Новітні літературознавчі термінології.

Герменевтика (тлумачити) — у первісному значенні — напрям наукової діяльності, пов'язаний з дослідженням, поясненням, тлумаченням філологічних, а також філософських, юридичних, історичних і релігійних текстів. У давньогрецькій філології та філософії — з тлумаченням Біблії, екзегезою; у протестантських теологів — з інтерпретацією священних текстів у їх полеміці з католицькими богословами.

Герменевтика є допоміжною дисципліною тих гуманітарних (і насамперед історичних) наук, які займаються писемними пам'ятками (історії літератури, історії філософії,історії релігієзнавства, мовознавства та ін.). У XX ст. набуває ширшого значення як метод, теорія чи філософія будь-якої інтерпретації.
Принципи герменевтики в церковних проповідях:

Буквальне тлумачення; Історична відповідність; Принцип єдиного значення; Контекст; Лексика; Граматика; Паралельні посилання.

Існують різні теорії щодо виникнення, дехто бачить кабалістичне походження, дехто християнське. Теоретичним фундаментом герменевтики кінця XX ст. стали твориМартіна Гайдеґґера.

Основи герменевтики як загальної інтерпретації закладені протестантським теологом, філософом і філологом Ф. Шлейєрмахером (1768—1834). Вільгельм Дільтей (1833—1911) розвивав герменевтику як методологічну основу гуманітарного знання, акцентуючи увагу на психологічному аспекті розуміння; основою герменевтики, за Дільтеєм, є «психологія, що розуміє», — безпосереднє осягнення цілісності душевно-духовного життя. Мартін Гайдеґґер (1889—1976) онтологізував герменевтику: з мистецтва тлумачення, з методу інтерпретації історичних текстів, яким вона була у Шлейєрмахера та Дільтея, герменевтика стає «здійсненням буття». Підтримує цю тенденцію учень Мартіна Гайдеґґера Ганс-Георг Гадамер. Саме він став основоположником філософської герменевтики, вихідним пунктом якої є онтологічний характергерменевтичного кола.

Постструктуралізм

Постструктуралізм набув популярності у 70-ті роки XX століття. Він своєрідна реакція на досягнення структуралізму, сформувався завдяки Ж. Дерріді та Ж. Фраю. На розвиток постструктуралізму значний вплив мали ідеї відомого французького культуролога Мішеля Фуко (1926—1984 рр.) — автора праць "Божевілля і культура: історія божевілля в епоху класицизму", "Народження клініки", "Археологія знання", "Історія сексуальності". У формуванні світогляду М. Фуко значну роль відіграли праці Ф. Ніцше і М. Гайдеггера.

У художньому творі розчиняється індивідуальність письменника. "Твір, який колись мав обов'язок забезпечити безсмертя, — писав М. Фуко, — сьогодні володіє правом на вбивство, правом бути вбивцею свого автора, як це маємо у випадку із Флобером, Прустом чи Кафкою. І це ще не все: такий зв'язок письма зі смертю спостерігаємо також у затиранні індивідуальних характеристик суб'єкта письма,...суб'єкт письма затирає ознаки власної індивідуальності". Але якщо немає автора, то хто ж розповідає? На це питання М. Фуко дає таку відповідь: автор не джерело значень, які вибудовують твір, а певна функціональна засада. Автор-функція — це своєрідний вимір дискурсу, в якому діють певні обмеження. Досліджуючи зв'язок дискурсів з поняттям влади, М. Фуко називає автора ідеологічною фігурою. На думку вченого, автор може зупинити розмноження значень у певному джерелі. "Автор дозволяє скоротити злоякісне розмноження значень у світі, він обережно ставиться не тільки до власних ресурсів і багатств, але й також до власних дискурсів та їхніх значень. Автор є, отже, і принципом ощадливості у розмножуванні значень".

