Розділ 1. Загальна характеристика середньовічної філософії

На руїнах рабовласницького ладу в Західній Європі виникло феодальне суспільство. Його історичний розвиток проходив дуже повільними темпами. І тому виникають думки, що це період застою і навіть регресу. Але все ж наукові і філософські знання, які накопичились в епоху рабовласницького ладу, були збережені і продовжували свій розвиток в нових умовах феодалізму.

Початок епохи середньовіччя - це бурхливий і важкий час, який часто називають "темними віками", саме у цей період знижується рівень освіти. Економічне становище теж погіршилося з часів розквіту. Все важче було стримувати натиск варварів - готів, вандалів, гуннів.

Великі зміни відбулися також і у духовному житті середньовічного суспільства. Людська думка, зокрема філософська корениться у релігіях монотеїзму (однобожжя). Середньовічне мислення за своєю суттю геоцентричне. Найдосконалішим втіленням і виразом духовності мислиться Бог. Найголовнішим знанням, яке дає вичерпні відповіді на всі загадки буття, є теологія.

В основі філософської парадигми середньовіччя лежать два найважливіших принципи: ідея творення та ідея одкровення. Ідея творення модифікує предмет філософствування, переміщує центр уваги з природного на надприродне начало. Бог створив світ з нічого, актом своєї волі і своєю всемогутністю кожну мить зберігає, підтримує буття світу. Такий світогляд має назву креаціонізм. Таким чином є лише одне абсолютне начало - Бог, все інше — його творіння.

Християнський Бог - творець, хоч сам і неприступний для пізнання, все ж відкриває себе людині - ідея одкровення. І це одкровення дається в священних текстах Біблії. І лише надприродним шляхом і з допомогою віри можна отримати знання про божественне буття.

У середньовічній філософії стояло актуально питання про онтологічну природу зла. Вважалося, що Бог є найвищим буттям та найвищим благом, то все ним створене теж має бути благим і довершеним, і невідомо звідки береться зло.

Також у цей час по-новому бачиться і людина. Тогочасна християнська думка проголошує неістотними тілесні характеристики людського індивіда, а істотними духовні. Антропологічні аспекти християнського світогляду свідчать про його гуманістичну спрямованість.

Розвиток релігійно-християнського світогляду проходить кілька етапів. Близько середини 11 ст. н.е. починається період апологетики. Апологети - це богослови -полемісти, які захищали християнство в період боротьби з язичницьким політеїзмом. Вони розробляли та обґрунтовували засади (догмати) християнського віровчення. Християн у цей час переслідувала офіційна влада за те, що вони ставили церкву вище держави. Вони відмовлялися поклонятися як божеству і дотримуватись державної міфології, оскільки вона суперечила християнським цінностям. Негативно ставились до християнства і більшість філософів - неоплатоніки, стоїки, епікурейці та інші. Вони з презирством вбачали у християнському мучеництві непотрібну і беззмістовну впертість. Але негативне ставлення з боку античних філософів викликало відповідну реакцію апологетів християнства.

Звичайно, багато апологій не збереглося, або залишились лише уривки. Першим християнським апологетом, чиї твори вижили, був Флавій Юстін (бл. 100-166). Після його творів збереглися праці Татіана (бл. 125-175), Урінея (бл. 130-202), Климента Олександрійського (бл. 150-217), Тертуліана (бл.160-220), Орігена (бл. 185-254). Така нам доступна донікейська теологія, тобто теологія християн до Нікейського собору в 325 p н.е., на якому був сформульований Нікейський символ віри. Донікейська теологія утворює першу частину патристики.

Флавій Юстін або Юстін Мученик, був одним із перших захисників нового віровчення, який прийняв хрещення в 40 роки 11 ст,. вів проповідницьку діяльність у Римі, де й був страчений за відмову принести жертви язичницьким богам. Захищаючи основи християнського світогляду не тільки від кініків і від стоїків, але і від гностиків, Юстин намагається знайти подібність між християнським світоглядом і вченням античних філософів. Він говорить, що філософи говорили неточно, неясно, приблизно і суперечливо. Істинний голос - це Христос.

