Вчення Августина Блаженного.

Одним із найвидатніших мислителів раннього Середньовіччя був Августин Аврелій, якого католицькі богослови назвали ім'ям Блаженний. Пошуки власної долі стали для нього поштовхом для філософської діяльності. Ще з юнацьких років Аврелій страждав від глибокого душевного неспокою, який привів його до пошуків істинної мудрості і духовного миру, що тривали упродовж усього життя. Народився філософ у Тагасті, африканській провінції Нумідія у 364 році. Його батько був язичником, а мати - відданою християнкою, яка по краплині вливала у нього християнські погляди і норми поведінки. У віці 16 років Августин почав вивчати риторику у Карфагені. До християнства прийшов не одразу. Спочатку його зацікавило маніхейство, потім скептична філософія, аж у середині 80-х років, після зустрічі з єпископом Амвросієм, Аврелій переймається ідеями християнства. У 395 році він вихрещується, стає єпископом в північно- африканському місті Гіппо, де й живе до кінця своїх днів.

"Така фігура, як Августин, - пише С.С.Аверінцев, - можлива тільки в короткий і неповторний момент зустрічі двох епох, коли основи середньовічної філософії вже продумані.., але антична витонченість розуму і почуттів збережена в такій мірі, яка невідома вже молодим сучасникам Августина" [4,443]. Аврелій Августин відкрив нову епоху в історії західної думки, виявивши, що раціональну істину про Бога можна осягнути відразу простим актом віри, яка притаманна навіть неосвіченим серед християн і яка перевершує будь-яку філософську істину. Тому найнадійнішим шляхом досягнення істини є не той, що починається завдячуючи розуму, а навпаки,

той що починається з віри, а потім веде далі, від одкровення до розуму. Але закликаючи до віри, Августин зовсім не закликає відкинути розум. Про це свідчить відома формула Августина - " Розуміння є нагорода за віру". В вірив, що не може бути людини, яка б не мала визначеної духовної долі. Виходячи з цього розуміння конкретного стану людини, він повинен був трактувати його з точки зору християнської віри, що в свою чергу вимагало трактування світу з точки зору віри. У цьому для Августина не було ніякої відмінності між теологією і філософією. Навпаки, він вірив, що ніхто не може правильно філософствувати до того часу, поки не зміниться його воля:

ясність думки можлива тільки під впливом Божої благодаті. Таким чином, Августин встановив домінуючий характер і стиль християнської мудрості середніх віків, хоч Аквінський у 13 ст. змінив деякі з його припущень.

У цей час Августин Блаженний пише звернену до Бога "Сповідь", у якій розповідає про свою ранню духовну і життєву еволюцію. Ця праця є яскравим прикладом гострого самопізнання і самоаналізу. Саме у ній Августин розповідає про своє життя до того, як він став християнином, а також про духовні пошуки, які привели його до прийняття християнського світогляду. Впродовж усього твору він вихваляє Бога і визнає повну залежність від волі Бога.

Августин не допускає ніякого сумніву щодо існування Бога. Бог - є генетичним і субстанційним началом всього, що існує. Він є джерелом природнього порядку. Порівнюючи характеристики свого знання і якості Бога, те, що вони вічні та істинні, Аврелій робить висновок, що джерелом вічної істини є Бог.

Світ створений Богом являє собою ієрархію творінь, від мінералів, що існують, рослин, що живуть, тварин, що відчувають, до людини - вершини ієрархії, царя природи, єдиної істоти, яка має безсмертну душу, створену Богом при народженні людини.

Душа людини - творіння Бога. Августин відкидає попереднє існування душ і їх переселення. У тварин і рослин душі немає. Душі є тільки у людей. Створена з нічого душа є вічною. Останнє обґрунтовується тим, що душа існує поза простром, не має частин і тому - неруйнівна. Не існуючи в просторі,, душа існує в часі. Саме у зв'язку з проблемою душі Августин розробляє новий образ часу - це лінія. Час має три модуси (минуле, майбутнє і теперішнє), у ньому можливе також виникнення нового, тобто творчість.

Так з новою концепцією часу у Августина пов'язана і концепція душі. Душа перебуває у створеному Богом світі, тобто часі. Бог перебуває у абсолютному теперішньому, у вічності. Душа має здатність розрізняти минуле і майбутнє. З минулим пов'язана така здатність душі, як пам'ять, з майбутнім - чекання, з теперішнім - увага. Августин показує, що час - це надбання самої душі, яка через нього прагне до вічності, де минуле й майбутнє стають постійно триваючим теперішнім.

