Фактори розміщення продуктивних сил та їх економічна оцінка

Вивчення і пізнання об'єктивних закономірностей територіальної організації продуктивних сил можливе лише за умови аналізу мно­жини факторів, що впливають на розвиток і розміщення різних галузей народного господарства. Оцінка факторів розміщення скла­дає основний зміст науки про територіальну організацію виробни­цтва, бо лише при уважному вивчені всіх факторів можна робити висновки про ефективність розміщення.

Факторами розміщення продуктивних сил називають усю су­купність аргументів (причин), що зумовлюють вибір місця для окремих підприємств, їх груп і галузей. При зміні складу факторів повинні змінитися і місця розміщення об'єктів. Кожен район ха­рактеризується набором певних факторів, що визначають прида­тність його території для розміщення конкретних об'єктів.

Розрізнять такі групи факторів: природні — кількісні запаси і якісний склад природних ресурсів, умови їх експлуатації і вико­ристання, кліматичні, гідрогеологічні, орографічні умови та ін.;

екологічні— природоохоронні і конструктивні заходи з метою бе­режливого використання природних ресурсів і забезпечення сприятливих екологічних умов для життя і діяльності населення;

технічні — досягнутий і можливий рівень техніки і технології;

соціально-демографічні — забезпеченість виробництва трудовими ресурсами, стан виробничої і соціальної інфраструктури; еконо­мічні — вартість капіталовкладень, строки будівництва, ефек­тивність виробництва, призначення і якість продукції, виробничі зв'язки, економіко-географічне і транспортне положення та ін.

Орієнтовна оцінка кожного з факторів дається на основі глибо­кого вивчення особливостей економіки кожної галузі зокрема. Так, в разі оцінки факторів розміщення важкого машинобудування вирішальне значення має близькість підприємств до металургійних баз і районів збуту. До металургійних баз тяжіють підприємства, що виробляють металургійне, гірничошахтне і підйомно-транспор­тне устаткування; до районів споживання — заводи групи сільсько­господарського машинобудування. Однак для більшості галузей машинобудування основне значення мають два фактори: трудоміст­кість і орієнтація на трудові ресурси та можливість кооперування виробництва.

Оцінюючи фактори розміщення, аналізується структура затрат на виробництво, співвідношення матеріальних та інших затрат, тру­домісткість і фондомісткість у різних галузях. Безпосередній вплив на вибір варіантів розміщення виробництва має співвідношення основних техніко-економічних показників виробництва — його трудо-, матеріало- і капіталомісгкості, енерго- та ресурсомісткості з обов'язковим врахуванням споживного фактора.

Розглянемо окремо найважливіші фактори кожної групи.

Сировинний фактор. Відомо, що затрати на сировину і матеріали в багатьох галузях промисловості складають більше половини усіх затрат. Такі виробництва і галузі називають матеріаломісткими. Ступінь матеріаломісткості визначається відношенням суми затрат на сировину до обсягу промислової продукції (в грошових або натуральних показниках). Однак це вимагає детальної інформації і певних розрахунків. Тому простіше буде співставити натуральні величини: вагу вихідної сировини, потрібної для виробництва однієї тонни готової продукції і, вагу готової продукції. Якщо від­ношення сировини до готової продукції дещо перевищує одиницю, то виробництво буде нематеріаломістким; якщо ж на виробництво одиниці продукції потрібно сировини в декілька разів більше, то воно відноситься до матеріаломістких. На практиці виділяють галузі низької, середньої і високої матеріаломісткості.