У Юстина ще немає концепції створення світу Богом із нічого. Він стверджує, що світ був створений Богом силою його слова. Вища мета людини - спасіння його душі. Він вірив в тілесне воскресіння; за вільно вибраним добром іде нагорода, а за вільно вибраним злом - покарання.

На відміну від Юстина Т-^атіан був ворогом античної культури і античної філософії. У його апологетичній "Речі проти еллінів" християнський світогляд і антична філософія непримиримі.

ТУатіан відкидає медицину, протиставляє їй лікування вірою в Бога. Критикує також і античне мистецтво, особливо скульптуру, яка увіковічує в мармурі непотрібне. Він піднімається на більш високе розуміння Бога, ніж це було можливо язичницькій міфології. Для християнства Бог - це Дух. Продовжуючи вчення Юстина про створення світу Бо^^ГУатіан говорить вже не тільки про створення світу як "благоустроєного" цілого з заданої речовини, але і створення Богом самої цієї речовини. Отже, без начала тільки Бог, він начало всього. З Богом існувало, як розумна сила, і саме Слово, яке було в ньому. Воно... є начало світу. Це слово створило ангелів і людей. Один з ангелів повстав (проти закону Бога і став демоном, за ним пішла частина ангелів, ставши демонами. В результаті цього стало в світі погано жити.

Свобода волі погубила нас, ми стали рабами, продали себе через гріх: ми самі створили зло). Такою є тенденція Татіана і взагалі християнства.

Найбільш яскравим виразником переконання про несумісність філософії та християнського віровчення був КвінтСептимій Флоренс Тертуліан. Він -войовничий прибічник віри, він ставить віру вище розуму. Всяке міркування, філософствування є саме єрессю і джерелом релігійних єресей. Філософи і єретики розмірковують про одні і ті самі предмети, своїми суперечками заплутують себе, стомлюють сильніших і перемагають слабших. Всі їхні вчення з'явилися пізніше істини. Тому їхні погляди є тимчасовими і хибними, а істина існувала споконвічне в Святому Письмі, яке виходить від Бога. Така думка Тертуліана, виражена в його "Апології", яка написана в 217р. н.е.

У трактаті "Про плоть Христову" Тертуліан приймає і розгортає тезу апостола Павла, який сказав, що "мудрість світу цього є безумство перед Богом", бо "Бог обрав немудре світу, щоб посоромите мудре". Земний розум та наш земний смисл не здатні охопити його, оскільки сам Бог вхоплює все. В Бога можна тільки вірити. Віра - це безумство в очах філософії, в очах світу, розум обурюється проти неї. Але обурення розуму, за Тертуліаном, і є найкращим доказом істинності віровчення.

У своєму трактаті "Про цнотливість" Тертуліан вперше поставив тринітарну проблему, на яку дає відповідь у запропоновану ним символі віри.

Представником східної (грекомовної) апологетики був Климент Олександрійський. Він прагнув якось об'єднати християнську теологію з еллінською філософією, еллінською освіченістю. З цією метою він склав щось на зразок енциклопедії християнської теології в трьох частинах. Такий твір мав переконувати освічених еллінів у необхідності прийняття християнства.

Глибоко поважаючи філософію і прагнучи застосувати її для оформлення засад віровчення, Климент не цурався і гностицизму. Він називав себе істинним гностиком, за що його вважали навіть єретиком. Філософія, за Климентом, є пропедевтика до християнства, вона не дає істинного знання, яке насправді є навіть і не знання, а стан душі, вищий ступінь віри. Філософською освіченістю зумовлюється трепетне почуття, що веде до істинного богопочетання та благочестя.

Оріген - учень і послідовник Климента. До апологетів Орігена зараховують через його полемічний твір "Проти Цельса". Розділяючи в цілому християнський світогляд, він нерідко "грішив" ухилами то в платонізм, то в стоїцизм. На відміну від Тертуліана він був прибічником не буквального розуміння тексту священного письма і розробив учення про три смисли Біблії.