М. Фуко вважає, що в процесі суспільних змін "авторська функція може зникнути настільки, що фантазування та його полісемантичні тексти знову стануть функцією, але вже іншого виду, та все ж із системою обмеження, яка не буде тривалішою від автора..."'. Щоб розвинутися тематично, стилістично, ідеологічно, твір мусить усунути присутність у ньому автора. За М. Фуко, естетична довготривалість твору вимагає радикального розриву з автором.

У всі часи художній твір робив автора безсмертним, а тепер здобув право вбивати його. Текст, виявляється, може функціонувати поза присутністю автора.

Поштовх для утвердження ідей смерті автора дала критика міметичної концепції. Але ні смерть автора, ні смерть літератури широкого емпіричного значення не мають, це непродуктивні фразеологеми, якими користуються окремі критики. Постструктуралізм ще в 90-х роках втратив свою привабливість на Заході. Ми вважаємо, що твір і митець не існують один без одного, митець — джерело твору, а твір — джерело митця.

Деконструктивізм

Цей напрям з'явився у Франції наприкінці 60-х років XX століття. Основоположник деконструктивізму Жак Дерріда (1930 р.) — автор праць "Про граматологію", "Письмо і різниця", "Розсіювання", "Маргінеси філософії", "Поштова картка: від Сократа до Фройда", "Психея: відлуння іншого". На його світогляді позначився вплив Ніцше, Гайдеггера, Гуссерля і Левінаса. Основне гасло у працях Дерріди — децентрування структури, відсутність центру, структура не піддається зцентрованій тоталізації у замкнену цілість. За Деррідою, текст — поле гри, плетиво, текстура, не структура. Його можна конструювати, реконструювати, дописати, переписати, описати, розписати. Отже, текст не має контексту. Деконструювати, за Деррідою, — значить розібрати. Це процес структуралістський і анти структуралістський: розбирають споруду, артефакти з метою вивести назовні їхні структури, нервову систему або скелет і ненадійні, схильні до руйнації зчеплення формальної структури.

У деконструктивістській теорії Ж. Дерріди важливе місце належить ідеї маргінесів письмового тексту та його відчитування, яка мала значний вплив на розвиток не лише деконструктивізму, але й фемінізму і постколоніалізму. Французький філософ зосереджує увагу на таких видах "маргінальних" текстів, які, за його спостереженням, позначають межі "головного" тексту, зокрема: заголовки, епіграфи, підписи. Переосмислення маргінесів — важливий аспект постмодернізму.

Ідеї Ж. Дерріди позначилися на розвитку деконструктивізму США, де сформувалася Бєльська школа (П. де Ман, Дж. Гартман, Дж.Г. Міллер, Б. Джонсон, Г. Блум). "Американський деконструктивізм, — відзначає Л. Левчук, — є результатом взаємодії деррідеанських, та й загалом пост-структуралістських, ідей і американської літературної традиції... — ретельного прочитання тексту. Але наукові інтереси Бєльської школи лежать у площині не тільки функціонування, а й логіки зародження літературного твору як естетичного та лінгвістичного факту".

Професор Бєльського університету Гарольд Блум (нар. 1930 р.), один із співавторів збірника "Деконструкція та критика" — так званого "Бєльського маніфесту" — дотримується думки, що кожен текст зв'язаний з попередніми і наступними, ще ненаписаними. У праці "Карта неправильного написання" Блум рекомендує враховувати історичні і діалектичні відносини між текстами, вивчати літературу "як традицію та інституцію зі своїми власними "пригодами", таким чином, шукати інтер-текст.

"На думку Гарольда Блума, — відзначає Л. Левчук, — всякий оригінальний талант, у тому числі Зигмунд Фройд, відчуває "острах впливу — консервативного впливу літературної традиції, в котрій усі місця вже зайняті класиками, і його позасвідомий бунт проти шанованих батьків набирає форми ненавмисного спотворення їхньої спадщини".

Окремі вчені вважають, що деконструктивізм втратив свою актуальність, поступившись рецептивній естетиці.

