Концепції української літератури І. Франка. І. Франко про сучасний літературний процес

Літературознавчі дослідження І. Франка — це справжній університет і академія в одній особі. На ранньому літературно-критичному етапі його діяльності позначились захоплення суто ідеологічним трактуванням літератури як художнього відповідника життю, що несе в собі весь спектр соціальних мотивів. Література буде лише тоді справжньою, писав молодий І. Франко у "Літературних листах", коли відіграватиме значну суспільну роль, матиме громадянське звучання, реалістично показуватиме ідейний поступ народу. Ці свої критичні погляди І. Франко формував спочатку як симпатик ідей соціалізму, а після арешту разом із редакцією журналу "ДРУГ" — як переконаний соціаліст європейського зразка. Найвиразніше свої тодішні позиції він висловив у статті "Література, її завдання і найважливіші ціхи", котру радянське літературознавство трактувало не інакше, як маніфест революційно-демократичної критики. Йшлося в ній про неможливість існування літератури поза зв'язками з життям, і ці зв'язки уявлялися молодому І, Франкові тільки тенденційними, класовими, партійними. Цією думкою він нібито розв'язував одразу дві проблеми: заперечував "естетикам" із журналу "Правда", які вбачали завдання літератури в зображенні життя з позицій краси, і відкидав "об'єктивізм" І. Нечуя-Левицького, який у статті "Сьогочасне літературне прямування" говорив про "дзеркальну" (щодо життя) суть літератури (як одкид берега у воді). Насправді жодна з цих проблем у статті не розв'язувалась. Маємо справу з загостренням ситуації, яка складалася того часу в історичній школі літературознавства: уявлення про літературу як лише відображення дійсності неминуче породжувало тривогу про втрату нею (літературою) елемента художності. І "естетики" з "Правди", звичайно, мали рацію, коли заговорили про дефіцит краси. З іншого боку, наступ тенденційності у зв'язку з активізацією класово-партійних розшарувань у суспільстві та відповідно в духовній сфері погрожував загальнолюдським цінностям у літературі, які для гуманіста І. Нечуя-Левицького були дорожчими за будь-яку звужену тенденційність; тому заперечувати його "одкид берега у воді" можна лише емоційно чи піддавшись якійсь оманливій і короткочасній моді. У молодого І. Франка було і те, й інше, від чого він відійде лише в зрілому віці: партійно-класову тенденційність як таку він переосмислить у часи створення статті "Про поступ", поеми "Мойсей" та ін., а емоційність і звужене уявлення про красу відійдуть у нього разом із формуванням по-справжньому діалектичного погляду на природу творчості і завдання літературознавства. Останнє найбільшою мірою стало виявлятися в ньому, коли він творив свій знаменитий трактат "Із секретів поетичної творчості", аналізував "зміну віх" в українській літературі у зв'язку з утвердженням у ній неоромантичних, модерних письменників (Лесі Українки, О. Кобилянської, 6. Стефаника та ін.) і робив спробу дати читачеві науково об'єктивну історію української літератури.

Забігаючи наперед, варто зазначити, що поняття науковості в історик о-літературній справі І. Франко трактував досить широко. Він уявляв літературу як частину духовної історії нації, наголошував на єдності в ній національного та загальнолюдського, на взаємодії традицій та новаторства. За І. Франком, література — це естетичний вияв гармонії життя, позначений силою індивідуального обдаровання письменника. До такого розуміння літератури та її історії І. Франко впритул наблизився під час роботи над "Нарисом історії українсько-руської літератури..." (про що буде мова далі), а в 80—90-х роках він лише готував себе до такої праці, осмислюючи найрізноманітніші явища літератури й шукаючи нових і нових потенцій в історичній школі літературознавства. Етапним став трактат "Із секретів поетичної творчості" (1898).

Перш ніж викласти свою концепцію літературної творчості, І. Франко спиняється на хибних (з його погляду) підходах до самого феномена літератури. Він переконаний, що ці підходи мають бути насамперед науковими, тобто зорієнтованими на врахування специфіки творчості з позицій обраного методу. У певних колах європейських літераторів, пише І. Франко, набула поширення безідейно-суб'єктивна й догматична критика французьких авторів Леметра і Брюнетьєра, які літературну критику пов'язують не з наукою, а з художньою творчістю і за так званою артистичною формою своїх праць маскують повну по-занауковість. Слідом за ними пішли й деякі німецькі критики, зокрема керманич літературного відділу віденського тижневика "Час". "Суб'єктивна, безпринципна і ненаукова критика доведена у нього до того, що робиться виразом капризу, вибухом ліричного чуття, а не жодним тверезим, розумно умотивованим осудом".

