Феноменологічний метод

Заснований на поєднанні філософських і культурологічних ідей: Гегель, Гуссерль. Ідея методу: художній твір в принципі не відстоює об’єктивної дійсності і тому аналізується як прояв суб’єктивного начала, духу митця. Мистецтво в цілому – розвиток свідомості, саморозвиток людського духу.

Кс: суб’єктивізм, духовність.

Засновником феноменології вважають Едмунд Гуссерля (п. ХХ). Послідовники – Роман Інгарден, Густав Шпет та ін.

Суть феноменологічної методики філософського пізнання світу, як відомо, вимагає: чистого абстрактування; відокремлення будь-якого явища, що вивчається, від оточення (іманентне дослідження).

Звідси, феноменологічне дослідження твору вимагає розглядати його незалежно від:

1)історичної дійсності (історичного контексту);

2)літературних традицій;

3)літературно-тематичного оточення.

Феноменологічний аналіз передбачає також розгляд твору окремо від біографії його автора. На цьому особливий акцент робив Г.Шпет: “до цих пір не можуть відректися при тлумаченні поетичних творів від заглядання в біографію автора. До цих пір історики і теоретики “літератури” нишпорять під канапами і ліжками поетів, нібито за допомогою знайдених там інколи “утензілій” вони можуть поповнити невистачаючого розуміння сказаного і чорним по білому написаного поетом”. Таким чином, феноменологічний підхід ставить перед дослідником вимогу вивчати твір “в самому собі”, виймаючи при цьому його із дійсності й ізолюючи зміст і форму від будь-яких впливів і контекстів. Феноменологія розглядає твір об’єктивно, виходячи не з наших суб’єктивних переживань, більш наукового, більш поглибленого розуміння як предмету вивчення тексту як галузі людської свідомості

Феноменологічний метод мав незаперечний вплив на формалістів і структуралістів.

Семіотичний

Вивчення культури як системи знаків, художнього твору як знаку певної культурної ситуації/системи. Розгалужується на дві методики: структурно-семантичний(Семантика знаку, зміст структури, вивчення структури художнього твору як змісту + форми, як поєднання синтагматичного + парадигматичного рівнів, тобто послідовний опис семантичної структури мовного явища у зв’язку з його функціонуванням у мовленні) і структурно-семіотичний (Вивчення універсальних знакових систем (гра, ритуал, фольклор, норм суспільної поведінки. Одними з перших аналіз структурно-семіотичного підходу до літератури представили Ю.Барабаш, Н.Автономова, І.Ільїн). Аналіз твору як частини культурного контексту, спроба реконструкції контексту. Кс: знак, наратив, текст, контекст, означник, означуване. Постсеміотичний (1990-ті роки ХХ ст.) Спроба «виходу» за межі літературознавства: визначення категорій «семіотична історія», «семіотична психологія», обґрунтування філософської семіотичної парадигми.

Психологічний метод

Психологія як основа літературної творчості: художній твір, образ, мотив − продукт психології душевної «роботи» митця. Аналізує елементи творчої лабораторії: щоденник письменника, листування, спогади сучасників, варіанти творів з метою відтворення психологічної «картини» твору.

Кс: психологізм.

Основоположником психологічного напряму в Україні вважається О.Потебня (Див.його праці: “Із лекцій з теорії словесності” (1894), “Із записок з теорії словесності” (1905).

Психологічний метод пов’язують часто з дослідженням психологізму в творах літератури та дослідженням психології творчості. Під яким розуміють “принцип організації елементів художньої форми, при якому зображувальні засоби спрямовані в основному на розкриття душевного життя людини в її різноманітних проявах”. Психологічний аналіз найчастіше застосовують при дослідженні образів-персонажів: розгляд поведінки і вчинків, їх психологічної мотивації, вивчення засобів відтворення внутрішнього світу героя (пейзаж, портрет, внутрішнє мовлення, художня деталь тощо), способів вираження психічних станів тощо.

15. ЗАРОДЖЕННЯ ТА РОЗВИТОК УКРАЇНСЬКОГО ЛІТЕРАТУРОЗНАВСТВА (ХІ-ХVІІ СТ.)

Загальмованість теоретико-літературної думки в наступні століття була викликана тими обставинами історичного характеру, що склалися після загибелі Київської Русі. Окре­мі праці, які інколи проникали в XIII—XV століттях в Україну, були написані латиною, що вважалася офіційною мовою науки середньовічної Європи.

З розвитком вітчизняної літератури письменники дедалі частіше стали звертатися до аналізу змісту, форми, мети написання і спрямованості творів інших літераторів. Особ­ливо ця тенденція проявилася в українській полемічній літературі XV—XVIII століть, яскравим її представником став Іван Вишенський (між 1538 і 1550 — 20-ті роки XVII ст.).

Критичний пафос Івана Вишенського продовжили Ме-летій Смотрицький, Захарія Копистенський, Петро Могила. Першим українським літературним критиком можна вважати послідовника й друга Івана Вишенського Ιοβα Княгиницького (роки народження і смерті невідомі), який детально проаналізував рукопис «Зерцала богословія» Ки­рила Ставровецького. Побачивши в тексті рукопису численні помилки, він радив перш ніж друкувати книгу, спробу­вати їх виправити.

Після винайдення книгодрукування й поширення його в Україні літературознавчого характеру набули передмови або післямови до книг, в яких ішлося про призначення книги, подавалися короткі відомості про її автора, давалися поради щодо читання. У цьому зв'язку можна згадати передмови К. Острозького до Біблії, І. Федорова до Нового Заповіту, його ж післямову до «Апостола».