Рецептивна естетика

Цей напрям обґрунтували німецькі літературознавці з Констанцського університету Ганс Роберт Яусс і Вольфганг Ізер. Він набув широкої популярності у 70-ті роки XX століття. Рецептивна естетика пов'язана з проблемою читача. Вольфганг Ізер (1926 р.) — професор англійської літератури і компаративістики, автор праць "Імпліцитний читач: зразки комунікації у прозі від Буньяна до Беккета", "Акт читання: теорія естетичної відповіді", вважає, що кожен текст наповнений значенням, яке конкретизує рецепція читача, значущість тексту породжує не текст, а реципієнті Твір, на думку В. Ізера, є щось більше, ніж текст, бо "текст оживає тільки тоді, коли він реалізується, і, крім того, ця реалізація в жодному разі не є залежною від індивідуальних рис читача... Сходження в одній точці тексту і читача започатковує екзистенцію літературного твору, і це сходження ніколи не можна точно передбачити, але завжди воно повинне залишатися можливим для здійснення, оскільки не ідентифікується ні з текстуальною дійсністю, ні з індивідуальними уподобаннями читача". Твір, за словами В. Ізера, "нагадує арену, де читач і автор беруть участь у грі уяви", "потенційний текст незмірно більший, ніж будь-яка його індивідуальна реалізація". Про це свідчить те, що повторне читання тексту нерідко "викликає враження, відмінні від першого прочитання". Причиною цього, на думку В. Ізера, є зміна власних обставин читача. Читання "включає моменти бачення тексту через перспективу".

Рецептивна естетика спростовує думку про те, що художній твір є відображенням дійсності. Р. Яусс (1921—1997 рр.), професор романістики в Констанцському університеті, вважає, що текст має віртуальний зміст. Рецепційні переживання — множинні, вони ніколи не збігаються з переживаннями автора. Твір-подразнювач, який у кожного читача збуджує море думок і емоцій, зумовлених його досвідом. Читання має суб'єктивний характер. В уяві кожного читача постають такі образи і поняття, які не були закладені автором твору. Єдиної інтерпретації твору не існує, інтерпретація не має дна.

У різні часи історії рецепції зміст тексту постає в нових інтерпретаціях. Письменник постійно запрошує кожного читача до гри уяви. В. Ізер вважає, щоб втягнути читача у текст, автор має уникати надмірної повноти і докладності зображення.

Німецький філософ Ганс Ґеорг Ґадамер (1900—2002 рр.) відзначає, що в процесі читання окреслюється горизонт розуміння світу, тексту і себе, а значення народжується в процесі злиття горизонту тексту і горизонту читача.

Оскільки текст має віртуальний зміст, до цього треба ставитися критично. Некритичне сприйняття твору може привести до таких драм, яких зазнали Дон Кіхот і Емма Боварі.

Візія читача як співтворця твору не нова, ії заклав О. Потебня. Елементи рецептивної теорії є в естетиці Арістотеля, Г.Е. Лессінга і Ф. Шиллера, у працях феноменологічної критики, постструктуралізму, деконструктивізму, послідовників онтологічної герменевтики.

З естетикою рецепції споріднена теорія семіотики італійця Умберто Еко (1932 р.). У праці "Відкритий твір" він поєднує естетику творчості і естетику рецепції. Еко ділить твори на відкриті — такі, що заохочують читача до творення тексту з автором, і завершені, які підлягають розмноженню. Ступінь відкритості збігається зі свободою інтерпретації. "Незавершені" твори, — відзначає У. Еко, — пропонують інтерпретаторові подібне до іграшкового конструктора, і їхнє "завершення" є вже поза увагою автора".1 Читач і критик розглядають літературний твір як постійну можливість відкриття, невичерпний резерв значень. У кожному прочитанні виявляється особистий світ, який "прагне співвідноситись у дусі згоди зі світом тексту". Всі інтерпретації — екзистенціалістські, теологічні, клінічні, психоаналітичні вичерпуються лише сферою можливостей твору.

Date: 2016-07-05; view: 404; Нарушение авторских прав