Не сприймав І. Франко і принципів "реальної критики", яка устами М. Добролюбова заявляла, що головне для дослідника літератури — з'ясувати відповідність життю всього того, що в ній зображене. При цьому мистецький аспект її цілковито проігноровано і відтак розмитим стає сам критерій художності. Для такої критики, пише І. Франко, твір мистецтва матиме таке саме значення, як явище дійсного життя, отже, артистичне оповідання буде так само цінне, як газетна новинка. Така "критика" розвивалася в Росії протягом 50—60-х років XIX ст. Це, як бачимо, була звичайна пропаганда певних суспільних та політичних ідей під маскою літературної критики. "Як пропаганда, вона мала своє велике значення; як літературна критика, вона виявилася далеко не на висоті своєї задачі".

29. І. Франко-теоретик літератури. Реалізм в осмисленні І. Франка (концепції «наукового та ідеального реалізму»)

Реалізм в осмисленні І. Франка становив парадигму, що розгорталася від «наукового реалізму» до «ідеального». Обидві концепції – неоднозначні в його літературно-критичній спадщині, їх не можна співвідносити лише з одним літературним напрямом – класичним реалізмом ХІХ ст. Концепція «наукового реалізму» синтезує теорію реалізму ХІХ ст. («позитивістського» / «соціального» реалізму) і натуралізму; концепція «ідеального реалізму» – теорію реалізму (точніше його різновиду – «психологічного» реалізму) та неореалізму. І. Франко розрізняв реалізм як тип творчості («мимовільний, несвідомий реалізм») і як історич- но сформований мистецький напрям; диференціюючи реалізм, натуралізм та реалізм нового зразка, визначив типологічні особливості кожного з них і перспективність у подальшому розвитку. Критик усвідомлював естетико-філософську обмеженість «наукового реалізму»: вичерпаність натуралізму та вузькість так званого «позитивістського» / «соціального» реалізму з його достовірним наслідуванням форм суспільного життя й аналітизмом, із ретельним портретуванням, деталізованим відтворенням побутових, а то й етнографічних реалій, схематизацією внутрішнього світу героїв- персонажів тощо. Натомість потенціал подальшого розвитку реалізму І. Франко пов’язав зі здат- ністю реалістичного первня синтезуватися з ідеалістичним – ця ідея становить ядро його теорії «ідеального реалізму». Утверджуючи її в статтях 1890–1900-х рр., український письменник неод- норазово відзначав, що особливістю реалізму нової генерації є послаблення аналітичного начала, натомість вихід на домінантні позиції «синтезу в найвищім розумінні сього слова». І. Франко наго- лошував, що новітня література має ґрунтуватися на принципі «признання повного, неограниченого права» автора на вираження власної індивідуальності, щоправда, зауважував, що митець повинен уникати надмірного використання суб’єктивістських прийомів; він артикулював тези про поглиб- лений психологізм як головну ознаку нового реалістичного мистецтва, про тотальну ліризацію прози й посилення виражальності та «музичності», про нівеляцію «протоколярної» оповіді й тяжіння до лаконізму, сконденсованості, ущільненості та фрагментарності стилю, про зникнення характерного для реалізму поділу на позитивних і негативних героїв-персонажів, про уникнення «шаблоновості» мови, про відкритість реалізму до новітніх віянь як на формальному рівні, так і на філософському й світоглядному тощо. Ці принципи стали основою теорії неореалізму. У перспективі – вивчення цього художнього явища в конкретних творчих виявах.

30. Еволюція і різні аспекти естетичних, теоретич., історико-літ. поглядів І. Франка. Трактат «Із секретів…»

Еволюція ідей І. Франка відбувалася у двох напрямах. Перший напрям окреслює зміну його ідейних орієнтирів від захоплення революційним марксизмом до його критичного переосмислення, до якого він дійшов одним із перших серед мислителів того часу. Революціонізм Франка, на якому раніше акцентували надмірну увагу, був наслідком його імпульсивності як майстра художнього слова, як особистості з надзвичайно загостреним уболіванням за незаможні верстви українського населення, насамперед за селянство. Пристрасний патріот українського народу інколи, особливо під час посилення репресій і тиску на народні маси, не стримувався і пропонував застосувати радикальні заходи, "не оступатись навіть перед суспільною революцією, коли іншого виходу не буде". І все ж розум перемагав емоції. Звідси й фундаментальна ідейно-політична позиція Франка: досягнення суспільно-політичного ідеалу не через революції, а "без насильних і кривавих потрясінь".

Другий напрям розвитку суспільно-політичних поглядів І. Франка пов'язаний з еволюцією від інтернаціоналізму, близького до демократизму, до національного патріотизму і демократії. Його первісне ставлення до інтернаціоналізму, як і до марксизму взагалі, сформувалось у молоді роки. Воно спершу було близьким до марксистського розуміння поняття "пролетарський інтернаціоналізм". Однак поступово, в міру знайомства з теорією і особливо практично-політичним утіленням марксизму в діяльності політичних партій і соціал-демократичних рухів різних країн, Франко дійшов протилежних висновків. З часом письменник усвідомив, що пролетаріат не може бути всесвітньою силою революційних перетворень, оскільки ідеї його інтернаціональної єдності суперечить марксистська ідея диктатури пролетаріату як найважливішого засобу соціалістичних перетворень.

