Особливості еволюції Франкової концепції реалізму від теорії «наукового реалізму» до теорії «ідеального реалізму».

Протягом життя І. Франка приваблювали різні форми вияву реалістичного типу творчості – реалізм, натуралізм, неореалізм; він намагався їх теоретично осмислити в численних літературно-критичних працях. Спосіб вирішення проблеми співвідношення правди та вигадки / об’єктивного й суб’єктивного в мистецтві, яка хвилювала І. Франка протягом усього творчого життя, викристалізовувався вже на початку діяльності – в одній із ранніх статей «Поезія і її становисько в наших временах. Студіум естетичне» (1876) – і полягав у синтетичному поєднанні протилежних естетичних начал. Подальший шлях І. Франка-теоретика – відхід від задекларованих у цій праці принципів у царину посилення позитивістського начала (теорія «наукового реалізму»). Так, у статті «Література, її завдання і найважливіші ціхи» (1878) – відгуку на «Сьогочасне літературне прямування» І. Нечуя-Левицького – І. Франко потрактував тези свого сучасника про те, що реалізм не повинен цуратися «ідеалізму, фантазії, серця, пишного духу щирої поезії» як недопустиме для реалістичної літератури повернення «назад до старого ідеалізму і старої фантастики та сентиментальності». У цій статті він розмежував поняття «реалізм як тип творчості» (у його теорії «мимовільний, несвідомий реалізм»), «ультрареалізм» / «новіший реалізм літературний», представлений доробком російських письменників «школи Д. Писарєва», та «науковий реалізм». Франкова теорія «наукового реалізму» містить вихід до теорії двох мистецьких напрямів – натуралізму й реалізму, які ґрунтувалися на спільній світоглядно-естетичній основі – позитивізмі; не випадково критик не завжди диференціював терміни «реалізм» та «натуралізм», поруч із Е. Золя ставив імена українських реалістів І. Нечуя-Левицького, П. Мирного, Ю. Федьковича та ін.

У ряді статей, написаних у кінці 1870-х та в 1880-х рр. І. Франко виступив прихильником реалістично-натуралістичної теорії «наукового реалізму»: «[Життя і побут сучасного селянина на Вкраїні і у Франції …]» (1878), «Еміль Золя. Життєпис» (1881), «Влада землі в сучасному романі» (1891) та ін.Щодо проблеми взаємодії реалістичних та ідеалістичних начал у мистецтві, то в статтях цього періоду критик або ж оминав її, або зводив до рівня дискусії навколо проблеми мистецької вартості реалізму й запевняв, що в реалістичний / натуралістичний твір автор приносить частку свого «я», а пропущене крізь «призму» письменницької душі ніколи не буде «рабським копіюванням дійсності» / антимистецтвом.

Остаточний відхід І. Франка від матеріалістично-позитивістських гасел зафіксовано в статті «Еміль Золя, його життя і писання» (1898), у якій український класик не лише диференціював реалізм та натуралізм як самостійні художні явища, а й переконливо довів вичерпаність натуралізму та загалом усього мистецтва, заснованого на філософії позитивізму, у тому числі й реалізму – власне «соціального» реалізму, який був наближений до натуралізму й ігнорував психологічну багатовимірність особистості. Тому перспективу подальшого розвитку реалізму І. Франко пов’язав із творчістю реаліста Ф. Достоєвського (а не «соціолога»-натураліста Е. Золя) та продовженням закладених ним традицій психологізму й філософічності. У пізнішій праці «Принципи і безпринципність» (1903) критик детальніше аргументував свою позицію, полемізуючи з тезою С. Єфремова про еволюцію літератури в бік поглиблення соціального аналізу.

У статті «Еміль Золя, його життя і писання» І. Франко доводив, що протилежні світоглядно-естетичні первні (реалізм та ідеалізм) можуть переплітатися у творчості письменників-позитивістів, однак органічність їхньої взаємодії поверхова і несе «ненастанні збитки» як світогляду письменника (внутрішнє роздвоєння; І. Франко назвав Е. Золя натуралістом з душею романтика), так і мистецькій вартості твору. Результатом по-справжньому органічної взаємодії є творчість митців, що відходять від позитивістських настанов, саме в ній – перспектива розвитку літератури. Висловлені в цій праці погляди І. Франка становлять ядро його концепції «ідеального реалізму», яка характеризує зрілий етап теоретико-критичної думки письменника і повернення на новому витку до ключових тез огляду «Поезія і її становисько в наших временах»; вона має безпосередній стосунок до теорії неореалізму. У численних літературно-критичних та теоретичних працях 1890 – 1900-х рр. І. Франко виокремлював концептуальні ознаки реалізму нової генерації / «ідеального реалізму»: послаблення аналітичного начала (аналіз – наріжна ознака «позитивістського» мистецтва – натуралізму й «соціального» реалізму), вихід «синтезу в найвищім розумінні сього слова» на домінантні позиції, посилений психологізм, ліризація прози, нівеляція «протоколярної» оповіді й тяжіння до лаконізму, ущільненості й фрагментарності стилю тощо.