Аврелій Августин також розглядає есхатологічну проблему (проблеми останнього пункту часової лінії). Цей пункт пов'язаний з поверненням людей із земного міста у місто або царство, Боже. "Два града" створені двома видами любові, а саме: земної - любові до себе, небесної - любові до Бога аж до самозабуття. У трактаті "Про град Божий" Августин вперше говорить про історію. Історія починається з утворення світу, а людська історія починається з Адама. Августин розділив історію на шість періодів. П'ять періодів у нього пов'язані з старозавітною історією. Шостий період починається з першого пришестя Ісуса Христа. Він закінчиться "другим пришестям" страшним судом, коли настане кінець усієї світової історії.

Історію Августин мислить не у замкнутій циклічності, а в лінійності, поступовому русі до того часу, коли переможе благодать, а люди знайдуть стан, при якому не будуть грішити. Отже, мета історії - моральний прогрес, перемога християнства у всьому світі.

Основою морального та праведного життя людини в середні віки вважали віру. Перед людиною стоїть вибір - вірити у Бога чи відвернутись від бога. Тобто, людина має волю. Зло чи гріх є продуктом свободи волі. Воно виникло, коли перші люди порушили перший заповіт з Богом, повстали проти нього. Свою нижчу твар ну волю вони протиставили волі творця. Зло взагалі полягає в порушенні світової ієрархії, коли нижче займає місце вищого, міняється з ним місцями. Августин розуміє зло як відсутність добра:

"Зло є не що інше, як применшення добра, аж до повного свого зникнення" [1,94]. Джерелом добра в людях є благодать. За Августином, благодать не може порівнюватись з будь-якими можливими заслугами людини і дається їй невідомо чому. Людина вибирається для спасіння Вищою Мудрістю. Це рішення неможливо зрозуміти, у його справедливість можна лише вірити. Віра - це єдине правильне джерело істини і спасіння.

Віра має вищий "авторитет". Вона вказує шлях інтелекту людини, а також її духовній стороні. Тут віра діє через волю. Але і сама воля для Августина - це дар благодаті, дар обрання.

Зло проявляється ще і в тому, що держава ставиться вище церкви. Ця думка була покладена Августином в основу філософії суспільства і історії цього суспільства. Державу він пов'язує з царством диявола, а церква -царство Бога. Град Божий - це царство, де вічно живуть ті, хто своєю моральною поведінкою заслужив спасіння і милосердя. Про це теж йдеться в Августинівському трактаті "Про град Божий".

Августин різко протиставляє державу і церкву. Держава заснована на любові до самої себе, на егоїзмі, а церква - на любові людини до Бога. Однак у самій церкві він розрізняв дві церкви: видиму і невидиму. Видима церква складається із усіх хрещених, із усіх християн. Але оскільки не всі християни вибрані для спасіння, то невидима церква - із обраних, але ніхто не знає чи вибраний той чи інший для спасіння. Тому ця церква - "невидима церква".

Августинізм має великий вплив на становлення та розвиток середньовічної філософії, і проіснував як універсальна парадигма християнського філософствування, як авторитет, на який орієнтувався кожен мислитель християнського Заходу, до середини Xlii століття.

2. Фома Аквінський - систематизатор схоластики.

Фома (Тома) Аквінський (1225-1274) - центральна фігура схоластичної філософії в Західній Європі. Народився у знатній графській сім'ї поблизу м.Аквіно в Неаполітанському королівстві. Виховувався і вчився в монастирі міста Монтекасина, потім у Неаполі і Парижі. Саме в останньому Фома слухав Альберта і поїхав за ним до Кьольна, потім був професором в Парижі, де боровся проти аверроїстів. Головні його твори "Сума теології" (1266-1274) і "Сума проти язичників" (1259-1264).

Фома Аквінський спрямовує свої зусилля на розмежування суті того, у що віримо і що знаємо. Віра і розум не тільки відрізняються один від одного, але разом з тим і утворюють єдність, гармонійно існують. Рухаючись до істини, розум може вступити у суперечність з догматами віри. Фома стверджував, що суперечність між двома положеннями завжди означає, що одне з них хибне. А через те, що в божественному одкровенні не може бути нічого хибного, то із виникненням суперечності випливає, що помиляється розум, а не віра, філософія, а не богослів'я.