Літературно-естетичні погляди І. Франка випливали з його суспільно-політичних і філософських поглядів. Стоячи на позиціях матеріалізму, він відкидав ідеалістичні теорії про літературу як надлюдське і надкласове явище, що нібито неминуче повинно бути підпорядковане «вічним» законам «незмінної» естетики і яке не має нічого спільного з реальним життям.

Франко вважав, що основне завдання літератури й мистецтва – служити народові, його боротьбі за досягнення найвищих ідеалів свободи. І. Франко з усією ясністю декларував, що він стоїть за високоідейні літературу й мистецтво, не раз виступаючи проти реакційної теорії «мистецтво для мистецтва». Всією своєю теоретичною і практичною діяльністю І. Франко боровся за реалізм і народність літератури.

Поняття науковості в історико-літературній справі І. Франко трактував досить широко. Він уявляв літературу як частину духовної історії нації, наголошував на єдності в ній національного та загальнолюдського, на взаємодії традицій та новаторства. За І. Франком, література — це естетичний вияв гармонії життя, позначений силою індивідуального обдаровання письменника.

Чільне місце у науковій спадщині І.Франка посідає найзначніша теоретична розвідка з естетики, а водночас — психології і літературної критики, трактат “Із секретів поетичної творчості” (1898-1899), який резюмував тривалі наукові пошуки ученого у царині художньої творчості. Надзвичайно важливим є і той факт, що митець — поет і письменник — Іван Франко, з одного боку, абстрагується від власної творчості, а з іншого — виходячи з особистого творчого досвіду, аналізує і досліджує об’єктивні механізми творчого процесу та пояснює його протікання від первинних імпульсів у душі митця до втілення задуму у конкретних художніх образах.

Трактат, виданий Іваном Франком у 1898 році в «Літературно-науковому віснику». У першому розділі трактату Іван Франко, полемізуючи з Леметром та Добролюбовим, визначає межі літературної критики та її завдання. У другому розділі Франко аналізує, у чому ж полягає суть поетичної творчості. У третьому розділі аналізується роль відчуттів у поетичній творчості, порівнюється сила впливу поетичного слова на відчуття людини з силою впливу музики і малярства.

31. Еволюція і різні аспекти естетичних, теоретич., історико-літ. поглядів І. Франка.Статті «Література, її завдання і найважніші ціхи», «Е. Золя. Життєпис», «Золя, його життя і писання»…

Еволюція ідей І. Франка відбувалася у двох напрямах. Перший напрям окреслює зміну його ідейних орієнтирів від захоплення революційним марксизмом до його критичного переосмислення, до якого він дійшов одним із перших серед мислителів того часу. Революціонізм Франка, на якому раніше акцентували надмірну увагу, був наслідком його імпульсивності як майстра художнього слова, як особистості з надзвичайно загостреним уболіванням за незаможні верстви українського населення, насамперед за селянство. Пристрасний патріот українського народу інколи, особливо під час посилення репресій і тиску на народні маси, не стримувався і пропонував застосувати радикальні заходи, "не оступатись навіть перед суспільною революцією, коли іншого виходу не буде". І все ж розум перемагав емоції. Звідси й фундаментальна ідейно-політична позиція Франка: досягнення суспільно-політичного ідеалу не через революції, а "без насильних і кривавих потрясінь".

Другий напрям розвитку суспільно-політичних поглядів І. Франка пов'язаний з еволюцією від інтернаціоналізму, близького до демократизму, до національного патріотизму і демократії. Його первісне ставлення до інтернаціоналізму, як і до марксизму взагалі, сформувалось у молоді роки. Воно спершу було близьким до марксистського розуміння поняття "пролетарський інтернаціоналізм". Однак поступово, в міру знайомства з теорією і особливо практично-політичним утіленням марксизму в діяльності політичних партій і соціал-демократичних рухів різних країн, Франко дійшов протилежних висновків. З часом письменник усвідомив, що пролетаріат не може бути всесвітньою силою революційних перетворень, оскільки ідеї його інтернаціональної єдності суперечить марксистська ідея диктатури пролетаріату як найважливішого засобу соціалістичних перетворень.

Літературно-естетичні погляди І. Франка випливали з його суспільно-політичних і філософських поглядів. Стоячи на позиціях матеріалізму, він відкидав ідеалістичні теорії про літературу як надлюдське і надкласове явище, що нібито неминуче повинно бути підпорядковане «вічним» законам «незмінної» естетики і яке не має нічого спільного з реальним життям.