У своєму головному трактаті " Про начала" Оріген стверджує, що наш світ - не перший і не останній, що до нього були і інші світи, створені Богом. Тому творення треба розуміти не як одноразовий акт, а як періодичний процес творення з нічого.

Людина теж створена Богом і "складається з тіла, душі та духу". Крім духу та душі, людина наділена розумом, який дається людям для творення добра. Оріген говорив, що спасуться усі, всі повернуться до головного начала - Бога, який простить усіх, з'єднаються з ним. Адже все мало його колись своїм початком. Проте головною причиною звинувачення олександрійського богослова в єресі було його збочення до так званого субординаціонізму. Він стверджував, що Бог - син нижчий від Бога-Отця, якому підпорядковується. Така точка зору суперечлива ортодоксальному розв'язку тринітарної проблеми, за яким кожна з іпостасей (ликів) Трійці є єдиносущною, рівнопоклоняємою і рівнославимою.

Наприкінці 111- на початку 1У ст. в Олександрії з'являється ще одна єресь - аріанство. Назва його пішла від імені пресвітера Арія (256-336), який у дусі Орігена вчив, що Бог - Син має іншу сутність, ніж Бог-Отець, що Син є лише образом Отця і підпорядкований йому тощо.

Проти арія виступив патріарх Олександрійський Афанасій (295-373). Трапилось це на Нікейському соборі 325р., скликаному імператором Костянтином. Собор відкинув і засудив погляди Арія і підтримав догмат про єдиносутність Отця і Сина, якого дотримувався Афанасій. Пізніше, вже після смерті Афанасія, була підтверджена теза про єдність і рівносутність усіх іпостасей Трійці і був прийнятий догмат про триєдинство Бога. Цим і завершується період апологетики.

Становлення і прийняття основної догматики християнства на Нікейському (325р.) та Константинопольському (381р.) соборах поставило перед філософствуючими теологами нову проблему, яка мала вигляд так званого герменевтичного кола: щоб вірити, треба розуміти святе Одкровення, але щоб його розуміти, треба вірити. Саме тоді почалася епоха патристики. Патристика, чи вчення Отців церкви, - це основний релігійно-філософський напрям перехідної епохи від апологетики до схоластики. У патристиці нова християнська культура відразу ж отримала внутрішню цілісність. Вчення отців церкви використало культурну спадщину античності для пояснення і утвердження нових, християнських цінностей на утворення універсальної системи світобудови.

До найвідоміших патристів східної гілки патристики належать "три світочі каппадокійської церкви" - Григорій Назіанзін (бл.330- бл.390), єпископ Константинопольський, прозваний Богословом; Василій Великий (330-379), єпископ Кесарійський; Григорій Нисський (бл.325-бл.394), який був єпископом у Ниссі.

"Каппадокійці" поглиблюють ідею трансцендентності Бога, користуються неоплатоністичними методами. Бог не має атрибутів і не піддається визначенню, оскільки перебуває за межами світу. Також ідею трансцендентності "каппадокійці" доповнюють ідеєю прихода Бога у світ,

ідеєю бого-людини, яка постала у центрі христології. З одного боку, Бог сходить у світ, з іншого - людина здатна піднятися до Бога, оскільки вона є богоподібною істотою. Людина - це образ і подоба Бога цар природи, пришелець з іншого світу, блудний син, що забув свого батька і свій дім на чужині, але має згадати, має повернутись.

Найбільш видатними отцями церкви західної були Амвросій (340-397), єпископ Міланський, Ієронім (345-420); Аврелій Августин (354-430) - "Група Августина", як називає його сучасників та послідовників французький релігійний філософ XX ст. Етьєн Жільсон, освічена, головні її зусилля спрямовуються на зрощення віри з розумом та раціональним мисленням. Вона користується широким спектром біблейських текстів, виходить із тези про принципову узгодженість між природним та Бого-одкровенним знанням, поважливо ставиться до філософії. Майже всі представники^трупи Августина^' прийшли до християнства, пройшовши досить складний шлях - через філософські пошуки, язичество, заняття мистецтвами та науками. Прийняття християнства оберталось і певним запереченням попередніх уподобань.