Враховуючи матеріаломісткість, розміщують підприємства поблизу джерел сировини, на певній відстані від них або ж далеко від сировинних баз. Так, деякі галузі виробництва (гірничодобувна промисловість, калійна, лісопильна, цукрова), переважно розмі­щуються поблизу сировинних баз. Характерним прикладом може бути кольорова металургія (початкові стадії виробничого циклу), де обов'язково суміщені стадії виробництва і збагачення руди. Руди кольорових металів, як правило, полікомпонентні, тому їх переробка передбачає складні технологічні цикли та одержання різних металічних сполук. Оскільки вміст основного компоненту в рудах мінімальний (0,5... 5%), вони потребують обов'язкового збагачення в місцях видобутку. У багатьох галузях, наприклад, у чорній металургії повного циклу, питомі витрати сировини (включаючи основні матеріали) складають не менше 2,5 т, в цукровій промисловості — 5-7, в гідролізній промисловості — 5,3-7,7, при виплавці міді із концентратів — 7,5 т. Отже, високоматеріаломісткі галузі мають чітко виражену сировинну орієнтацію. Це такі галузі:

кольорова металургія (крім виробництва легких металів), чорна металургія з повним технологічним циклом (частково), важке машинобудування, деякі галузі хімії (виробництво соди, калійних добрив, важкий органічний синтез), промисловість будівельних матеріалів (цементна, гіпсова, цегельна), легка і харчова промис­ловість (первинна переробка сільськогосподарської сировини, ви­робництво цукру, олії і т.д.).

Характерно, що матеріаломісткі галузі відрізняються високою концентрацією виробництва, бо розміщуються вони, як правило, в районах видобутку сировини, виплавки металів, заготовки лісу чи сільськогосподарської сировини. Прикладом можуть бути металургія та машинобудування Донбасу і Придніпров'я, цукрова промисловість лісостепових областей України, целюлозно-папе­рова промисловість Західного Уралу та ін. Однак поряд з матеріа­ломісткими виробництвами є й такі, для яких роль сировини не має великого значення при їх розміщенні. Сюди відносяться галузі точного машинобудування і приладобудування, виробництво засобів електроніки, оптико-механічних приладів тощо. Вартість сировини в цих галузях набагато менша вартості готової продукції, тому домінуючим фактором при їх розміщенні виступає наявність трудових ресурсів.

Паливно-енергетичний фактор. Типовими ознаками енер-гомісткості галузей є частка паливно-енергетичних затрат у собі­вартості готової продукції і питомі витрати палива й енергії на її виробництво. В технологічних процесах різних галузей може переважати споживання електроенергії (електромісткі виробництва), палива (паливомісткі), тепла (тепломісткі виробництва).

Виходячи з того, які питомі витрати палива й енергії характерні для різних виробництв, розрізняють три групи галузей: 1) висо-коенергомісткі, де частка паливно-енергетичних затрат складає 30—45% (вони значно переважають затрати на сировину і матері­али); 2) середньо- або малоенергомісткі, в яких частка паливно-енергетичних затрат складає лише 15-20% (тобто менше у порівнянні із затратами на сировину і матеріали); 3) неенергомісткі, де паливно-енергетичні затрати складають менше 6% (тобто в багато разів менші від затрат на сировину і матеріали) [А.Ю. Пробст, 1965].

До електромістких виробництв відносяться: виплавка легких металів (алюміній, титан, магній), електролітична виплавка міді, нікелю, феросплавів, виробництво синтетичного каучуку, віс­козного шовку. Високоелектромісткі галузі орієнтуються на райо­ни масового виробництва електроенергії, вони розміщуються біля гідроелектростанцій або в центрах з потужною тепловою енергетикою. Так, наприклад, виробництво титану, магнію, алю­мінію в Україні зосереджено у Придніпров'ї (Запоріжжя) — одному з найпотужніших енергетичних районів. На виробництво 1 тонни алюмінію потрібно затратити 16 тис. кВт.-год, магнію — 20 тис. кВт.-год, а на виробництво титану — 60 тис. кВт.-год. електро­енергії.