Трирівневий аналіз поетичної спадщини Івана Франка доводить присутність у ній елементів реалізму:

на рівні ідейно-тематичному (демократизація тематики творів, постановка важливих соціальних, національних, морально-етичних проблем суспільного життя, критика існуючої дійсності);

на жанровому рівні (культивування жанру громадянської лірики, експериментування у поетичній творчості з жанром образка, внесення в лірику епічних, публіцистичних елементів, звернення до сатири)

на рівні засобів художнього зображення (використання елементів живої народної мови з уживанням не лише нормативних лексичних засобів, а й діалектизмів, вульгаризмів, жаргонізмів; звернення до тезаурусу представників різного роду діяльності, професій, соціальних прошарків; максимальна реалізація в художній творчості ідентифікаційної функції мови; адаптування у поезії так званих "необразних" слів і автологізмів).

Ще більше доказів причетності Франка до реалістичного напряму літератури зафіксовано в його прозовій творчості.

Соціальна заанґажованість, злободенна тематика, зацікавлення щоденними проблемами й турботами "маленької" людини, гостра критика вад і недоліків суспільного ладу, нарисовий характер творів, публіцистична стилістика, насиченість суспільно-політичною лексикою, – все це суть характерні ознаки белетристики Івана Франка, як і в цілому європейського критичного реалізму кінця ХІХ століття. Подібні риси знаходимо, наприклад, в оповіданнях "Панщизняний хліб", "Ліси і пасовиська", в яких проаналізовано соціально-економічне й суспільно-політичне становище галицького села до та після скасування панщини; в оповіданні "Довбанюк", яке проливає світло на характер національних взаємин між поляками й українцями в Галичині; у "сучасному романі" про життя молодого покоління української інтелігенції "Лель і Полель".

Поетика реалізму домінує у близькому за жанром до бориславських оповідань циклі "Рутенці" (на те, що реалістичний принцип типізації буде провідним у циклі, вказує вже підзаголовок: "Типи галицьких русинів із 60-тих рр. мин[улого] в[іку]"). "Типові характери в типових обставинах" Франко змальовує у "Молодій Русі", "Докторі Бессервіссері".

Деякі психологічні пасажі твору "На вершку" за проблематикою схожі до відповідних мотивів у романі російського письменника-реаліста Ф.Достоєвського "Злочин і кара". Герой Франкового твору Ежен, як і Раскольніков, замислюється над правом на життя людей, які не приносять абсолютно ніякої користі для суспільства.

Вплив середовища на поведінку героїв Франко досліджує не лише "на вершках" суспільства, а й на його "дні". В оповіданні "Між добрими людьми" він аналізує причини морального падіння героїні твору, яка внаслідок збігу фатальних обставин стала повією. І знову спостерігаємо аналогії зі "Злочином і карою" Достоєвського. Франко так само шукає якщо не виправдання, то бодай пояснення поведінки Ромці у зовнішньому середовищі, як і Достоєвський, виводячи сюжетну лінію Соні Мармеладової.

Глибокий психологічний аналіз характерний для більшості творів І.Франка ("Перехресні стежки", "Для домашнього огнища", "Украдене щастя" тощо). Тенденція до психологізації прози – характерна ознака розвитку реалістичної літератури кінця ХІХ – початку ХХ століть. У цьому аспекті українські реалісти успадкували та розвинули традиції натуралістичного напряму з його увагою до проблем спадковості, психопатології, біофізіологічної мотивації вчинків людей, доповнивши їх відкриттями в галузі психоаналізу, соціальної психології тощо.

На тематичному рівні Франкову причетність до реалізму підтверджують також твори, що порушують важливі проблеми виховання та освіти. В оповіданнях "Малий Мирон", "Оловець", "Мій злочин", "Отець-гуморист", "Борис Граб" тощо проявляються риси однієї з течій реалістичного напряму – просвітницького реалізму.

Еволюція естетичної свідомості Івана Франка відбувалася не тільки в аспекті захоплення різними літературними напрямами, а й щодо усвідомлення розвитку власне реалістичної концепції; між цими рівнями існував тісний взаємозв'язок, що дає підстави стверджувати про залежність Франкового розуміння суті реалізму в різні періоди його життя і творчості від тенденцій у світовому та українському літературному процесі. В інтелектуальній атмосфері того часу співіснували, перепліталися, накладалися, розвивалися паралельно різні світоглядно-філософські та літературні напрями, течії і стилі. Звичайно, ці тенденції не могли не відобразитися на особливостях індивідуального творчого методу письменника. Враховуючи те, що філософія на зламі століть еволюціонувала від раціоналізму до ірраціоналізму, а світова література – від реалістичного типу творчості до модернізму, є підстави визнати, що, хоч і не прямолінійно, з певними відступами, але все ж естетична свідомість Івана Франка розвивалася від "наукового реалізму" (спорідненого з натуралізмом) до "ідеального реалізму" (що на спільній філософській основі спадкоємно поєднує реалізм із романтизмом і потенційно – з модернізмом).