Найвидатнішим із західних патристів був Аврелій Августин. Він зробив великий внесок для філософської думки середньовіччя, який ми розглянемо трохи нижче.

Після падіння Риму у 476р. та розвалу Західної Римської імперії під навалою вандалів почалося власне західно-європейське середньовіччя. Східна ж Римська імперія - Візантія - уникнула варварського завоювання. У цей час велике значення у Візантії мав неоплатонізм Платона, Ямвліха. Вони мали великий вплив на християнських мислителів, найбільш відомою фігурою серед яких був Діонісій Ареопагіт (Уст.), не встановлений автор написаних у У ст. чотирьох трактатів, підписаних іменем Діонісія Ареопагі та. Тому автора цих трактатів назвали Псевдо-Діонісієм, а його концепцію ареопагітикою — синтез християнства й неоплатонізму з метою систематизації першого на грунті схематики останнього.

"Ареопагітики" включають в себе трактати "Про імена Божі", "Про небесну ієрархію", "Про містичне богослов"я", "Про церковну ієрархію". Ареопагіт показує в цих творах, що небесна ангельська ієрархія з її трьома чинами повторюється і в ієрархії церкви. Бог - начало, середина і кінець усього існуючого. Світ був створений Богом, його нескінченною любов'ю і добротою, і він прагне повернутися до свого начала. Бог, за Ареопагітом, трансцендентний і знаходиться поза світом, а також іманентний всім речам та істотам.

Разом із розвитком школи зростає потреба у викладі християнського віровчення, яке пробують систематизувати патристики. Найвизначнішим систематизатором на Заході був Марціан Капелла. У У ст. він робить поділ сфери знань, виділяє світські, або вільні дисципліни (мистецтва). Це -граматика, риторика, діалектика, геометрія, астрономія, музика. Пізніше "сім вільних мистецтв" були розділені на тривіум - перший ступінь навчання та квадривіум - другий ступінь. Як зазначає О.М.Чанишев, ця структура лягла в основу всієї середньовічної освіти.

Велику роль у розвитку концепції середньовічної школи та концепції семи вільних мистецтв зіграє Аніцій Манлій Торкват Северин Боецій (бл.480-524). Саме він здійснив поділ вільних мистецтв на "тривіум" і "квадривіум". Твори Арістотеля та платоніка Порфирія філософ ввів у предмет освіти свого часу, завдяки своїм перекладам і коментарям. Проте головною справою Боеція була книга "Утіха філософією". Вона була написана ним у тюрмі, в очікуванні смертної кари. Засуджений до страти Боецій впадає у відчай. Та з пригніченого стану його виводить образ філософії, який переконує мислителя, що неварта жалкувати про щось. Філософія вчить Боеція, що в основі світу лежить промисел Бога, який треба відрізняти від долі. Але він вважає, що і промисел, і доля не відомі людині, їм треба смиренно підкорятись. У 524 p. Боеція стратили. Імператор Юстиніан розігнав

філософські школи, закрив у 529 p. Платонівську академію. Все це свідчило про кінець філософії у Західній, а також у Східній Європі.

Наприкінці У 11 - на початку ЇХ ст. центр філософської думки переміщується на захід та північ Європи. Головним осередком тодішньої

культури стає франська імперія Карла Великого з династії Каролінгів. Імператор в цей час сприяв організації все нових шкіл при монастирях та церквах. Прагнучи політичної та соціально-духовної єдності імперії, він закріплює вживання спільної мови -латини, сприяє відновленню античної філософії та її зв'язку з теологією. При його дворі створюється наукове товариство. Головною фігурою в цьому товаристві був Алкуїн (730-804). Його вважають основоположником західноєвропейської схоластики. Головні трактати Алкуіна -"Про розум душі" та "Діалектика". У цих творах філософ і започатковує схоластичний метод. Для Алкуїна діалектика - раціональний метод систематизації релігійної віри, застосовуваний до всього сущого, навіть до буття Бога, для шкільного викладання знань.

