Літературознавчі студії Юрія Шелеха

Юрій Шевельов, що як критик виступав піц псевдонімом Юрій Шерех, був одним з найвизначніших українських інтелектуалів XX ст.,Через свої безкомпромісні висловлювання щодо культурних і мовних проблем він був зненавиджений радянським істеблішментом. Послідовна позиція супротивника комунізму, відверті заяви про безумовну незалежність України здобули йому також чимало ворогів у Сполучених Штатах, де він прожив половину свого довгого життя, викладаючи в кращих американських університетах – Гарвардському, Колумбійському, Йєльському. Юрій Шевельов завжди виступав за модернізацію української літератури, її входження до європейської літературної спільноти. Він пристрасно поборював будь-які прояви провінціалізму, другорядності та сервілізму в вітчизняній культурі. При цьому критик володів мистецтвом знаходити в незначних на перший погляд текстах риси, котрі давали можливість робити широкі узагальнення. Постійна авторська іронія та саміронія дозволяли йому витримувати необхідну дистанцію щодо справ сучасних і минулих. його есеїстика та літературна критика знайшли собі чимало прихильників. Три його найважливіших книжки – "Не для дітей" (1964), "Друга черга" (1978) і "Третя сторожа" (1990) – перевидано в трьохтомному збірнику в Харкові. Крім того, в Україні побачило світ кілька окремих видань його книг, з яких останнім стали спогади в двох томах. У своїх есеях надзвичайно різноманітної тематики (від літератури XIX і XX ст. до сучасного мистецтва й театру) Шерех представив власну візію історії культури, зосередившись не стільки на процесі, скільки на історії творів. Його версія історії літератури була, поза сумні вом, складнішою, а через це цікавішою від усіх інших, сучасних йому спроб як в Україні, так і в еміграції. Шерех, займаючись авторами, завжди прагнув до створення їхніх інтелектуальних портретів, ясна річ, історично обгрунтованих. В есе "Політ Ікара", написаному у вигляді вступу до найбільшого – п'ятитомного видання творів Хвильового, Шевельов показав долю цього письменника та публіциста, його піднесення та падіння: величезна поулярність у середині 20-х рр. і смерть через самогубство в 1933 р., котра для сучасників стала страшним шоком і водночас символом краху сподівань.

56. І. Колешівець про «чотири покоління» українських радянських письменників і оздоровчий дух шістдесятництва («Сучасна література в УСРС»)

Його книжка "Сучасна література в УРСР" (1964) зчинила переполох у тодішніх офіційних колах України. Саме через неї автор зажив "слави" буржуазного націоналіста и запеклого ворога українського народу.

Феномен сучасності української літератури дореволюційної пори творився (за І. Кошелівцем) чотирма поколіннями письменників. Перше формувалося під впливом модерних літературних пошуків рубежу XIX—XX ст. (М. Рильський, П. Тичина, В. Сосюра, Г. Косинка, П. Панч, М. Хвильовий, Ю. Смолич та ін.); починали вони писати "своїм голосом". У другій половині 20-х років і далі частині з них було "уста прещільно заклепано" (С. Єфремов), і вони залишилися в літературі "недолугими блазнями", а частину пересаджено до в'язниць або страчено протягом 30-х років. Друге покоління утвердило себе в літературній царині в середині 20-х років (М. Куліш, Ю. Яновський, Б. Антоненко-Давидович, О. Довженко, М. Бажай, І. Микитенко, О. Корнійчук, Л. Первомайський та ін.); з-поміж них (за євангельським виразом) "багато було покликаних, але мало — вибраних", оскільки природний потяг їх до продовження традицій модерної творчості і європейського уявлення про специфіку мистецтва був ще в дуже молодому віці заглушений ударами "потворного псевдокласицизму" (тобто — соціалістичного реалізму), і їм довелося, з одного боку, ще з більшими втратами розділити долю першого покоління, а з іншого — народити таких гігантів, як О. Довженко чи Ю. Яновський, що стали в певному розумінні на один п'єдестал із М. Гоголем і Т. Шевченком. Щоправда, в того ж О. Довженка чимало "понаписувано й такого, чим ніби прославлена совєтчина, але все воно притягнене штучно... як щось наносне й тимчасове супроти одвічно українського, яке в Довженковому сприйманні, не раціонально, а душею — перекриває всі тимчасовості і залишається невмирущим".

Третє ("найменш обдароване") покоління прийшло в літературу тоді, коли утвердився в ній головний принцип творчості в тоталітарному суспільстві — принцип "рівняння... на найнижчого, тобто — на графомана", і тому дало воно велику когорту не розкритих до кінця талантів (А. Малишко, М. Стельмах, О. Гончар, В. Земляк та ін.) і безліч цілковитих графоманів, які протягом 40—50-х років заповнювали собою фактично "мертву порожнечу" в літературі, названу нами вище "зупиненим літпроцесом" (М. Шеремет, Л. Дмитерко, М. Нагнибіда, А. Кацнельсон, В. Козаченко, Ю. Збанацький та багато інших, серед яких лише після 1956 р. "визначилися деякі світліші винятки").

Четверте покоління (шістдесятники) ввійшло в літературу на хвилі висловленої О. Довженком потреби "розширення творчих меж соціалістичного реалізму". Це покоління ввібрало в себе і деяких старших письменників (О. Гончар, В. Земляк, Г. Тютюнник та ін.), які почали "перебудовуватись", але в основному до нього ввійшли наймолодші, що склали фундамент шістдесятництва — Гр. Тютюнник, Ліна Костенко, І. Драч, Д. Павличко, М. Вінграновський, Є. Гуцало, Вал. Шевчук, В. Дрозд та ін. Окремі їхні твори, до речі, введені (як основні) в згадувану антологію І. Кошелівця "Панорама найновішої літератури в УРСР".

Запропонована дослідником схема розвитку української літератури радянського періоду, звичайно, дуже приблизна; письменницькі постаті "розташовано" в періодах надто довільно (особливо в першому і другому, де, наприклад, М. Хвильовий і М. Куліш потрапили в різні періоди, а зв'язки з модерними пошуками в них виявилися аж на другому етапі творчості), але характеристика їхніх творів подана часом аж надто однолінійно (ідеологічно) й не в усьому безпомильно (про що говорить у "висновках" і сам автор).

Тепер, звичайно, навряд чи в когось викличуть заперечення такі, донедавна ще несприйнятні,в Україні слова Івана;Кошелівця: "... перша й вирішальна умова існування роману — свобода індивіда, вільне суспільство, з перших кроків гноблення якого тоталітаризмом, роман умирає. Атмосфера совєтчини; для нього смертельна, і все те, що визнане там за зразки літератури соціалістичного реалізму схоже на роман тільки зовнішнім виглядом, а не внутрішньою істотою". Тоді ж книжка й вважалисася найбільшою крамолою й "фігурували" в судових процесах. Йому не могли простити ані послідовності, ані принциповості й безкомпромісності - попри те, що він був-дуже толерантним навіть із запеклими опонентами, відстоюючи власні думки не крикливо, а спокійно виважено й коректно. "І в радянській, а зокрема в українській радянській прозі — дуже мало прози. Те, що пишуть усі наші прозаїки (виключу з цього числа двох: ЛЛервомайського і з молодших — В.Шевчука), не проза, а кументальне засвідчення того, що вони не знають свого жанру, Це стосується й тих, кого зараховують тепер до найбільших мастаків прози, напр., О.Гончара й М.Стельмаха".