Художня спадщина письменника відображає динаміку розвитку реалістичного мистецтва у світовому та національному літературному процесі. Реалізм у різних його модифікаціях (просвітницький, науковий, критичний, ідеальний і навіть магічний) складає поетикальну домінанту окремих Франкових творів і циклів.

3.Літературна критика з самого свого виникнення є самоусвідомлення літератури як явища суспільного життя. Сьогодні існують різні думки щодо початків літературної критики як однієї з важливих галузей літературознавства. Дослідники вважають, що першим літературним критиком був Аристотель, інші дотримуються думки, що перші професійні літературно-критичні судження належіть французькому теоретикові літератури Нікола Буало, автору всесвітньо відомого твору “Lar poеtic”(1674). Саме від цього твору дослідники починають літочислення професійного заняття критикою, завданням якої є давати первісну оцінку творам літератури і мистецтва. Тільки у ХІХ ст. відбувся поділ науки про літературу на три основні галузі: історію літератури, теорію літератури та літературну критику. Зв’язок цих літературознавчих дисциплін між собою був настільки очевидним, що важко вирізнити суть кожної із них.

Специфіка літературної критики як окремої галузі літературознавства почала вивчатися у ХІХ ст. Від Буало, Лессінґа, Гегеля до російських дослідників літератури (В.Бєлінський, О.Герцен, М.Добролюбов, М.Чернишевський, Д.Писарєв) ця проблема стала основою не тільки критичної практики про літературні твори, але і самооцінки свого іманентного існування. Уже у другій половині ХІХ ст. предметом вивчення науки про літературу стає не тільки теорія критики, але і її історія.

В українському літературознавстві проблеми теорії та історії критики так чи інакше розглядалися у працях М.Костомарова(“Обзор сочинений, писанных на малороссийском языке” – 1843-44), П.Куліша (“Характер и задачи украинской критики” – 1860) та ін. Саме П.Куліш, якого С.Єфремов вважав першим професійним літературним критиком в Україні, звертав увагу на взаємозв’язок та близькість літератури та критики. П. Куліш, за словами М. Зерова, – центральна засада у вивченні українського письменства 40-60-х років. Поет і прозаїк, етнограф і критик, видавець, літературний ініціатор – він причетний до всіх помітних літературногромадських заходів 40-х рр. і відіграє головну роль наприкінці 50-х – на початку 60-х”. У статті “Характер и задачи украинской критики” П.Куліш вперше поставив завдання осмислення засобів аналізу літературного твору, методів полеміки у літературнокритичній статті. У літературній критиці П.Куліша зустрічаємо такі синтетичні жанрові форми – трактат, передмова, післямова, критика у формі художнього твору. У 60-х роках ХІХ ст. відбувається формування загальноприйнятих жанрів літературної критики – рецензії, літературного портрета, проблемної статті, літературно-критичного листа. Літературно-критична діяльність І. Білика, М. Драгоманова, О. Терлецького – наступний етап у розвитку літературної критики в Україні. Як справедливо зазначає І. Дорошенко, “критична діяльність Білика, Драгоманова, Терлецького готувала ґрунт для появи Франкової реальної критики, що відповідала потребам громадського і літературного життя”3. Один із глибоких дослідників літературно-критичних поглядів І. Франка, І. Дорошенко стверджував, що уже з 80-их рр. ХІХ ст. І. Франко заперечував теоретичні основи власне галицької літературної критики, її догматизм, естетичну схоластику, суб’єктивізм і безпринципність. Свої міркування автор монографічного дослідження (“Іван Франко – літературний критик” – М. Г.) підтверджував аналізом праць О. Партицького, О. Огоновського, М. Подолинського, Г. Цеглинського, а також П. Куліша”.

Найвищим досягненням літературознавчої думки в Україні стали теоретико-літературні та літературно-критичні праці Івана Франка. У працях вченого питання літературної критики у кінці ХІХ ст. починає розглядатися під кутом зору її теорії. Специфіка критки аналізується ним як галузь суспільної діяльності, завданням якої є формування естетичних смаків читачів.

Натомість діяльність критика має паралітературний характер, тобто критик своїм інтелектом пояснює хід думок творців мистецьких явищ. І.Франко вперше в українській науці про літературу звернув увагу на специфіку критики, яка з одного боку має риси наукової студії, а з іншого – своїми спостереженнями наближається до художнього узагальнення, тобто має риси чисто мистецького явища. І. Франко на рубежі ХІХ-ХХ ст. розумів критику як прикладну естетику, яка стала особливо у ІІ пол. ХІХ ст. поетичною критикою (І. Тен, Г. Брандес). Критика стає поетичним аналізом, аналізом з поетичними зацікавленнями не стільки філософією, скільки поетикою художнього мислення.

