Основні способи протидії загрозам, реагування на виклики та керування ризиками в сфері інформаційних відносин.

Говорити про цю проблему, за нашого погляду, доцільно, незважаючи на те, що останні два роки поняття «цензура» фактично зникло з політичних дискусій. Адже високий рівень залежності журналістів і самих ЗМІ від грошедавців може супроводжуватися так званою внутрішньою цензурою.

Отже, перша хвиля масової і водночас специфічної офіційної цензури, як слушно відзначали учасники фахової дискусії „Політична цензура в Україні: наслідки запровадження та засоби протидії” (28 січня 2003 року), прийшлася на період парламентських виборів 2002 року.

Українські науковці, опозиційні політики, демократичні парламентарії, журналісти і просто помірковані люди чітко визначили особливості тогочасної української цензури у повній відповідності з міжнародним правом і, що дуже важливо, у контексті проголошеного європейського вибору. Вони заявляли і переконливо аргументували, що цензура в Україні була одним з найсерйозніших бар’єрів на шляху оптимізації процесу входження в європейський інформаційний простір на правах партнерства і рівності.

Фактично наявність цензури в Україні на тлі тверджень про причетність вищих представників державно-політичного істеблішменту до корупції і скандалів кримінального забарвлення призводила до того, що Україну подекуди в інформаційному просторі європейських країн, США і Канади почали відносити до претендентів на участь у сумнівному колі держав-парій.

Що стосується власне цензури як формалізованого бар’єру на шляху до ефективної політики входження в європейський інформаційний простір, то, за аргументованими висновками учасників дискусії, вона в Україні:

· Носила політичний характер і спрямована передовсім проти політичної опозиції.

· Її головним організатором виступала президентська адміністрація.

· Український варіант цензурування не був формалізований у формі законів чи постанов уряду, відсутні спеціальні структури для її організації і здійснення: право підмінялося самочинними „темниками”, які готувалися на замовлення АПУ.

Три чверті населення України, за даними соціологів, вважали доконаним фактом наявність цензури в Україні, а тим часом представник президентської адміністрації говорив, що «некоректно звертатися до непрофесійної аудиторії з професійним запитанням», а тому, мовляв, у такий спосіб цензуру підтвердити чи заперечити не можна. Сьогодні новій владі доцільно розробити і законодавчо забезпечити неможливість реставрації будь-яких форм цензури в нашій державі. З іншого боку, самі журналісти мають виступити ініціаторами таких дій.

З метою організації протидії "комп'ютерному тероризму", в тому числі поширенню через глобальні та національні мережі зв'язку ідеології тероризму, пропаганди насильства, війни і геноциду Постановою Кабінету Міністрів України від 14 грудня 2001 р. було розроблено із урахуванням рекомендацій Парламентської Асамблеї Ради Європи заходи щодо боротьби з міжнародним тероризмом. Вони передбачали проекти Законів України:

· "Про моніторинг телекомунікацій",

· "Про захист інформації в мережах передачі даних",

· "Про регулювання українського сегменту мережі Інтернет".

Однак, спроби силових структур (зокрема, - Служби безпеки України) напрацювати проекти відповідного законодавства та провести ці законопроекти в Верховній Раді наштовхнулися із-за низки об’єктивних та суб’єктивних причин на опір тих народних депутатів, які вбачали у цьому законодавстві замах на невід’ємні свободи та права людини, хоча, радше, керувалися інтересами лобіювання партикулярних інтересів [69].

Щодо хакерства і комп'ютерного "піратства", то це ті проблеми, від невирішеності яких насамперед страждають український внутрішній ринок й виробники вітчизняного "софтверу" (програмного забезпечення). На українському внутрішньому ринку до 2003 р. були майже відсутні вітчизняні програмні продукти легального виробництва, тобто цей ринок був майже на 90 відсотків піратським.

Внаслідок цього зникала мотивація до підприємництва в цій сфері, стрімко падала кількість професійних програмістів, ця професія втрачала престижність, а виробники комп’ютерних програм "опускалися" нижче корпоративного рівня, працюючи на рівні напівкустарному. А це було серйозним викликом національній інформаційній безпеці і перспективам входження України до глобального інформаційного суспільства. Проте, впродовж останніх 2-3 років вживаються рішучі заходи законотворчого й правоохоронного змісту протидії такому злу як “піратство”, до яких залучена й громадськість.

Зокрема, створена у 2003 р. Асоціація українських виробників програмного забезпечення позитивно вплинула на розв'язання проблеми комп'ютерного піратства через професійну підтримку зусиль влади. Асоціація ухвалила своєрідний Кодекс честі, відповідно до якого її учасники зобов'язалися:

 не купувати і не використовувати неліцензійні програмні продукти;

 не виготовляти й не поширювати неліцензійні копії програмних продуктів;

 не продавати комп'ютерів з нелегальним програмним забезпеченням;

 використовувати таке забезпечення тільки відповідно до норм ліцензійної угоди.

Заходи, спрямовані на формування позитивного іміджу, включають: безпосереднє централізоване розповсюдження фактичної, статистичної та довідкової інформації про Україну, організація поїздок представників іноземних держав (співробітників наукових та парламентських структур, неурядових організацій), міжнародних організацій, іноземних ЗМІ, встановлення постійних контактів із впливовими політиками, політологами, представниками ЗМІ в країнах світу тощо. Для підвищення ефективності заходів з формування позитивного іміджу України як важливий засіб поширення інформації про державу використовуються сучасні інформаційні технології, перш за все мережа Інтернет.

Центральне місце в реалізації таких заходів, спрямованих на формування та закріплення позитивного міжнародного іміджу України, займає Міністерство закордонних справ України, активно долучаються до цього процесу Кабінет Міністрів, Верховна Рада та інші державні органи України, а також неурядові організації. Особливу роль у формуванні міжнародного іміджу України відіграють ЗМІ та незалежні, недержавні українські дослідницькі центри та інститути, повідомлення та матеріали яких виступають одним з основних джерел інформації про Україну для зовнішнього світу [75; 89; 90; 91; 92; 93; 94; 95; 105].