До тепломістких належать такі виробництва, що в процесі виготовлення готової продукції споживають багато тепла. Так, на глиноземних заводах, що виробляють напівфабрикати для алюмінію, на одну тонну глинозему необхідно витратити 3 тонни умовного палива, на одну тонну віскозного шовку — 1,5 тонни, а для виплавки тонни нікелю витрачається 50 тонн умовного палива. Багато теплоносіїв споживається на хлібопекарних заво­дах, у содовому виробництві, при виробництві синтетичного каучуку, целюлози, цементу, скла та в інших виробництвах. Всі види паливомістких виробництв розміщуються, звичайно, поблизу паливних баз або на шляхах перевезення палива. Особливо це характерно для розміщення теплових електростанцій (ТЕС). Так, головними районами теплової енергетики в Україні є Донбас і Придніпров'я. Саме тут працюють найбільші ТЕС потужністю в З млн. кВт. Для такої станції потреба в умовному паливі складає не менше 6,5 млн. тонн на рік.

Водний фактор. При виробництві промислової і сільськогоспо­дарської продукції споживається велика кількість прісної води. Саме тому вплив водного фактора на розміщення виробництва має велике значення. Відсутність води або обмеженість водних ресурсів у регіоні може стати серйозною перепоною для розміще­ння тих галузей і виробництв, які розглядаються як водомісткі. Так, у промисловому виробництві найбільш водомісткими є галузі хімії органічного синтезу, чорної металургії, а також очистка пер­винної текстильної сировини. Наприклад, при виробництві тонни синтетичного каучуку необхідно витратити 220 куб.м води, целю­лози — 200 куб.м, а віскозного шовку — до 500 куб.м.

Найбільш водомістким видом виробництва є вирощування сільськогосподарських культур на зрошувальних землях. Так, на виробництво 1 т рису потрібно 8 тис. м³ води, бавовнику — 5 тис. м³ і т. д. Водоспоживання у сільському господарстві залежить у значній мірі від зрошення. На Україні зрошувальні системи побудовані переважно в зоні недостатнього зволоження (південні райони). Основна маса води надходить з Дніпра і його приток. Однак водні ресурси нашої держави обмежені і тому Україна відстає від більшості країн СНД за показником водоспоживання.

Нерівномірність у розподілі водних ресурсів на території України вимушує вдаватись до перекидання вод із одного річкового басейну в інший, з тим щоб забезпечити дефіцитні райони. З цією метою були побудовані канали: Дніпро-Кривий Ріг, Дніпро-Донбас, Північно-кримський. Діючими каналами перерозподіляється велика кількість води як для потреб промисловості, так і для сільського господарства. Все більше води потребує і комунальне господарство. В розрахунку на одного жителя в Україні витрачається щорічно до 87 куб.м води.

Велика роль належить водосховищам, що споруджуються голов­ним чином в басейнах Дніпра, Дністра, Південного Бугу, Сіверського Дінця та на малих річках. Регулювання річного стоку за допомогою водосховищ забезпечує потреби енергетики і водопостачання галузей промисловості, сільського господарства, населення міст та селищ міського типу. У зв'язку з обмеженістю водних ресурсів на території України необхідно переводити промислові підприємства на замкнуте оборотне водопостачання і знижувати норми витрат води на виробництво промислової продукції.

Фактор робочої сили (трудовий). Вплив цього фактора на роз­міщення виробництва визначається кількістю затраченої праці на виробництво одиниці продукції, числом робітників, потрібних на певну кількість продукції, кількістю продукції в розрахунку на одного робітника. Індикатором трудомісткості служить також показник частки заробітної плати у собівартості виробленої про­дукції.

За ступенем трудомісткості виробництва всі галузі поділяються на три основні групи: 1) високотрудомісткі з великими затратами праці (в людино-годинах) на одиницю продукції при відносномалій вазі кількості випущеної продукції в розрахунку на одного робітника; 2) середньої трудомісткості з меншими, ніж у першій групі, затратами праці на одиницю продукції при відносно великій вазі кількості випущеної продукції в розрахунку на одного робіт­ника; 3) нетрудомісткі з мінімальними затратами праці на одиницю продукції при найбільшій за вагою кількості випущеної продукції в розрахунку на одного робітника.

