Літературознавство і літературна критика в роки Другої світової війни. Ідеологічні акції проти української літератури.

Публікація літературознавчих праць протягом першого року війни (видано лише нарис Л. Новиченка про твор­чість М. Рильського «Повість про поета», 1942) навіть не планувалася. Вийшов тільки один збірник матеріалів ювілейної сесії Академії наук УРСР (1942), до якого вхо­дили виголошені на ній доповіді М. Рильського про «тему Батьківщини в творчості Пушкіна, Міцкевича і Шевченка»; Є. Кирилюка — про «патріотичні мотиви в творчості І. Франка»; Є. Маслова — про «значення і роль книги в житті людини» та ін. Автор звіту про цю сесію назвав доповідь Є. Маслова «натхненною поемою про книжку», а зміст інших переказав без емоційних комен­тувань і фахових втручань.

Перші статті узагальнено-критичного характеру ста­ли з’являтися на сторінках журналу «Українська літера­тура» наприкінці 1942 р. Проблематика їх зводилась на­самперед до осмислення світоглядних орієнтацій пись­менників у творах про війну, до зображальних потенцій літератури, яка в умовах війни спрямовувалась на від­творення почуттів радянського патріотизму, несхитності й помсти, сформованих нібито у радянських людей ще передвоєнної пори. За приклад і взірець бралася пере­важно творчість російських письменників. Коли заходила мова про конкретних українських авторів, то в їхніх творах цінувалося най­більше те, що вони дуже оперативно відгукувались «на клич Кремля» (М. Рильський — у вірші «Відповідь пое­та на промову вождя», О. Корнійчук у драмі «Фронт»), натхненно клялись у незламності України і всіх «радян­ських народів-братів» (М. Бажан у вірші «Клятва»), «співали славу вождю, відбиваючи в своїх віршах всена­родну любов і віру в Сталіна».

Про всі інші людські почуття (крім ідеологізованих) говори­лося як про щось другорядне, необов’язкове, від чого можна хіба що відштовхнутися, йдучи на звершення подвигів в ім’я влади, держави, вождя.

Прикметно, що для критиків у процесі розбору того чи того твору не існувало якихось підтекстів, других пла­нів, художніх метафоризацій. Найбільше цінувалися «пряма мова», «декларація» і навіть «споглядальність». Усе інше ніби від лукавого: естетизм, почуттєвість, пиш­номовність. Жупел естетизму інколи уявлявся крити­кам настільки страхітливим, що з ним міг порівнятися хіба що «буржуазний націоналізм», який у радянському табелі про ранги (крім російського) посідав одне з най- злочинніших місць.

Виходить праця Л. Новиченка «Проза чверті віку». На думку автора, протягом двадцяти п’яти ро­ків «ми… нестримно линули вперед на крилах ідей Марк­са—Енгельса—Леніна—Сталіна» (163

ЗО вересня 1944 р. газета «Література і мистецтво» опублікувала доповідь О. Білецького «25 років українського радянського літера­турознавства» на урочистій академічній сесії з нагоди двадцятип’ятиліття Академії наук України. Те, що цю академію засновано за часів Гетьманату (в листопаді 1918 р.), на тому засіданні старанно замовчувалось, але не менш старанно всі підсумки підводились як підсумки досягнень саме радянської науки.

У доповіді О. Білець­кого звучали водночас і підсумки, і перспективи, голов­ною нотою в яких було поступове переборення українсь­ким літературознавством «еклектизму і безперспективно­го емпіризму» старої науки про літературу й утвердження його на нових позиціях, ознаменованих марксистсько-ленінським методом.

Протягом тривалого часу серед заборонених у науці про літературу в материковій Україні перебували два визначних явища, що належали до початку 40-х років, але ніяким чином не були пов’язані ні з одіозністю імен, ні з перипетіями воєнного часу. Радянських літературо­знавців не влаштовувала всього лише пропонована в тих працях наукова методологія. Йдеться, зокрема, про «Історію української літератури» (Книжку першу) М. Гнатишака (Прага, 1941) і «Історію української літе­ратури» (Книжку другу) Д. Чижевського (Прага, 1942) ¹⁹.

