Проблема правового забезпечення функціонування інтернет-ресурсів в Україні.

На сьогодні Інтернет-ресурси включають понад 10 млрд. документів, а темпи зростання Всесвітньої мережі перевищують 7 млн. нових сторінок на добу. На початок 2005 р. кількість веб-сайтів в Інтернеті досягла 60 млн., а темпи зростання їх кількості перевищують 1,7 млн. на місяць[1].

Звичайно ж ці тенденції інформатизації охопили і сферу освіти, яка по своїй суті має інформаційну природу і для забезпечення якості має іти в ногу з часом. До освітньої інформації постійно звертається біля чверті всіх користувачів Рунету і близько третини з них вважають, що освітніх Інтернет-ресурсів явно не вистачає Опитування студентів п’яти вузів м. Суми в 2010 році показали, що в освітньому процесі понад 90% студентів використовують інформацію з мережі Інтернет, а 57% виявили зацікавленість формами дистанційної та додаткової освіти з використанням Інтернету. Саме тому проблема правового забезпечення освітніх сайтів є досить актуальною.

Питання проблем правового регулювання Інтернет-простору в Україні присвячені роботи Афанасьєвої К.О., Базилевича В.Д., Вовк О.Б., Кашуби Г., Копанєвої В., Осадчого В.В., Якушева В.С. та інших. Проте правові проблеми функціонування освітніх інтернет-ресурсів є недостатньо дослідженими, оскільки на них іноді автоматично поширюють класичні норми права інтелектуальної власності та ототожнюють з системою дистанційної освіти, проте ця проблема потребує індивідуального вирішення.

Донедавна на сайті пошукової системи Yandex був представлений графік росту російського сегмента мережі Інтернет по 2002 рік (рис.1), де верхня лінія - обсяг текстів, середня - кількість унікальних серверів, а нижня - кількість унікальних сторінок (документів). Як видно із рисунка, обсяг матеріалів у мережі (верхня лінія) стрімко росте, а їхня розмаїтість (зелена лінія) ні, тобто Інтернет розростається не за рахунок нової інформації, а за рахунок активного розмноження наявної, тобто ті самі матеріали багаторазово копіюються по сайтах, що неможливо без порушень авторського права[9].

Опитування викладачів, які здійснювали розробку курсів для системи дистанційного навчання Сумського державного університету (http://dl.sumdu. edu.ua) засвідчили, що розроблені курси згодом потрапили до мережі і стали доступними для вільного доступу, хоча для їх розробки викладачі отримували дозволи на використання матеріалів у інших авторів, серед яких були навіть міжнародні організації.

У зв'язку з необхідністю забезпечення повноти, якості та соціальної значимості відповідних інформаційних ресурсів для цілей освіти творці ресурсів мають гостру необхідність включення до складу порталів об'єктів авторського права, права на які належать правовласникам, які не залучені в сферу робіт зі створення ресурсу. Зазначене закономірне прагнення породжує масові порушення виключних прав правовласників. Виникає колізія між обов'язковою вимогою дотримання законодавства та корисністю і необхідністю, які виражені у формі забезпечення підтримки освітнього процесу[7]. Законодавство про освітні ресурси має знайти баланс між суспільними інтересами та авторським правом використавши передовий інноваційний досвід, оскільки класичні норми права не підходять для Інтернету, і саме держава має забезпечити цей баланс.

Феномен інтелектуальної власності в мережі Інтернет - це комплекс відносин, який повинен будуватися на основі саме системи договірних зобов'язань[8], яка в правовому змісті має бути суттєво вдосконаленою. Економічна складова відносин суб'єктів та об'єктів простору Інтернету полягає в праві володіти і розпоряджатися інтелектуальним капіталом, який являє собою інформаційні ресурси, розміщені в Мережі. Цей вид власності має потребу в чіткому визначенні і нормативному оформленні.

Електронні засоби захищені від піратства, однак це ніяк не стосується інформації, яка розміщується в Інтернеті, адже ця інформація, особливо стосовно науки та освіти, також відноситься до інтелектуальної власності. На даний час переважна більшість курсів дистанційного навчання закриті, тобто показані лише демоверсії, по яких часом неможливо судити про їх якість[6]. Відкриті курси, статті, книги часто використовуються без посилань. Швидке вирішення даної проблеми не очікується, але вирішувати її необхідно, бо від її вирішення безпосередньо залежить поширення навчально-освітньої інформації в Інтернет-просторі, якість створюваних і використовуваних освітніх продуктів.