Якщо виходити із затрат праці на одиницю випущеної про­дукції і частки заробітної плати у її собівартості, то найбільш тру­домісткими галузями, що орієнтуються на місця зосередження робочої сили виявляться такі: машинобудування (за винятком металомістких виробництв), легка промисловість (крім первинної обробки сільськогосподарської сировини), а також ряд хімічних виробництв (виробництво гумовотехнічних виробів, пластичних мас, хімічних волокон та ін.). В сучасному промисловому вироб­ництві найвищу трудомісткість мають галузі електроніки (вироб­ництво ЕОМ, телевізорів, радіоприймачів, побутової електроніки);

приладобудування, оптико-механічне виробництво, автомобіле­будування; верстатобудування, швейна, текстильна, взуттєва галузі. Ці галузі розміщуються у містах з вільними трудовими ре­сурсами. З метою раціонального використання трудових ресурсів жіночої статі в районах зосередження підприємств важкої промис­ловості розміщуються підприємства легкої, харчової галузей (текстильні комбінати, взуттєві фабрики, кондитерські фабрики). Так, наприклад, у Донецьку розміщений великий бавовняно-прядильний комбінат, у Луганську — взуттєва і кондитерська фа­брики, що дозволило зайняти значну кількість жіночої робочої сили в індустріальному Донбасі.

Необхідно відмітити, що деякі виробництва можуть успішно розвиватись лише за умови наявності висококваліфікованих робі­тників і великих вкладень у науково-дослідну базу. Такі виробниц­тва залежать від фактора наукомісткості і розміщуються переважно в центрах науки та освіти. Такими центрами є великі міста, а також міста-супутники, куди можуть бути винесені наукомісткі вироб­ництва разом з науковою базою. На Україні основна кількість науко-містких виробництв розміщена у великих містах — Києві, Харкові, Дніпропетровську, Одесі, Львові. В розвинених країнах світу створені великі фірми міжнародного значення, що мають у своєму складі потужні науково-дослідні установи. Вони виступають спеціа­лізованими центрами наукомісткої продукції.

Споживчий фактор при територіальній диференціації при­родних ресурсів і населення діє в напрямку, протилежному сиро­винному та паливно-енергетичному факторам. До районів і центрів споживання тяжіють переважно ті галузі, що зайняті обслуговуван­ням населення (виробництво товарів народного споживання) або ж виробляють малотранспортабельну продукцію (у порівнянні з вихідною сировиною і паливом).

Так, у місцях споживання виробляється переважна частина хлібо-булочних і кондитерських виробів, молочної продукції та інших видів, які не можуть бути перевезені на велику відстань в силу своїх споживних властивостей. До місць споживання тяжіє завжди виробництво залізобетонних виробів та цілого ряду будіве­льних матеріалів. Перевезення цих виробів на великі відстані різко підвищує їх вартість, що є не вигідним для виробника і споживача. Ряд виробництв концентрується, як правило, у великих центрах (швейні, взуттєві, меблеві фабрики, м'ясокомбінати) оскільки сировина, яку вони споживають, без особливих і великих транспор­тних затрат може бути завезена з інших районів. До цієї групи відно­ситься також більшість галузей сільськогосподарського машино­будування, виробництво фосфорних, азотних добрив (на базі переробки природного газу). У великих містах розміщуються теплоелектроцентралі (ТЕЦ), вони забезпечують подачу тепла для потреб промисловості і комунального господарства. Роль спожи­вного фактора часто посилюється фактором робочої сили, оскільки місця зосередження населення — це не лише джерела трудових ресурсів, але й райони споживання промислової продукції.

Транспортний фактор — один з найбільш впливових при роз­міщенні виробництва. В залежності від величини транспортних витрат розміщення виробництва тяжіє до сировини або ж до споживачів. Визначаючи інтенсивність його впливу, необхідно враховувати, перш за все, витрати сировини і палива на одиницю виробленої продукції. Якщо вони перевищують вагу готових виробів, то підприємства вигідно розміщувати поблизу сировини і палива, бо це приводить до скорочення транспортних витрат. І навпаки, в тих випадках, коли витрати сировини і палива менші за вагу готової продукції, підприємства можуть бути розміщені на значній відстані від сировинних баз (наприклад, виробництво суперфосфату, макаронних виробів, печива). Нарешті, якщо на виробництво готового продукту витрачається стільки сировини, скільки становить його вага, то тоді підприємства розміщуються, виходячи з економічної доцільності (або в районах залягання сиро­вини та поблизу них, чи в районах споживання готової продукції, або ж в місцях концентрації робочої сили).

