Зародження філологічної школи в укр. літ-ві. Філологіч. семінар В. Перетца.

Філологічну школу в літературознавстві слід розумі­ти в тому значенні, яке випливає з первісного змісту, за­кладеного в самому понятті «філологія»: любов до слова. Йдеться про слово, яке не тільки виконує номінативну функцію, тобто називає предмет і явище, а виражає внут­рішню їхню сутність, за якою починається художнє, ес­тетичне узагальнення. Любити художнє слово означає наближатися до краси його, пройматися його внутрішнім вогнем і знаходити джерела, першопричини цього вогню.

На рубежі XIX—XX ст. паростки філологічного під­ходу до літературних явищ давали про себе знати, зокре­ма, у виступах письменників і критиків, які утверджува­ли неоромантичний, символістичний тип художнього мислення. Вони обстоювали необхідність нових форм худож­нього мислення і наполягали на символічності як єдино­му й неодмінному естетичному знакові художності. Пред­метність (як обов’язкова риса реалізму) виявляє, на їхню думку, цілковиті ознаки старіння; її місце мають засту­пити різні форми умовного письма, що дадуть змогу по­тіснити в мистецтві раціоналізм і утвердити основу основ художньої творчості — почуттєвість.

З поняттям символу, який зароджується в підтексті твору і є серцевиною його краси, пов’язували свою твор­чість представники багатьох художніх напрямів рубежу XIX—XX ст. (власне символісти, імпресіоністи, експре­сіоністи й ін.), а в Україні — насамперед неоромантики, які були нерідко і творцями мистецьких цінностей, і тео­ретиками свого напряму. Активізувалося відтак явище, яке ми називали художнім літературознавством. Елемен­ти його знаходимо в драмах А. Чехова (герой «Чайки» протестує проти рутинності в театрі і ратує за нові форми художнього мислення), в поезії Лесі Українки («Слово, чому ти не твердая криця...» та ін.), у творах І. Франка («Пролог» до поеми «Лісова ідилія»). Леся Українка була водночас і авторкою літературно-критичних статей, у яких заклала фактично фундамент теоретичного осмислення і самого феномена неоромантизму, і принципів символізації в ньому, і філо­логічного пояснення цих явищ. Вона однією з перших відчула втому «старого» реалізму (І. Нечуй-Левицький та його епігони), потребу літератури в нових формах твор­чості.

Певну базу під таке літературознавство активно під­водила на початку XX ст. форма літературної освіти, яку розвивав у Київському університеті цього часу філологіч­ний семінар під керівництвом В. Перетца. Активна ді­яльність цього семінару припадає на 1904—1914 рр. Це був час і естетичних шукань молодомузівців та «хатян».

Семінар В. Перетца з самого початку й до кінця мис- лнвся як семінар методології російської літератури. Під­сумкова праця з теми цього семінару вийшла в 1914 р. під назвою «Из лекций по методологии истории русской литературы». Цією назвою було віддано належне освітній політиці Російської імперії, але змістом дослідження й роботи семінару були значно ширші питання, а саме: проблеми методології й теорії літератури як феномена ес­тетики. Поняття естетики, щоправда, в цьому семінарі трактувалися відповідно до тодішніх уявлень про цю науку, але в принципі вся робота семінару зводилася до формування саме філологічного погляду на літературу, науковим стрижнем якого була саме естетика.

Щоб прийти до цього філологічного погляду, семіна­ристам було запропоновано характеристику всіх інших методологій, якими оперувала наука про літературу від найдавніших часів до рубежу XIX—XX ст. Класифікую­чи ці методології, В. Перетц виділяв серед них суб’єктив­ні та об’єктивні. Поняття об’єктивності трактувалося в семінарі як синонім науковості, а вершиною цієї науко­вості оголошувалася саме філологічна методологія. Вона

ж, на думку керівника семінару, не повинна цілком від­межовуватись і від суб’єктивних методологій, оскільки вони не лише відігравали певну роль на різних етапах науки про літературу, а загалом не позбавлені певного раціонального зерна.

Суб’єктивні методології (за його термінологією — школи) В. Перетц розглянув у такій послідовності: есте­тичний метод, етичний метод, публіцистичний метод. Естетичним у семінарі називали метод, який ішов від «Поетики» Арістотеля, а в його основі — «суб’єктивне» уявлення про естетичність (красу) художнього явища.