Специфіка критики ґрунтовно на той час розроблялася французькими дослідниками. Ж.Леметр, а за ним і І.Франко вважають, що літературна критика з одного боку є науковою дисципліною, яка використовує засоби чисто наукового аналізу, а з іншого – подібно до прози, поезії, драматургії є галуззю літературної творчочсті. Проте І.Франко, на відміну від Ж.Леметра, акцентує увагу саме на науковому характерові критики. На думку українського вченого, чим більше науковими будуть аргументи критика, тим ліпшими будуть остаточні наслідки його діяльності.

Аналітичний характер літературної критики пов’язаний із по требою іти не від готових літературних догм до твору, а навпаки, на основі конкретного аналізу окремих частин твору та син тетичних висновків вибудовувати свої теоретичні постулати. До цієї думки спонукає І.Франка досвід давньогрецького філософа та “першого літературного критика”(І.Франко) Аристотеля: “...Аристотелева поетика була не догматична, а індуктивна: до сформу лювання правил критик доходив, простудіювавши багато творів даної категорії. Що пізніші віки брали Аристотелеві правила як догми і прикроювали до них пізніші твори, зложені серед інших обставин, се ще не робить Леметрового висказу правдивішим”8.

Специфічні особливості критики значною мірою відрізняють її від історії літератури. У французьких критиків змішування цих двох галузей літературознавства стало правилом літературного життя. Але історія літератури, на відміну від літературної критки, враховує ряд тих факторів суспільного та літературного життя, які не може враховувати літературна критика. Історик літератури мусить чекати “аж критикований автор умре, аж будуть видані всі його твори, листи, документи про його життя, спомини його зна йомих і ворогів”.

Проблема розрізнювання літератур ної критики та теорії літератури у працях І. Франка набула широ кого трактування. Історію літератури І. Франко розуміє як галузь літературознавства, яку витворила культурно-історична школа. При цьому на відміну від літературної критики історія літератури своїм завданням має стати історією духового життя певного народу. Історико-літературні студії використовують літературнокритичний матеріал, намагаючись синтезувати різні підходи до критичних студій.

Саме з постаттю І. Франка в Україні усталилися основні жанри, які до нього у літературній критиці були ледь накреслені. В часи І. Франка в літературній критиці усталилися певні жанри, які беруть початки ще у класичній спадщині: рецензії-есе, широка проблемна рецензія, проблемна та полемічна стаття, літературний огляд, серія літературних портретів, розгалу жені монографічні праці і т.і. Свою літературно-критичну діяль ність І. Франко почав від жанру рецензії, яку трактував як жанр первісного реагування на літературний твір. Проте висновки від прочитаного, на його думку, не могли перебувати в рабській за лежності від прочитаного. Як справедливо вказує І. Дорошенко, “рецензія була тим жан ром, що започаткував діяльність І. Франка-критика. “Літературні письма”, “Слівце критики”, “Новь І. С. Тургенєва”, “Сербські на родні думи й пісні”, – ці рецензії вперше виявили критичний хист автора на сторінках “Друга”, причому вже тоді стали очевидними його вміння та здатність висловлювати цікаві й цінні думки, без відносно до того, чи були цікавими й серйозними твори, що по служили предметом обговорення”. Характерно, що І. Франко від початку і до кінця свого творчого шляху відповідально ставився до написання рецензії. “Рецензія – оперативний жанр, що має свою специфіку, але найкраще, коли ця специфіка не тяжіє над автором у вигляді обов’язкових параграфів, яких він будь-що повинен дотримуватись. Поруч з рецензією у літературній критиці літературно-критична стаття є найтиповішим жанром літературної критики, зокрема журнальної.

Періодизація

Періодизацію розвитку літературознавства слід, очевидно, робити за двома критеріями: кількісним (часовим) і якісним (методологічним).

Радянське літературознавство періодизацію літпроцесу здійснювало (на ранньому етапі) за суспільними формаціями: література доби феодалізму, різних етапів капіталізму і т. д. У 40—50-х роках таку періодизацію піддали критиці як вульгарно-соціологічну і запровадили по суті різновид її за так званими ленінськими періодами визвольного руху: дворянський період, різночинський, марксистсько-більшовицький і т. д. На рубежі 50—60-х років О. Білецький в одній з останніх своїх статей висловив обережну думку, що соціальна історія й історія літературна (хоч і е сторонами однієї медалі) за змістом своїх періодів не збігаються. Тому, очевидно, в літературному процесі "треба періодизувати ту сторону, яка називається історією літературною, випливає не тільки від фактів, що зумовлюють розвиток, а від самого розвитку, не від "причин", а від "наслідків". Це була хоч і обережна, але все ж спроба звільнити літературну історію як науку від ідеологічної залежності, але страх іманентного розвитку літератури (і науки про неї) залишався аж до кінця 80-х років, тому будь-яка періодизація зумовлювалася "специфікою" літературного розвитку за періодами так званого визвольного руху. Літературу ж радянських часів "дозволялось" ділити на десятиліття чи "довоєнні", "післявоєнні" і "післяз'їздівські" (мались на увазі з'їзди КПРС) періоди. Науковим розумінням проблеми і тут, звичайно, навіть не пахло. Це видно хоча б з поділу на три періоди української літературної критики так званого дожовтневого часу в одній із праць початку 80-х років: "Перший. Від виникнення і до середини XIX ст. — період формування літературно-естетичної думки і зародження літературної критики. Другий. 60—90-ті роки XIX ст. — період формування революційно-демократичної літературної критики. Третій. Кінець XIX — початок XX ст. — період, що характеризується впливом на літературно-естетичну думку ідей наукового соціалізму".