Враховуючи транспортний фактор і зокрема порівняльну собі­вартість перевезення сировини, палива, готової продукції, А.Ю. Пробст виділив три групи галузей:

1) галузі, що тяжіють до джерел сировини і палива у зв'язку із значним перевищенням собівартості перевезення сировини і палива у порівнянні з собівартістю перевезення готової продукції;

2) галузі, в яких перевезення сировини і палива обходиться де­шевше, ніж перевезення готової продукції, і які внаслідок цього орі­єнтуються на райони і центри споживання;

3) галузі, що мало реагують на транспортний фактор і розміщую­ться незалежно від собівартості перевезення сировини, палива і готової продукції.

Вплив транспортного фактора на розміщення виробництва визначається шляхом сумування виробничих і транспортних витрат та встановлення частки останніх у загальних затратах. Якщо, нап­риклад, частка транспортних витрат у сумарних виробничих і транспортних затратах на одиницю продукції за певний період (за рік) зменшилася, то це свідчить про зниження впливу тран­спортного фактора.

З метою ліквідації нераціональних перевезень продукції проводиться районування виробництва і споживання найважли­віших її видів. Районування виробництва сприяє раціональній територіальній організації промисловості і сільського господарства, а районування споживання визначає найбільш оптимальні зони збуту виробленої продукції.

Фактор науково-технічного прогресу впливає на розміщення підприємств і галузей в результаті наукових винаходів та змін в технології промислового і сільськогосподарського виробництва. Так, наприклад, завдяки застосуванню в чорній металургії для виплавки металів мінерального палива, що замінило деревне вугілля, Донбас з його кам'яним вугіллям став основним металу­ргійним районом Російської імперії в кінці XIX століття, а Урал, де використовувалось деревне вугілля, поступився йому першістю.

Після запровадження у чорній металургії новітніх технологій найбільш вигідно розміщувати підприємства в районах з дос­татньою кількістю палива й руди. Однак руду в збагаченому виді також можна завозити з інших районів, якщо є велика потреба у металургійному виробництві. Так. у Північному районі Російської Федерації (м. Череповець) побудований потужний комбінат чорної металургії з повним циклом, який використовує збагачені руди з Кольського півострова та вугілля '$ Печорського басейну. Металу­ргія Череповця є важливою сировинною базою для розвитку машинобудівного комплексу Санкт-Петербурга і Центральних областей Росії.

Досить сильний вплив на розміщення виробництва мають хімічні технології. Відомо, що після освоєння нового способу виробництва синтетичного каучуку сировиною для його виро­бництва певний час був спирт одержаний з картоплі. Саме тому заводи синтетичного каучуку були розміщені в районах виробництва дешевого картопляного спирту (центральні області Роси"). Однак після того як спирт почали масово виробляти з нафтопродуктів, нові підприємства перемістились у райони Поволжя, вздовж трас нафтопроводів або ж у місця перерозподілу нафти різним спожи­вачам.

Розвиток науково-технічного прогресу у виробництві супровод­жується тенденцією до зниження матеріаломісткості, енерго-місткості, трудомісткості продукції. Особливо важливо знижувати матеріаломісткість на підприємствах машинобудування України, оскільки витрати металу у нас ще досить великі і значно переви­щують показники розвинених країн світу. Зниження матеріа­ломісткості у машинобудуванні сприятиме змінам у розміщенні деяких важливих виробництв, перш за все, переміщенню галузей складного машинобудування в райони достатньої кількості кваліфікованих трудових ресурсів, що значно віддалені від головних металургійних баз країни. Це зокрема стосується більшості областей правобережної України та західноукраїнського регіону.