У зв'язку з тим, що ідеї Алкуіна близькі до "групи Августина", створюється в нових умовах ще одна проблемна лінія. Це - уважне й прискіпливе ставлення до загальних понять (універсалій), якими оперує діалектика. Виникає дуже багато питань про природу універсалій і саме ці питання становлять зміст традиційної для схоластики проблеми універсалій.

Проблема взаємозв'язку одиничного і загального, співвідношення універсалій і речей потрапила в середньовіччя з античності. Актуалізації цієї сприяли тринітаристські суперечки, пов'язані з догматом Трійці, згідно з яким Бог і один, і троїстий.

Як зазначає О.М.Чанишев, у зв'язку з цим у середні віки виникли два ухили, або єресі. Одні підкреслювали єдність Бога, ігноруючи його троїстість. Їхні прибічники називались унітаріями, інші - тринітарії -

підкреслювали саме його троїстість [11,479]. Ортодоксальна ж доктрина намагалася сумістити одиничність та трьохликість Бога.

Серед схоластів були такі мислителі, які стверджували, що універсальне, загальне існує реально. Такі схоласти ввійшли в історію під іменем "реальність". При цьому "реалісти" розділялись на два крила. Одні вважали, що загальне реально існує в речах - помірковані реалісти, послідовники Арістотеля, а інші - що загальне існує до речей і поза ними - крайні реалісти, послідовники Платона "реалістам" суперечили так звані номіналісти. Вони думали, що загальне існує, після речей у свідомості людини. При цьому крайні номіналісти стверджували, що носієм загального є слово,термін, назва (ім'я- nomen) речі, звідси і термін "номіналізм", тоді як помірковані номіналісти, які вбачали існування загального не лише в слові - імені речі, а й в її понятті (концепті), звідси назва поміркованих номіналістів -"концептуалісти".

Найбільш відомим схоластом - реалістом у ЇХ ст. був ірландець Іоанн Скот Еріугена. На його світогляд вплинула ідеалістична філософія неоплатонізму. За вченням Еріугени між істинною філософією і релігією не може бути суперечностей, тому що істинна релігія є і істинною філософією. Ототожнивши Бога і природу, творця і створене, він відійшов від християнського креаціонізму у бік пантеїзму. Творення світу він розглядає як сходження від вищого до нижчого, від абсолютного буття до відносного небуття, як онтологічне спускання від всезагального, абстрактного до одиничного, конкретного, як рух від єдиного Бога до просторово-часової множинності природи. Таке сходження, спускання Еріугена називає гріхопадінням. Бог - начало всього, з нього все пішло. Але до нього, як до кінцевої мети, прагне весь створений світ. Отже, Бог є не лише начало, а й кінець.

У своєму трактаті "Про поділ природи" Еріугена розділяє природу на четверо: перша природа - Бог творець;

- друга природа - це божественний ум, логос, повний, безтілесних ідей -прообразів (родових і видових), Син Божий - Ісус Христос як Боголюдина;

- третя природа - сотворена і нетворяща -світ одиничних творінь з їх нестійким буттям, з їх часовістю та конечністю, з їхньою потребою мати есхатологічну, кінцеву мету;

- четверта природа - несотворена і нетворяща, для якої все повертається, і яка є есхатологічною метою.

Як реаліст, Еріугена віддавав перевагу загальному, у питанні співвідношення загального і одиничного. Загальне - Бог - є і найбільш реальним, найбільш повним витоком буття. Але всезагальний Бог, від якого відпадає і тому дробиться світ одиничних речей, не може водночас бути джерелом як добра, так і зла,спасіння одних і засудження інших. Бог не визначає для індивідів їхню долю, він приречує їх до свободи, дає їм можливість самим орієнтуватися у множинному світі, вибирати між добром і злом, спираючись на свободну волю. Хоча все таки Бог прирікає людину до відповідальності за свої вчинки, церква засудила Еріугена і його погляди як єретичні.