У розвитку світового (європейського) літературознавства, до якого в XI—XII ст. долучилося й українське (київсько-руське) літературознавство, можна означити такі історичні етапи:

1. Античний період, який охоплює приблизно тисячу років — від V ст. до н.е. до V ст. н.е. Головними літературознавчими працями були "Поетика" Арістотеля (384—322 pp. до н.е.) і "Наука поезії" Горація

2. Середньовічний період, який тривав майже тисячу років — від V до XV ст. н.е. В ці роки не створено жодної вагомої праці з наукового літературознавства. Риси деякого пробудження, що мало фольклорно-художній і бібліографічний характер, стали виявлятися в XI—XII ст. на сході Європи (зокрема на Кавказі і в Україні — Київській Русі), але загальмувався цей процес та таро-монгольською експансією.

3. Ренесансний період, який розвивався від XV до кінця XVIII ст. під знаком відродження античних традицій культури і науки. Літературознавство в цей час збагатилося численними варіантами поетик, створеними за зразком згадуваних праць Арістотеля й Горація. Найвідоміші з них поетики італійця Ю. Скалігера (1561), німця Я. Понтана (1594), італійця О. Донаті (1631), німця Я. Масена (1654), француза Н. Буало (1674) та ін. В Україні такого типу безіменні латиномовні поетики відомі з 1637 і 1685 років, а найстарішими суто авторськими вважаються "Поетика" Ф. Прокоповича (1705), "Сад поетичний" М. Довгалевського (1736), "Мистецька поетика" Г. Сломинського (1744—1745), "Практична поетика" Г. Кониського (1745—1746) та ін. Розділи про поетику були також в українських граматиках Л. Зизанія (1596) і М. Смотрицького (1619). На пограниччі цих періодів в Україні постає Г. Сковорода з його художньою і філософською творчістю.

4. Романтичний період, який розвивався з кінця XVIII до середини XIX ст. Виникнувши в західноєвропейських країнах як реакція на догматичний класицизм (у Німеччині, Англії, Франції, Італії, Іспанії та ін.), романтизм народив серію досліджень з новим уявленням про духовно-народну основу поезії (Гердер), про творчість як естетику краси (Шеллінг, брати Шлегелі, Гегель), про історію літератури як історію ідей (Гатнер), про символіку міфотворчості (Крайцер, брати Грімм) та ін. У першій третині XIX століття романтичні віяння в науці стають реальністю і в українському літературознавстві — спочатку в публікаціях російською мовою (І. Срезневський, 0. Склабовський, І. Кронеберг, М. Максимович, О. Бодянський, М. Костомаров та ін.), а згодом українською (П. Гулак-Артемовський, А. Метлинський, Г. Квітка-Основ'яненко, П. Куліш, Т. Шевченко в підросійській Україні та І. Могильницький, М. Шашкевич, І. Вагилевич в "австро-польській" Україні). В цей період зароджується історична школа в літературознавстві.

5. Період реалізму і дальший розвиток історичної школи (друга половина- XIX ст.). Ця епоха значно стимулювала історико-літературне прочитання спадщини письменників в усіх країнах Європи; активізувала ідеологічне (народницьке — як різновид) літературознавство; народила психологічний і вияскравила історико-порівняльний (компаративістський) методи в науці про літературу. В українському літературознавстві активно працюють російськомовні вчені М. Петров, М. Дашкевич, М. Сумцов, В. Антонович, П. Житецький, О. Котляревський та ін. О. Потебня стає основоположником психологічної методології. Розгортається багатогранна дослідницька діяльність М. Драгоманова та І. Франка. Перші кроки в народницькому (як різновиді ідеологічного) літературознавстві робить С. Єфремов. З літературно-критичними працями виступають М. Комаров, В. Горленко, а також І. Нечуй-Левицький, Панас Мирний, П. Грабовський, М. Павлик та ін. Першу систематичну "Історію літератури руської (української)" публікує львівський професор О. Огоновський. Визначальним у більшості цих праць було уявлення про літературу як художнє відтворення дійсності (історії) з акцентом на обов'язку літератури випереджати історію і бути трибуною прогресу та свободи людської. Меншою мірою це показовим було в прихильників психологічної методології, яка в художньому слові шукала психології душі й серця людини як героя літератури і намагалася відкрити в образному слові саму природу художнього мислення й узагальнення. Слово має всі ті риси, що й художній твір, наголошував О. Потебня.