Науково-технічний процес у транспорті також викликає істотні зміни в розміщенні виробництва. Так, завдяки розвитку високово­льтних ліній передачі електроенергії (електронний транспорт) послабилась залежність виробництва від енергетичних баз, а прокладання трубопроводів змінило розміщення цілого ряду хімічних виробництв. Виникли великі хімічні підприємства в Черкасах і Рівному на базі використання природного газу, що над­ходить сюди з магістральних газопроводів, нафтохімічні комбінати в Лисичанську і Кременчуку, побудований хімічний комбінат в районі Одеси (м. Южний), що переробляє аміак, який транспор­тується аміакопроводом з Поволзького району Росії.

В міру розвитку і вдосконалення технології змінюються вит­рати сировини, палива й енергії на одиницю готової продукції, що у свою чергу посилює територіальні зрушення у виробництві. Однак, створюючи умови для більш вільного розміщення підп­риємств, науково-технічний прогрес діє і в протилежному напрямі. В результаті росту масштабів виробництва зростає його залежність від відповідних за розмірами сировинних і паливно-енергетичних баз. Отже, з розвитком техніки деякі галузі промисловості відчу­вають в процесі свого розвитку посилення впливу певних приро­дних ресурсів. Це змушує підприємства освоювати відносно бідні природні ресурси, вдаватися до їх комплексної переробки, залучати до виробництва все нові природні ресурси, розширю­вати сировинну і паливно-енергетичну базу.

Фактор ринкової кон 'юнктури визначає рух цін, цінних па­перів, розмірів виробництва, зайнятості. Кон'юнктура ринку складається на основі співвідношень між наявними на ринку матеріальними цінностями і послугами та потребами в них. Сти­мулом для розвитку виробництва є ріст попиту на вироблену про­дукцію, і навпаки, зменшення попиту веде до скорочення вироб­ництва. Якщо зниження попиту на сировину та готові вироби продовжується тривалий період, то це може призвести до значних змін у розміщенні виробництва.

Звернувшись до прикладів з історії розвитку паливної про­мисловості та енергетики країн світу, можна переконатись у тому, що на початку XX століття у паливному балансі більшості держав головне місце посідало кам'яне вугілля. Вугільна промисловість була важливим районоутворюючим фактором у Донбасі, Сілезькому та Рурському басейнах. На базі вугільних родовищ виникли потужні електростанції, сформувались металургійні комплекси. Однак у другій половині століття на арену виходять більш економічні види палива — нафта і природний газ — і поступово витісняють тверде паливо. У порівнянні з цими видами палива вугілля виявилось неконкурентоспроможним, бо його вартість значно вища (в пере­рахунку на умовне паливо собівартість вугілля перевищує собівартість нафти у 5 разів, а газу — в 10 разів). Саме тому у дру­гій половині XX століття частка вугілля у світовому енергобалансі знижувалась до 40%, а в окремі періоди навіть до 20% проти 70-75% у першій половині. На карті світу з'явились і швидко розвивались нові райони нафтогазохімічної промисловості: після другої світової війни — Волго-Уральський і Західносибірський в Росії, Техаський і Каліфорнійський в Північній Америці та ряд інших. Внаслідок зростання світового виробництва нафти і газу роль цих видів палива різко підвищилась, що не могло не відбитись на розвитку і розміщенні електроенергетики багатьох країн світу.

Сприятлива кон'юнктура на ринку для деяких видів сіль­ськогосподарської продукції визначила спеціалізацію аграрного сектора економіки ряду країн. Так, Куба стала світовим виробником цукру-сирцю, країни Центральної Америки — продукції тропічного землеробства, Шрі-Ланка — чаю, а Сінгапур — арахісу. В колиш­ньому СРСР головними районом вирощування бавовнику стали середньоазіатські республіки.

Ринкова кон'юнктура складається під великим впливом науково-технічного прогресу. Застосування нових технологій у виробництві сприяє поліпшенню якості товарів, підвищує їх конкурентну здат­ність, такі товари користуються широким попитом і реалізуються за підвищеними цінами. В результаті конкурентної боротьби між виробниками перемагають сильніші. Вони розширюють виробничі потужності, будують нові об'єкти, що обов'язково приводить до певних змін у розміщенні та територіальній структурі виробництва.