Період після Еріугени і до Х 11 ст. в історії середньовічної філософії був малопродуктивним. У Західній Європі розвиваються середньовічні міста, стверджується феодалізм. Християнська церква розділяється на католицьку і православну (1054р.). З'являються університети у деяких містах. Зростає кількість приватних шкіл. Відбувається поширення нових знань. Діалектика стає першою філософською дисципліною, відносно незалежною від теології. Схоластика починає чітко розмежовуватись на реалістів та номіналістів.

У Xl ст. визначним "реалістом" був італієць Ансельм (1033-1109), архієпископ Кентерберійський. У Ансельма реалізм прийняв крайню форму. Він вважає, що поняття добра, істини, справедливості існують, як такі, реально і поза окремими вчинками, які оцінюються людьми як добрі вчинки,

поза поняттями, які оцінюються як істинні поняття, і поза діями, які характеризуються як справедливі дії.

Ансельм Кентерберійський - продовжувач лінії Августина. Він відстоював тезис про примат віри перед розумом: "вірю, щоб розуміти", тобто для того, щоб вірити, вчив єпископ, не обов'язково розуміти, але для того, щоб розуміти, необхідно вірити. Філософ думав, що віра не суперечить розуму і що тому всі "істини одкровення" доступні раціональному доведенню, перш за все догмат про існування Бога. Саме це доведення буття Бога Ансельм виклав у творі "Монолог". Відштовхуючись від ідеї ієрархічності структури світу, автор без великих зусиль приходить до висновку про існування абсолютної досконалості, тобто Бога, котрий мислиться як граничне добро і остання першопричина.

Більш оригінальне доведення Ансельм розвиває у "Прослогіоні". Методологічною основою цього доведення послужило положення про те, що чим загальнішим є дане поняття, тим реальніше, об'єктивніше його існування в якості особливої сутності.

Основними пунктами Ансельм вибрав відому строфу одного із псалмів:

"Сказав безумець в серці своїм: "Нема Бога". Але навіть безумець розуміє при цьому значення слова "Бог". Бог - це сутність, вище і більше якої неможливо мислити нікого іншого. Безумність полягає у запереченні можливості існування Бога не тільки в свідомості, але і поза нею, в тому, що Бог не може існувати в дійсності, бо тільки він є джерелом самої ідеї існування. Об'єктивність наявності об'єкта даного поняття виходить із самого цього поняття. Заперечувати таке існування значить суперечити йому. Це "доведення" буття Бога отримало назву онтологічного аргументу.

Отже, Ансельм відстоював політичні погляди папства і був посмертно канонізований - вважався "святим".

Реакцією на реалізм Ансельма була номіналістична доктрина Іоанна Росцеліна (бл. 1050-1120). Він стверджував, що реальним буттям володіють

не ідеї (універсали'), а одиничні речі. Якщо мислення ідеями може відбуватися спонтанно, то увага до одиничних речей обов'язково вимагає вольового зусилля. Діяльність людини з речами потребує їх найменування. Ідеї, універсали, за Росцеліном, і є імена речей.

Номіналізм Росцеліна йшов урозріз з церковним каноном Трійці. Церковний собор в Суасоні в 1092р. засудив Росцелінову єресь "тритеїзму" і примусив його відректися від своїх ідей.

Противником номіналізму Росцеліна був Гільйом із Шампо (бл.1068-1121). Він стверджував, що універсали' є абсолютно реальними і кожна з них перебуває у будь-якому предметі свого класу. Індивідуальні ж відмінності між предметами є зовнішніми і випадковими.

На погляди Гільйома звернув увагу його слухач П'єр Абеляр (1079-1142) - визначний схоласт Західної Європи. Він автор оригінальних творів: "Вступ у теологію", "Християнська теологія", "Пізнай самого себе", "Так і ні", "Діалектика".

На відміну від Ансельма, Абеляр вважає, що для того щоб вірити, потрібно розуміти. Віра - це функція знання. Потрібно дослідити спочатку розумом зміст релігійного догмату, а потім вже вирішувати, вірити в нього чи не вірити.