Згідно із Законом України «Про авторське право і суміжні права» під опублікуванням розуміється «випуск твору в обіг» для задоволення «розумних потреб публіки», а також надання доступу до твору через електронні системи інформації. За нормативними документами, матеріали, що містяться в електронних ресурсах, включаючи віддалені електронні ресурси, вважаються опублікованими навіть за відсутності повних вихідних даних[5].

На сьогодні серед дослідників не склалося єдиної думки щодо вирішення зазначених проблем. Можна виокремити три підходи до розв'язання проблем охорони та захисту інтелектуальної власності в мережі Інтернет[2]:

1. охорона прав на об'єкти інтелектуальної власності в Інтернеті є недоцільною, оскільки інформація за своєю сутністю радикально відрізняється від традиційних благ. На думку прихильників цієї позиції, процес поширення інтелектуальних продуктів через мережу Інтернет не піддається контролю та регламентації, відтак все більшого значення набуває система безкоштовного розповсюдження програмного забезпечення з подальшим платним обслуговуванням та надаванням різного роду інформаційних послуг;

2. охорона прав на об'єкти інтелектуальної власності в Інтернеті традиційними способами неможлива, відтак виникає об'єктивна необхідність у створенні нового інституційного середовища у цій сфері. Наголошуючи та тому, що власність взагалі втрачає будь-яке значення в інформаційному суспільстві (суспільстві знань), західні дослідники стверджують, що на відміну від традиційного суспільства, у якому гарантією захисту виступало право, в інформаційній економіці цю роль відіграють моральні норми. Прихильники підходу звертають увагу на зміни у людській психології, системі мотивацій, та акцентують увагу на виникненні нової "інформаційної" моралі, в якій доступ до інформації отримує етичне значення. Відтак особистість виявляє зацікавленість не лише у власних знаннях, а і у доступі до цих знань суспільства;

3. охорона прав на об'єкти інтелектуальної власності необхідна, її можна здійснювати традиційними способами, шляхом внесення необхідних змін у національне та міжнародне законодавство.

Дана дискусія є можливою, проте, виходячи з діючого законодавства та міжнародних угод, критерії інтелектуальної власності є обов’язковими для всіх типів ресурсів (Договір ВОІВ “Про авторське право”), а відсутність правового регулювання такого суспільного інституту як Інтернет, без сумніву, ставить під загрозу цілий ряд сформованих у цій сфері відносин, незважаючи на те, що інші галузі права (право інтелектуальної власності) непрямо регулюють різні аспекти цих правовідносин, назріла необхідність у прийнятті профільного закону, в якому Україна має обрати власну модель регулювання цієї сфери.

В законодавстві України навіть немає визначення поняття «сайт», а для функціонування освітніх сайтів та надання їм окремого статусу необхідним є профільне визначення. Прийняття відповідного Закону легалізує правову сторону сегмента інтернет-ресурсів та бібліотек, котрий за останні роки набув значної популярності.

Наразі в Інтернет-сегменті СНД можна знайти все менше освітніх програм з безкоштовним доступом, які можуть надавати певні документи про навчання, що обумовлено врахуванням майнового аспекту авторського права, тобто відбувається одержання винагороди за створення освітньої програми: для використання матеріалів повинна бути отримана згода і власникові авторських прав (авторові, його спадкоємцеві або іншому правонаступникові(ам)) повинна бути виплачена винагорода. Будь-який дослідник з впевненістю скаже, що пошук іноземних джерел (статей, звітів тощо) у більшості випадків супроводжується платним доступом, який, на думку окремих дослідників, стримує прогрес, а з іншої сторони – слугує стимулом для авторів. Проте цей факт найбільш поширений саме у тих країнах, які відмовилися від спеціалізованого законодавства про Інтернет, тобто комерційний аспект та висока правова культура авторів послужили ефективною основою захисту прав.

Захист авторських прав передбачає можливість підвищення правої культури самих авторів, які іноді не мають відповідних документів, які підтверджують факт авторства та не знають як захистити свої права.