6. Період символістський (або модерністський). Утверджуються різні варіанти філологічної школи в літературознавстві, хоча й живучими залишаються історичні (ідеологічні) трактування літературної творчості. Як варіанти його можна розглядати літературознавство, зумовлене розвитком таких напрямів у літературному процесі, як власне символізм, імпресіонізм, екзистенціалізм, міфологізм, "формалізм" та ін. За своєю природою всі ці напрями так чи інакше були пов'язані із романтичним типом мислення і тому нерідко характеризуються як неоромантичні.

Світове (зокрема — українське) літературознавство в цей період було як ніколи синкретичним. З'являлися праці, в яких єднались ідеологічні (історичні) та філологічні принципи прочитання літературного процесу (кількатомні історії української літератури С. Єфремова, М. Грушевського, М. Возняка); були спроби (але не до кінця реалізовані) створити літературну історію України з основоположним "постулатом краси" (Б. Лепкий) чи "стильовою домінантою" (М. Зеров, Д. Чижевський); силовими методами літературу заганяли за вульгарно-соціологічні ґрати (В. Коряк та ін.) або тенденційно прив'язували її до революційних рухів та більшовицьких перебудов суспільства (історико-літературні видання, створені в радянських інституціях та навчальних закладах протягом 40—80-х років XX ст.); водночас робили посильний внесок у розвиток українського літературознавства подвижники-одинаки, працюючи або у вищих навчальних закладах материкової України (М. Зеров, П. Филипович та ін.), або в діаспорі (Л. Білецький, М. Гнатишак, Д. Чижевський, О. Горбач, Ю. Лавріненко, Ю. Шерех та ін.). У XX ст. вперше в історії цивілізації наукове літературознавство було потрактоване як антинародна, контрреволюційна діяльність, і десятки, сотні дослідників літератури ставали жертвами репресій і переслідувань. Така практика була узаконеним явищем у фашистській Німеччині (30—40-ві роки), в більшовицькому СРСР (30—80-ті роки) та в окремих країнах так званої соціалістичної співдружності — Болгарії, Польщі, Чехословаччині, Монголії, Китаї, Румунії (кінець 40-х — початок 80-х років). Складалося враження, що надворі не цивілізоване XX ст., а середньовічна епоха інквізицій.

Українське літературознавство, як видно з цієї періодизації, тривалий час мало принагідний характер (доба Київської Русі), а в епоху Ренесансу було латинізованим (подекуди — полонізованим) і в основі своїй відмежованим від національного літературного життя. Лише окремі тогочасні поетики (зокрема "Сад поетичний" М. Довгалевського) зверталися за ілюстративним матеріалом до слов'янських (давньоукраїнських) текстів. До того ж над авторами цих поетик (особливо наприкінці XVII і протягом XVIII ст.) тяжіла не лише авторитарність "реабілітованих" античних поетик, а й схоластичність християнської ідеології та українофобська політика імперської Росії, яка тримала Україну в колоніальній залежності. Поступовий вихід з такої ситуації розпочався на рубежі XVIII—XIX ст., із зародженням нової української літератури, але ще понад півтора століття українське літературознавство змушене було проходити всі етапи свого наукового становлення в умовах залежності і тому — в напіврозвинутому стані. Офіційна Росія аж до революції 1917 р. не визнавала за українським культурним рухом прав самостійності і самобутності, а після 1917р., точніше — після утворення СРСР у 1922 p., хоч такі права офіційно й були проголошені, але практично статус колоніальності з усього духовного життя України знятий не був. Воно залишалось під подвійним гнітом — з боку більшовиків-марксистів, які тримали всю науку під важким пресом, та імперсько-російського держиморди, що на українську науку й культуру дивився не інакше, як на зросійщену периферію. Своїми іменами всі ці речі стало можливим називати тільки внаслідок горбачовської перебудови, а також після перевороту в Кремлі 19 серпня 1991 p., створення ГКЧП (Государственного комитета по чрезвычайному положению) і проголошення Верховною Радою УРСР "Акту про незалежність України" (24 серпня 1991 p.). З України відтак почала спадати облуда колоніальності, а в наукове середовище став надходити кисень свободи і справді об'єктивного бачення світу. Процес цей відбувається повільно, українська наука про літературу вдовольняється поки що освоєнням фрагментів забороненої раніше наукової спадщини і створенням перехідної за методологією літературознавчої продукції, яка залишатиметься, очевидно, панівною до самого початку XXI ст., поки не з'являться кадри науковців, що не вражені ніякими підневільними корозіями.

Л-знавчі школи.

МІФОЛОГІЧНА ШКОЛА

XIX століття було багатим на різні літературознавчі школи і напрями. На початку XIX ст. у німецькій фольклористиці та літературознавстві виникає міфологічна школа, яка ґрунтувалася на естетиці Ф.В.Й. Шеллінга та братів А. і Ф. Шлегелів. Вони дотримувалися думки, що міф — основне джерело поезії. У міфологічній школі було два напрями: 1) демонологічний (порівняння подібних за змістом міфів); 2) етимологічний (лінгвістична реконструкція міфу за допомогою "палеолітичної" методології). Ідеї міфологічної школи використовували українські літературознавці: І. Срезневський, М. Максимович, О. Бодянський, М. Шашкевич, І. Вагилевич, Я. Головацький, М. Костомаров, А. Метлинський, О. Потебня.