Філософ надавав велике значення у пізнанні діалектиці. Він вважав її мистецтвом розрізнення істини і неправди. Мета пізнання — в досягненні істини. Абеляр вірить у те, що всі положення християнської віри можуть бути доведені розумом. Саме на це спрямована його "Діалектика".

Спочатку Абеляр був крайнім номіналістом, потім наблизився до реалізму. Універсалі'!', вважає він, не можуть мати об'єктивної реальності, тому загальне має міститись у слові, оскільки слово узагальнює. Але щоб правильно застосовувати слова, треба знати речі, їх властивості й особливості, потрібна воля, спонукаюча увагу до речей, до одиничного, до відмінностей між речами. Тому Абеляр стверджує, що загальне існує не лише у слові, any предметах через їх однаковість, схожість, але лише потенціальне, а не актуально. Загальне як актуальне з'являється завдяки абстрагуючій силі мислення, яке витягує його з речей, позначає словом та відображує в понятт і (концепті).

П'єр Абеляр у своїх працях розробляє етичну доктрину. Всупереч існуючій думці про повну залежність від Бога моральної діяльності людини, Абеляр вважав Бога відповідальним як за свої заслуги, так і за гріхи. Абелярів номіналізм виявлявся в моральній доктрині як суб'єктивізм, індивідуалізація моральної поведінки людини. Вчинки людини безпосередньо залежать від її намірів, свідомості, совісті. Тому гріх - це вчинок, який здійснений людиною всупереч її переконання. Відповідно добрий, моральний цінний вчинок теж не продиктований Богом, а залежить від намірів того, хто здійснював його. І взагалі ж, один людський вчинок сам по собі ні добрий ні злий. Таким він стає в залежності від намірів суб'єкта, які або суперечать, або повністю відповідають його переконанням.

Отже, доводить В.В.Соколов, "Абеляр в епоху глибокого Середньовіччя і влади релігії, відновлюючи античний натуралізм в етиці, став на шлях секуляризації моралі, звільнення її від релігійного диктату" [9, 168]. Все відзначене дає підстави вважати Абеляра родоначальником опозиційної раціоналізованої філософії західноєвропейського Середньовіччя.

Вершиною розвитку західної схоластики, епохою її зрілості і розквіту було Xlii ст. Причини цього корінились у розвитку суспільного життя. У західноєвропейських країнах швидкими темпами зростають міста, у яких концентрується ремісницьке виробництво, торгівля, освіта. Розвиток схоластичної філософії стимулювало розширення кола філософської і наукової літератури. Важливими центрами теологічного і філософського мислення стали чернецькі ордени домініканців та францисканців, які конкурували один з одним. Францисканський орден римо-католицької церкви був заснований у 1209 p. і у своїх ідейних спрямуваннях досить

консервативний й орієнтувався на августиніанство. Орден домініканців був заснований у 1216 p. і став на чолі папської інквізиції, суворо караючи щонайменші прояви єретизму. Поте саме в межах цього ордену наприкінці Х •П 1 ст. виявились стійкі тенденції щодо реформування системи християнського віровчення на засадах арістотеїзму.

Асиміляція арістотеїзму середньовічною філософією йшла кількома шляхами. Одним із таких шляхів був латинський аверроїзм, на чолі якого в середині Xl 1ст. стояв С^єр Брабантський. Йому і його прихильникам імпонувало таке розв'язання проблеми співвідношення філософії і релігії, розуму і віри, яке колись було запропонуване Аверроесом. Філософія є абсолютною істиною у чисто раціональному вигляді, але і одкровення має ту саму істину у вигляді уявлень і розраховане на тих, чия уява сильніша, ніж їхній розум.

Також проблема розмежування суті того, у що віруємо, і суті того, що знаємо стояла і перед августиніанцем, генералом францисканського ордену Джованні Фіданца Бонавентурою (1221-1274). На відміну від поглядів латинських аверроїстів, котрі виходили з філософського пізнання, Бонавентура у даній проблемі за відправний пункт бере саме віру г її найфундаментальніші основоположення.