Франко вважав, що основне завдання літератури й мистецтва – служити народові, його боротьбі за досягнення найвищих ідеалів свободи. І. Франко з усією ясністю декларував, що він стоїть за високоідейні літературу й мистецтво, не раз виступаючи проти реакційної теорії «мистецтво для мистецтва». Всією своєю теоретичною і практичною діяльністю І. Франко боровся за реалізм і народність літератури.

Поняття науковості в історико-літературній справі І. Франко трактував досить широко. Він уявляв літературу як частину духовної історії нації, наголошував на єдності в ній національного та загальнолюдського, на взаємодії традицій та новаторства. За І. Франком, література — це естетичний вияв гармонії життя, позначений силою індивідуального обдаровання письменника.

Найвиразніше свої тодішні позиції він висловив у статті "Література, її завдання і найважливіші ціхи", котру радянське літературознавство трактувало не інакше, як маніфест революційно-демократичної критики. Йшлося в ній про неможливість існування літератури поза зв'язками з життям, і ці зв'язки уявлялися молодому І, Франкові тільки тенденційними, класовими, партійними. Цією думкою він нібито розв'язував одразу дві проблеми: заперечував "естетикам" із журналу "Правда", які вбачали завдання літератури в зображенні життя з позицій краси, і відкидав "об'єктивізм" І. Нечуя-Левицького, який у статті "Сьогочасне літературне прямування" говорив про "дзеркальну" (щодо життя) суть літератури (як одкид берега у воді).

Ґрунтовно проаналізувавши художню манеру В. Стефаника, О. Кобилянської, М. Черемшини, М. Коцюбинського, Лесі Українки та ін., позначену в кожному випадку яскравою індивідуальністю, І. Франко в статтях "З останніх десятиліть XIX віку" (1901) та "Старе й нове в сучасній українській літературі" (1904) звернув увагу на особливості художньої організації їхнього письма, на буяння ліризму, особливу ритмічність і музикальність їхнього слова. Поштовхом до написання статті стала опублікована у грудневому номері московського часопису Русская мысль стаття Софії Русової під такою ж назвою. У поглядах на тодішніх молодих українських письменників (нове) С.Русова дотримувалася думки, що вони розширили тематичні обрії нашої літератури, а концепцію В.Стефаника та його художнього новаторства вона цілком побудувала на ґрунті розпучливої нужди і безвихідного положення хліборобської людності і страшного сучасного економічного положення народу в Галичині, чому нібито майже виключно присвячені його твори. І.Франко не відмовляв авторці у правдивості її окремих висновків і влучності характеристики деяких письменників. Та у принципових моментах – а такими є зазначений у назві статті контраст, або головна відміна між попередньою літературною традицією і творчими пошуками молодих, – вважав він, С.Русова не досить виразно, а подекуди й не зовсім вірно визначає сутність тієї, за її словами, цікавої внутрішньої кризи, що її пережила українська література на рубежі XIX – XX століть, а відповідно і проведена авторкою демаркаційна лінія між старим і новим у тодішній літературі вийшла хибною.

У 1878 році Франко пише невеличку статтю польською мовою «Еміль Золя і його твори», дещо згодом, у 1881 році була ґрунтовно доопрацьована в україномовному варіанті «Еміль Золя. Життєпис», а завершилося осмислення масштабу творчого доробку й особистості французького письменни ка великим літературно-критичним полотном «Еміль Золя, його життя і писання», написаним у 1898 році.

У статті «Еміль Золя і його твори» «оціночні», власне критичні, судження майже відсутні, факти викладено доволі скупо. Як послідовний прихильник позитивістської естетики, І. Франко констатує інтерес до особистості Еміля Золя і заохочує читачів познайомитися з його творчістю. Тобто, Франко-критик реалізує власну естетичну програму, засади якої викладені у статті «Література, її завдання і найважливіші ціхи». Літературна розвідка 1881 року розпочинається ґрунтовним викладом «історії літературної кар’єри» Золя, тобто особливостей становлення його як письменника. Далі – Франко знайомить читачів із «моментами життя» митця.

“Принципи і безпринципність” (1903) ‒ це полемічна стаття-відгук на студію Сергія Єфремова “В поисках новой красоты”, у якій той дорікав ред- колегії “Літературно-наукового вісника”, що вона пропускає до друку твори, які не порушують важливих соціальних проблем, та не мають ні літературної, ні естетичної цінності. На це Іван Франко відповів, що в “ЛНВ” друкуються твори тих письменників, “у кого видно любов до рідного народу та його слова, та ба- жання його розвою”. У статті Франко визначає символізм як "напрям чи зв'язок ідей, що почасти належить до невідлучних прикмет штуки від самого її існування.