідко. Вартість такого фінансування для позичальника є дуже високою: крім високої банківської процентної ставки, він ще несе витрати з консалтингу, інжинірингу, експертизи тощо. При цьому, позичальник змушений погоджуватись на цей тип фінансування через відсутність інших джерел.

Фінансування з частковим регресом на постачальника зумовлює пари­тетний розподіл ризиків між учасниками проекту. Всі учасники беруть на себе відповідальність за ризики, які виникають у результаті їх діяльності: замовни­ки - за виділення ділянки під будівництво, вчасне надання проектно-кошто­рисної документації, деяких видів обладнання та матеріалів; підрядники - за вчасне введення об'єкта в експлуатацію з відповідною якістю та дотриман­ням кошторису; постачальники обладнання - за своєчасність, якість та комп­лектність поставок; кредитори - за вчасність надання фінансових ресурсів, дотримання платіжної та розрахункової дисципліни. Вартість фінансування такого типу є відносно невеликою, що можна пояснити його широким розповсюдженням. За певних умов таке фі­нансування здійснюється поза балансом діючого підприємства позичальника, проте частіше позичальник гарантує свої обов'язки часткою активів.

Фінансування з повним регресом на позичальника дає змогу оформити фінансування у стислі строки. Цей тип фінансування застосову­ється для проектів, які мають державне значення, здійснюються під його га­рантію або за його підтримкою. До цих проектів належать проекти розвитку пріоритетних галузей, регіонів, виробничої та соціальної інфраструктури тощо. Реалізуючи такі проекти, позичальник, крім потоків готівки, вико­ристовує інші джерела для погашення боргу. Слід відзначити, що цей тип фінансування найбільш прийнятний для економіки України, яка має гостру необхідність в активізації інвестиційної діяльності.

Фінансування на консорціумнних засадах здійснюється за схемою, яка базується на згоді між учасниками проекту щодо створення (будівництва) підприємства, його акціонуванні або корпоратизації та експлуатації власниками на пайових умовах. Звичайно за умовами консорціуму банк або декілька банків конвертують боргові зобов'я­зання в акції позичальника. Власниками проекту стають також підрядники, страхові компанії тощо.

Систематизуючи джерела інвестиційних ресурсів підприємства, виділяють методи фінансування інвестицій підприємства, а саме:

§ самофінансування;

§ акціонування;

§ кредитування;

§ лізинг та селенг;

§ комбіновані методи.

У західних країнах в останні роки, крім традиційних способів залучення інвестиційних ресурсів як акціонування, боргове фінансу­вання, кредитування, оренда тощо, з'явилися нові, такі, як франчайзинг, лі­зинг, форфейтинг, венчурне фінансування, селенг тощо.

Розрізняють також валове і чисте самофінансування. Основними складовими валового самофінансування є частина прибутку, яка залишається у розпорядженні підприємства на умовах власності або повного господарського відання (чисте самофінансуван­ня), і амортизаційні відрахування.

Акціонування є найбільш розповсюдженим способом залучення капіта­лу на інвестиційній (початковій) стадії проекту. Залучається капітал шляхом емісії простих та привілейованих акцій, що розміщуються серед юридичних та фізичних осіб.

Залучення капіталу шляхом банківського кредитування дає змогу підпри­ємству придбати основні (капітальні) активи. Висока вартість та довгі строки служби таких активів змушують підприємства створювати довготерміновий чи середньотерміновий борг. Період погашення довготермінової позички у розвинутих країнах звичайно складає 5-7 років. За кордоном довготермінові позички на придбання основних активів надають також інші фінансово-кре­дитні установи (іпотечні компанії, пенсійні фонди, страхові компанії тощо). Як правило, чим більший термін кредиту, тим менше шансів отримати його у банку, в зв'язку з чим позичальники змушені користуватися послугами ін­ших фінансових закладів, де вартість позики звичайно вища.

Середньотермінові позики менш ризиковані для банків та їх вартість звичайно менша. Для них може застосовуватися базова процентна ставка чи трохи вища базової. Середньотермінові позики використовуються також для придбання капітальних активів, але можуть також використовуватися для збільшення оборотного капіталу.

Короткотермінові позички (звичайно терміном до 1 року) використову­ються на задоволення незапланованих потреб. Звичайно це поновлювальні кредити для збільшення оборотного капіталу. Але можуть бути також позич­ки під рахунки дебіторів чи позички під товарно-матеріальні запаси.

Інвестиційний селенг є однією з нових форм залучення інвестиційних ресурсів. Це специфічна форма зобов'язання, що складається з передачі власником (юридичними або фізичними особами) прав з користування та розпорядження його майном за відповідну плату. Таким майном мо­жуть бути будинки, споруди, сировина й матеріали, цінні папери, а та­кож продукти інтелектуальної та творчої прані. У зарубіжній практиці селенг — один з найважливіших інструментів фінансування інвестицій у різноманітних сферах бізнесу.

Лізинг — це довгострокова оренда машин, устаткування, транспорт­них засобів, а також споруд виробничого характеру. Лізинг відрізняється від оренди, оскільки на відміну від орендаря, лізингоотримувач отримує об'єкт у довгострокове користування та виконує обов'язки покупця, пов'язані з правом власності: сплата за майно, відшкодуван­ня збитків від випадкової втрати майна, його страхування й технічне обслуговування, ремонт. Однак власником майна у цьому випадку за­лишається лізингодавець.

Лізинг та селенг використовуються за нестачі власних ресурсів для здійснення операцій із реального інвестування, а також при інвестиціях у реальні проекти з невеликим періодом експлуатації чи з високим ступенем змі­ни технології.

У випадку, коли наведені вище методи формування інвестиційної ресурсної бази підприємства поєднуються, говорять про застосування комбінованого методу.

Отже, вибір підприємством методу фінансування власних інвестиційних проектів визначається низкою чинників як вартість проекту, сфера його реалізації, терміни інвестування та дохідність інвестиційних операцій. На вибір методу залучення інвестиційних ресурсів впливають і внутрішні чинники, такі як власні можливості підприємства, його фінансовий стан, репутація тощо.