Ще одним шляхом, яким арістотеїзм проник у культуру Середньовіччя, є діяльність представників Оксфордського університету, серед яких найбільш відомими є францисканці Роберт Гроссетест та Роджер Бекон. Вони звернули увагу на натурфілософські спрямування арістотеїзму, на велике значення емпіричного досвіду.

Роджер Бекон захищав ідею єдності філософії і теології. Філософія і теологія, - писав Бекон, - не суперечать одна одній. Теологія вчить, для чого всі предмети призначені Богом, а філософія - як і завдячуючи чому здійснюється це призначення. Єдність теології і філософії випливає у Бекона з принципу єдності Бога - творця і його творінь.

Бекон був прихильником поміркованого номіналізму. Він досить жорстоко виступав проти схоластичного методу. Роджер вважає його недоліком те, що він розв'язує всі проблеми посилання на авторитети (Біблія, Арістотель). Бекон вважає, що потрібно виходити з безпосереднього досвіду, тобто із спостережень і дослідів, у яких він бачить справжнє джерело знань про природні і надприродні сутності. У своїй праці "Великий твір" він наголошує: "Досвідна наука - володарка умосяжних наук" [9,386]. Головним його відкриттям були методи - математичне доведення і експериментальне дослідження.

Провідним домініканським схоластом був Альберт Великий (1193-1280). Він проводив експериментальні дослідження в науках про природу, виступав на захист філософії проти богослів'я. В своєму філософському вченні Альберт наслідує традицію старої схоластики, вивчає, коментує і використовує Арістотеля, пристосовуючи його до схоластики. Альберт доводить, що деякі догмати віри недосяжні і недоведен! розумом, а також він вводить у схоластику Xlii ст. реалістичне вирішення проблеми універсалій.

Та хоча, Альберт Великий не створив логічно стрункої, цілісної філософської і теологічної системи. Виконав це завдання його учень Фома Аквінський, про якого ми поговоримо нижче.

Противником вчень Альберта Великого та Фоми Аквінського був августианець Іоанн Дуне Скот (1270-1308). Він вважав, що філософія функціонує як знання теоретичне. Цим вона відрізняється від теології, яка є знанням практичним, таким, що спрямовує людську волю на досягнення орієнтирів віровчення.

Дуне Скот довів, що індивідуально-довершена й істинна мета природи -її реальність. Цим Скот робить крок до номіналізму. Що ж до гносеології, теорії пізнання, то філософ твердив, що якщо безпосередньою реальністю є одиничні речі, то і пізнання повинно йти від одиничного до загального. Досконалими знаннями є знання не загальні, а індивідуальні. Інтелект

виходить із індивідуальних чуттєвих сприйняттів. Одиничне - первинне, а універсальне - вторинне. Отже, як бачимо, теорія пізнання Дуне а Скота схиляється до емпіризму і сенсуалізму. Саме Дуне Скот - схоласт, який звільнив знання від віри, висунув на перший план матеріальну субстанцію, заставив "думати матерію". Він започаткував новий номіналізм, а розвинув його Уільям Оккам (бл.1300-1350). Він створив один із найбільш впливових варіантів теорії "двох істин". Віра і знання радикально відрізняються як за предметом, так і за методом знання, за Оккамом, мають предметом тілесну природу, вони спираються на досвід, вміщують істини. Віра повністю ірраціональна, не має ніякого відношення до доказу і розуму, цілком почерпнута з одкровення, сфера її дії - спасіння, тобто моральні вчинки людини. У зв'язку з цим догмати віри не можуть бути доведеними.

Оккам, доводив, що універсали' не можуть існувати поза людським розумом, оскільки вони були б одиничними речами, що суперечать самому визначенню універсалі'!' як всезагальних сутностей. Номіналізм Оккама відобразився в його психології і справив великий вплив на вчених Оксфорда і Паримса.

Date: 2016-07-05; view: 409; Нарушение авторских прав