Необхідність розробки профільного Закону обумовлено тим, що вітчизняна судова практика ще не адаптувалася до інформаційного суспільства. Так основними проблемами при стягненні збитку в суді за незаконне розміщення електронної книги, є наступні [3]:

§ виявлення порушника, включаючи його ім'я і адресу, а в деяких випадках має бути виявлений саме перший порушник, той, на якого посилаються інші. Це необхідно для визначення, до кого буде пред'являтися позов і у який суд;

§ оформлення доказів порушення: суди "не вміють" працювати з електронними доказами, отже підтвердити факт порушення авторських прав можна лише надавши відповідний письмовий або речовинний доказ, що зробити в рамках українського законодавства наразі практично неможливо;

§ підтвердження авторства: треба, у першу чергу, виходити із презумпції авторства, що передбачає, що автором є особа, зазначене як автор твору. При подачі позовної заяви позивач повинен підтвердити документально, що саме він зазначений як автор, іноді враховуючи фактор «деперсоналізації» автора твору.

Правове регулювання освітніх Інтернет-ресурсів не можна розглядати окремо від загальноправового регулювання Інтернету та інтелектуальної власності. На нашу думку, варто зробити виняток для ресурсів освітніх цілей з метою забезпечення доступу до інформації. Автори[3] зазначають, що наразі згідно ч. 2 ст. 1107 Цивільного кодексу України договір про розпорядження правами інтелектуальної власності має мати письмову форму, що для Інтернету є обмежувальним фактором. У випадку порушення цієї вимоги договір вважається нікчемним. При цьому, згідно зі ст. 207 Кодексу, угода вважається укладеною в письмовій формі, якщо її зміст закріплений в одному або декількох документах, листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Угода вважається укладеною в письмовій формі, якщо вона підписана сторонами. Таким чином, простим натисканням на кнопку "Згоден з умовами поширення контенту" на веб-сайті користувач ні до чого себе не зобов'язує. Іноземний досвід не діє, оскільки у вітчизняному законодавстві відсутні норми, які б виключали з охорони правомірно опубліковані твори.

Одним з напрямів вирішення проблем освітніх ресурсів є перехід від заборонної парадигми класичного авторського права до дозвільної системи поширення знань в інформаційному просторі з врахуванням некомерційних прав власників[5]. До неї відноситься практика «відкритого контенту», під яким маються на увазі будь-які інтелектуальні продукти (текстові документи, мультимедійні матеріали, комп'ютерні програми), які представлені в Інтернеті та припускають їх вільне копіювання та використання за умов посилання на автора інформації. Інтернет-інформація належить до «відкритого контенту», у разі якщо вона знаходиться у відкритому доступі, а також її захищено однією з публічних ліцензій (GNU Open Public Licence) або ліцензіями Creative Commons, що вирішує питання її розповсюдження та використання. Цим терміном позначають все, що знаходиться в цифровому вигляді, але не є програмним забезпеченням (тексти, картинки, музику, відео та їх комбінації).

Необхідним є розробка спеціального договору для ресурсів освітнього типу, який буде носити спрощений характер порівняно з процедурою реєстрації на кшталт процедури самоархівування, коли автор сам додає ресурс (приклад - база даних SHERPA/RoMEO). У дослідженні В. Копанєвої[5] наведено інші численні приклади іноземного досвіду організації інформаційних ресурсів Інтернету. Проте дані напрями в контексті України потребують удосконалення регулювання електронного підпису та механізмів виплати винагороди.

В контексті правого забезпечення освітніх ресурсів їх варто розглядати інтегровано з електронними бібліотеками та автоматизованими бібліотечними інформаційними системами з метою зняття правових обмежень вільного доступу до творів, виражених у цифровій формі[4].

Закон «Про авторське та суміжні права» дозволяє без згоди автора або іншої особи, яка має авторське право, репрографічне відтворення одного примірника твору бібліотеками та архівами, діяльність яких не спрямована прямо або опосередковано на одержання прибутку, за певних умов (перелік у ст. 22 Закону). Проте Закон забороняє відтворення в електронній формі. В Росії вихід з даної ситуації був знайдений шляхом локалізації доступу (в приміщеннях бібліотек). Дана проблема знайшла відображення в Договорах з авторського права та з виконання і фонограм (Інтернет-договори ВОІВ 1996 р.). Відповідно до Договору з авторського права, автори літературних та художніх творів володіють виключними правами дозволяти будь-яке сповіщення своїх творів до загального відома, в тому числі шляхом доступу до цих творів з будь-якого місця, в будь-який час, за власним вибором представників публіки. Згідно з досягнутими домовленостями країни можуть переносити та відповідно поширювати на цифрове середовище обмеження та винятки, прийняті відповідно до Бернської конвенції.