Схоласт визначає будову ієрархії предметів віри і знання. Бог - творець займає найвище місце у цій ієрархії. Фома описує Бога як першопричину і конечну мету сущого, як "чисту форму", "чисту актуальність" або буття. Він не ототожнює буття і сутність, оскільки створене лише бере участь у бутті. Фома називає таке буття субстанцією. Основні поняття вчення Аквінського

- поняття дійсності і можливості. Кожна річ є поєднанням "матерії і "форми". При цьому "матерія" - це "можливість" прийняти форму, а "форма"

- "дійсність" по відношенню до матерії, яка вже прийняла форму. Отже, матерія яка сприйняла форму (певну божественну ідею, універсалію, що

існує в божественному розумі), індивідуалізує її, робить конкретною річчю певного роду.

Залежно від того, які форми втілюються у матерію, виникають речі різного рівня сутності й буття. Так, нижчий рівень буттєвості займають неорганічні стихії й мінерали, форма яких виступає лише їх зовнішньою визначеністю. Другий рівень посідають рослини - речі, які визначаються формою з внутрішньою доцільністю. Третій рівень - тварини, тут форма є діючою причиною. На четвертому рівні форма постає як дух, розумна душа - найвище із сотворенного. Душа ця не пов'язана з матерією, тому не гине зі смертю тіла, на відміну від форм більш низьких рівнів буттєвості.

Як бачимо, що ієрархія буттєвих форм, побудована на основі арістотеїзму, дала підстави визначити порядок речей та розмежувати сутності предметів віри і знання. Віра і знання для Фоми Аквінського чітко розмежовані й належать до різних порядків буття.

У своїх працях Фома розділяє догмати віри на такі, що осягаються розумом (Бог існує, Бог єдиний, душа людини безсмертна), і такі, що розумом не можуть бути осягнені (творення світу, трійця, першородний гріх тощо). Перші є предметом як теології, так і філософії. Другі - предметом лише віри і теології.

Філософія і теологія - самостійні науки, оскільки принципи теології і принципи розуму не залежать одне від одного, бо наука і віра втілюють два зовсім різних типи прийняття істини. Проте теологія використовує філософію для того, щоб наблизити істини одкровення до розуміння людьми, показати їх несуперечність розумові, відводити сумніви щодо них. Тому, як зазначає Фома у своїй головній "Сумі", що філософія є служниця теології.

Існування Бога потрібно довести, вважає Фома. Для цього він використовує опосередкований взаємозв'язок Бога і світу, спирається на твердження, що Бог безперервно править світом і його провидіння

поширюється на всі події в ньому. Фома Аквінський запропонував п'ять доведень буття Бога, які вміщені у його праці "Сума теології":

1. Оскільки все в світі рухається, то має бути "першодвигун", або "першопоштовх" руху -Бог.

2.Всі явища і предмети мають причину сього виникнення та існування. Першопричиною усього є Бог.

3. Усе в світі існує не випадково, а з необхідністю. Ця необхідність -Бог.

4. Всі речі мають різні ступені досконалості. Тому повинно існувати абсолютне мірило досконалості - Бог.

5. У природі все має певний сенс, доцільність свого існування, значить повинна існувати "остання" і головна ціль - Бог.

Фома Аквінський був прихильником помірного реалізму. Його теорія пізнання ґрунтується на вченні про реальне існування всезагального. Філософ вважав, що всезагальне, або універсали, існують: "до речей" у розумі Бога; у "речах" як ті самі ідеї, що отримали матеріалізацію, "після речей" у роздумі людей як результат абстракції. За способом досягнення свого предмету розум для Фоми є більш високою здатністю, ніж воля. Воля тільки прагне до пізнання, розум володіє пізнанням. Навіть свобода вибору дій має свою основу у судженнях розуму. Метою діяльності людини, за Аквінським, - є пізнання. Досягнення щастя - результат діяльності не стільки волі, скільки розуму.

