Проблема національної літератури в осмисленні Д. Донцова

Вивчаючи творчість Д. Донцова, переконуємося у його виразно суб’єктивному вираженні власного розуміння художньої літератури. Осмислюючи творчість Тараса Шевченка, Лесі Українки, Івана Франка, а також Марка Черемшини, Миколи Хвильового, Василя Стефаника, та ін., Дмитро Донцов наголошує: „Так завжди було в нашій історії. Коли перемагала героїчна ідея („Слово о полку”, „Милость Божія”) - сильна і пишна була Україна. Перемогли плебеї - була Україна Барабашів, Киселів, Кулішів і тих, що в наші часи їздять на поклін до червоного Кремля”.

Роль літератури у формуванні національної свідомості народу стає зрозумілою, зокрема з праці Донцова „Поет лицарства українського (Тарас Шевченко)”, де автор доводить важливість місії, яку виконують люди пера: „Спонтанний вибух давньої України в 1917 році) - викликало ніщо інше, як героїка Шевченка. Вона має бути нашим Заповітом, коли хочемо бути нацією, а не міліонами підневільних „свинопасів”.

Дмитро Донцов вважає взірцем для наслідування в українській національній творчості, у першу чергу, Тараса Шевченка, про що маємо свідчення зі статті „Естетика декадансу”:

Філософ вважає що „розправа” повинна мати назву „Назад до Шевченка”, а потім - на Захід. Таке бачення вирішення проблем, зокрема української літератури, Донцов назве окциденталізмом і визначить як одну з ідей націоналізму. Накресливши напрям, куди має рухатися українське письменство, Дмитро Донцов дає роз’яснення на питання „як це повинно відбуватися”: „Передусім не чередою! Демократія, ширячи загальну освіту, побільшила число читаючих, але пасивно, не активно читаючих [...]. До мистецтва не приходиться чередою демократично, но до нього підноситься поодинці, аристократично, через піднесення культури одиниць, а не через отарне гуртування в „літературні школи”. Дотримання таких вимог, за Донцовим, це - „єдиний шлях до піднесення нашого письменства”.

Скажімо, у творі „Поетка українського Рисорджименто (Леся Українка)” автор захоплюється поглядами Лесі Українки. Називаючи Лесю Українку „поеткою незвиклого у нас темпераменту”, автор доводить, що це - типова постать Середньовіччя, яка „з'явилась на світ, коли Україна вже вийшла з епохи середніх віків, і - ще до неї не повернула, як се сталося в нас”. Дмитро Донцов з неприхованою гордістю наголошує, що Леся Українка з'явилася на літературному полі в добу, коли „знов безвладні лежали у стіп переможця народи, що в 1948 р. рвалися на свободу; коли на Україні зброю можна було найти лише в курганах або музеях; коли історичну легенду заступила проза щоденного життя; коли на зміну непокірних дідів прийшли зрівноважені онуки, що „садили картопельку” і котрим байдуже було,... чиєю кров'ю Ота земля напоєна, Що картопелька родить”. Тут спостерігаємо одну з філософських ідей Дмитра Донцова - ідею героїчного минулого, яка випливає з літератури і через яку, власне, філософ осмислює літературу. Замість пацифізму – войовничий націоналізм, волюнтаризм.

Художня література повинна будити у читачів „великий дух предків”, віру в „Бога- сили, Бога-слави”, будити гордість, погорду до приємностей особистих і дрібних справ дрібної людини, потяг до річей взнеслих і величних”.

Окруження, для якого робила Леся, були не „ближні”, а „дальні”, не світ сучасників, а світ нащадків; її люди були не святі, а герої. Її герої не маси, а одиниці: Прометей, Іфігенія, Самсон. Її чеснотами не співчуття, а відвага, не добрість, а шляхетність. Її ідеалом не Гарне (das Schöne), а Величне (das Erhabenne)”

У статті „Естетика декадансу” Дмитро Донцов ставить декілька проблем української літератури, через які, на думку мислителя, „нема у нас, як теми, самого процесу творіння, бігу до мети, коли людина горить, мов свічка запалена з обох кінців”. Одну з проблем, яка випливає з літератури, за Донцовим, є проблема надмірного сентименталізму.

Ще одну проблему української літератури Дмитро Донцов називає „фотографізмом”: „Автор пише не те, що він відчуває і розуміє, а що „бачить”. В нім ділає не - єдино творче - суб’єктивне уявлення, лише - „об’єктивне” представлення”. Саме тому, вважає автор, стиль цих авторів переважно нудний, „стиль фортеп’янового автомата без індивідуальної нотки, без тремтіння власної, суто-особистої пристрасти”.

Відсутність духовного провідника серед письменства - не менш важлива проблема, яку висуває Дмитро Донцов у цій статті. Естетикою декадансу називає автор естетику „втомлених, змучених, зрозпачених і заплаканих, спрагнених колискової мелодії святого спокою, життя без змагань, духових калік, вражливих тільки на тваринний біль [...], естетика, що обезвартнює життя, вчить резиґнації і позбавляє сили опору; що вбиває пожадання; естетика розторощених життям, що гинуть у світі твердих чеснот, а гинучи воліли б вийняти зі світу чинник сили і волі, і всі тверді чесноти: суворість до себе і до інших, гарт душі, осудження слабости і культ сили, яка в гармонії з природою, каже „Так!” - до ворогування, дисонансу, боротьби”..

Дмитро Донцов вважав, що письменство повинно бути морально- повчальним, а не хворіти „на атрофію, заникнення життєвих інстинктів, мужеських первнів життя, які дають перемогу, [...] накинути іншим етику й естетику „безвольних страждальців”.