Структуралізм як один із напрямів у розвитку літературознавства.

Структуралізм у літературознавстві — це один із наукових підходів до вивчення літератури як мистецтва слова у системному аспекті.

Засади структурної поетики складалися у сфері лінгвістики на основі ідей Фердинанда де Сосюра, значний внесок у їх розробку і застосування зробили члени празького лінгвістичного гуртка (Роман Якобсон, Я. Мукаржовський та інші), які висунули тезу «бінарних опозицій» (подвійних протиставлень), що дають можливість точно осягнути функції елементів будь-якого висловлювання. Розглядаючи текст літературного твору крізь призму здобутків семіотики, прихильники структуралізму у літературознавстві прагнули наблизити літературознавство до точних наук, уникнути розпливчастості і суб'єктивізму, характерних для психологічної та культурно-історичної шкіл у літературознавстві.

Структуралізму у літературознавстві не був однорідним напрямом; конкурували між собою французька (Ц. Тодоров, Ролан Барт та інші) і англо-американська (Ч.-С. Пірс, Ч. Морріс) школи, виокремлювалися психоаналітична (Жак Лакан) і соціологічна (Л. Гольдман) тенденції. Структуралізм у літературознавстві активно практикувався літературознавцями Польщі, Чехії, Угорщини. В колишньому СРСР структуральні підходи до культури, зокрема до художньої літератури, здійснювали представники тартусько-московської семіотичної школи, що, незважаючи на несприятливі історичні умови, стали небуденним явищем у науці.

При різних модифікаціях та інтерпретаціях структуралізму у літературознавстві виявилися плідними спроби докладного аналізу внутрітекстових відношень, бінарних опозицій на різних рівнях структури художнього твору, особливо в дослідженнях художнього мовлення, віршування, композиції, сюжету твору. Структуралізм у літературознавстві протистояв догматизмові і суб'єктивізму. Свідченням того, що він не міг стати універсальним методом дослідження художніх явищ, є його власна еволюція, поява вже на початку 70-х XX ст. так званого постструктуралізму, започаткованого працями Жака Дерріди та Юлії Кристевої у Франції, популярність культурної антропології, металінгвістики тощо.

Системний підхід.

СИСТЕМНИЙ ПІДХІД (МЕТОД) — напрям методології наук, пізнання, основу якого складає дослідження об’єкта як системи. Уявлення про систему виникло вже в давн-грец. філософії й науці (Евклід, Платон, Арістотель).

Засади С.п. розроблялись нім. клас, філософією (І.Кант, Ф.В.И.Шеллінг, надто гегелівська діалектика). З сер. XIX ст. створюються системні змістовні теорії: еволюційна теорія Ч. Дарвіна, генетика Ґ.Менделя, періодична теорія Д. Менделєєва, теорія відносності А.Ейнштейна тошо. У науці здійснюється перехід від першого етапу пізнання — безпосереднього знання, коли дослідження спрямовувалося на певний предмет, а завдання дослідника полягало в розкритті, пізнанні явища з нього самого, — до дослідження системного. Тобто це шлях від наук, предметоиентризму до системоцентризму, від опису й пізнання явиш або
їх суми до вироблення наук, законів. Системні уявлення стали найсуттєвішими складниками всіх царин науки. В наш час жодна конкретна наука не може функціонувати без таких уявлень і відповідних понять і термінів. Як у будь-якій науці, С.п. доконечний у літ- знавстві при розгляді всіх його різнорівневих об’єктів від світ, л-ри до окр. тв., при вивченні співвідношення л-ри з ін. царинами культури: видами мист-ва, науки, філософії, релігії, при дослідженні міжнац. взаємовідносин. Думки про системність л-ри висловлювалися Арістотелем, Г.Галілеєм, Ґ.В.Ф.Ґегелем, М.Чернишевським, але розвиток С.п. дістає з початком глибшого вивчення світ, л-ри в зв’язках з поняттям “середовища” в культурно-історичній школі. У новітньому літ-знавстві щодо С.п. висловлювано різні ПОГЛЯДИ: від скептичних заперечення його доцільності до думки структуралістів, нібито лише системно-структурні методи забезпечують справді наук, точність. При С.п. різноманіття літ. явиш розглядається не просто шухлядково, але простежується функціонування різних типол. систем, зокрема, системи епох (або менш тривалих періодів): культ.- нац., зональних, регіональних; худож. (системи напрямів, стилів, жанрів). С.п до вивчення літ. процесу поєднує іст. і теор. методи, сприяє подоланню дослідницького суб’єктивізму, закладає підвалини для порівн.-типол. аналізу.

С.п. луже продуктивний при дослідженні творчості письменника як цілокупності, як худож. системи. Кожен худож. досконалий тв. є також організованим цілим, системою (точніше, системою систем різних системних рівнів), змістовно- формальною єдністю. Ця єдність детермінована взаємозумовленістю, взаємонеобхідністю, нерозривністю всіх складників різних рівнів. С.п. створює міцні підвалини для порівн.-типол. вивчення літ. явиш.