На жаль, економіка України сьогодні знаходиться у такому стані, що багато її галузей не змогли зайняти належне місце на європей­ському і світовому ринку і виявились неконкурентоздатними. Для виправлення цього становища необхідно впроваджувати нові технології, знижувати виробничі витрати, підвищувати якість продукції. Цього можна досягти шляхом вдосконалення інвести­ційної політики, реконструкції виробництва, структурної перебудови економіки.

Фактор економіка-географічного положення (ЕГП) займає серед інших дещо виняткове місце, оскільки положення кожного об'єкта народного господарства у просторі обумовлене впливом ряду причин і закономірностей. Економіко-географічним поло­женням об'єкта (країна, район, населений пункт, підприємство) називається сукупність промислових відношень даного економічного об'єкта до інших, які впливають або можуть впливати на його розвиток. Аналіз ЕГП означає розгляд промислових відношень досліджуваних об'єктів у порівнянні з положенням усіх інших. До найважливіших відношень належать відношення до джерел природних і трудових ресурсів, ринків збуту продукції, головних економічних центрів і вузлів.

Виходячи з відношення об'єкта до його оточення, розрізняють за масштабністю охоплюваної території макро-, мезо- і мікропо-ложення. Відношення об'єкта до найближчого оточення харак­теризує мікроположення. Мезоположення відображає положення об'єкта на мезорегіональному рівні, а макроположення — на рівні декількох держав або макрорегіональному рівні. Наприклад, поло­ження Харкова в межах Харківської області є мікроположенням, держави — мезоположенням, у Європі — макроположенням.

За місцем зосередженості об'єкта людської діяльності ЕГП може бути центральним, периферійним, глибинним, ексцен­тричним, суміжним. За спеціалізацією об'єктів діяльності людини:

транспортно-географічним, промиелово-географічним, агрогеог-рафічним, соціально-географічним, еколого-географічним і т. д. Транспортно-географічне положення поділяється на підтипи — приморське, вузлове, прикордонне. Соціально-географічне поло­ження може охоплювати відношення об'єктів до соціальних явищ (центрів культури, науки, політики тощо). Промислово-географічне положення характеризує відношення промислового підприємства до джерел сировини (родовищ корисних копалин), ринків праці й збуту продукції. Агрогеографічне положення об'єкта характеризує його відношення до агроресурсів, споживачів продукції, постачаль­ників засобів виробництва тощо [20, с.60].

Вплив економіко-географічного положення полягає у тому, що об'єкт або район має певні економічні вигоди при оптимальній взаємодії екологічних зв'язків з іншими об'єктами і районами. Економічний потенціал об'єкта залежить від інтенсивності зв'язків і максимального використання переваг внутрірайонного, міжра­йонного та міжнародного територіального поділу праці. Так, міста з вигідним ЕГП перетворюються у великі транспортні вузли, через які здійснюється переміщення вантажів, перевантаження їх з одного виду транспорту на інший. Виділяються транспортні вузли, де сходяться лінії сухопутного транспорту (Харків, Донецьк, Львів);

сухопутного і річкового (Київ, Дніпропетровськ, Запоріжжя); сухо­путного і морського (Одеса, Миколаїв, Херсон, Маріуполь). З економіко-географічним положенням пов'язане створення економічних зон, які формуються навколо великих центрів з прилеглою до них господарською територією.

Екологічний фактор.

Починаючи з другої половини XX століття, надзвичайно поси­лився вплив людини на природу, оскільки різко зросли масштаби промислового і сільськогосподарського виробництва, з'явились нові види транспорту. Це призвело до швидкого зменшення на планеті лісів, родючих земель і до забруднення атмосферного пові­тря. Особливо небезпечним є збільшення викидів в атмосферу окису вуглецю і двоокису сірки великими електростанціями та хі­мічними підприємствами, а також фреонів. Не менш небезпечними вважається забруднення довкілля відходами господарської діяль­ності.