Висхідними для розуміння художньої літератури ма­ють бути, на думку М. Гнатишака, три методологічні принципи. По-перше, потебнянський принцип про струк­туральний зв’язок літературного твору зі словом. Тобто у слові, як вважав О. Потебня, є всі ознаки літературного художнього твору, і з цього треба виходити в аналізі са­мого феномена художності. По-друге, дослідження літе­ратурного твору треба починати з його формальних, мистецько-стильових чинників, які перебувають у най­тісніших зв’язках із тими чинниками, що випливають із першого (потебнянського) принципу. «Модерні формаліс­ти, — наголошував М. Гнатишак, — скрізь виходять від свідомості інтимного структурального зв’язку між «словом і словесністю»²¹ і на цих солідних підвалинах ставлять будівлю наукового розгляду літературних творів як фактів раг ехеїіепсе словесно-мистецьких, отже й за­стосовують до них у першу чергу критерії мистецьких стилів і формальних вартостей». По-третє, фор­мальні, естетичні первні в художньому творі мають зна­чення лише тоді, коли зв’язані з «натуральними», сус­пільними ідеями людського життя. Ці ідеї поєднують у собі, крім власне соціологічних, також національний та християнський чинники. Без них естетична насолода від художнього твору буде неповною. На цьому наголошував і О. Потебня, коли говорив про поетичний твір як спосіб об’єктивації пов’язаної з життям думки, і М. Грушевсь­кий, коли говорив про ідеологічний (крім філологічного) підхід до художнього твору.

М. Гнатишак одразу заперечував утверджену в радянській псевдонауці думку, що власне Україна і її культура починаються лише в XIV ст. Йдучи за дослідженнями М. Грушевського, В. Гнатюка, О. Потебні, М. Сумцова та інших, М. Гнатишак показує, що суто українські зразки усної літератури творилися за багато століть до Київської Русі і саме поняття «Україна» слід відсунути в далеку від нас передхристи- янську, передісторичну добу.

Виходячи з таких засад, усю історію української літератури М. Гнатишак про­понує розглядати в рамках десяти періодів: 1. Староукраїнський стиль. 2. Візантійський стиль. 3. Пізньовізантійський переходовий стиль. 4. Український ренесанс. 5. Козацьке бароко. 6. Псевдокласика. 7. Бідермаєр. 8. Романтика. 9. Реалізм. 10. Модерн.

Друга книжка «Історії української літератури» Д. Чижевського охопила тільки два літературні періоди, які в М. Гнатишака мали назви «Український ренесанс» і «Козацьке бароко». Д. Чижевський дав їм інші назви: «Ренесанс і реформація» та «Бароко», — але за змістом це було, оче­видно, те саме, про що мріяв написати М. Гнатишак Написане Д. Чижевським про ренесанс і бароко було ще більш но­ваторським для української науки про літературу, ніж написане в першій книжці М. Гнатишака.

Д. Чижевський показав, що ці два періо­ди (особливо — бароковий) були дуже багатими в україн­ській літературі і за ідейною наповненістю, і за жанровим та стильовим розмаїттям. В епоху бароко хоча й не було великих романів, мало перекладались чужоземні твори і дуже повільно прописувалась у літературі світська тема­тика, але збереглися чудові зразки лірики, віршованого епосу, повістярської прози, драматичних творів, хронік, трактатів тощо, які засвідчують, з одного боку, доволі активний зв’язок їх із подібними жанрами в європейсь­кій літературі, а з іншого — вплив на становлення і роз­виток художнього процесу в сусідніх (найбільше — бал- канських і московській) літературах. Говорячи про це, Д. Чижевський ґрунтовно розглянув саме естетичні домі­нанти аналізованих явищ, що давало змогу українському літературознавству втриматись на рівні науки, а не ідео­логічної кон’юнктури, як на збільшовиченій материковій Україні.