У XX столітті міфологічну теорію розвиває швейцарський вчений Карл Густав Юнг, який вважав, що в людській психіці незалежно від зовнішнього середовища виникають першообрази або архетипи. Вони мають вплив на формування естетичних поглядів людини.

Продовженням міфологічної школи у літературознавстві та фольклористиці став неоміфологічний напрям, який оновив інструментарій міфологічних студій. Успіхи сучасного міфологізму пов'язані з вивченням проблеми "біблія і література" в працях І. Бетко, В. Сулими, В. Антофійчука, А. Нямцу. Результативність прийомів цього напряму зумовлена універсальністю і позачасовим характером міфу. Міф — універсальна модель, яку можна легко спроектувати на будь-який етап у житті суспільства. "Міф, — за спостереженням М. Моклиці, — стає метафорою суспільних процесів, використовується для постановки своєрідного психологічного експерименту, в результаті якого зазвичай міф стає несподівано актуальним".

БІОГРАФІЧНИЙ МЕТОД

Основоположником біографічного методу був французький літературознавець Шарль Опостен Сент-Бев (1804—1869 рр.), який вважав, що на творі завжди позначається авторська особистість, зокрема її характер, психіка, походження, факти інтимного життя. Відомою працею Сент-Бева є тритомник "Літературно-критичні портрети" (1836—1839 рр.). Сент-Бев написав портрети всіх відомих французьких письменників з точки зору їх біографії, зв'язків з духовними течіями. Послідовники Сент-Бева — Г. Брандес (Данія), Р. де Гурмон (Франція), Ю. Айхенвальд (Росія). Біографічний метод використовували такі українські літературознавці, як М. Чалий, О. Огоновський, М. Петров, І. Франко, С. Балей, І. Дорошенко, В. Смілянська, М. Коцюбинська, Т. Гундорова.

Продуктивність біографічного методу яскраво виявилася в інтерпретації "текстобіографіі" В. Стуса, який здійснила М. Коцюбинська. Вона акцентує увагу на актуальності Сгусового поняття "самособоюнаповнення". За спостереженням дослідниці, неологізми поета з початковим "само" — ("самовтрата", "самовтеча", "самобіль" і головне, підсумкове, — "самособоюнаповнення"), ці словесні матеріальні свідчення напруженого й безнастанного процесу екзистенційного осягнення світу і "свого місця в ньому" були для В. Стуса запорукою духовної суверенності, порятунком, давали змогу піднятися над обставинами. Сучасний біографічний метод використовує концепції психології, психоаналізу, герменевтики, історіографії, текстології.

Родоначальник культурно-історичної школи французький історик, мистецтвознавець Іпполіт Тен (1828—1893 pp.). Школа базувалася на філософії позитивізму, основоположником якого був Опост Конт (1798— 1857 pp.). Під впливом позитивізму І. Тен вимагав від мистецтва правдивості фактів, вважав, що особливості мистецтва перебувають у прямій залежності від суспільства. Зміни в суспільстві позначаються на мистецтві. Соціологізм І. Тена базувався на трьох факторах: 1) раса (особливості національного характеру, ознаки спадковості); 2) середовище (природа, клімат, соціальні умови, географічні, політичні обставини, економіка); 3) момент (історична епоха, її традиції, рівень культури). Послідовниками І. Тена були Ф. Брюнетьєр, Г. Лансон (Франція), В. Шерер, Г. Гетнер (Німеччина), О. Пипін, М. Тихонравов (Росія).

Культурно-історичний метод функціонував і в працях українських літературознавців. Як відзначає І. Михайлин, цю методологію українська критика виробляє "ще в період свого становлення, в 1840—1860-ті роки". Однак в умовах бездержавності "українські... автори-представники всіма засобами знищуваної літератури — не змогли пробитися на європейський простір ідей, а також вивершити свої концепції стрункими побудовами та яскравими формами".

КОМПАРАТИВІЗМ

Поширеним методом вивчення літературного процесу є компаративізм (порівняльно-історичний). Його засновник німецький орієнтолог Теодор Бенфей (1809—1881 рр.), досліджуючи давньоіндійську літературу, помітив, що мотиви багатьох казок, байок, притч є у літературі різних народів Європи.

В українській науці компаративістика як галузь літературознавства була започаткована М. Драгомановим та І. Франком. Цей метод використовували В. Гнатюк, В. І. Дурат, І. Огієнко, В. Перетц, М. Возняк, О. Білецький, М. Гудзій. Починаючи з 30-х років XX ст., порівняльно-історичне літературознавство зводилося до питання про російсько-українські зв'язки, до впливу російської культури на українську.