Серед галузей і виробництв, які мають найбільший вплив на забруднення атмосферного повітря України, провідне місце займає енергетична та вугільна промисловість (46% шкідливих речовин від загального обсягу викидів). Питома вага викидів від підприємств металургійної промисловості в загальному обсязі викидів становить 30,7%, хімічної і нафтохімічної 5%, причому на ці галузі припадає понад 40% всіх викидів вуглеводнів. В цілому, незважаючи на деяке зниження, обсяг викидів в Україні залишається високим, що зумовлює підвищений рівень забруднення атмосфери багатьох промислових регіонів (Кривий Ріг, Маріуполь, Дніпропетровськ, Запоріжжя, Луганськ, Горлівка, Рубіжне та ін).

Досить напруженою в Україні є ситуація із станом водних ресурсів, які на сьогодні стали дефіцитними як для промисловості, так і сільського господарства і все більш виснажуються. До того ж у ріки України щорічно скидається 2,7 млрд. куб. м. забруднених стоків. Основна їх кількість скидається в ріки Донецького та Придніпровського районів (близько 66%). Значного техногенного впливу на даний час зазнають підземні водоносні горизонти. У долинах Сіверського Дінця, річок Західного Донбасу, Кривбасу, Криму, Прикарпаття та ін. зафіксовано більш як 200 осередків стійкого забруднення експлуатованих водних горизонтів, що призвело до забруднення 6% розвіданих запасів підземних вод, а майже 24% опинились під загрозою виснаження. Необхідно зазначити, що стан земельних ресурсів та систем землекористування в Україні також викликає занепокоєння. За даними Національної доповіді про стан навколишнього середовища, різке зростання сільгоспугідь та ріллі призвело до скорочення лісів, багаторічних насаджень, третина ріллі зазнала ерозії (площа еродованих угідь становить 33%).

Отже, в системі «виробництво — природа» перевага не може бути віддана ні виробництву перед навколишнім середовищем, ні навколишньому середовищу перед виробництвом. Необхідно забезпечити таку взаємодію компонентів системи «виробництво — природа», при якій високі темпи економічного росту і задоволення потреб населення поєднуються із збереженням і відновленням якості навколишнього середовища. Однак розширення природо­користування в процесі дальшого розвитку продуктивних сил супроводжується виснаженням природних ресурсів і накопиченням у навколишньому середовищі відходів виробництва і споживання, а значить — погіршенням умов життєдіяльності суспільства. Щоб уникнути цього, необхідно проводити ряд заходів з метою раціо­налізації природокористування і екологізації господарської, перш за все виробничої діяльності. Проведення в життя програми екологізації виробництва вимагає не окремих заходів, а комплексу взаємопов'язаних робіт, що здійснюються за спеціальною довгост­роковою програмою. Збереження природних комплексів в зонах техногенного впливу — це головне і найбільш складне завдання екологізації виробництва, яке безпосередньо пов'язане з розмі­щенням продуктивних сил.

Екологізація виробництва — це складова частина екологічної політики держави, що передбачає проведення комплексу заходів правового і економічного регулювання. Врахування екологічного фактора в розміщенні продуктивних сил повинно передбачати, по-перше, недопустимість концентрації шкідливих виробництв у населених пунктах і регіонах з високою концентрацією населення;

по-друге, необхідно зважати на рельєф місцевості і мікрокліматичні умови, враховуючи «розу вітрів», потоки повітряних мас і т. д. Запитання і завдання

1. Що розуміють під факторами розміщення продуктивних сил і які групи факторів виділяють?

2. Яка роль сировинного та паливно-енергетичного факторів у розміщенні виробництва? Наведіть приклади їх впливу на території України.

3. Чому в районах розвитку важкої промисловості розміщують великі підприємства легкої промисловості? Наприклад, текстильний комбінат у Донецьку.

4. Як впливає фактор ринкової кон’юнктури на розміщення виробни­цтва?

5. Поясніть вплив екологічного фактора на розміщення виробництва.