Першою бібліографічною працею було «Оглавление книг, кто их сложил» Єпіфанія Славинецъкого (1665— 1666 pp.), в якому подано короткі анотації на майже півсотні україн­ських, російських і білоруських книг.

В. Брюховецький вважає виступ письменників-поле-містів «першою теоретико-літературною дискусією в Україні».

Першим узагальненим досвідом українського віршу­вання став розділ «Граматики» Лаврентія Зизанія Тус-тановського (бл. 1560 р. — після 1634 р.), в якому дослідник розглядає поняття про «ногу» (стопу), аналізує п'ять різно­видів стоп — дактиль, спондей, трохей (хорей), пірихій, ямб. Зизанію належить також визначення трьох головних віршових метрів — героїчного, елегійного та ямбічного, що було спробою застосувати класичні розміри для рідної мови.

Теоретичні відомості, вміщені в українських поетиках

Τ — початку XVIII століття, справляли великий вплив на європейське ренесансне літературознавство. Автори поетик обов'язково спиралися на досвід античних філософів. Вони вільно зверталися до аналогічних творів Марко Джироламо Віди, Юлія Цезаря Скалігера, Якоба Понтано, опублі­кованих у Західній Європі XVI століття. Ці праці відомий український літературознавець Леонід Білецький відносив до неокласичної, або формально-поетичної школи вітчизня­ного літературознавства. «Неокласичною можна її назвати через те, що її принципи інтерпретації поетичних творів розвивалися під великим впливом античної чи класичної поезії, а то й теорії античних чи класичних авторів».

Найдавнішою вітчизняною поетикою була праця 1637 року, що мала назву «Liber artis poeticae as anno Domini, 1637». Однак вона не збереглася і, як свідчить Л. Білець­кий, відома нам лише з праці М. Булгакова «История Киевской Академии» (СПб., 1843). Збереглася більш пізня поетика — 1685 року.

Збереглися також рукописні поетики 1689—1690, 1692, 1696 років. «Для всіх вищенаведених українських поетик найхарактернішою рисою є сильне поплутання піїтики з риторикою».

Проблеми віршування були порушені в «Граматиці» («Грамматики славенскія правилное синтагма»), надруко­ваній у 1619 році. її автор Мелетій Смотрицький (бл. 1578— 1633 pp.) назвав відповідний розділ цієї праці «Просодія віршова». Підручник М. Смотрицького був популярним в освічених колах XVII—XVIII століть. «Просодія, — зазначав автор, — вчить метром чи мірою кількості вірші складати».

Значним кроком уперед у розвитку теоретико-естетичної думки стали латиномовні книги Феофана Прокоповича (1681— 1736 pp.) «De arte poetica» («Мистецтво поетики», 1705 p.) і «De arte rhetorica» («Мистецтво риторики», 1706—1707 pp.).

У «Риториці» Ф. Прокопович порушив актуальні про­блеми стилістики, зокрема він виокремив три мовні стилі: високий (важливий), середній (барвистий) і низький (про­стий). Виходячи зі специфіки кожного з них, учений подав свою систему прозаїчних жанрів. Високим стилем, вважав він, пишуться роздуми, низьким — листи до друзів, діалоги та трактати, середнім — «слова похвальні» та історичні описи.

«Поетика» і «Риторика» Ф. Прокоповича на ціле XVIII століття визначили напрямок руху літературно-теоре­тичної думки в Україні, хоча в цей час були спроби й інших науковців показати своє бачення теоретичних про­блем. У 20—30-х роках XVIII століття були написані ще кілька поетик. Одна з них, Митрофана Слот-винського (рік народження невідомий — 1752 p.), повністю повторила працю Ф. Прокоповича.

Більш вдала спроба належить Митрофанові Довгалев-ському (роки народження і смерті невідомі), який увійшов в українську літературу як автор шкільних драм та інтер­медій. Його курс поетики «Сад поетичний» (1736—1737 pp.) є специфічним зводом відомостей про давню українську літературу, утвердженням бароккового стилю в ній. І хоча барокко, починаючи із середини XVII століття й майже до кінця XVIII століття, визначало творчу індивідуальність багатьох українських письменників, теоретичних праць явно бракувало.

Майже одночасно створюються поетики (1744 і 1745 pp.) Гедеона Слонимського (рік народження невідомий — 1772 р.) таГеоргія Кониського (1717—1795 pp.), rs яких розгля­далися різновиди силабічної системи віршування (їх на­лічується аж дев'ять!), поширеної тоді в українській літе­ратурі, йшлося також про тяжіння її до тонічної системи версифікації.

Українські поетики XVII—XVIII століть, продовжуючи вітчизняну теоретико-літературознавчу традицію, водночас широко спиралися на античні знання про літературу, до­сягнення західноєвропейської естетичної думки доби Від­родження та Нового часу. 4

Важливу роль у формуванні критичної думки в Україні відіграв Григорій Сковорода (Ί722—1794 pp.), який утвердив гуманістичні просвітницькі засади у творчості, рішуче про­тивився сліпому наслідуванню кращих зразків античної та західноєвропейської літератури, орієнтував митців на свідоме й творче засвоєння українських традицій, активне викори­стання народних елементів у художній творчості.

Цікавими були також естетичні погляди О. Паліцина (1777—1811 pp.), керівника так званої «Попівської академії», чи не першого літературного гуртка в Україні. Йому на­лежать спроби створення наукових коментарів до «Слова о полку Ігоревім», в яких він використав вітчизняні літо­писи, етнографічні та фольклорні матеріали.