Суттєві зміни в українській компаративістиці відбулися в другій половині XX століття. "Якщо на попередньому етапі, — відзначає Д. Наливайко, — основна увага зосереджувалась иа вивченні конкретно-генетичних зв'язків, то тепер центр ваги переноситься на порівняльно-типологічні студії, що змінюються на різних рівнях — гематологічному, морфологічному, генологічному, формальному, інтертекстуальному тощо". Здобутки порівняльно-історичного літературознавства пов'язані з іменами Н. Круті кової, Л. Новиченка, Є. Кирилюка, Г. Вервеса. Сьогоднішня компаративістика — наука досить розгалужена. її складові: 1) вивчення генетико-контактних зв'язків літератур; 2) порівняльна типологія на тематологічному, морфологічному, генологічному рівнях; 3) іманологія — вивчення образів (іміджів) "чужинців" інших народів і країн у різних національних літературах; 4) література в системі мистецтв і різних видів духовно-творчої діяльності, її взаємозв'язків і взаємодії з ними.

Сучасна компаративістика перебуває в різнорівневому контакті з теорією літератури, залучаючи її тією чи іншою мірою, адаптуючи її концепції та методології — феноменологічні, герменевтичні, психоаналітичні, семіотичні, структуралістські, постструктуралістські та інші. Це збагачує її аналітичний арсенал, розширює дослідницький діапазон і в цілому виступає позитивним фактором".

Культурно-історичний напрям в українському літературознавстві представляли М. Дашкевич, О. Пипін і М. Петров. Професор Київського університету Микола Дашкевич (1852—1908 pp.), відзначає М. Наєнко, не був прямим послідовником І. Тена, "але загалом його праці витримані в дусі культурно-історичного різновиду історичної школи. Крім того, М. Дашкевич вдався до історико-порівняльної методології і став відтак одним із найпослідовніших в українському літературознавстві прихильником компаративістики".

Важливе місце в історії українського літературознавства займають праці М. Драгоманова (1841—1895 рр.). Він вважав, що в наукових дослідженнях потрібно використовувати історичний (соціологічний) і порівняльний методи. У своїх статтях "Література російська, великоруська, українська і галицька", "Листи на Наддніпрянську Україну", "Війна з пам'яттю про Шевченка", "Т. Шевченко в чужій хаті його імені" М. Драгоманов вимагав від художніх творів правдивості, створення "живих типів" як відображення типового й індивідуально характерного. Він вважав, що всі художні засоби повинні робити твір переконливим, забезпечувати йому пізнавально-виховну функцію. М. Драгоманов розробив концепцію народності літератури, вважав цю концепцію історичною, такою, що постійно розвивається, оновляючи зміст і форму. Підтримуючи народність, він вів рішучу боротьбу проти псевдонародності і провінційної обмеженості літератури.

М. Драгоманов одним із перших у вітчизняному літературознавстві розкрив особливості романтизму з його увагою до народної творчості, етнографії і міфології.

У другій половині XIX ст. в Україні заявляє про себе психологічна школа, її утвердження в українському літературознавстві пов'язане з діяльністю професора Харківського університету Олександра Опанасовича Потебні (1835—1891 рр.).

Психологічна школа розвивала ідеї біографічного методу і культурно-історичної школи. її засновником був німецький фольклорист, психолог, філософ В. Вундт (1832—1920 рр.).

Незалежно від досліджень зарубіжних теоретиків літератури О. Потебня, спираючись на теорію В. Гумбольдта про єдність мови і мислення, доходив висновку, що художній твір відображає внутрішній світ митця, який творить спершу для себе, а потім для читача. Художній образ, на думку О. Потебні, є засобом вираження внутрішнього світу митця. Образ — багатозначний, не має постійного змісту, є символом, у який читач вклав свій суб'єктивний зміст.

Згідно з концепцією О. Потебні, слово є окремим образом і окремим твором. Воно включає три елементи: зовнішню форму (звук), внутрішню форму (значення). Внутрішня форма вказує на одну ознаку предмета, є символом, за яким домислюємо значення слова, уявляємо предмет, що має різні ознаки.

У XX столітті ідеї О. Потебні розвивали М. Сумцов, О. Білецький, В. Смілянська, Г. Сивокінь, Н. Шумило. Здобутки О. Потебні осмислювали Д. Чижевський, М. Арнаудов та І. Фізер.

Значний внесок у розвиток літературознавства на рубежі ХІХ—XX століть зробив Іван Якович Франко (1856—1916 рр.). Він простежив розвиток теоретико-літературної думки від античності до кінця XIX століття. Переконливо довів, що в процесі розвитку літератури змінювалася історія, яка завжди є результатом осмислення художньої практики. І. Франко підкреслював, що поетика Арістотеля "була не догматична, а індуктивна: формулювання правил критик доходив, проштудіювавши багато творів даної категорії'". І. Франко вважав, що завданням літератури є нагромадження фактів, їх аналіз, пояснення причин і наслідків, створення конкретно-чуттєвих образів, здатних збудити ті "чуття, які проймали душу самого поета в хвилі, коли творив ті образи".