Крім того, аналіз інформаційної структури будь-якого освітнього порталу дозволяє помітити, що основу його контенту становлять метаописи документів, персоналій, організацій і конференцій, пов'язані із предметним та географічним рубрикаторами. Дане поєднання дозволить суттєво підвищити ефективність ресурсу та дати правову основу функціонування. А сам доступ до електронних видань (на розміщення яких не отримана згода автора) можливий лише із приміщень бібліотек, що закриває шлях таких матеріалів на портали.

В Росії розроблено стандарт «Метадані інформаційних освітніх ресурсів для інтернет-каталогів»[10], який встановлює загальні вимоги до метаопису (характеристика даних) освітніх інформаційних ресурсів, до яких віднесено підручники, навчальні посібники, задачники, довідники, учбово-методичні матеріали, колекції ілюстрацій і т.д., призначених для інформаційної підтримки освітньої діяльності в установах всіх рівнів освіти і форм навчання. Передбачається, що інформація розміщена на інтернет-сайтах, поширюються на CD/DVD носіях або у формі друкованої продукції. Метаописи призначені для використання в каталогах системи освітніх інтернет-порталів та в інших інформаційно-пошукових системах. Як основу стандарту метаопису інформаційних ресурсів приймається стандарт по Метаданим навчальних об'єктів - Learnіng Object Metadata (LOM), розроблений Комітетом зі стандартизації навчальних технологій (LTSC) Інституту інженерів з електротехніки та електроніки (ІEEE), і специфікації ІMS "Метадані навчальних ресурсів" (ІMS Learnіng Resource Meta-data Specіfіcatіon Versіon 1.2.1 Fіnal Release 1.10.2001).

В цьому контексті доцільним буде розробити відповідний стандарт та методичні рекомендації щодо створення та адміністрування сайтів освітнього профілю і в Україні. Для реєстрації освітніх сайтів доцільно створити спеціальний орган або надати існуючим нові повноваження. При розробці законодавства про освітні ресурси необхідно враховувати критерії національної інформаційної безпеки, оскільки при навчальному процесі можуть бути використані елементи технологій, які, враховуючи сучасний стан з патентуванням в Україні, можуть бути «запозичені», що завдасть шкоди та призведе до збитків.

Для уникнення порушення прав в Інтернет-сайті можна використати технічні засоби захисту творів[1], серед яких можна виділити наступні:

1. Саморуйнування електронного документу у разі його несанкціонованого копіювання: використання технічних засобів захисту творів належать так звані “водяні мітки” – програмний код, який дозволяє частково порушити цілісність об’єкта і може містити приховану інформацію про об’єкти авторського права;

2. Твори із обмеженою функціональністю: автор подає лише частину інформації, наприклад, зміст книги або її окремі розділи. У разі якщо читач зацікавився твором, йому пропонують придбати повну версію книги;

3. Криптографічні конверти – програмне забезпечення, яке зашифровує твори так, що доступ може бути отриманий лише із застосуванням певного ключа;

4. Використання кодових слів для відстеження використання твору;

5. Створення спеціалізованого архіву для об’єктів інтелектуальної власності, представлених в електронному вигляді, який дозволяє авторові підтвердити факт і час публікації у випадку виникнення суперечки, у тому числі і в суді.

В якості висновку можна сказати, що кожний освітній проект має супроводжуватися відповідним нормативним забезпеченням, тобто розробкою і опублікуванням засобами сайту всіх норм взаємодії з користувачами у формі регламентів, правил використання ресурсів і персональних даних, правил використання об'єктів інтелектуальної власності, в які необхідно включити: коло та обов'язки суб'єктів відповідних правовідносин; склад і відомості про права на об'єкти, що включаються у відповідні ресурси і системи; юрисдикцію порталів і відповідальність осіб, що здійснюють їхнє формування, підтримку і розвиток, за порушення прав користувачів і правовласників об'єктів інтелектуальної власності; правила публікації інформації на Інтернет-порталах; статус публікацій для наукової та освітньої діяльності; межі реалізації права на доступ до інформації з врахуванням політики використання об'єктів авторського права; питання захисту інформаційних прав користувачів ресурсів; процедури вирішення спорів у зв'язку з розвитком названих інформаційних ресурсів і систем. Всі створені і використовувані в рамках проекту результати творчої діяльності, а також засоби індивідуалізації ресурсу повинні бути класифіковані і враховані в рамках інституту інтелектуальної власності, після чого повинні бути здійснені заходи щодо захисту прав.