Фома виділяє дві здатності пізнання речей, які притаманні людині - це почуття та інтелект. Пізнання починається з чуттєвого досвіду, коли під дією зовнішніх об'єктів у людини виникають чуттєві образи. З них інтелект абстрагує "умосяжний образ" речі, яка пізнається, і осягає таким чином її сутність. Істину Фома визначав як відповідність інтелекту і речі. При цьому поняття, створювані інтелектом у процесі абстрагування, є істинними тією мірою, якою вони відповідають речам природи. Самі ж речі природи є

істинними настільки, наскільки відповідають своїм діям, перед існуючим і інтелекті Бога.

Людського індивіда Фома Аквінський вважає як особистісну єдність душі і життєтворного нею тіла. Душа нематеріальна, самодостатня і само суща, або субстанціальна. Але сама по собі вона не є повноцінною людиною і досягає завершення лише через тіло. Тіло бере участь в духовній діяльності людини і лише мислення і воління зберігаються, в душі, яка розлучилася з тілом. Проте безтілесне існування душі, за Фомою, не є повноцінним, оскільки повна субстанція людини вимагає єдності душі і тіла. Отже, антропологія Фоми Аквінського, як бачимо, має персоналістський характер. Особа (персона) для нього є найбільш благородне у всій розумній природі"

[9].

Державна влада походить від Бога, форма правління в кожному окремому випадку повинна узгоджуватись з обставинами. Фома Аквінський надавав перевагу монархії. У своїй соціальній теорії він проповідує реакційну думку про переваги церкви над суспільством. Він також вважає, що земне життя в державі - це тільки підготовка до майбутнього, духовного життя. Влада правителя повинна підкорятися вищій духовній владі. На часі влади на небі - Христос, а на Землі - римський папа. Вчення Фоми, яке отримало назву томізму, - є провідним напрямком філософії католицизму. У 1323 році Фома Аквінський був зачислений до святих.

Висновки

У цьому рефераті ми розглянули філософську думку середніх віків, яка формувалася в період зародження і розвитку феодальних відносин (У-Xl У ст.). Вона характеризується духовно-ідеальним тлумаченням реальності. Оскільки найдосконалішим духом є Бог, то теологія стає найголовнішим знанням, якому підпорядковуються всі інші види знання. В умовах релігійного диктату філософія була оголошена "служницею богослів'я", і за допомогою свого раціонального апарату вона повинна була утверджувати основні положення християнства.

У першому розділі ми ознайомились з періодом "апологетики", патристики, схоластики, а також їхніми представниками. У своїх працях вони ставили різноманітні питання про буття Бога, про природу, про людину, про співвідношення віри і розуму, про свободу волі та ін. Але найважливіше питання, яке заповідала Середньовіччю ще античність, було - як існує загальне. Теологічна актуальність цієї проблеми пов'язана з християнським догматом Трійці, згідно з яким Бог і єдиний і триєдиний. Як наслідок цього виникло два напрямки. Один наголошував на єдності Бога і заперечував триєдність - унітарії. Інший напрямок наголошував на триєдності Бога -тринітарії.

Якщо єдність Бога розуміти як загальне, а його три особи як одиничне, то тоді виникає теоретичний філософський аспект проблеми Трійці: як взагалі співвідноситься загальне і одиничне і як існує. Вирішення цієї проблеми здійснювалось ще в античні часи, а середньовічні схоласти лише повторили. Серед філософів-схоластів були такі, які називалися "реалістами" (Ансельм Кентерберійський, П'єр Абеляр, Еріугена та ін.). Поглядам

"реалістів" протистояли так звані номіналісти (Дуне Скот, Уільям Оккам та ін.). "Реалісти" вважали, що існує загальне, і тільки воно має статус єдино справжньої реальності і, що реально існує єдина божественна сутність, котра виражається трьома особами. А номіналісти вважали, що загальне існує після речей, у свідомості людини, і заперечували реальність Божественної єдності. Суперечки між номіналістами і реалістами були досить гострими і принциповими. Тому існує крайній і поміркований як реалізм, так і номіналізм.

Філософ-теолог обов'язково мусів сповідувати чи реалізм, чи номіналізм і належати до домініканського чи францисканського ордену.

Раніше вважали, що середні віки зупинили розвиток науки і називали ці віки "темними". Сьогодні ця думка хибна. Ми намагалися у цьому рефераті довести, що у феодальному суспільстві була своя специфіка розвитку науки. З історії філософії можна прослідкувати як поступово з абсолютної релігійності виростають наукові принципи, розвивається логіка доведення тих чи інших проблем, удосконалюються способи і методи.